Сергій САВЧЕНКО. Книгоїдка Олеся

Аркуш паперу лунко захрускотів в долоні. Пальці рішуче вклали сторінку з книги до красивих дівочих губ. Розкритий рот безжально поглинув зіжмаканий лист. Папір швидко розмок від слини та приречено попрямував в нетрі дівочого тіла.

Вона його навіть не жувала…

Йшов сьомий тиждень. Книги закінчилися. Гроші і все, що можна було на них обміняти – теж. Порожня, заставлена в ломбарді квартира, і вона на підлозі з палітуркою книги відомого українського неокласика. 

 

Ще більш як місяць тому, Олеся успішна жінка, поспішаючи на роботу до офісу, приємно посміхалася, згадуючи ранкову каву і морквяне тістечко, якими її розбудив дбайливий чоловік.

Все змінив діагноз. Під час планового медогляду в одній з приватних клінік Львова, бувалий лікар-терапевт  переглянув файли з аналізами і розгублено пошкрябав лисину.

– У Вас надто оригінальний випадок. Цеелотомічний дефіцит, як наслідок астомонохолічного хлоропатонезу. Ніхто ще не дослідив справжньої причини цього захворювання. Та й лікування ніякого немає. На жаль. Медицина, дорогенька, то є наука приблизна. Можу лише прогнозувати, що у вас залишилося два-три місяці.

Холодок у скронях, завмирання та лоскіт спочатку у спині, а далі й по усьому тілі. Потім тихо-тихо:

– Це точно?

– На жаль. Тут мені помилитися важко. Хоч за 45 років практики бачив лише один раз хворого з подібним діагнозом. На практичних заняттях від Мюнхенського терапевтичного університету. Тоді невелика група моїх колег обговорювали рідкісні випадки хвороб, що не лікуються. Одна з основних причин відсутності лікування-мала  кількість експериментального матеріалу.

Симптомів поки немає, але за якийсь час ви відчуєте, що тіло буде ніби жити частинами, коли ноги і рухи будуть наче керовані кимось невидимим. Ваші рухи стануть плавні а простір навколо згуститься,аж до повного застигання. Людина себе почуває як шматок вареної гуски в мисці з холодцем. Але, на жаль, цей холодець не весільний. У вашому випадку, скоріше, поминальний» ,- іронічно блиснув старими потертими окулярами лікар:

– Цю хворобу ще називають «довгоножка Лу», – продовжив вже тепер не такий добрий а скоріше зловісний медик, – Бо хворий скидається на комара-довгоножку, коли пересувається по горизонталі, а Лу – то чийсь романтичний додаток. Напевне, залишок якоїсь фатальної історії.

Тиждень Олеся не виходила з дому. З роботи її швидко звільнили. Був кінець року, офіс вимагав ефективності, колеги були занадто зайняті складаннями щорічних звітів, а начальство цікавили лише результати. Чоловік,  дізнавшись  про недобру новину, міцно зажурився, а потім одного дня кудись пішов і зник. Його телефон не відповідав, та й вона не стала його розшукувати. Нічого і нікого не хотілося.

«Він зараз в світі живих, надто живих, а я вже не з ним і не з ними»,- розмірковувала вона.

Минув перший тиждень, і щось врешті вивело її на двір.

Як же ж тут все звично і незмінно. Птахи, діти, машини, тварини, люди в машинах.

Раптом дівчина відчула незвичну зміну. Повітря загусало і вдихати кисень вже не було так легко і непомітно. Для цього треба було застосовувати зусилля, так, ніби втягувати банановий коктейль через рурку. І рух. Її рух змінився. Ноги сунули по асфальту, а тіло ніби шукало їх і, здавалося, воно от-от відірветься і полетить в невідомому напрямку. Так, як би це зробила кулька з гелієм. Вона не йшла а плила, всмоктуючи кисень в груди.

«Це моя хвороба. Її перші симптоми. Все, як лікар попереджав»,- здогадалася дівчина. Дивно, але в тому «плаванні» вулицями Львова було щось приємне. Трохи нагадувало ходу уві сні, коли пересуваєшся мов по піску.

 І чомусь так повільно все, але картинки міняються з однаковою несподіваністю. Якби тільки не знати, що ця приємність – то вступ до тунелю близької смерті. Чомусь згадала про солодкий передсмертний сон замерзлих альпіністів. Що ж, не такий вже це неприємний кінець.

Ще одна нова особливість, яка зявилася дещо пізніше,то своєрідне забування призначення предметів. Себто предмет був знайомий, але для чого він і що з ним потрібно робити – незрозуміло. Наприклад, коли б її запитати, для чого взуття, що розміщене вздовж вулиці на вітринах, Олеся могла б відповісти,що це ,можливо, гнізда для птахів, або якісь чудернацькі музичні інструменти. І отак день за днем, відбувалося повільне та невпинне занурення у світ плавності та непередбачуваних припущень.

Одного дня, здійснюючи свій черговий променад по Проспекту Свободи, на розі Музею етнографії,Олеся натрапила на чоловіка з аркушем паперу в одній руці і декількома книгами в іншій. Чоловік здалеку скидався на ще одного вуличного жебрака, яких достатньо зараз в місті. На аркуші красувалися слова: «Фізіологія космосу». Дядько мав сиве волосся, великий ніс, гладко виголене обличчя, окреслене кудлатими хмарами білих брів. Ті брови з бароковою експресивністю позакручувались над сірими спокійними очима. Він був не надто високого зросту, зате його долоні могли б належати гіганту. На одній з них легко помішалося декілька книг, що він легко тримав обвиваючи палітурки пальцями , наче восьминіг здобич.

Напевне  лисувату голову ,сірим пляцком прикривала спортивна  кепка з фіолетовим ієрогліфом від  «Ive St Lorenz

«Бровастий морячок»,- буркнуло асоціативне бачення

Пропливаючи поряд, дівчина, збентежено потупилася. Чи то два слова на аркуші прикріпленого до грудей бровастого дядька, чи може німе питання до присутньої завжди між незнайомими людьми порожнечі. Так чи інакше, вони зненацька зустрілися поглядами і морячок запитав:

– Пльиваєте?

– Що?, –стрепенулася наче від сну.

– Пльиваєте, питаю?, – повторив бровастий.

«Що за дивний акцент, полтавський чи закарпатський?»- промайнуло в затуманених каналах дівочої голівки.

  Так, пливаю.

– Бачю.

– А що, вже так помітно?

– Не дюжье. Мені вьидно як густіє аір навкольо вас, паньянко, У мене вока як рингєн на такье.

– Ви бачите як згущується повітря навколо мене?

– Так. Я вас вьиджу як контрформу. Простір , аір для мьене то є форма. Як в скулптора Оликсанра Архіпенка. . Ви для мене як «позічений пейзаж» для японтсів. Виджу стіни, а ви робите мені дікорацію собою як окнами. Ви єсть окно для мене, і всі ті люди навколо вас ,то для мене окна.

– Що у вас за книги? Ви їх продаєте?, – запитала, скоріше щоб припинити цей незрозумілий словопотік.

– І так і ні.

– Як це? – підняла  здивовано  крилаті  брови.

– Я рахую.

-Гроші?,-засміялася втомлено

-Лудей. У мене, панночко,така ж рідкосна хлороба, як у вас. Вона инша , але така ж рідкосна. Я колись був доктор психонейропатольог.Вівчав оригінальні поталогиї. І міне спіткала дівовижна ірония мойой долі. Я заболів на індийский сіндром макаручіпулії. Мої ,доктори то назівали «індийский статіст» Ви чуєте, як я росмовлаю? То моя хлороба так говорит. Міксує звуки, як карта ляже. А для того чтоб жити, мушу тут стоять і рахувать лудей. Тих, шо біля памятніка Шивченку. Скілки їх приходить на зустрічі, скілки недочикуються, хто цілюєтся, хто сфариться. Все рахую. В іхніх зустричах є така сіла, що галмує розвиток моєї хлороби.

Люди то окна мойого життя. Докі я тут рахую, то можу жити дофго.

– А як же ви знайшли такий спосіб?, – зачаровано, неначе  уві сні перепитала старого.

 «Фізіологія космосу». То нова наука , придумана на основі вчення конфедерату дохторів-криптофобів з острова Гозо біля Малти. Вівчивши їхні трактати, мені удалоси шерше ля посібіліте,терапию, і як видите-жию. Багато лудей хворіють прикуті до ліжок і дуже си мучать, а я тут стою і все бачу. То не єсть так злье, панночко.

– Так. Ваша правда,- прошурхотіла блідими губами Олеся .

Раптом у неї заворушилася млява надія, ні не надія, але може… Може він щось і про її хворобу знає??

– Так знаю і про вашью. Хе. «довгоножка Лу»,- раптом дядько на мить підняв сірі очі в львівське небо такого ж кольору. Олеся помітила як з-під брів зблиснула давня сльоза.

– Лу.красива і опасна як сама лубов…

– Так, мій лікар казав, – пригадала –  Лу. Фатальна історія. То це ви??

– То ничо. Не важліво вже тепер. ЇЇ нема. Але ви ще є, – отямився морячок. – Отже ,на вивчіння вашої «довгоножки» я віддав бильшю польовину років своєї карієри. То є Цеелотомія і Хльропутанез. Предюже рєдкісна болачка.Страшно тєжко бульо шукати патсиєнтив для дослиджень.

– Так. Я особлива,- посміхнулася.

– Пріходіт завтра, панянко. Мушу трохі погортати літєратуру, освіжити памнеть. Може і зможю вам зарадити чімс.

 

Наступного ранку, дівчина довго спостерігала за цілою бандою строкатих сорок. Ті завзято поралися на даху сусідського будинку. Його господар-дивак казна чому вирішив накрити не метало- черепицею, а карпатською гонтою. Це було красиво, але дивно. Сороки полюбляли цей дах. Вони бігали, метушилися і час від часу віддзьобували шматочки дерева і радісно їх ковтали.

«Для чого вони їдять ті скалки?»,- зненацька промовила вона»До чого чисті та акуратні істоти»,-додалося якось само. – «Стільки бруду навколо, а вони наче векторні малюнки».

«Скоро у сусіда потече дах» – знову видала фразу. Від її двозначності залоскотало піднебіння, закрутило в носі і вона пчихнула до сліз в очах.

«Правда», – відповіла сама собі і подумала: «Час іти до бровастого морячка»

 

Дві барокові хмари, нині старанно розчесані, заворушилися, як тільки-но дівчина наблизилася до дядька.

Дядько  був на звичному місці на проспекті Свободи

– Ві маєте споживати папір!

– Що???!

– Папір, що містит в собі міслі мудрих лудей має сілу, – продовжив старий не звертаючи увагу на її обурення. І далі продовжив: – Ваша болачка,панночко, принціпіално значіт,що в орханизьмі не вістачає дерева, топто целулози. Дерево,то є найдавніший жітель планети. Все просочено деревом. Коріння,перші інструменти, ліси- все має дерево в собі. І лудина тут не віняток. Вам треба целулозу їсти, дорогенка. Бумага і інтелєкт – то єсть книги. Споживайте книги і будете жити!

 

Перше на що вона відважилась, то була газета «Високий замок». Це все,що залишилось від  її чоловіка. Рідкісний консерватор не визнавав інтернет-видань. Чоловік дуже любив свою маму і наслідував її з якоюсь скаженою впертістю. Передплачувати на пошті газети, як то робить мама, було одним із численних наслідків його синівської любові.

Отже Олеся взяла чоловікову газету, рішуче розірвала на декілька шматків, стиснула кожен,так ніби то горлянка екс-коханого і повільно позапихала по черзі до рота. Вона навіть не запивала.

Газета не засвоїлась. Дівчина міцно обіймала унітаз, кричала, ригаючи правду про своє нещасливе буття, прямісінько в мокру горлянку білосніжного друга.

 

– Что ж воно такє?, – почухав брову медик з проспекту

– Я все зробила як ви радили. Взяла газету, подерла, пережувала і проковтнула.

– Газєту?? Ви зїли газєту?? ААА!! Ни можна їсти газєти, панночко, то ж пойзон. Я ж казав книги. І то тільки хороші книги. Де є душевні чєсноти писменніка. То має бути допра литіратура. Розумієте? Якісна паезія і проза .Ви отруїлися паганою інформациєю, цинічною журналистикою.

Раптом вона заревіла як маленька дівчинка і гаряче заблагала брованя:

– Я не хочу більше їсти папір, може є якийсь інший спосіб мені врятуватися. Дядечко,будь ласка,пошукайте мені інші ліки, прошу.

Він знічено, зненацька важким голосом прошепотів:

– Ні ,панночко, тілки книги. У мене нимає инших ликів. Мені дуже дізолє. (фр. désolé,Шкода. Прим. Автора)

Додому вона ледь дійшла. Пливучість її рухів ставала нестерпною, Повітря вже не густіло , а кам’яніло, дихати ставало все важче. Думки в голові ширяли, наче перепуджені безжальним звіром, кролі. Олеся все менше і менше осягала світ. Світ необхідної зараз реальності.

 

Три томики «Атланта»  приречено розкладені на столі. Сторінка за сторінкою, улюблені монологи Айн Ренд  розчинялися в тілі дівчини.

З кожною сторінкою тіло наповнювалося життям, світ розвиднювався. Вона знову знала для чого в шафі висять вішаки, пригадала призначення виделок та ложок, зрозуміла, для чого потрібні ножички, парфуми, вази для квітів, французький капелюшок, в який вчора вона ледь не пересадила старий фікус.

Ліки брованя з гігантськими долонями діяли! Вона вже не пам’ятала, коли себе так добре почувала.

– Може не смачно, але мені це допомагає! – вигукнула оздоровлена панянка і підсумувала: «Справжні ліки гидкі».

Отже, в хід пішли спочатку класики: Гі Де Мопасан, Фолкнер, Мольєр, Сартр, Сервантес та Бредбері. Досить швидко Олеся відчула весь спектр різниці смаку книг.

Від Достоєвського довго пекло в горлі, а Чехов смакував як шоколадний пиріг. Гьоссе – як дрібно нарізаний салат з сухариками,а Орхан Памук, неначе копчені реберця. Умберто Еко – цукіні з барбарисом. Хайнлайн –ото справжня розкіш гастрономії.Від космічних  історій в очах зблискувати кольорові комети,і з’являлося  чудове відчуття інтелектуальної невагомості. Сомерсет Моем затерпав у ротику дівчини  міцним  шпигунським чаєм ,та спостережливо поринав вглиб спраглого  до  життя тіла.

Пізніше, стиснувши ножа в руках а в грудях серце, голодне дівча взялося за українську сучасну прозу.

Натхненно згамала «Капітал» Жадана, що смакував як лікарська ковбаса з присмаком солідолу та іржі, а на десерт«12 Обручів» Андруховича, «Таємниця» не пішла так легко – потім поболювало десь в селезінці, зате ситуацію врятували решта класиків «Бу Ба Бу», Іздрикова поезія навела різкість на цілих півтора дні, а Неборакові твори прослизнули немов рахат-лукум. Прохасько був зжертий з форзацом і ледь не з палітуркою. Наче запекла кров смакувала проза Марії Матіос. Від Дереша в голові млосно все замліло і розщепилося в багатошарові мандали. Гаська Шиян залишила присмак ванільного пудингу з мигдалевим горішком на чубчику. З сучасною поезією не  склалося занадто оптимістично. Один  лише  Антонич , якого  Олеся таки змушена була проковтнути після довгих вагань , дав  їй сил на  декілька днів. Перед тим як зробити неминуче, вона  востаннє перечитала його  магічну  поезію  і скропила  маленький томик краплиною із  сірих  сумних очей.

Дівчина поглинала книжковий літературний продукт практично цілодобово. Спати не хотілося, а сили прибували. Та люта  голодна  хвороба  дедалі  більше  розбивала свій чорний шлунок. Ті невеличкі грошові заощадження, що залишилися після звільнення з роботи, зникли як роса на сонці.  Адже добрі книги дорогі. Тому й дорогі, що добрі.

Йшов сьомий тиждень. Гроші і речі закінчилися, книги теж. Повітря драгліло, ноги розпливалися, пересування перетворювалося в муку.

Вона гірко засумувала. В скронях струменіло питання:  Де взяти гроші, або книги?

 

Худенька фігурка повільно підвелася  з підлоги та похитуючись підпливла до вікна. На сусідському даху – жодної сороки. Придивилася  і побачила, що дах вже не дерев’яний. Будинок виблискував новенькою метало-черепицею гранатового кольору. За останні тижні відбулися значні зміни з протилежного боку вулиці. Коли Олеся пригледілась, то запримітила, що у домі поряд відчинилася крамниця. Крамниця з книгами. А на вітрині оголошення.

«Здається, вони шукають продавця. Це мій єдиний шанс »,- здогадалася дівчина.

Але де ж знайти сили аби дійти до магазину? Та й необхідно потрапити не співбесіду щоб отримати роботу.

В двері задзвонили. Здригнулася. Хто це? Я нікого не чекаю. Допливаючи до дверей, втомлене дівча простягло вперед руку, аби зафіксувати вислизаючу думку про призначення дверей.

На порозі стовбичив бровастий моряк. В його долонях – сірий пакунок.

– Ви? Тут? Як ви.?

– Так, міні прийшльося добре попрацувати, аби знайти вашу кфартіру.

Ось, панянко, тсе вам, – простягнув пакунок.

– Мені тсе білше ни трепа. Я все тримаю тут,- і він тицьнув товстою сарделькою пальця над бароковими порталами брів.

– Тут є білше сіли ніж у всій літературі України останнього десятиліття. На якийсь час вам тсе допомьоже. Прощавайте, панянко.

Чоловік повільно обернувся і м’яко посунув по спіральних східцях додолу.

В пакунку дбайливо загорнута в м’яку лляну шматину, покоїлася «Фізіологія космосу»

 

Олеся отримала цю роботу. Великотіла жіночка, власниця крамниці, погладила фіолетову меліровану фрезуру та задоволено повідомила:

– Завтра можете виходити .

Справи пішли на краще. Космічна книга виявилася потужним медикаментом. Концентрований інтелектуальний контент буквально розчиняв туман в змученій голові дівчини.

Тим часом наша панянка знайшла можливість постійно поповнювати свої лікувальні запаси за рахунок видань, що знаходились на дальніх полицях книжкової крамниці. Магазин не був надто великим ,тож задля обережності, Олеся лише видирала деякі сторінки, а самі книги залишала зовні цілими. Так це продовжувалось якийсь час і наша книгоїдка, навіть потроху звиклася із таким станом справ, намагаючись пригадати про таку вже забуту річ, як комфорт існування.

 

– У нас сьогодні увечері термінові збори колективу, – оголосила одного дня фіалкова пані шефова. Завжди привітна і радісна, нині пані господиня мала фрезуру , міцно затягнуту ззаду так, наче готувалася до рукопашного бою.

«Невже цей день настав?»- гайнуло в голівці книгоїдки.

На зборах колективу було оголошено про звільнення усіх без винятку продавців. Причиною стали наслідки інвентаризації товару. Корпоративні правила чіткі і безжальні. Величезна кількість знищених книжок не могла бути виправдана нічим. Незлобива та добросерда фіалкова пані, вирішила все швидко.

 

О 2,00 вона вийшла на нічний променад. Плаваючою ходою, не спійманою тінню прослизнула в браму магазину. Приємно,як затвор пістолета,клацнув замок вхідних дверей, запіпкотіли клавіші сигналізації під тонкими пальчиками.

Олеся готувалася. Вона знала. Вона замовила дублікат ключа в майстерні поряд з крамницею. Вона звабила чоловіка фіолетової пані. Що там декілька мінетів поміж книжковими полицями та пристрасний секс з чужим чоловіком, коли на карті її життя? То був такий  секс, що могла не таїтися і впинатися, стоячи в позі рачки, гострими зубками в палітурки улюблених видань. Той  секс дав їй код. Код,що відімкнув сигналізацію. Сигналізацію в райський світ. Райський світ найсмачніших книг. Книг, що дарують життя…

 

«Вбивство і вандалізм у Львівській книгарні» «Книжковий маніяк у Львові», «Знайдено мертву дівчину в книжковій крамниці» та інші подібні заголовки з’явилися вже з самого ранку в фейсбуку.

«В одній з львівських книгарень було знайдено труп 27-річної жінки. Зовнішні ознак насилля не виявлено. Навколо неї знаходилося дуже багато знищених книг, які щойно вчора було доставлено з друкарні».

«В шлунку померлої виявлено велику кількість неперетравлених книжкових сторінок. Лікарі відзначили винятково високу якість тексту. Медична експертиза зробила висновок, що смерть наступила внаслідок отруєння свіжими поліграфічними матеріалами. Щойно надруковані книги тепер можна класифікувати як високотоксичні матеріали», – заявив головний токсиколог із клініки Святої Параскеви.

То була новина дня. Громадяни жваво обурювалися, лякалися, зловтішалися,  жартували, іронізували, ненавиділи та закликали хто до чого. Хтось до електронних книг, хтось до бойкоту книгарень, хтось до повторних виборів мера Львова. Про це свідчили численні коменти. Лайки, вподобайки,  люксики і злостивки ставили ті, хто не мав що сказати, та дуже хотів бути причетним.

Бровастий пішов з-під Музею етнографії і перемістився під Віденську кав’ярню. Брови він підстриг.

 

 Олеся лежала посеред крамниці. Лежала тихо,пливучи на хвилях ріки із китайського прислів’я. Лежала як розкрита книга.

 

Кажуть, Львів  місто привидів. Відтоді подейкують, що на дальніх полицях у книгарнях Львова часом таємниче зникають сторінки з особливо добрими  текстами. Письменники це вважають добрим знаком, чи просто  визнанням. Визнанням  Книгоїдки Олесі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *