Михайло ЧОРНОПИСКИЙ. Київ-нуар

1.

Бридкий осінній ранок пронизували крики воронів, які кружляли в сірому небі. Вони знали, що наближається зима, а це означало одне – зграя порідшає. Після нічного дощу у повітрі висіла волога. Гнила погода.  

Старі будинки, зведені на початку 19 століття, виглядали жахливо. Кожен мав тріщини, колись прекрасні пілястри відпадали цілими шматками, оголюючи коричневу цеглу, фарба на стінах виглядала не краще, але більше за все їх спотворювали пластикові балкони, які, здається, з’являлися самі собою, як хворобливі нарости. Незважаючи на стан, кожен квадратний метр у таких малоповерхівках коштував в ціну золота. Не дивно, Михайлівська знаходилася так близько до Майдану, наскільки це взагалі можливо. Будівельні компанії мріяли зрівняти все тут з землею та звести на місці старих коробок, що пережили війни та розруху, черговий скляний офісний центр. Але кожна поява бульдозера на Подолі викликала чималий галас серед захисників історії, який в свою чергу привертав забагато уваги преси та небайдужих киян. Тому забудовники просто доплачували ЖЕКам, щоб ті не виконували свою роботу. Час найкращий засіб для демонтажу. Коли жити в будинку ставало неможливо, мешканців відселяли, або купували. Далі оформлювали документи на реставрацію та починали роботу, а коли замість історичної пам’ятки виростав залізобетонний готель у стилі Hi-Tech, усі чиновники, які мали б цьому завадити, просто розводили руками. Звідки мені про це відомо? Я живу в одному з таких будинків-привидів. 

То це ви знайшли труп? – молодий лейтенант вимовляв слова без жодного інтересу до моєї відповіді. Йому хотілося швидше закінчити звіт та забратися з вулиці.

Ні, це Світлана Ігорівна, сусідка з першого поверху. Її кицька часто втікає, і біжить нагору, де я живу. Вранці старенька не могла знайти Мусю, тому піднялася до мене.

  О котрій?

Десь п’ята була, точно не скажу. Відкрив після кількох дзвінків у двері. Коли зрозуміла, що тварини у мене немає, вийшла в двір. Там і побачила тіло. Пані Світлана прибігла, щоб викликав поліцію. Жіночка думає, що я знаю всі телефонні номери в місті через свою роботу.

А ким ви працюєте?

Журналістом.

Справді? А в якому виданні?

Вже ні в якому. Вчора якраз звільнився.

Зрозуміло. Ще одне запитання, де ви були минулої ночі.

Заливав з друзями цю “радісну подію” в одному барі на Шулявці. Вони можуть підтвердити. А потім поїхав додому і відрубився, поки мене не розбудив дзвінок в двері. Вірніше, кілька дзвінків.  

Гаразд. Ось моя візитка, якщо щось згадаєте, то телефонуйте.

Звичайно.

Нарешті. Відповідати на запитання копа з таким похміллям не найкраща ідея. Ще трохи і мене б точно вивернуло на його лаковані туфлі. Вчасно завершений допит.   

Поки він мене катував криміналісти займалися справою. Тепер, коли настав світанок, можна було чітко розгледіти обриси жіночого тіла на землі. Біля нього ходили поліцейські, один фотографував. Вони намагалися закінчити все якнайшвидше, поки на вулиці ще мало людей. Я відійшов у бік, щоб краще роздивитися. Читав, що одній жінці після смерті кішка з’їсти пів обличчя поки померлу встигли виявили в квартирі. Подібне не рідкість, але не цього разу. Дівчина лежала поряд із сміттєвим баком. Яскрава червона сукня вільного крою добре контрастувало з білою шкірою та чорним волоссям, яке розкинулося на асфальті. Двадцять років, можливо трохи більше. Навіть у такому стані крихітка виглядала вродливою. Єдине, що псувало картину, це виразні синці на тонкій шиї. Шкода таку красуню. Ще одна деталь, яка кидалася в очі, тендітні ніжки. Судячи з брудних стоп дівчина прийшла сюди босоніж. Не зовсім підходяща погодка для таких прогулянок.              

“Що ж ти тут забула, дорогенька?” – подумав про себе і запитання немов куля відбилася тонким болем у мозку. Чортовий бодун почав набирати силу, а нудота підступала до горла ще сильніше. Терміново потрібен Alka-Seltzer та кава, і краще в подвійній дозі. Погана новина полягала в тому, що у моїй квартирі не було ні першого, ні другого. На щастя, поряд знаходилася цілодобова аптека. Я не став підійматися, а пішов просто так, у легкій куртці одягнутій на стару футболку. Хай холод трохи приведе в почуття. Коли повернувся із пляшечкою Borjomi, в якій розчинив кілька шипучок, то тіло саме вантажили в швидку. Копи виконали брудну роботу, далі справа за патологоанатом.

Знову почав пускатися дощ. Біла “швидка” виїхала без сирен. Поспішати вже немає куди. Автомобілі поліції однин за одним покидали подвір’я. Наростаючий шум свідчив про те, що місто починало прокидатися. Тепер, коли в голові трохи просвітліло, а зуби почали стукатися один об одний від холоду, я зрозумів, що вчорашній вечір пам’ятаю частково.

 

2.

 

Краплі дощу немов застигли нерухомі. У мороці виднівся силует. Дівчина в червоній сукні, цілком мокра стоїть навпроти. Жодних звуків чи світла тільки нечіткі обриси двору. Вона робить крок, потім ще один, наближається крок за кроком. Незнайомка збирає грудьми та обличчям застиглі в повітрі краплини, позаду залишається тунель у вигляді її силуету. Рухається неквапливо. Я не можу поворухнутися. Все ближче. Серце калатає сильніше. Ось вона просто переді мною. Перехоплює подих. Нахиляється. Відчуваю тонкий аромат її солодких парфумів. Шепоче на вухо: “Відпусти,” – ледь чутним голосом.

Що?

ВІІІІДПУУУУУУСТИИИИИ!, – пронизливий крик розриває тишу, час, небо. Проливна злива затоплює все навколо, а я … а я прокидаюся.

*    *    *

Давно ж мені не снилися жахіття. Піднявся з ліжка весь мокрий від холодного поту та швидко пішов на кухню, щоб напитися води.

А нема чого на трупів задивлятися з самого ранку, бовдур, – вимовив сам до себе, аби заспокоїтись.

Людина завжди намагається знайти раціональні відповіді на запитання, які краще не задавати. Поступово почав виходити з стану шоку. Реальність безжально повертала до життя. Занадто яскраве світло з вікна різало очі, почали накочуватися сльози. Сну не вдалося стерти всі наслідки вчорашньої вечірки, а якщо точніше, випитого на ній, хоча нудота трішки перестала докучати. Потрібно поїсти та прийняти душ.

У холодильнику нічого путнього не виявилося. Від однієї думки про смажені яйця починало крутити кишки. На дверцях стояла ще банка сардини, у відділі для овочів знайшов пів головки капусти та прострочений йогурт. А він тут як взагалі опинився?  Рятівний запас знаходився у морозилці – пакет із замороженими пельменями. Трохи білків і вуглеводів саме те, що потрібно. Поставив воду на газ.

Годинник на стіні показував одинадцяту. Зазвичай у цей час я вже пив халявну редакційну каву, але ця історія добігла свого логічного фіналу. Наш портал закрили, після того, як власнику набридло виділяти на нього частину своїх коштів. Мати власне видання, звичайно, круто, але це не приносить грошей. Більшість бізнесменів плювати хотіли на рейтинги та відвідувачів, коли їх не можна перетворити в реальний заробіток. Байдуже на стандарти журналістики, дотримання балансу думок, достовірність фактів підтверджених з кількох незалежних джерел, користь суспільству та інше. Подібні дрібниці ніщо, якщо вони не збільшують циферки на банківському рахунку. Весь штат відправили в офлайн. Байдуже. Більшість із них заслуговують на таку участь, а ті, хто справді чогось варті без роботи не залишаться. Я також сильно не переживав щодо свого раптового безробіття. На перший час мав запас, який дозволяв протриматися на плаву ще зо два місяці. Грошей мусило вистачити, аби розіслати резюме, дочекатися відповіді та влаштуватися на нову роботу. Власне, до виконання першого пункту і планував приступити сьогодні. Ооо закипіла водичка…

Пельмені, які бурліли в окропі виглядали бридко. Чітко навіть не вдавалося сформулювати, що саме вона нагадували, але нічого пристойного на думку не спадало. На смак виявилися значно приємнішими ніж на вигляд. Здається, в їхньому складі навіть відчувалося м’ясо. Початок непоганий.

Щоб збільшити кількість води в організмі заварив чаю. Віддаю перевагу чорному, але з тією кількістю лимону, яку видушую в чашку, вдається вдало побороти харчову фарбою і він швидше нагадує світло-коричневий розчин. Смак значно покращується. Хоча з терпким присмаком, який залишав ковток чаю, ще кілька років тому, не зрівнятися. Куди зник нормальний напій і кому знадобилося замінювати його цими помиями, запитання на яке ще потрібно знайти відповідь.

Закінчивши свій скромний сніданок визирнув у вікно. Мурашник ожив. Автомобілі, люди, та навіть безглузді ворони снували в зад і вперед. Місто збожеволіло, але ще просто не знало про це. Столиця, щоб її … Тут усім один на одного начхати.

“Для початку потрібно оновити резюме, а далі вже можна шукати варіанти,” – з такими думками увімкнув ноутбук та завалився на невелику канапу, яка стояла біля столу. Після сніданку у моє тіло повернулося життя та відчуття. Ніс почав чітко відчувати, що від мене тхне. Своєрідний коктейль із поту, сигаретного диму та бозна чого ще перехоплював дух. Мабуть, вчора не встиг сходити у душ, вирубився раніше. Піднявся та неквапливим кроком попрямував до ванної кімнати. Відкрив двері, підійшов до раковини та побачив у дзеркалі своє відображення:

Так, друже, вигляд у тебе не найкращий. На сто баксів не тягне, – кинув сам собі та почав чистити зуби.

Коли закінчив, роздягнувся та поліз під воду. Не надто гаряча. Знову ці перебої – сезонний подарунок від комунальників. Сподіваюся весь окріп, який вони не доливають у труби, піде їм у пекло.

Закінчив водно-оздоровчі процедури зі загартування організму. Протяг руку, щоб дістати рушник, але він вислизнув та впав на підлогу. Чудово. Спробував дістати і закляк на місці. Мене охопив крижаний жах від якого по спині пробігла прохолода. Думки перепліталися одна з одною. Я ледве встояв на ногах.

 

У куті, біля дверей стояли … червоні жіночі туфельки. Злегка забрудненні у болото біля країв. Десь 38-39 розміру. Можна збрехати самому собі, переконати, що вони належать невідомо кому, але сьогодні я вже бачив ніжки, для яких вони ідеально підходять.  

 

3.

 

“ЯКОГО БІСА У МОЇЙ ВАННІЙ РОБИТЬ ВЗУТТЯ МЕРТВ’ЯЧКИ?” – я знову сидів за ноутбуком та намагався знайти інформацію про покійницю. У голові утворилася каша із нецілеспрямованих та незакінчених думок. У таких випадках вмикався режим “Дія”. Мені бракувало інформації, але відшукати щось конкретне не вдалося. Поліція опублікувала лише стислу звітну інформацію про виявлене тіло. Жодних подробиць не уточнювали, лише вказали, що слідство триває. Для пошуку в соцмережах також бракувало інформації.

Спроби згадати щось про минулий вечір закінчувалися білим шумом. Точніше з моєї пам’яті цілковито стерлося закінчення гулянки та те, як я потрапив додому. Зазвичай, таке траплялося, коли перебирав з алкоголем. Очевидно, вчора був саме той випадок.

Потрібно почати з початку. Ми зібралися близько шостої: я, Ден – фотограф з колишньої роботи, Славік – знайомий ще з університету та Андрій, який займався напівлегальним бізнесом з продажу. Колегу та двох старих друзів покликав сам, щоб відсвяткувати спалення чергового мосту за спиною. Разом нам вдавалося зустрітися не часто, тому, зазвичай, відривалися на повну. Вчора все почалося з текіли. Пляшка gold розійшлася під дольки лайму. Далі ще щось пили, танцювали, останнє, що пам’ятаю ми замовили кальян. Мабуть, після диму функція запису і відключилася. Сподіваюся лише в мене. Знайшов телефон та набрав Дениса.            

Гудки, гудки, гудки, нарешті:

Ден, здоров, що робиш?

Привіт, нещодавно прокинувся. Гарно ж ми вчора гульнули правда, дружище.

Ага. Тільки я все частково пам’ятаю. Коли ми розійшлися?

В тебе що амнезія? Ха-ха.

Алкозія. Мені зараз не до сміху. Реально, чувак, коли і як я відчалив?

Ну спочатку ми пили, потім знову пили, далі замовили кальян з динькою, ви з Андрюхою посперечалися хто познайомиться із більшою кількістю дівчат і п’яні в дим пішли випитувати номери телефонів. Зрештою, після кількох принизливих спроб повернулися, і запили нічію коньяком. Десь в пів на другу ми вирішили йти в клуб, а ти залишився чекати таксі, яке сам і викликав.

Це все?

Ну так.

А яке таксі приїхало?

Друже, я не в курсі, ми пішли раніше.

А я точно сам залишився?

Ну це знаєш, питання не до мене, коли йшли був сам, я ж не мамка, щоб за тобою дивитися.

Звичайно. Залишили п’яного товариша самого і нікому діла немає.

Та чого завівся? І взагалі, ти, мабуть, через фотки телефонуєш, так?

Які фотки?

Ті що ми вчора робили. Й цього не пам’ятаєш? Я тобі зараз надішлю, такі смішні вийшли.

Добре, давай, дякую, – без особливого ентузіазму відповів та поставив слухавку.

Фотограф не допоміг. Хоч частина вечора прояснилася та запитань не поменшало.     

Знахідку не чіпав. Що з нею робити взагалі складне питання: якщо повідомити поліцію, то перше про що вони запитають, як туфлі дівчини в червоному опинилися у моїй квартирі. Продовжуючи логічний ланцюжок хлопці в формі без сумніву зможуть звести два плюс два та перекваліфікувати мій статусу із свідка в підозрюваного. Вуаля і глухе вбивство розкрито. Ось у чому-чому, а в здібностях копів я вже зовсім не сумнівався.

Викинути у смітник таку примітну річ також ризиковано. Особливо після того, як вранці всі найближчі баки перевернули криміналісти. Якщо мене побачать, то не хочеться уявляти, як виглядатиме подібне зі сторони.

Ще один із варіантів, які приходили у голову, просто знищити їх. Облити олією та підпалити. Зробити таке в маленькій старій квартирі порівняно з самогубством. Як не старайся, а їдкий дим дійде до сусідів, а вони неодмінно викличуть газову службу або пожежних. Виконати спалення на балконі у центрі Києва і можна відразу розраховувати на виклик поліції. Мінусом такого варіанту було й те, що цілком чортові капці не згорять. Каблуки та підошва точно залишаться і що з ними робити доведеться все одно вирішувати. Тому поки червоні лаковані туфлі лежали у моїй ванні до остаточного рішення щодо їхньої долі.

 

Телефон видав сигнал про нове повідомлення. Прийшли фото від Дениса. Всього штук тридцять. Загалом їхня композиція складалася з столика за яким ми сиділи та наших задоволених фізіономій. Тільки в цьому місті люди можуть радіти, що втратили роботу. Раптом на одному із селфі помітив щось знайоме. На екрані телефону розгледіти не вдавалося.

Відкрив світлини на моніторі ноутбука. На задньому плані чітко проглядався силует дівчини одягненої в червону сукню. Вона сиділа сама за столиком позаду. Брюнетка не спускала погляд із нашої компанії, хоча на галас звертали увагу й інші відвідувачі.

Тепер точно зрозуміло, що приблизно дванадцять годин тому, ми з убитою знаходилися в одному закладі. Залишалося з’ясувати лише, що сталося за той час, який з пам’яті стер алкоголь.

 

4.

 

То ви кажете забули гаманець у таксі?

Так, уявляєте. Вчора друзі викликали авто, а я навіть не знаю, яка служба, щоб звернутися. Буду вам дуже вдячний, якщо допоможете, це займе не більше хвилини.

Зараз глянемо. Одна з камер знімає вхід. О котрій ви покинули наш заклад?

Хороше запитання. Десь між першою та другою годиною ночі. Точно сказати не можу.

Промотаю цей період, – адміністратор бару, де ми відпочивали, поставив запис на прискорення. Дивовижно, як ввічливість та бажання допомогти ближньому,  впливають на людей.

Довелося збрехати, щоб дістати інформацію. Навряд чи мені стали б допомагати, якби заікнувся про вбивство. Зазвичай, про таке говорять лише з слідчими, навіть посвідчення журналіста не переконує поділитися деталями. Всі хвилюються за репутацію, а особливо заклади на кшталт ресторанів, готелів, барів.  Але, щоб зафарбувати білі плями у пам’яті, які у моєму випадку швидше виглядають довгим молочним туманом, довелося йти на хитрість.

Ось ви виходите.

Ага.

На чорно-білому відео у режимі нічного бачення й справді стояв я. За хвилину підїхало таксі.  

 

Погано видно номер авто та “фішку”. О до вас хтось підходить.

Справді?

На моніторі було чітко видно, як до мене з бару виходить дівчина, і хоч камера й не передавала кольорів, але з впевненістю можна сказати, що її сукня мала багряний колір. Ми перекинулися кількома фразами, а потім я особисто відкрив перед нею дверці таксі, яке підїхало, після чого й сам сів у авто.

Нажаль важко щось розгледіти. Можливо варто запитати у дівчини, що поїхала з вами?

Так, мабуть, але вона вийшла за рогом. Сказала, що хотіла, аби її хлопець приревнував, ми навіть не познайомилися і контактів у мене її немає.

Знаєте, мені здається, що це вона ваш гаманець “позичила”.

Тепер і я такої думки. Ааа та байдуже. Не так і багато в ньому залишилося грошей, шкода тільки кредитних карток. Дякую вам за допомогу.

Менеджер провів мене до виходу і ми ще раз душевно попрощалися та потисли руки. Варто вшиватися.

Тепер стало цілком зрозуміло, що я по самі вуха в лайні. Рано чи пізно поліція відслідкуює маршрут дівчини до закладу та попросить запис. А коли побачать, що вона поїхала не сама, то вийдуть на мене. І тут саме цікаве, не важко здогадатися, хто стане головним підозрюваним. Сподіваюся моя історія розказана у барі дещо відведе підозру.

Поки що мав невелику фору в часі, якщо вони тільки не встигли встановили її особу. Ішов вулицею і розумів, що вибратися з цієї слизької історії, можна тільки розпочавши власне розслідування. Перший крок уже зроблено.

Покладати на сліпу вдачу не звик. Потрібно дізнатися, що відомо копам. Візитка лейтенанта, з  яким розмовляв вранці, лежала в кишені. Телефонувати й нагадувати про себе не найкраща думка у ситуації, що склалася. Мав іншу ідею.

Знайшов у телефоні знайомий номер та набрав. Інна працювала у відділі комунікації поліції Києва. Про всі злочини у місті вона дізнавалася швидше ніж начальники підрозділів, тому що зведення приходили до неї напряму від диспетчерів. Майор за званням та заступник прес-секретар’я за посадою мала телефони всіх відділень, всіх керівників секторів, експертів, патологоанатомів та слідчих у місті. Ще кілька років тому, ми змогли домовитися про вигідну для обох сторін співпрацю. Я вибив у редакції окрему стрічку витрат, що йшли на оплату ще тепленької ексклюзивної інформації, яку інкогніто для порталу зливала Інна. Свій інформатор у органах завжди добре – кримінальна хроніка одна з найбільш читаємих рубрик в Інтернеті. Матеріали про вбивства завжди в топі переглядів, а особливо якщо там є фото з місця події. Ми з колегами навіть вивели своєрідне співвідношення: чим більше крові на світлинах, тим більше переглядів набирала стаття, а якщо ще й мізки по асфальті, то взагалі розрив.  Людям чомусь раптом стало важливо знати про всі найгидкіші подробиці вбивств, зґвалтувань, ДТП та іншої бридоти. Це ще раз підтверджувало мою здогадку про те, що світ безповоротно котиться в пекло.

Алло, Інно, привіт. Як життя?

Привіт, не жалуюся. Що хотів?

Інна жіночка років тридцяти з яскравим рудим волоссям. Незважаючи на постійну роботу з трупами та злочинцями-рецидивістами, вона випромінювала лише оптимізм та життєрадісність. Весела, завжди усміхнена та балакуча єдиний коп у цьому місті, яку я довіряв.       

Не в службу, а в дружбу, можеш розповісти про вбивство на Михалівській, сьогодні вранці сталося. Там дівчину задушили.

А ти звідки знаєш?

Та це в мене в дворі.

Серйозно?

Так.

А тобі воно навіщо? Вас же закрили я чула.

Правильно чула. Але без діла також сидіти не можна. Поки шукаю місце, то  фрілансом зайнявся. Теж як не як копійка.

Похвально.

То що там по дівчині? Ви встановили особу?

Та тут така справа цікава. Її то встановили, але толку нуль.

Як це?

Розумієш, загибла проходила у нас як зникла безвісти. Її два роки тому батько подав у розшук, до сьогодні ніхто про неї не чув. Де вона весь цей час була, взагалі незрозуміло. При собі нічого немала. Попередньо про зґвалтування не йдеться. Здається, ще один “глухарик” буде.            

А як її звали?

Я тобі скажу, але це не для публікації, ти ж розумієш.

Не перший день працюємо, кажи.

Дівчина Анна Бусленко. 23 роки. Уродженки Козина. Проживала з батьком у Києві. Навчалася в Національному медичному університеті імені Богомольця не закінчила через зникнення.  

Далі.

А це все, що є. Я ж кажу, не густо.

Гаразд, і на тому дякую.

Стій, стій. Ти ж про мене не забудешся, якщо знайдеш десь місце? Працюватимемо?

Як я можу про тебе забутися. Звичайно. Великі розбірки в маленькому Києві цікавлять всіх. Тому скоро відновимо роботу. Обіцяю.

Попрощалися і я поклав слухавку.

Історія з дівчиною, ще більш цікава ніж здавалося. Незнайомка хоч і отримала ім’я, але стала загадковішою вдвічі. Як Аня, яку два роки не могли знайти, опинилася разом зі мною в одному авто, а потім очевидно й квартирі? Якби не провал у пам’яті можливо запитання зараз не стояли б, а дівчина залишилася б жива.     

 

5.

 

Мені знову наснилося теж саме жахіття. Дощ, дівчина, крик: “Відпусти”. Тепер сон не так лякав, як першого разу. Більше того здалося, що щось змінилося. Картинка ставала чіткішою. Але найголовніше, я відчув ніби окрім нас двох у дворі знаходиться ще хтось. Розгледіти не вдавалося лише нечітка тінь, яка видавала присутність. Хотілося роздивитися краще, та прокинувся.

Щоб означає подібна повтрюваність не знав. Зазвичай, сни не повертаються вдруге, принаймні раніше подібне не траплялося. Піднявся з ліжка та вирішив заварити кави, щоб швидше прийти в себе. Як завжди у моменти, коли чогось найбільше бажаєш, воно обов’язково має закінчитися. Банка, де зберігав дозволений законом стимулятор, виблискувала сріблястим дном. Чудовий початок дня.

Їсти не хотілося. Зазвичай голод прокидається ближче до одинадцятої, коли організм цілком приходив в себе. Хотілося кави, гарну велику чашку, яку рідко де пропонують в закладах швидкого чи не дуже харчування. Моє домашнє горнятко мало ідеальні розміри для такої ролі. Легкого шляху не існувало. Довелося збиратися та виходити на вулицю, щоб придбати трохи чорного золота. Осіння погода стала ще нестерпнішою, піднявся вологий вітер з якого хотілося втекти.

Маркет знаходився нижче вулицею. Прискорив крок, щоб швидше завершити незаплановану вилазку з дому. Заскочив у середину магазину, тепло, грає приємна ніжна музика, смачний запах їжі літає у повітрі. Після прохолодного прийому хотілося затриматися тут довше. Попрямував до відділу з напоями. На полиці знайшов кілька десятків пачок та банок різноманітної кави, але тієї, що п’ю зазвичай, звичайно, не виявилося. Довелося стояти та вибирати щось інше.     

Поки визначався з вибором охоронець витурив у спину якогось волоцюгу, що певно також зайшов погрітися. “Якщо не знайду роботу, то й на мене чекає така доля,” – подумав про себе та обрав варіант за середню ціну.            

На касі пересікся поглядами із змореною дівчиною. Мабуть, вона працювала всю ніч і зараз її напарниця запізнювалася. Розрахувався та вийшов.

Той самий безхатченко сидів через дорогу та голосно висловлював свою зневагу пустій вулиці.

Та що це робиться? Зайшов хліба купити, святого хліба!.. Два дні в роті нічого не тримав. Розжився копійкою, добрі люди дали, вирішив – візьму буханець, ще й на завтра вистачить. А цей амбал каже: “Вали звідси, щоб я тебе востаннє тут бачив”. Що за справи такі? Нелюд. Один дівчинку ось там в підворотні задушив навіть оком не моргнув, другий, мене копняком. Одні вбивці, одні вбивці…

Від почутого ледь не випустив банку з рук. Можливо бородатий чоловік років п’ятдесяти на вигляд у брудному одязі просто ніс асоціальний маразм, але звідки йому відомо про вчорашнє вбивство та ще й якісь подробиці?

Агов, шановний, що ви тільки що сказали?

Чоловік замовк та здивовано перевів на мене погляд. Здавалося він не усвідомлював, що на вулиці ще хтось є, і що цей хтось може звертатися до нього.

Шо?

Ви говорили про дівчину.

Я мовчав.

Ні, говорили, я чув. Сказали, що хтось її задушив. Хто?

Та то нічого я еее … ммм мені пора, – бомж встав та почав рухатися.

Ей, зачекай. Дам двадцятку, якщо розкажеш, – він зупинився.

Тридцять.

П’ятнадцять.

Гаразд, двадцять то двадцять чого ти зразу заводишся. Але гроші вперед.

Ось червонець, другий отримаєш, за інформацію.

Вигляд грошей значно оживив мого нового співрозмовника. Непорозуміння в магазині відійшло на задній план, можливість наживи цілком привернула його увагу.

То що ти казав?

Ааа ну вчора дівчину тут убили. Ось біля того під’їзду. Темно було, дощ йшов, навпроти підвальчик є один. Його добрі люди забуваються закрити час від часу, то я там сидів тихенько, щоб не вигнали, а тут чую крізь сон крик. Виглянув. Бачу чоловік такий високий у чорному плащі хусь і побіг вгору. Я назад пішов, то діло не моє, думаю може вкрав, щось у когось, тут таке кожен день, а мені проблеми не потрібні, знаєш. Рано прокинувся, бачу поліції скільки тай я ходу звідси. А потім мені Вовка, коріш, сказав, що це дівчину вбили. Така історія. Давай десятку, – він витер рукавом носа та простяг до мене руку.

Зачекай. Як виглядав чоловік?

Ну він такий, високий. Але я погано роздивився, дощ, розумієш, тай далековато.

О котрій це сталося?

Годинника не маю. Сонце мій орієнтир.

Гаразд, а поліції чому не розповів?

Ні-ні з копами справ не заводжу. Не моя пісня. Знаєш чого погони дають ментам, все тому що вони ПОГОНИчі. Їм головне людину поганяти, а не винних знайти. Більше того, подивись на мене, хто повірить чесному чоловіку без копійки за душею. До речі, давай червонець, як домовлялися.  

Ось твоя десятка, тільки скажи ще раз куди він побіг.

Туди, – волоцюга махнув рукою вгору, а сам зібрав пожитки та швидко покинув мою компанію. Здається, тепер у нього з’явилися важливіші справи.

Повернувся до себе та нарешті заварив кави. Поки гейзерна кавоварка стояла на вогні обдумував почуте. Вбивця отримав реальний облік. Тепер точно відомо, що йдеться про чоловіка, звичайно, якщо вірити словам мого нового знайомого. Невідомий містер-Х вбив дівчину, яка перед тим чомусь знаходилася у моїй квартирі. Якщо він хотів її пограбувати, або зґвалтувати, то чому цього не зробив. Можливо не встиг, а можливо, він все ж забрав щось у загиблої.

“Аню, Аню, що ж ти тут забула?” – подумав про себе та подивився у сторону ванної: “Доведеться наважитися на складну річ – поговорити з твоїм батьком”.

 

6.   

 

Ненавиджу кладовища. Їхня тиша нагадує, що ми лише високоякісний корм для червів. Зазвичай намагався триматися подалі від поховань. Повагу померлим можна відати й за межами цвинтарного паркану. Але сьогодні інший випадок. Потрібно дізнатися більше про незнайомку, якщо хочу виплутатися з липкої історії.

 

Про дату та місце поховання дізнався від Інни. Вона також сказала як звати батька – Віктор Петрович. Добре мати свою людину в органах.

Біля могили зібралася чимала процесія. У натовпі помітно виділялися різні групи: сусіди по дворі, студенти, певно колишні одногрупники, викладачі, знайомі, священик. Але серед усіх  вирізнялася постать стрункого, сухощавого чоловіка з очима, які здавалися вигорілими з середини. Його шкіра мала жовтий відтінок, а волосся пробивала сивина. Він не плакав, не видавав виразів болю, обличчя його здавалося гіпсовою маскою, яку щойно зняли з мерця.

Батько стояв біля самої ями над труною. Дівчину одягнули у білосніжну весільну сукню, на шиї зав’язали шарф. У такому вбрані вона справді мала невинний вигляд. Я залишився позаду. Все одно потрібно дочекатися закінчення. У натовпі хтось плакав, хтось просто мовчки стояв слухаючи, як батюшка відпрацьовує свої гроші. Навіть на те, щоб відправити душу на той світ є своя ціна.

Жіночки, які стояли поруч, незважаючи на загальний настрій, перешіптувалися між собою. До мене доносилися уривки їхньої розмови: “Яка молода… Хто знає, де вона пропадала, а може це … Спочатку матір, тапер вона … Поліція знову нікого не знайде, зате автомобілі нові куплять… На Петровичу лиця немає … Потрібно допомогти …” Коли священик почав забивати цвяхи у гріб – балакухи затихли. Могилу швидко закидали і люди почали розходитися.

Батько дівчини залишився на місці. Було видно, що він намагався прощатися з загиблою, але не хотів залишати її саму. В такий момент будь-яка розмова недоречна, тому чекав. За парканом кладовища помітив джип, який припаркувався біля дороги. Побачити, чи хтось сидів у середині не вдавалося через затоноване скло. За якийсь час, авто завелося та рушило з місця.

Сухощавий чоловік нарешті відійшов від могили, яку щойно засипали мокрою землею. Рухався повільно без особливої енергії та сил. Наповнив груди прохолодного осіннього повітря та наважився:

Співчуваю вашому горю.

Дякую. Ви знали Аню?

В якісь мірі. Я журналіст, допомагаю поліції у розслідуванні.

Вона також хотіла стати журналістом, але після смерті матері раптом передумала та подала документи на медицинське.

Скажіть, коли ви востаннє бачили дочку?

Вона мені не дочка, а пасербиця. Ми з Катею познайомилися десять років тому на кафедрі в інституті. Я викладав філософію, а вона психологію. Зійшлися, одружилися. Аню вона вирощувала сама. Дівчинка мала впертий характер, але ми змогли знайти спільну мову. Коли дружина померла Анюта не знаходила собі місця. Переконувала, що її вбили. За кілька днів зникла. А сьогодні я її поховав. Це несправедливо.   

Я мушу запитати, чому вона вважала, що матір вбили?

Катя померла в лікарні. У неї стався приступ, лікарі не змогли допомогти. Інфаркт. Сам не розумію, чому дочка вважала, її смерть невипадковою.

Дякую, що розповіли, думаю це допоможе в розслідуванні. На всяк випадок ось моя візитка, якщо згадаєте, щось телефонуйте в будь-який час.

Коли старий забрав папірець ми вже встигли дійти до воріт. Там розійшлися у різні сторони.  

*    *    *

 

Дзвінок роздався в момент, коли я сидів у кафе та відігрівався від холоду кладовища. Люблю підіймати з незнайомих номерів, але спрацювала інтуїція.

Алло, в моєму будинку хтось зробив обшук, все розкидано, перекинуто, – говорив Віктор Петрович. Його схвильований голос видавав серйозність ситуації. – Ви казали, що співпрацюєте з поліцією…

Так, диктуйте адресу, я зараз буду. Поки їду, набирайте 102. Скажіть, у вас проникнення із зломом.

Коли прибув на місце, то в квартирі на другому поверсі вже працювала слідчо-оперативна група. У аніного батька приймали покази на кухні, один експерт фіксував на фотокамеру гармидер, який стояв у помешканні. На підлозі валялися різні книжки, всі речі з шухляд викинули, перевернули білизну. У домі ретельно попрацювали. Я встиг оглянути кімнати до того, як мене виперли. Хто б це не був, але він чи вони забрати системний блок від комп’ютера та ноутбук. Подібне свідчило про одне, або сюди залізли грабіжники-невдахи, або хтось полював за інформацією.

Говорити з старим не став. Сьогодні я більше нічим не зможу йому допомогти. Далі справа за поліцією. Хай відробляють свій шматок хліба. Пішов у бік метро роздумуючи, що робити далі.

Майже біля в ходу до підземки здалося, що повз мене проїхав той самий чорний джип, який я бачив, коли розмовляв з вдівцем. Зайшов в середину метрополітену, а живий потік, вічно поспішаючих кудись людей, поніс вглиб лабіринту, думка про автомобіль вилетіла з голови. Її замінили інші, зокрема, що робити далі.

 

Варіантів небагато, або позбутися туфель та сподіватися, що слідчі не дізнаються про нашу зустріч, або ж копати далі. Зрештою, сьогодні мені відомо більше ніж змогла знайти поліція. Думки, раптом обірвав гострий погляд, який відчув на собі. Оглянувся, але серед натовпу нічого дивного неп помітив. Параноя лише підсилилася. Я точно знав, що за мною слідкують, хоча пояснити раціонально причини тривоги не міг.

Прибув потяг і потік рушив до дверей. Одні заходять інші виходять, нічого особливого, звичайна справа, але відчуття тривоги не покидало. Воно збереглося з тих часів, коли людина представляла з себе чималий шматок м’яса та вважалася легкою здобиччю. Вижити вдавалося лише тим, хто спочатку починав бігти, а вже потім дивився чи є позаду хижак. Еволюція та ілюзія безпеки у сучасному світі до кінця не змогли витравити настанови інстинкту самозахисту, які зараз змушували мене озиратися на всі боки. Коли переступав поріг вагону, то якийсь силует зайшов у сусідній і двері зачинилися. Розгледіти щось через чималу кількість пасажирів не вдавалося. Потяг рушив.

Вирішив відразу не їхати додому. Вести за собою хвіст, навіть якщо це параноя, яка розгулялася через побачене годиною раніше, не хотілося. Від “Васильківської” доїхав до площі Льва Толстого, де перейшов на зелену гілку та подався до “Театральної”, звідти пересів на інший потяг та рушив на Хрещатик. Перехід до Майдану був забитий людьми. Обід як-не-як. У натовпі вдавалося прискорюватися та знаходити шпарини, щоб рухатися швидше. Примару, яка нагнала на мене страх більше не помічав. Тривога почала відступати.             

Вийшов на поверхню та попрямував до квартири. На дворі, здається навіть погода покращилася. Час від часу проблискувало сонце. Якби не чорні, голі від листя стовбури дерев, то можна подумати, що на дворі весна і наближається тепло, а не зима, яка в місті схожа на ядерну, а особливо в цьому.

Дійшов до під’їзду без проблем. Коли закрив за собою двері, то видихнув з полегшенням. Відмінна параноя, старигань Хем оцінив би. Увімкнув ноутбук та завис у Інтернеті.

Чорний Range Rover завівся недалеко від будинку та поїхав в напрямку Мхайлівської площі…

 

7.

 

Прокинувся від того, що дзвонив телефон. Мене вирубило просто на канапі разом із ноутбуком на грудях. Спросоння не відразу зрозумів де я та що відбувається. На екрані висвітлювався номер знайомого.

 

Привіт, Андрію, чого тобі?

Здоров, дядько. Як ти?

Та бувало й краще.

Що робив?

Щойно прокинувся, а так нічого особливого. З однією справою розбираюся. Сам як?  

Та помаленько. Кручуся-верчуся працюю як можу. Слухай, пам’ятаєш ми з тобою посперечалися в барі нууу хто більше номерів візьме в дамочок?

Смутно.

У вас щось вийшло з тією чорнявою, яка в сукні червоній прийшла? Ти її завалив? – у мене ледь слухавка з рук не випала.        

Я взагалі нічого не пам’ятаю після випитого. А чого ти з такими запитанням телефонуєш? Хочеш брудних подробиць?

Та ні, просто дивна дівчина ця Катя. Я їй одну річ незвичну діставав і якось випадково згадав про тебе, то вона просила познайомити, знаєш так наполягала прямо.

Катя?

Ти, мабуть, не пам’ятаєш, її Катерина звати. Дуже хотіла познайомитися з тобою. Я казав, що ми в EscoBARі зустрічаємося, вона й прийшла.

Стоп. Зараз ти зупиняєшся і все детально згадуєш та розповідаєш мені. Спочатку кажи, що  її про мене говорив?

Та не парся, в найкращому світлі тебе представив, чувак. Сказав, що ти працюєш крутим журналістом, безстрашний кореспондент, який тільки правду пише і нічого крім правди. Їй дуже зайшло, а я радий для друга постаратися.

Звідки ти її знаєш?

Я ж кажу, по роботі?

Андрію,офіційно ти безробітний, кажи, що у вас з нею за справи були?

Навіщо ти відразу таким тоном? Діставав для неї специфічну апаратуру, зрозуміло, з певною комісією.

Що за апаратура?

Це конфіденційно.

А пам’ятаєш, як в моїй квартирі місяць стояли двадцять плазмових телевізорів, які нібито пошкодилися при транспортуванні і по гарантії повернули на завод, а насправді ти їх продав за півціни під гральні автомати. Нагадай, на скільки тисяч ти тоді нагрів власника, того магазину? Здається, його Осман звали. Злий такий турок, якщо память не зраджує.

Гаразд, гаразд, зрозумів. Вона вийшла на мене через Інтернет, хотіла техніку для прослуховування. Є така, що дозволяє на відстані і навіть через вікна. Довелося потрудитися, але нема нічого не можливого, якщо є потрібна сума грошей.

Ви зустрічалися?

Ні, все через Мережу вирішували, кілька разів по відеозв’язку говорили.

А техніка?

Приїхав кур’єр забрав, розрахувався і все.

Давай, уточнимо. Ти їй сказав, що я буду в барі, вона прийшла, ми познайомилися, а далі? Вона щось говорила, казала навіщо?

Та я ж того і телефоную, бо цікаво чого вона так на тебе клюнула? То у вас склеїлося?

Ні. Я так напився, що певно твої розповіді не надто відповідали дійсності. Мабуть, вона розчарувалася, принаймні вранці я прокинувся сам. Тому дива не сталося.

Шкода. Ну гаразд, мені потрібно бігти.

Бувай.

Слова знайомого вибили з колії. Довелося збрехати, щодо моєї обізнаності відносно дівчини. Сказати, що її вбили біля мого під’їзду, у ванні валяються туфлі, а звати дівчину зовсім не Катя, а Аня – погана ідея. Все таки Андрій не входив у коло моїх родичів, а отже міг свідчити в суді на стороні обвинувачення. Не потрібно щоб до подібного дійшло, але на всяк випадок варто підстрахуватися.    

Якщо вірити в андрієву розповідь, то наша з Анею зустріч зовсім не випадкова, як здавалося на перший погляд. Мертв’ячка, яка зникла кілька років тому, шукала зі мною контакт. Я на сто відсотків впевнений, що раніше ми ніколи не зустрічалися і знати вона мене не могла. Навіщо незнайомій людини займатися пошуками скромного журналіста?

 

8.         

     

Передвиборча компанія в розпалі, рейтинги показують безперечну перемогу, не стовідсоткову, звичайно, але опонентам такі цифри тільки сняться. Правильна реклама крутися по телевізорі, радіо та Інтернеті цілодобово. PR-менеджер виписаний із Штатів зробив ставку на сімейні цінності і електорат проковтнув наживку. Досвідчений голова родини, понад тридцять років у шлюбі, четверо дітей, порядний сім’янин, дружина, яка підтримує всі його рішення, прихильник національних традиції – образ патріархального лідера, якого має слухатися нація, спрацював. Про минуле швидко забули: бізнес-імперія, не прозорі схеми примноження капіталу, зв’язки з колишніми корупціонерами, закордонні рахунки на Віргінськихі островах, тепер байдуже. Головне сьогодення, красива картинка та добробут, про який з плакатів та відеороликів говорить він словами кількох спічрайтерів, що три дні складали промову разом із психологами та консультантом з комунікації, важливіша за правду.       

Якщо піде гладко, то можна не хвилюватися. Стратегія практично безпрограшна. Президентське крісло його. Все вигорить, тільки б запис не потрапив у ЗМІ. Як це дівчисько тільки посміло шантажувати. Наволоч. Потрібно було раніше вирішити це “питання”, а не тепер.   

Аудіо досі не знайшли. На жорстких дисках, які хлопці забрали з квартири батька нічого не виявили, а її постійне місце перебування так і залишається невідомим. Розумна дівчинка, добре ховалася, передбачала, що шукатимуть.

Варто віднайти компромат за будь-яку ціну. На кону занадто великі ставки та гроші.

*    *    *

“Потрібно поговорити. Я знаю, що ти останній, хто бачив Аню живою”. Повідомлення надійшло в месенджеру. Адресат не вказаний. Від прочитаного холодок пробіг спиною. Присмак в’язничної баланди з’явився у роті. Звичайно, я не знав, яка вона на смак, але уява видала неприємної консистенції жижу, що прилипала до зубів.  Хтось знає, про мій зв’язок із вбитою дівчиною і це недобре, ой як недобре. Але з іншої сторони, якби, хотів здати копам, то вже сталося б.

“Де і коли?” – у відповідь прийшла адреса та підпис “Друг”.

Вагався чи варто їхати. Не мав бажання довірити невідому комусь своє життя, але з іншої сторони відмова могла спровокувати звернення до поліції. Озброївшись шокером, який придбав ще кілька років тому для самозахисту, вирушив на зустріч.

За вказаними координатами знаходилася новенька багатоповерхівка на Печерську.

“На місці” – написав незнайомцю. Відповідь не змусила на себе чекати: “Код під’їзду 2309. Восьмий поверх. Чекаю”.

У ліфті поки підіймався стався приступ паніки. Я виразно зрозумів, що всі ці повідомлення могла писати лише одна єдина людина – вбивця. Не важко здогадатися, навіщо йому зустрічатися з ймовірним свідком. Хоча навряд чи  зі мною стануть розправлятися у житловому будинку. Але знаючи ментальність наших людей, ніхто не визирне навіть, якщо у під’їзді вбиватимуть або ґвалтуватимуть. В кращому випадку сусіди викличуть поліцію та слідкуватимуть за перебігом подій через вічко у стальних  дверях. Правда.

Коли ліфт відкрився і на мене ніхто не накинувся, прийшло полегшення. Як тільки вийшов на майданчик двері однієї з квартир відчинилися (серце б’ється, як навіжене). Потім привідкрилися ширше і до мене виїхала … дівчина на інвалідному візку. Тендітні розміри, білявка з блакитними очима, коротке волосся, одягнена в джинси та червону клітчасту сорочку, застібнуту по-хіпстерськи до самої гори, у вухах яскраві сережки у вигляді робота Бендера, на шиї бездротові навушники.

Чого став, як вкопаний, проходь, тільки двері закрий, – вимовила дівчина та поїхала в середину. На вигляд їй не більше 25 років.

Збитий з пантелику пішов слідом. У середині виявилася чимала трикімнатна квартира. Оселя була обставлена в стилі Hi-Tech – стримано, але в той же час елегантно.

Сідай на диван, – сказала незнайомка, коли ми опинилися у просторій кімнаті з панорамними вікнами, з яких відкривався надзвичайний краєвид на Київ.  

Серед небагаточисельних речей у кімнаті вирізнявся лише стіл, на якому стояв комп’ютер. Розташований у куті він нагадував вівтар. Великій монітор та потужний системник були обкладені різними дрібницями, іграшками, записниками, книгами та бозна чим ще. Помітно, що за ним проводили чимало часу та відводили належне місце у оселі. На задній кришці монітора красувалася чимала наклейка з написом: “Годувальник”. Ще стояв диван, на який я присів, великий плазмовий телевізор, прилаштований на стіні, журнальний столик, шафа та, власне, все.

Ми знайомі? – невпевнено вимовив я.

Ні, – дівчина зупинилася навпроти. Її червоний візок пасував до сорочки чи може навпаки, важко сказати.   

Тоді що я тут роблю?

Так, давай по порядку, ти мусиш опублікувати матеріали. Я не знаю чому ти ще зволікаєш, але вже загинуло дві людини. Дві! Хіба це не варто розголосу?

Стоп, стоп… ти взагалі про що? І хто така?

Я подруга Ані. Ми збирали інформації по вбивству її матері, щоб оприлюднити. Називай мене Мері.     

­ Зачекай, я правильно зрозумів, вона жила тут весь цей час?

Так, Аня прийшла до мене. Їй потрібна була допомога.

А чому до тебе? Звідки ви знайомі?

Нууу я не завжди така гарна була, – промовила дівчина, натякаючи на візок. – Після аварії потрібна була реабілітація. Анет входила до волонтерської організації, яка працювала при університеті, допомагала звикати до нових умов. Якби не вона, я, мабуть, наклала б на себе руки. Тому, коли знайома прийшла у відчаї, то дозволила їй залишитися. Але це не головне. Чому ти не опублікував, те що вона тобі віддала? Ти знаєш з якими зусиллями нам довелося дістати це зізнання? А тепер через нього мою подругу також вбили. Ти ж журналіст, мусиш відстоювати правду, ні?

Стривай? Що віддала? Я толком навіть не пам’ятаю, як ми познайомилися.

Флешку, Аня мала передати тобі флешку. На ній Бондаренко зізнається, що в молодості зґвалтував пані Катерину.

Стоп, Бондаренко – це той, що кандидат у Президенти?

Так.

А з чого ви взяли, що він ґвалтівник?

Аня знайшла щоденник матері, де та про все детально написала. Там і фото було, де вони разом, ще за інститутських часів.   

А як вам зізнання вдалося дістати?

Подруга пішла до нього і виклала все, що знала. Сказала, хоче справедливості, а він навіть пробачення не попросив, тільки видав, що це помилки молодості і вона сама хотіла. Уявляєш? Тварина. Я все записала, завдяки крутим штукам, нам один хлопець їх дістав. Він і про тебе розповів. Говорив, ти найкращий та найчесніший журналіст Києва. Того ж вечора Аня пішла, щоб домовитися про публікацію. Дати розголос, розумієш? Якщо просто злити все в Мережу, то її швидко б оголосили фейком, або просто забули з часом та й по всьому. А оприлюднення, як журналістське розслідування, це вже привід для серйозних наслідків.   

А що далі сталося?

Це я в тебе б хотіла дізнатися. Мабуть, люди Бондаренка дісталися до неї раніше ніж вона передала тобі матеріал. Іншого варіанту немає.  

Я практично не пам’ятаю нічого з того вечора – перебрав з алкоголем. Але жодної флешки в домі не залишилося, лише туфлі.   

Вона пішла від тебе босоніж?

Очевидно, що так.

А де ти взяла мій номер телефону?

Ти з Анею в барі знайомився. Залишив. Вона перекинула. Потім написала, що їде до тебе. Це останнє повідомлення. Потім з новин дізналася, що її не стало.

Я нічого не отримав. Чесно. Достеменно обставини не пам’ятаю, але зайвих електронних носіїв у квартирі немає. Ти можеш зробити копію.

Опублікуєш?

Я зроблю все, що в моїх силах, щоб матеріал побачив світ.

Поки скидалася інформація Мері вона ж Марія розповіла, що працює веб-дизайнером. Роботу виконує з дому, щоб не подорожувати кожного дня візком через місто. Платили їй добре, тому грошей вистачало, а візит Ані не обтяжував.

Коли знову стояв біля ліфту, то в моїй кишені лежала інформаційна бомба, яку я планував підірвати після перегляду.

 

9.

 

Через мішок на голові нічого не проглядалося. Мабуть, навколо темрява. Я відчував, як око розпухає та починає ще сильніше боліти. Один із викрадачів, якому мені вдалося від душі з’їздив по пиці, відігрався, коли я лежав на підлозі мікроавтобусу зі зав’язаними позаду руками. Сильний удар у праву частину обличчя відразу дав зрозуміти, що продовжувати чинити опір марно та шкідливо для здоров’я.   

В приміщені тхнуло застояним повітрям та щурами. Наскільки я міг судити, тримали мене у якомусь підвалі. Лежати довелося на старому матраці. Позбутися мішка не вдавалося.

Чорний бусик, із якого вискочило чотири міцних хлопці, чатував біля дому на Михайлівській. Вони заштовхали мене у середину просто посеред білого дня не зважаючи на камери та перехожих. Зрештою, останні нічого окрім зйомки на телефони й не спромоглися зробити. Матеріал для публікації в Інтернеті важливіший за допомогу собіподібним. Деградація.

Їхали не довго, тому можна зробити висновок, що я все ще залишався у межах міста. Сказати точно скільки довелося просидіти у цій ямі не можу, так само як достеменно відповісти, що зараз за пора дня. Зрозумілим залишалося лише одне – якби хотіли вбити, то вже б вбили.

Якийсь час нічого не відбувалося. Потім десь віддалено почулися кроки, які наближалися. Звук відкриття дверей, до приміщення увійшло кілька людей.

Підійміть його.

Сильним ривком мене висмикнули із підлоги та кинули на залізний стілець.

Геть, – пролунав владний голос і кроки знову попрямували нагору.  

Потім хтось почав знімати з моєї голови мішок. В очі вдарило жовте світло лампочки, яка висіла під стелею. Переді мною стояв високий чоловік у гарному костюмі. Крізь його короткострижане кучеряве волосся, укладене правильної стрижкою, проглядалася невелика лисина. Широкі плечі та масивні руки видавали силу. У агітаційних роликах він виглядав привітнішим та меншим. Сумніву не було навпроти стояв головний кандидат  у Президенти Павло Бондаренко.

Як почуваєшся? Хоча мені начхати, можеш не відповідати. Розказуй, що тобі відомо? – голос фаворита передвиборчої гонки звучав безкомпромісним тоном.

Ха… а по телевізорі ти виглядаєш худішим. Правду, кажуть телебачення та політика змінюють людей. А взагалі, мені начхати, покидьку. Я тебе не боюся.

Тихо, тихо. Здається, ти не зрозумієш усієї ситуації, хлопче. В тебе є лише два варіанти – розповідаєш, що знаєш, і ми прощаємося швидко, мовчиш і повертаються хлопці та робитимуть з тебе котлету, а якщо й далі продовжуватимеш прикидатися рибою, то ще й піджаримо від ось тієї розетки. Шокотерапія кажуть корисна штука. Знаєш, якщо дроти прикладати до різних частин тіла, то й відчуття інші. Експериментувати можна цілу ніч.

А в якому з варіантів в кінці мене відпускають?

Ти ще не зрозумів, дорогенький, я останній з ким ти розмовляєш. Коли закінчимо, закопають тебе десь у лісі під Броварами тай все на цьому. Без голови, звичайно, щоб не ідентифікували, якщо знайдуть, її спалять окремо. Перевірений метод.

Тільки спробуй. Якщо зі мною щось станеться, матеріал про твої грішки вийде в той же день.

Грішки? Ти про що?

Сам знаєш.

Ти про той хлам, що на флешці був, яку при тобі знайшли?

Хлам? Та ти чортів ґвалтівник.

Оооо, коли то було. Справді думаєш, що подібне може завадити мені. Не сміши, я був про тебе кращої думки.           

Але ти вбив за цю інформацію матір Анни. А потім і її саму.

Уууу бачу ти взагалі далекий від істини. А я ще хвилювався, що справді, щось знайшов.

Ти мене розводиш.

Розводю? Слухай, мрець, кілька років тому до мене прийшла Катя, погрожувала піти в пресу та розповісти про те, що сталося в 93-тьому. Грошей просила, вимагала, – Бондаренко встав та почав прогуляюватися по підвалу. – Я, чесно кажучи, навіть справді подумав відкупитися від неї, щоб менше клопотів, розумієш, тим паче їй не так багато потрібно було. І все здається складалося, але вона ці кляті гроші просила, аби відправити дочку за кордон. ЦЯ СУКА НАРОДИЛА ДИТИНУ, двадцять років приховувала, а тоді приходить і заявляє, що хоче відправити її чим далі від мене. НАВОЛОЧ, – від крику він весь побагровів. Кандидата трясло.

 Зробивши паузу Бондаренко продовжив.

Допустити розголосу такої деталі я не міг. Позашлюбна дитина, народжена від зґвалтування – це просто райський сон моїх конкурентів. Такий подаруночок поховав би компанію ще в її зародку. Тому діяли швидко, в каву додали препарат, хороший такий стимулятор для серця, а потім випровадили, щоб померла десь у метро чи де там бідняки дохнуть, щоб ніби природно все, красиво. Дівку мали забрати того ж дня, але навіжена встигла її попередити і байстрючка зникла. Я сподівався, що вона забилася в якийсь глухий кут і сидітиме там до скону, а на днях, приходить до мене і заявляє, що я вбив її матір. Уявляєш? Катька навіть перед смертю її не сказала. Яка іронія.

Стоп, хочеш сказати, що ти … що ви з Анею… БАТЬКО?      

Та хто б міг подумати, що з того безневинного перепихону щось вийде. Я взагалі дивуюся, як в тому стані зміг щось зробити. Тоді гуляли краще ніж тепер.

І ти наказав своїм амбалам здихатися власну дочку?

Ти що, взагалі недоумок? Хлопці свою справу знають, але всіх можна купити, а їх тим паче. Я не настільки дурний, щоб розповідати комусь про головну таємницю. Фатальні помилки потрібно виправляти власноруч.

Боже мій … це ти її задушив.

І ніхто ніколи не зможе зв’язати мене з її смертю. А знаєш чому? Всі кому відома правда знаходяться в цій кімнаті, але не надовго.

 

10.

 

В багажнику Range Rover було тісно. Час від часу підкидало, коли автомобіль наїжджав на якийсь горбок. Сказати точно куди везли не брався, але для мене нічим хорошим це не закінчиться. Перед ти, як мене запхали сюди, отримав дозу заряду з шокера, потім зв’язали та закинули всередину. Відходив вже коли ми їхали.

Судячи з усього не дворі стояла ніч. Жодного плану в голову не приходило. Здавалося, що все відбувається не зі міною, але біль від ока нагадував про реальність. Глибоко в середині знав, до чого потрібно готуватися.

Раптом автомобіль різко зупинився і назовні почався, якийсь шум, потім автомотна черга, ще одна і метушня. Все тривало кілька секунд, а далі затихло. Я зовсім не розумів, що відбувається.  

 

  Де він? Відкривайте багажник.

Дверцята піднялася вгору і мені в очі вдарило світло ліхтарика.

Прийом, все гаразд, він у нас, так, живий. Ну що, щасливчику, вітаю з другим Днем народження, – згори до мене посміхалося обличчя лейтенанта поліції, того ж самого, який допитував мене про вбивство Ані.  

*    *    *

  Як ви мене знайшли? – сидів у відділку з чашкою чаю за столом.

Поговорили з таксистом, який вас привіз. Чоловік засвідчив, що дівчина поїхала з бару разом з тобою. Після цього нам, дали дозвіл на цілодобове стеження за головним підозрюваним у справі про вбивство двадцятитрирічної Анни Бусленко, – молодий лейтенант поліції, якого звали Роман Дяченко, посміхався на всі тридцять два. За таку справу йому точно дадуть підвищення, привід для радощів виправданий. – Підозри тільки посилилися, коли ти пішов на кладовище та до квартири загиблої, поведінка притаманна серійникам. А ось коли тебе запакували біля будинку – стало набагато цікавіше.

Ага, особливо мені. Сам би посидів із мішком на голові у смердючому підвалі.

Але справі допомогло, тому вважатимемо, що вийшло вдало. Жоден суддя не дав би ордер на обшук будинку Бондаренка, тому довелося чекати поки вивезуть, тиха оперативна робота. Коли вони виїхали знову, то рушили за ними, а спецназ пішов на переріз. Я до останнього думав, що тебе пришили всередині.

Обрадував. Наша поліція нас береже.

І справді дарма. З твоїми свідченнями та інформацією Бондаренко не зможе відкрутитися. Покривати вбивцю-ґвалтівника, який викрадає людей точно не стануть. Є речі від яких не можна відмитися.

Я одного не розумію, чому вона пішла без своїх туфель?         

Вже не важливо, головне, що за смерть Бусленко вбивця довічно сидітиме у в’язниці.

Як вона й хотіла…

 

11.

 

Насувався дощ. Вітер зривав з дерев останнє листя, яке ще залишилося. Холодна осіння ніч, що давно накрила столицю, обіцяла стати ще бридкішою.

 

Через двір пройшов волоцюга, а за кілька хвилин біля під’їзду зупинилося таксі. Коли з нього вийшов хлопець та дівчина у яскравій червоній сукні, авангард крапель встиг дістатися землі. Звук від високих підборів луною розносився пустою вулицею. З відкритих перед дівчиною дверей вискочила кішка.

  Боже мій.

Не бійся, це сусідська, з першого, – хмільним голосом видав супутник.

І не подумала, – кинула гордо.   

Стара квартира не приваблювала особливо нічим, окрім того, що знаходилася в самому центрі. Ані тут не подобалося, їй хотілося пошвидше звідси піти, але потрібно переконати журналіста взятися за публікацію.

Розувайся, почувай себе як вдома. Тут дещо еее неохайно, я не очікував гостей. Ой ти забруднила свої туфельки, у ванній їх можна помити, давай занесу, вона он, – хлопець ледве тримався на ногах.  

Та не потрібно.

Я наполягаю, приємно допомогти такій красуні, – він забрав з полу взуття.

Слухай, є розмова, – вимовила дівчина, коли повернувся, – Пам’ятаєш, говорила біля бару, що потрібна твоя допомога. Я не жартувала.

Справді?

Так.

Мені твоя також, – відповів журналіст та підійшов до неї в притул і обійняв за талію.

Що ти робиш?!

Відповідь не послідувала, натомість п’яний власник помешкання поліз із поцілунками.

Не чіпай мене.

Що таке, кралечко. Хочеш зіграти в гру. Залюбки, – після цих слів він завалив дівчину на канапу.    

ВІІІІДПУУУУУУСТИИИИИ! – закричала Аня просто йому на вухо та зіпхнула з себе обм’якле від випитого тіло. – Ти такий же самий як і він, покидьок.

Через секунду вона вже вистрибнула за двері та бігла сходами до виходу.  

Ну й котися. Не дуже й хотілося, – Максим залишився на м’якій канапі. Опинившись в горизонтальному положенні він майже відразу заснув, навіть не замкнувши вхідні двері.

Коли Аня вибігла на двір, то дощ лив на повну. Сильні шквали кидали струмені у різні боки. Повертатися назад не було сенсу, а йти через таке пекло босоніж відмовлявся здоровий глузд. Аня стала під козирком, що захищав від води, яка лилася із розірваного неба, дістала телефон, щоб викликати таксі, та приклала до вуха мобільний.

 

Через удари капель та мелодію, яка грала в слухавці, вона не почула кроків позаду.

Ааа – лише вдалося стиха вимовити, коли на тендітній шиї зімкнулися холодні сталеві пальці.

Ну привіт, донечко, – прохрипів неприємний і в той же час знайомий голос.  

Аня спробувала пручатися, але шансів не було, хватка тільки посилилася. Свого вбивцю, який підкрався позаду, вона так і побачила. Коли тіло перестало видавати конвульсивні спазми Бондаренко заволік його до сміттєвих баків, де просто кинув без жодних емоцій. Потім повернувся. Він відчув на собі чийсь погляд, але в темноті не побачив нікого, зірвався з місця та побіг вгору вулицею, де на нього чекав автомобіль.

Муся, яка весь цей час ховалася під сміттєвим баком, потерлася, об ще теплу дівочу руку. Дощ заливав Київ.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *