Назарій СТЕПОРУК. Погляд мимоволі

Він крокував похмурою вуличкою і руки трусилися зовсім не від лютого морозу. У Києві темніло зимою рано й вони не могли його помітити позаду. Ті двоє тільки от зайшли в найближчий провулок. В голові була думка тільки про те, чому саме вона це робить? Однак рішення було прийнято, вороття вже немає. Через якусь мить він вийшов зі схованки, у тіні вивіски магазину й швидко закрокував у провулок. Уже в черговий раз довелося побачити ту саму картину, що наповнила його серце ненавистю… Ніж на диво легко увійшов спочатку під одне серце, потім під друге, та чомусь легше не стало. Тоді він проковтнув свою ненависть, вилетів з провулку, збивши когось по дорозі, та помчав в нічну далечінь великого міста… 

Дзвінок о восьмій вечора не віщував нічого хорошого. Данило піднявся з ліжка й відповів:

– Кибрук на зв’язку;

Голос по ту сторону належав товаришеві Ярославу з Національної поліції, котрий і повідомив:

Є справа Данило, нове подвійне вбивство в провулку на Ушинського, є свідок та потрібно твоє втручання;

– За хвилин сорок буду, обгородіть територію і нікого не впускайте;

– Вже зроблено;

Довелося швидко одягти не прасовану сорочку, взяти поліцейське спорядження та виїхати на місце злочину. По дорозі він думав, чому йому в вже сорок чотири, а жінку він так і не зміг знайти? Були ж достойні дівчата, зустрічався з ними та ніколи не ладилося. В результаті у хаті самотньо, повний безлад, а він у непрасованій сорочці їде на єдину радість в житті – розслідувати вбивства. Дороги в Києві у такий час майже вільні, однак не достатньо. Він дещо спізнився, однак без нього слідство не почнуть.

Припаркувати машину вдалося неподалік, решту шляху здолав пішки. Навколо обгородженого місця злочину вже зібралася невеличка зграя людей. Він показав посвідчення патрульним та увійшов до провулку, де відразу привітався з колегами.

– Що тут у нас Слава?

– Подвійне вбивство ударами під серце, особи жертв вже встановлені. Жінка Олена Михайлівна Крук, проживає за адресом Парково-Сирецька 8, квартира 23. Одружена і має двоє дітей. Чоловік Літовський Олег Валентинович, проживає у сусідньому будинку, квартира 29, розлучений. Причини перебування разом у такий час невідомі, обробляємо різні версії. Наразі встановлюємо місця роботи та виясняємо контактну інформацію.

– Ти казав що є свідок, його вже допитували?

– В тому й проблема, що користі з бабусі майже немає. Вона дуже налякана й говорить якусь дурницю. Знайдеш мадам вкінці провулку, її поять чаєм і намагаються заспокоїти колеги з поліції.

– Я огляну тіла, а тоді підійду до неї.

Дійшовши до середини провулку, Данило побачив чергову жахливу картину, котру можна записати до загального активу. Заляпані кров’ю тіла вже зблідли, хоч по зовнішньому вигляду встановити час смерті важко, декілька годин тому не більше. Біля них була розлита пляшка бурбону, в їх крові точно знайдуть багато алкоголю. Найбільше цікавило їх розташування на момент вбивства. Чолов’яга сповзав по стіні після удару, про що свідчить кров й позиція тіла. Жінка бачила вбивцю, й стояла обіперта на стіну. Скоріше за все ці двоє були у близькому контакті, однак до інтимного зв’язку все дійти не встигло. Ярослав казав, що вона одружена, а отже зраджувала. Її чоловік перший підозрюваний, хоча це може бути й просте пограбування.

Друга теорія провалилася, коли він побачив каблучки на пальцях й дорогий ланцюжок на шиї чоловіка. Багато про що міг сказати вираз на обличчі жінки. Вона дуже злякалася вигляду вбивці й смертельний удар закарбував це відчуття на ньому. Зазвичай обличчя жертв фіксують біль, однак переляк тут був настільки сильний, що холодне лезо його не перебило. Надзвичайно дивно. Він гукнув Славу й той прийшов до нього.

– Експертів викликав?

– Будуть за кілька хвилин, до тебе першим набрав. То що думаєш?

– Розташування тіл вказує на близький контакт перед смертю. Вигляд вбивці дуже злякав жінку. Це означає, що вона була шокована, однак малоймовірно під алкоголем – пальцем Данило вказав на пляшку бурбона – або ж у вигляді вбивці щось викликало такий сильний страх.

– Я цього не помітив, хоча про зраду заміжньої жінки також здогадався. Восьма вечора й вона з якимось чоловіком, а не біля своїх дітей.

– Ти дочекайся експертів, нехай проведуть первинний аналіз на місці й грузять тіла в лабораторію для подальшого вивчення. Я побалакаю зі свідком й поїдемо з новинами до сім’ї Олени Михайлівни. До речі, у хлопця хтось є з рідних?

– Та певне батьки, зараз виясню детальніше;

– Дізнайся всі особисті дані;

Данило покрокував у інший кінець темного провулку між двома будівлями щоб знайти бабусю, котра виступає свідком. Її вигляд був такий, ніби знаходиться жінка на межі серцевого приступу. Очі широко відкриті, сама ледве помітно хитається зі сторони в сторону й вдивляється ніби у пустоту. Він представився поліції й сказав, що йому потрібно поговорити з цією пані. Молодий офіцер збоку відповів першим:

– Марно й намагатися майоре, вона постійно твердить про якогось монстра;

– Я знаю що я бачила…знаю! Він був у каптурі, однак вилетів з провулку прямо на мене. Погляд мій зустрівся ніби з монстром, Неймовірно страшне обличчя й вирячені очі, налиті кров’ю. Мені здалося, що смерть прийшла по мене, та воно тільки відштовхнуло мене й побігло далі по вулиці в темноту. Кажу вам – ці двоє великі грішники, раз по їхню душу послали якогось демона!

– Пані, заспокойтесь, будь ласка. Ви у повній безпеці й вам нічого не загрожує. Представтесь й почніть розповідати з самого початку.

– Мене звати Інеса Байрак і я тут частенько поруч продаю квіти й різні сувеніри – прямо посеред вулиці, це приносить непоганий прибуток. Коли я вже ховала товар десь о пів на шосту я почула чоловічий крик, дуже моторошний. Після цього на мене й вилетів з провулку той демон, а я впала на вулиці й довго не могла прийти в себе. Тоді я побачила, що на моєму одязі кров і пішла подивитися у той провулок. Коли побачила тіла, то сльози накотилися на очі й поліцію вдалося викликати не одразу. А тоді… ой жахливий… який сьогодні жахливий день!

– Зрозуміло, дякую за приділену увагу. Лишіть свій номер та поліція відвезе вас додому. Можливо, слідству знадобиться ще ваша допомога, тому нікуди не виїжджайте у найближчі дні.

Данило знову почимчикував вглибину провулку, де були тіла жертв. Там вже працювали експерти, котрі детально оглядали мертвих чоловіка та жінку. Їм знадобилося декілька хвилин, а Ярослав пішов заспокоїти журналістів, котрі зібралися заради чергової «сенсації». У них робота ще гірша, ніж у нього. Однак він впевнений, що багатьом з них вона подобається, як і йому постійні розслідування.

До нього підійшов Косович – головний експерт з їхнього відділу й на ходу зняв рукавчики, після чого потиснув руку:

– Микола, які результати?

– Та майже нічого тобі нового не розповім. Два точних, вивірених удари в область серця, миттєва смерть настала три-чотири години тому. Детальніше розповім при огляді в лабораторії завтра.

– Ти хотів сказати сьогодні?

– Данило, мене жінка дома чекає й хлопців до ночі тримати…

– Це твоя робота! Декого вже дома ніхто ніколи не дочекається. Забирайте тіло й проведіть огляд. Можете бути вільні завтра, однак зараз виконуй наказ.

Той лише скрушно похитав головою, прогудів «Слухаюсь, майоре» й пішов віддавати вказівки. Тим часом Данило дочекався Славу, щоб з ним продовжити розслідування.

– У найближчі години отримаємо результати розслідування, а поки давай до батьків цього чолов’яги. Адресу дізнався?

– Нам на інший кінець міста, Градинська 14В.

– Чудово, спішити немає куди еге ж?

– Ну тільки сім’я вдома, та вони вже звикли, що коли ти берешся до справи, то й мені спокою немає. Я Лізу попередив.

– Що ж, давай на твоєму робочому автомобілі, поведеш, а я свою машину завтра заберу.

Дорогою по Києву на Градинську Данило був у роздумах про вбивство. Щось тут зовсім не сходилося, занадто халатно все виконано. Удари зроблено точно, вивірено й смерть прийшла моментально. Однак тіла навіть ніхто не намагався сховати, більше того, злочинець не потурбувався про  можливість бути розкритим відразу після злочину. Навіть своє обличчя не сховав, хоч розповідь свідка більша схожа на вигадки через стан шоку. З іншої сторони у вигляді злочинця щось повинно бути страхітливим. Це підтверджує вираз страху на обличчі померлої Олени Михайлівни та переляк бабусі, хоч вночі й звичайна людина в масці могла наробити стільки фурору. Занадто багато невияснених деталей, потрібно дочекатися висновку експертів.

– Ти правий вони щось підкажуть – усміхнувшись, сказав Слава – знову роздуми в слух?

– Вибач, не помічаю коли заглиблююсь у справу. Точно можна сказати, що вбивця не простий чоловік, а злочин був задуманий давно.

– Чому так вважаєш?

– Удари точні, ніби треновані. Хоч я можу й помилятися. Ось тут поверни, скоротимо й через п’ять хвилин будемо на місті;

Київ світився всіма відтінками жовтого кольору, що мигали за вікном автомобіля. Прогулянки по нічному місту завжди йому подобалися, напевне побічний ефект від відсутності сім’ї. В пустій квартирі рідко хочеться сидіти кожен вечір, тому він швидким ходом чи пробіжками полюбляв коротати час. В останні дні через велику кількість роботи це не вдавалося зробити, однак сьогоднішнє польове розслідування внесе баланс. Будинок батьків убитого Олега Валентиновича замаячив перед очима – звичайна багатоповерхівка, котрих багато у спальних районах. Вони набрали код квартири та прийнялися чекати відповіді. За якусь мить через динамік почувся тонкий жіночий голос:

– Слухаю.

– Ірина Павлівна, доброго вечора. Вас турбують з поліції, капітан Кибрук. У нас для погані новини;

– Що сталося?

– Нам необхідно зайти й паралельно задати декілька питань;

Почувся сигнал й вони увійшли до під’їзду. Ліфт не працював, довелося підійматися на восьмий поверх пішки. Вони зі Славою в непоганій формі, незважаючи на вік. Часто разом займаються в басейні, та й тренування на роботі не пропускають. Дзвінок у двері не змусив довго чекати відповіді. По ту сторону почулися кроки, клацнув замок й перед слідчими постала фігура старшої жінки в халаті. Зморшки зачепили обличчя, та в ньому все ще була помітна врода.

– Чим я можу допомогти панове?

Слово взяв Слава й дарма:

– Це на рахунок Вашого сина – його вбили сьогодні близько шостої вечора на вулиці…

Жінка якусь мить кліпала очима, та знепритомніла прямо на порозі. Вони поквапилися підняти її та занести до квартири. Компреси з холодної води та велика концентрація оцту допомогли привести одного з батьків до тями. Наступні півгодини вона або мовчала, або починали винити в злочині всіх. Частіше за все колишню невістку, а інколи згадувала навіть себе. З нарікань на фоні горя Данило зрозумів, що батько Михайло помер декілька років тому, з тих пір мати живе сама. Також стало відомо, що син рідко навідувався до неї, а значить його особисте життя для матері майже така ж таємниця як для них самих.

– Якщо щось згадаєте важливе про Олега Михайловича, прошу зателефонувати у відділення. Нам знадобиться вся інформація, будь які деталі допоможуть справі.

– Це все Світлана, вона постаралася його звести з життя, бо ж він заробляв не погано, а цій нахабі завжди всього було мало!

– Йдемо – нахилившись до Ярослава, прошепотів Данило – зараз ми тут тільки втрачаємо час;

Коли вони вийшли на вулицю, по шкірі пробіг мороз. Температура не могла так швидко змінитися, чи це на нього так реакція матері вплинула?!

– Далі до чоловіка Крук?

– Ага. Звідси далеко?

– За  хвилин п’ятнадцять справимося, якщо пощастить. Це на Маяковського 21.

– Далеченько від місця вбивства.

– А це щось змінює.

– Зовсім ні, підмітив просто, поїхали;

В дорозі на Данила знову нахлинули роздуми про вбивство. Якщо вбивця не зовсім звичайний чоловік, то він може бути маніяком, а Київ захлисне чергова хвиля жертв. Не вистачало тільки появи українського «Зодіака», котрий буде собі вибирати людей без єдиної послідовності. Хоча тут може саме зрада зіграла ключову роль… Занадто багато питань, а експерти не спішать повідомляти подробиць. Микола отримає чергове зауваження, здається йому пора не пенсію. В їх роботі не підтримується халатність, принаймні доки він на службі. Доведеться поговорити з начальством про реструктуризацію кадрів у лабораторії.

– Слава, тобі ж всього двадцять дев’ять?

– А чому ти згадав?

– Якщо колись займеш моє місце, то пообіцяй старатися розкривати всі можливі справи.

– Мені до тебе далеко, однак я справді постараюся. Ми вже під’їжджаємо, готуйся до нової неприємної розмови, доки тебе ще на якісь сентименти не потягло?

– Невже не можна старому майору трішки подискутувати на тему, що буде без нього у відділку?

– Це ти тут старий? Ти ще мене переживеш, про це турбуватися не варто.

– Виходимо, Маяковського 21.

Знову перед ними маячить багатоповерхівка зі встановленим домофоном і такі схожі гудки звучать з динаміка. Хтось би назвав це важкою одноманітністю, однак Данило бачив тут якусь незрозумілу романтику. Ще коли він сам був помічником, то вести розслідування з його нинішнім безпосереднім начальником Романом Володимировичем було завжди цікаво. Розмови зі свідками, підозрюваними, родичами жертв втомлюють до нестями, однак він почував себе щасливим саме під час такої роботи. Зрештою, він встановлює справедливість у цьому світі, що також відіграє свою роль. Після довгої паузи прозвучав тихий глибокий голос:

– Алло?

– Пане Андрій, Вас турбують слідчі з київського відділу Національної поліції, майор Кибрук та лейтенант Стеценко. Ми повинні повідомити деяку неприємну інформація та задати декілька питань.

Знову мовчки їм відчинили двері у під’їзд та на цей раз на пішки на п’ятий поверх підійматися не довелося, скористалися ліфтом. Їх прихід на поріг дому завжди віщував біду, навіть звичайним свідкам спілкуватися з ними було неприємно, що говорити про рідних людей жертви чи вбивці. Чолов’яга, що відчинив їм двері був середнього зросту з чорним волоссям, що було сплетено позаду. Стандартна зовнішність нічим не виділялася, а друге підборіддя у достатньо молодому віці грало не в його користь. Вбитому Олегу він програвав по всім параметрам.

– Пане Андрій, ми повинні повідомити, що Ваша дружина Олена Михайлівна була вбита сьогодні близько шостої вечора в провулку на вулиці Ушинського.

Перша порція негативу вилетіла з уст і змусила чоловіка впасти на тумбочку в прихожій кімнаті. Він обхватив руками голову, а тим часом з-за кутка показалися діти. Одне ще зовсім немовля років трьох, а дівчинка старша, мабуть нещодавно пішла в школу.

– Тату, а чому ти плачеш?

– Ні-ні я не плачу – він швидко витер сльози з очей – біжіть у кімнату, я поговорю зі знайомим й прийду до вас.

Вони пішли до себе, а Андрій запросив їх на кухню. Данило внутрішньо відчував незрозумілу повагу до цього хлопця. Він спокійно повів себе з дітьми, чекав собі дружину, котра була у тому провулку… Етика не його сильно сторона, однак це зовсім не правильно.

– На жаль, це не єдина погана новина – порушив тишину Данило – У провулку був вбитий також Олег Михайлович Літовський, житель сусіднього будинку. Ми маємо підозру, що ваша дружина перебувала з ним в інтимному контакті.

Друга порція негативу зависла в невеличкій кухні й змусила Андрія міцно стиснути кулаки обіперті на нижній стелаж.

– Ви будете здивовані, та я здогадувався. Всі ці запізнення, холод у стосунках, часті відрядження й мінімум уваги до дітей не пройшли повз мене. Хоч справедливо зізнатися, чути це неймовірно бридко. Навіть не знаю як би я вчинив, коли б побачив їх двох своїми очима, та це вже навіть немає значення. Він сів на табурет та знову схопився за голову.

– Ми спробуємо допомогти матеріально для батька одинака, вибити виплати, однак зараз важливо знайти вбивцю. Наскільки я розумію Олена Михайлівна не ділилася в останні моменти деталями свого життя з Вами?

– Та ми майже не розмовляли, вона ніби стала чужою, я відчував підміну коханої Оленки на іншу людину, однак поговорити про це не наважувався.

– Хто міг бажати їй смерті?

– А я хіба знаю? Раніше вона завжди усміхалася й була привітною, доброю людиною. Однак за минулі два місяці я відчув, що ніби й ніколи її не знав.

– Подруги можуть розповісти детальніше?

– Ну вона спілкується з деким з роботи, однак більше можна дізнатися тільки від Богдана.

– Дасте нам його адрес?

– Мостищенська 10А, хоч це вам не допоможе. Він ніколи не відчиняє двері незнайомцям й у нього на це є поважні причини.

– Будинок з домофоном?

– Звісно, їх вже й немає без них, принаймні я не зустрічав.

– Вам відомо код?

– Так, ми бували в нього багато разів, його можна вважати другом сім’ї. Крім нас у нього більше нікого немає. Новина про вбивство його ошелешить. Богдан Руденко незвичайна людина, ніхто з нас не пережив більше неприємностей ніж він, хоч я тепер став на крок ближче. Код 16703, а тепер прошу залишити мене. Потрібно йти до дітей й пояснити їм, чому мама не прийде до них.

– Звісно, якщо з’явиться додаткова інформація телефонуйте у відділок, й тримайтеся.

Після рукопотискання він зі Славою спустився до машини. Данило вилаявся, а напарник тільки кивнув й почав чесати потилицю.

– Лайно стається тільки з такими як цей Андрій, різну погань воно любить обминати й спробуй тут не вірити у всесвітню несправедливість.

– Такі думки з моєї голови ніколи не йдуть.. Після паузи Слава добавив:

– Їдемо до Богдана?

– Еге ж до нього й додому, потрібно все обміркувати й дочекатися від Миколи даних. Знову дорога навіяла роздуми, однак їм не судилося розвиватися. Зателефонували експерти й Данило відразу на них накинувся:

– Чому так довго Миколо? Я хіба тебе не попереджав?

– Та ми не з того почали. Аналіз крові, обслідування тіла, навіть слину дослідили – нічого. Після цього вирішили перевірити відбитки й ім’я вбивці стало відразу відомим. Це Богдан Руденко, котрий живе за адресою Мостищенська 10А.

В голові промайнуло, що цього просто не може бути.

– Ти впевнений?

– Абсолютно!

– Зрозумів, виїжджаємо з Ярославом, підготуй докази – засовуючи телефон у кишеню Данило вигукнув – Давай за кермо по дорозі все розповім.

До Мостищенської було хвилин двадцять без заторів, тож він встиг ввести товариша в курс справи й переказати слова Миколи. Обоє погодилися, що провести затримання зможуть самі, він точно не очікує нічного візиту. Не пощастило йому зі слідчими. Слава теж здивувався, адже Андрій представив вбивцю, як найкращого друга родини. Данило відчував, що скарбничка сумних історій поповниться сьогодні ще однією від людини, до котрої вони їдуть. Будинки виринали перед автомобіля, а він все намагався відгадати, що відчуваєш у момент, коли завдаєш смертельного удару близькій для тебе людині…

Під’їхали до будинки й відразу ввели виданий Андрієм код. Зброя вже була в руках – два сильних і точних удари в серце не давали сумніватися у майстерності хлопця. Двері вирішили вибивати тільки у разі метушні. Вони підійшли до чергової квартири за сьогодні. Звичайні металеві двері з м’якою обшивкою не передавали інформацію, що за ними приховується вбивця. Пролунав дзвінок й почалися секунди мовчання. Невдовзі з тієї сторони почулися кроки й глибокий, надламаний голос обізвався:

– Хто там?

– Богдан Руденко, це Національна поліція, слідчі Данило Кибрук і Ярослав Стеценко, просимо Вас відчинити.

Почувся звук відімкненого замку й двох защібок, після чого відчинилися двері. Перед ними постав міцний хлопчина ростом біля двох метрів, статура була підходящою для атлета, однак руки видавали важку фізичну працю. Долоні трусилися, хоч він намагався втамувати це почуття. Чорне волосся було коротко підстрижене, а одяг чисто випраний. Та все це була дрібниця у порівнянні з обличчям, котре було повністю перебинтовано за виключенням отворів для дихання та зору. Зелені очі настільки сильно передавали біль і силу водночас, що Данило був вражений до глибини душі. Слава відразу ж націлив зброю у хлопчину й випалив:

– Богдан Руденко, Ви підозрюєтеся у подвійному вбивстві, просимо прослідувати з нами у відділок для вияснення подальших обставин. Не створюйте супротив, це може бути використано проти Вас.

– Зрозумів панове, тільки дозвольте взяти пальто.

Він без лишніх слів накинув на себе верхній одяг та дав руки під наручники. Вони вивели його до машини, посадили на заднє сидіння й поїхали у відділок, де був тільки черговий у такий час. Весь час Данило спостерігав через дзеркало за цим дивним хлопцем. Він часто хмурився, хитав головою й опускав її. Тоді різко піднімав, озирався й повільно напрямляв погляд вниз. Що ж могло штовхнути його на такий відчайдушний вчинок? Це питання не виходило з голови впродовж усієї дороги. Коли вони вийшли з машини біля кінцевого місця призначення, то Данило кинув:

– Слава оформи протокол, а я на допит.

– Як скажеш, потім розповіси що вдалося дізнатися.

Він відвів його у кабінет для допиту, кивнувши здивованому черговому поліцейському. Довгий час вони просто мовчки сиділи, доки майор не вирішив, що час розмовляти настав.

– Палите?

– Ні, однак можна й спробувати. – Він взяв цигарку, спробував вдихнути дим та не зміг стримати приступ кашлю. Через деякий час він зміг продовжити говорити.

– Знаєте, я напишу щиросердне зізнання, та тільки якщо Ви вислухаєте мою історію.

– Навіщо це мені? У нас є відбитки й справа майже закрита.

– Я не якийсь маніяк, це було вперше і приховати сліди від скоєного не було в моїх планах. Тому ви найшли там відбитки, а ще певне десь й моя кров на їх одязі є – Богдана трусонуло й поновити діалог вдалося не одразу.

– Добре, я згоден послухати Вашу історію, не буду приховувати, що частково саме тому ми тут сидимо. Мені занадто цікаво почути мотивацію для вбивства подруги дитинства.

– Олена не була мені простою подругою – вона для мене найрідніша людина. Знаєте, кажуть моє ім’я означає «даний Богом» – це брехня. Моїй божевільній матері дитя дав явно не він, а інакше все б склалося інакше. Я народився з великою родимою плямою майже на все обличчя, а у моєї мами – він з натиском сказав це слово – було не зовсім добре з психікою. Коли мені було півроку, вона спробувала зрізати мені його, а коли зрозуміла що накоїла, то замотала у бинти й віднесла до найближчого притулку. Тієї ж ночі мене рятували всі лікарі четвертої міської поліклініки і їм вдалося створити диво – знову така ж реакція на слово. Хлопчик вижив, хоч надії майже й не було. З тих пір його взяли на виховання у притулок, однак обличчя покритися шкірою вже не могло. Замість неї воно покрилося тонкою і зморшкуватою червоною плівкою. Відтоді я став монстром для інших дітей. З мене постійно жартувало, часто доходило до лупцювання, а я не розумів причини їх люті. Мені просто хотілося знайти друзів… я відчував себе покинутим. Після перших місяців я почав носити бинт, це зменшило злість в мою сторону, та мені вже було все одно. Той хлопець закрився в собі й мовчки переносив знущання. Одного разу мене силою відправили у той проклятий провулок для чергової порції знущань, а вулицею проходила Оленка. Вона втрутилася й сказала, що пожаліється батькам, котрі цього так просто не лишатимуть. Незнайома мені дівчинка допомогла підвестися, запитала як самопочуття, а я просто заплакав. Тоді ця добродушна маленька особа повела нас у парк й пригостила морозивом. Вона запитала чому я ношу бинти й я все розповів. Олена обняла мене й сказала, що буде завжди зі мною дружити. Так все й сталося!

Ми дорослішали й часто разом гуляли. Її батьки допомогли мені поступити в коледж, а після того влаштуватися на роботу. Я частенько змінював місця праці, доки не потрапив на скотобійній цех за містом – ідеальна робота, де ніхто мене не чіпав й добряче платили за фізичні зусилля. Тим часом Оленка зустріла Андрія й вони почали зустрічатися. Вона мені завжди розповідала про те, як їй з ним добре, про всі його риси, розповідала про палке кохання. Я по доброму заздрив їм та був неймовірно радий за неї. Пізніше вони одружилися, а я став другом сім’ї. У них дома мені завжди були раді, Андрій ставився як до брата й життя моє зовсім не здавалося таким темним й важким. Невдовзі з’явилися діти й я став улюбленим дядьком Богданом. Завжди намагався принести їм подарунки чи щось смачненьке. Цей дім був для мене осередком любові й такого чудового життя, котре мені було недосяжним.

Одного разу я повертався з роботи пішки, частенько любив влаштовувати нічні прогулянки без бинтів. Я вирішив скоротити дорогу через один з провулків й наткнувся на пару в інтимній близькості. Спочатку я усміхнувся й вже розвертався, коли побачив обличчя Оленки, а з нею іншого чоловіка. Тіло миттю скерувало мене вбік й понесло кудись у невідомому напрямку. Всі думки в мені просто кричали, що це неможливо! Переконання на рахунок ідеального життя була зламані, зруйновані й розтоптані. У той момент я думав не про Андрія, а про себе. Мені хотілося кричати, вити на місяць й нищити все навколо. В душі утворилася величезна пустка на місті всього того, що я колись відчував до Олени. Ідеали чудового життя виявилися неправдою, все що гріло мені душу в важкі моменти виявилося брехнею. Після нічного блукання містом я побив декількох вуличних розбишак та жаданого спокою не отримав. На ранок прийшов біль від цілковитого пізнання ситуація. Мені стало зрозуміло, що продовжувати своє існування бажання зникло. Я боровся двадцять сім років, кожен день був наповнений ненавистю, а ту мить мені ніби вдалося відчути все, що назбиралося за довгий термін.

Замість роботи я постійно намагався слідкувати за Оленкою, був максимально обережний впродовж останнього тижня. Вона майже кожен день зустрічалась з цим чоловіком, разом вони вечеряли, пили алкоголь, веселилися, а тоді їхали в дешевий готель. Інколи все закінчувалося на вулиці й від цього ставало тільки більш бридко. В моїй душі поселився справжній монстр, котрий виріс за ці сім днів настільки, що місця тримати його вже не було. Самі він підказав мені одну просту річ – вбити їх. Я не мав сили супротивитися цьому бажанню, та й не хотілося цього робити. Оленка зрадила мене, вона врятувала того ображеного на світ хлопчика в дитинстві тільки для того, щоб зараз зробити знищити у тисячу разів болючішим способом. Її вираз обличчя у ту мить, коли вона побачила мене з ножем у момент удару ледве не змусив мене утекти після першого вбивства. Олена почала запинатися, щось спробувала заговорити, однак її оголений вигляд миттю повернув злість. Я зробив ще один точний удар, після чого вилетів на когось з провулку й помчав удалечінь. Перед Вами, пане слідчий, наглядний приклад того, як людина може існувати лише зовні. Всередині мене немає нічого, я не можу відчувати й не хочу навіть ворушити своїм тіло. Прошу для себе у вигляді вироку смертну кару, запишіть, будь ласка у протокол. На цьому моя історія завершена.

Данило вийшов з кабінету й попрямував на вулицю. Він палив сигарети одну за другої, а глибокий надламаний голос все звучав у голові: «Вона врятувала мене у дитинстві, щоб знищити зараз». Йому доводилося слухати різноманітних божевільних людей, маніяків, серійних вбивць й інших жорстоких злочинців. Однак Богдана навіть не хотілося називати винним. Історія розбитої наскрізь людини з важкою долею й відчайдушною боротьбою, котру не зміг виграти. Йому присудять п’ятнадцять років та у колонії він довго не пробуде. Життя для нього скінчилося, тому перед ним сьогодні сидів потенційний самогубець. Після таких історій його проблеми з самотністю й вісником поганих новин здавалися дрібницями. А це ж тільки одна з тисяч схожих історій, що відбуваються по всьому світі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *