Олег СТЕЦЮК. Чия нога?

Ми все далі блукали у ніч й ніч блукала нами у лабіринтах з темних вулиць, котрі розпізнаєш на дотик, шум та запах. Стоптане богом небо зуперте на антени та хрести; скрегіт вітру, клекіт ліхтарів та відлуння наших кроків.

Ми йшли Рурським провулком у середмісті, коли Місяць своїм крейдяним поцілунком огорнув перед нами барокову вежу ратуші, де жовтий циферблат вказував на квадранс[1] до півночі.

Раптом у кінці провулка щось холодне швидко пробігло повз нас. Гм! Здалося? Ми переглянулися, вповільнили хід і дещо неподалік запримітили:

— Ану підсвіти? – промовив Віктор. 

— Може, це здохлий кіт? – відповів йому я.

— Кіт? Справді?

— От холера! О, Боже! Це ж… це ж… лю… людська нога?!

— Якщо бути точним: жіноча відірвана нога. Що цікаво, дивись, он стежка з цяток крові навколо.

— Чия вона?

— Йдемо, нас це не обходить.

— Як так? Ми маємо щось зробити! Кудись дати знати!

— А що ми можемо зробити? Напишемо оголошення «народ, хто загубив ногу?». Тобі то треба? Ходімо геть! Це лише нога. Та ну її в баню!

— Але ж…

— Остапе!

— Але ж…

— Ти собі як хочеш, а я собі як знаю. Я шурую звідси! Мені проблем непотрібно. А тобі?

— Чекай на мене. Скажи, що то могло бути, як думаєш?

— Остапе, я не хочу про це думати!

— Але що ти думаєш?

— Це міг бути чийсь вар’яцький жарт, або вбивство?

— Вбивство? – пролунало пошепки.

— А чому ні?

— Знаєш, мені здається на нас хтось дивиться! Зуб даю, хтось свердлить нас своїм поглядом. А може це…

Ми швидкою ходою, не зустрівши жодної душі, перейшли ринкову площу та завернули за ріг кам’яниці Яблонського, де забрукована дорога опускалася вниз довгим язиком попри триіклу скелю білокам’яного собору. Поруч я почув ледь чутний плюскіт води з придорожньої калабані[2], в яку, начебто, занурювалося щось схоже на кінчики пальців. Протер очі. Здалося?! Перехрестився! Далі минули перехрестя, міський парк, смердючий потік й аж перед цвинтарним пагорбом звернули направо в один з тих порослих гущавиною дворів, де росте перед домом Кельманів, у якому мешкає Віктор, найстаріша вишня міста.

— Заходи! Може ж не роззуватися. Давай, розповідай: ти їх, тих виродків, знайшов?

— Ні! Як взнаю хто вони, богом клянусь, повідриваю їм усе…

— Але хто ж вони? Коли зателефонували?

— Сьогодні, о 4 ранку. Сонний підняв слухавку, а там так поважно до мене: Ви такий-то й такий, проживаєте там-то й там, маєте брата Маркуса? На все це відповів ствердно «так».

— Хто ж вони такі були?

— Сказали, що поліція. А далі заявили, що у мого брата великі неприємності, але їх можна вирішити, якщо…

— Он воно як?

— Слухай, позич мені…

— Е-е-е, ні! Маю для тебе дещо інше. Ось, йди за мною, я тобі дещо покажу! Але, знай, це буде наша таємниця. Затямив?

Він вів мене до ванної кімнаті. Й перед дверима став поправляти волосся, а далі випрямився наче офіціант дорогого ресторану.

— Готовий? Заходимо!

Завів до середини й одразу зачинив за собою двері тричі на ключ; увімкнув світло. Навколо буянила сирість аж до стелі, стінами ширилися павутиння з тріщин, чорні вологі кути та їдкий запах аміаку, а в центрі стоїть найчистіше у цій кімнаті – фаянсова біла ванна наповнена чорною водою.

— І що це? Без образ, але що ми тут забули?

— Не так швидко! Май терпіння!

Далі він мовчки монотонно дивився на воду кілька хвилин. Від того стало якось ніяково. Як тут раптом вода забриніла хвилями й з її глибин стало підніматися невідоме мені створіння, яке одразу впиралося чорними кігтями об краї ванни. Білосніжна шкіра, зморшкувате кажаняче обличчя і те єдине, від чого я одразу cкам’янів – його гострий погляд чорних очей з білими зіницями, який проймав мене холодом наскрізь, віднаходив мою душу та облизував її нашіптуючи впасти у його долоні. Гарячий струмок вздовж стегна.

— Щ… щ… що… що це?

— Демон!

— Ти що, геть здурів!?

— Та чого ж?!

— Що воно таке, чого воно дивиться на мене і не пускає?

— Мабуть, сподобався! Але це страх тебе не пускає!

— Для чого воно тобі?

— Заспокойся. Це простенький демон. Виявляється, мій особистий. І він мені допомагає.

— Твій? Допомагає? Ти не жартуй з таким!

— А пам’ятаєш, як Наталя мене налякалася минулого року, коли почав говорити водночас двома голосами?

— Тому вона морозиться тебе?

— Так, тому. А іншого разу, ти ж знаєш, вчу вірменську. От сиджу, по-вірменськи виговорюю «Отче наш» (хайр мер). Знову та знову.  Так говорив півтора години і…. договорився – двома голосами. То був – він! – вказував пальцем на істоту. Це створіння – моя частина, мій друг, мій помічник!

— Ти чуєш себе?

— Заспокойся, чого кіпішуєш!? Я тобі хочу допомогти. Мархелю, негайно притягни тих телефонних виродків сюди. Притягни їх так, як любиш. Ми собі зараз пожартуємо!

Істота зашкірилася, облизала чорним язиком білі ікла і зникла у каламутній воді.

— Воно звідти коли-небудь вилазить?

— Ніколи. Здається мені, що воно не має ніг, або щось там і має, але…

— Не страшно?

— Мені? Навпаки, кого мені з ним боятися?

— Що воно їсть?

— Спершу і сам не знав, а далі просто – воно їсть плоть. А найбільше обожнює котів і собак. Кидаю йому тушу сюди та й все на цьому. Але…

— Значить щось тебе тривожить?

— Воно від цього змінюється і якось відповіло мені жіночим голосом. Напевно марю.

— Аби ні! Що воно робить?

— Чекай, воно шукає!

За кілька хвилин виниряє потішена істота, яка стала роззявляти пащу все широко і широко, так, наче удав, і за хвильку відригнула перед нами двох розгублених підлітків:

— Господарю, це ті, що дурачилися з неспокійним серцем вашого друга.  Можна їх мені?

— Звичайно, але щоб жодних ніг на вулицях більше не було. Зрозуміло!

— Так господарю!

Істота глянула на мене знову, облизала свої ікла, прикусила випуклі обважнілі губи і…

— Остапе, тепер йдемо, в мене пиво в холодильнику завалялося. Ось-ось, розпочнеться футбол! Тепер ти можеш спати спокійно. Йдемо, і знай, що я дуже тішуся, що ти знаєш цю мою таємницю, друже! Як тобі моя справедливість?

Віктор посміхнувся, наче той звір, поплескав мене по спині та запросив до вітальні, аби з першим ковтком почути крики й глухе падіння. Цікаво, а де його дружина?

 

[1] Чверть години

[2] Калабаня – болото, яма наповнена водою

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *