Павло РУДЕНКО. Відділення №15

Був звичайний робочий день поштового відділення № 15, на вулиці Дубовій 46. Навпроти тролейбуси на кінцевій знову чекали на той самий маршрут – 2 і 7, напрямок яких лежить від «Боярки» і на «Північний». За дві гривні вони довезуть вас куди завгодно, а якщо у вас є чарівний клаптик паперу з надписом посвідчення – ласкаво просимо.

Захар, як завжди, прийшов на п’ятнадцять хвилин раніше, щоб розвантажити машину. О восьмій відділення  розпочинало свою роботу. Вантажу було достатньо щоб загрузити повідомленнями телефони отримувачів. Так цілий день як і інші. Захар пакував і виносив посилки. Керівник Артем давав все нові і нові завдання, оператор Альона бруднила язик плітками і повітря ароматом своїх парфум. Приймальник Павло сидів в телефоні і тащився від аніме. 

Під вечір Захар і Павло пішли на рампу до чергового клієнта.

       Артем – крикнув Захар.

       Що?

       Тут холодильник хочуть відправити, підійдеш?

       Ви, що двоє там не впораєтесь, – крикнув по керівницьки Артем.

       Гаразд.

Через двадцять хвилин Захар повернувсь до зали, сам.

       Де Павло?

       Стереже холодильник, клієнт вже поїхав, ось його дані, оформляти? Всеодно через півгодини відправка, я не буду його завозити сюди, хай на рампі стоїть.

       Гаразд.

На другий день на роботу вийшли всі, окрім Павла.

       Захар ти не бачив Павла?

       Ні, він вчора стеріг холодильник, а потім зібрався і побіг додому.

       Хм, дивно… Телефон не бере, вчора пішов не попрощавшись, може захворів? Рано чи пізно з’явиться. Тепер ти за двох.

       Без питань, – кивнув Захар, загортаючи двадцятку коробку з маринованими огірками і ящиком «Бурштинівки».

       Ти бачив нашого нового зама? – Альона вже знала, що бачив, та все рівно спитала Артема.

       Якийсь він не говіркий.

       Та з нього користі як з козла молока, поки не скажеш, то сидить в своєму комп’ютері. Важливий такий.

       Альона, коли в тебе востаннє був секс?

       Артем, таке не ввічливо питати, а що?

       Тобі чоловіка треба.

       Ось так значить. Щоб ти знав, я сьогодні йду на побачення.

       Ну от, може перестанеш язиком теревенити, працюй давай.

       Що з тобою, може це в тебе давно жінки не було? – Артему вривався терпець.

       Працюй, кому сказав.

На наступний день Артем відразу почав закидувати Захара питаннями:

       Павла так і не було?

       Ні.

       Де Альона?

       Певне побачення затягнулось.

       Напевно. Хай відпочине день. Сенсу їй дзвонити немає, все рівно телефон виключений, можу поспорити.

       Ти керівник, тобі вирішувати.

       Святослав, – повернувсь до зали Артем, – мене завтра після обіду не буде, підміниш мене? – зам відірвавсь від комп’ютера.

       Дозволь спитати чому?

       Керівництво викликає, і навідаюсь до Павла, а то ні слуху ні духу. – Святослав знову повернувсь мовчки до свого комп’ютера. – Чи тебе не задовольнила моя відповідь?

       Чому? Ти керівник, роби як знаєш.

       Наступного дня Артем вийшов від керівництва і вулицею Ярослава Мудрого направився крізь заводи до маршрутки. Премія , ура. Я заслужив. Хто як не я наведе лад на пошті, ці думки не дали втриматись на кризі і Артем впав на лікоть.

       Дідько, ступати на всю підошву, максимально навантажуй носок, а не п’ятку, як же я забув. Ще й темно так на вулиці, ненавиджу цей район і зиму. Не встигши підвестись він побачив постать, яка все наближалась. Артем не міг зрозуміти, що там в руках.

       Захар? Що ти тут робиш, чому ти не на роботі, що це цегла? – це були останні слова перед тим як відключитись.

… Коли він відкрив очі навколо були тільки небо і зорі, романтика. Він досі не міг усвідомити, що з ним. Захар, цегла.

       Прокинусь? Ну нарешті, а то я вже почав замерзати.

       Що це все означає, це розіграш? Ти пошкодуєш чуєш мене? Тебе звільнено – кричав ні то в гніві ні то в паніці Артем.

       Не сміши мене. Ти серйозно? Ти на крок від смерті, а ти впарюєш мені про звільнення?

       Смерті? – жах спотворив і так потворне обличчя, – якої смерті, ти хочеш мене вбити?

       Розумієш так треба.

       Кому, тобі?

       Керівництву пошти.

       Якої? Я керівництво, чуєш я. – пінився Артем. Зачекай Захар. Альона? – очі з острахом питали, та він вже знав відповідь.

       Так ось в ямі лежить, разом з Павлом в коробці з під холодильника. Твої сусіди без п’яти хвилин.

       Покидьок.

       Знаєш  з ними було важче, а з тобою раз два.

       Що? Що  ти з ними зробив?

       Пам’ятаєш холодильник?

       Ну.

       А ти коробку перевіряв?

       Там був Павло?

       Ага. Знаєш, що саме смішне? Коли ж його ж ніж стирчав у нього в грудях, він казав, що настукає на мене тобі. Наївний думав, що виживе, хоча то були останні секунди його життя.

       Ти божевільний.

       Альона прийшла на побачення. Так то я її запросив з фейкової сторінки, а далі думаю ти здогадаєшся, ти ж у нас розумний.

       Пощади. Благаю.

       Тобі компанію зіставить Альона, вона ще жива, правда вже нічого не скаже.

       Не розумію

       Зізнайся, навіть тобі набридли її плітки чи не так.

       Не знаю.

       Ну от, я спростив тобі останні хвилини життя, – Захар кинув відрізаний язик Артему в обличчя.

       Забери, забери його від мене. До речі це цей язик настукав на тебе коли начебто недорахувавсь тисячі в касі.

       Я не можу. Не хочу. Благаю.

 Голі дерева спостерігали як Захар закопує могилу в якій посилка на три місця, об’ємом в сто п’ятдесят метрів.

Захар підійшов до сторожа:

       Ось № 15, три місця. Коли буде на місці? – Сторож був худорлявий і згорблений як ліхтар.

– Мммможжливо чччереез сссссорок дуднів, ааааллле ттточно не ссскажу. До оплати шііііістсот шшііістттдеесят шшшість гривень.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *