Володимир МІНІН. Хижинський ярмарок

Знявши з гачка в’язку ключів, Настя вибігла у двір. Але лічилка, яку вона наспівувала весь ранок, залишилася.

 

На балу у Короля

Тру – ля – ля

спричинив переполох

Скоморох. 

За ніс чесний люд водив,

сльози лив.

Як кохання загубив,

Голосив.

Як Принцесу зажадав,

та не мав.

Хто його не полюбив –

розлютив.

В ніч Принцесу поволік,

швидко втік.

Хто повірив – підійди

І води.

 

Звичайна ігрова пісенька. Влізла в голову, прилипла, як розм’якла на спеці жуйка до підошви. Я навіть відчувала легкий біль в районі потилиці, ніби слова цієї лічилки намагалися вибратися назовні. Дочка босоніж пробігла по траві, сміючись і плескаючи в долоні. Наш пес Скаут проводжав її втомленим поглядом. Він лежав посеред обійстя, уклавши волохату голову між передніх лап, стогнав і часто дихав. Тарілка з кукурудзяними пластівцями, які він так любив, залишилася непоміченою.

(Як кохання загубив, голосив)

Я зібрала брудний посуд і поставила чайник. Настя носилася у дворі, підкидаючи важку в’язку і намагаючись її ловити. Виходило не дуже. Велику частину часу займали пошуки ключів в траві. Цього року Андрій затягнув з першим покосом.

За сніданком ми трохи погиркалися, і я знала – далі буде. Ввечері, уклавши Настю, чоловік обов’язково підніме ранкову тему.

(Спричинив переполох Скоморох)

Я відкрила вікно і попрохала дочку поменше нервувати пса своїми іграми. Скаут весь підібрався, перестав скиглити, але рикав на Настю, коли та пробігала особливо близько від його лігва. Вона тупнула ніжкою, але прохання виконала.

– Школа Стюардес або Підземелля дракона? – запитала вона, вибравши зі зв’язки ключі від льоху і прибудови над гаражем.

– Краще б книжку у дворі почитала. Он скільки Зайчик їх мамі на ярмарку передав. Сказав: «Для Настусі».

– Ну мам!

Сперечатися було марно. Які книги влітку?

– Нехай буде Школа Стюардес.

Не подобалася мені її гра у льосі. Чоловік відніс туди старе крісло, яке Настя прикрасила мішурою і серпантином, зробивши собі «трон». Ми разом склеїли з фольги корону, а скіпетр дочка змайструвала з картону сама. Насті подобалося уявляти, що вона Принцеса, яку зла чаклунка замкнула в темниці. Слоїки з соліннями були «чаклунським зіллям», а старий ткацький верстат, який дістався мені від бабусі в якості приданого, – «драконом», який охороняв вхід до підземелля.

(В ніч Принцесу поволік, швидко втік)

Сиро там. Ще захворіє. Нехай краще грає в стюардесу.

Одягнувши синю пілотку, Настя йшла до гаража під руку з уявним Френком Абігнейлом. Ді Капріо у формі пілота компанії Pan American був її першим коханням. Виходячи з кухні, я ще чула, як вона просила пасажирів пристебнутися і привести спинки крісел у вертикальне положення.

Працювати не хотілося зовсім. Улюблене крісло було жорстким, чай – недобрим. Паморочилося в голові, низ живота тягнуло, груди округлилися і боліли від будь-якого дотику, як при місячних. Суглоби ломило. Особливо руки, ніби я весь ранок тягала відра з водою.

За двадцять хвилин я не написала жодного рядка. В голові тихо і порожньо, як на цвинтарі. А замість вітру – лічилка Насті. Курсор текстового редактора знущально блимав.

Стаття про Хижинський ярмарок повинна бути у Олексійовича в понеділок.

Без варіантів.

Я відкинулася назад. Закрила очі і підтягнула ноги як в дитинстві.

Хижинський ярмарок. Подія міжнародного масштабу, що, через свою дороговизну, проводилася раз в сім років. Торгаші з України, Польщі та Угорщини, циганські табори з Румунії та професійні циркові трупи з Молдови з’їжджалися в закинуте гірське селище Хижинці в Закарпатській області, щоб дурити і бути обдуреними. Міняти непотрібне на вкрадене. Купувати, продавати, пити, їсти, танцювати. Брати участь в конкурсах. Веселитися.

Я вже писала про це. І зараз ніби перенеслася на сім років назад.

Того літа я тільки отримала місце позаштатного кореспондента у видавничій групі «Рух нації». Юна, недосвідчена випускниця журфаку, мені дуже хотілося показати всім, на що я здатна. Так що коли Геннадій Олексійович дав мені завдання, я погодилася без роздумів.

Осідлавши модифікований Transporter, який тато подарував мені на повноліття, рушила на зустріч долі.

Смак солодкої вати, запах сірки підірваних хлопавок, аромати свіжої випічки, квашеної капусти і смаженого м’яса. Люди в національних костюмах, скоморохи, приборкувачі вогню, жонглери на ходулях, старі ворожки. Дитячий сміх і невдоволена лайка ошуканих покупців. Звуки каруселі, пострілів і падаючих банок в тирі.

Я закохалася у все це з першої хвилини. Юнацький захват і ще одне, більш зріле почуття, що я знайшла своє місце, проникли в найпотаємніші куточки свідомості і сповнили упевненості, що мені все під силу. Зробивши перший крок під арку з написом «Вас вітає Хижинський Ярмарок», я вже не хотіла повертатися до звичайного життя. Це місце наклало на мене чари. Взяло в полон яскраве, нескінченне свято. Почуття безтурботності і довгоочікуваного щастя. Хвилююче відчуття небезпеки і відображення смерті в очах вбитої дівчини. Страх за своє життя і нервове здригання мисливця, що йде по сліду хижого звіра.

Того року Хижинський ярмарок відкрився 29 червня. На величезній галявині серед гір почало рости казкове містечко з провулками, скверами і закапелками для поцілунків. По обидва боки вулиць розміщувалися кольорові лотки, палатки і павільйони. Гірлянди і строкаті прапорці розтягнулися над декоративними вуличками, як павутина. Посередині містечка утворилася площа з відкритою сценою, спортивними снарядами, кіосками з їжею та солодощами. Прямо під горою височіли каруселі та атракціони з Угорщини, які працювали цілодобово. Тут і там снували хлопці в синіх спецівках: посипали доріжки тирсою, вкручували лампочки, лагодили мініатюрні парканчики, що ділять містечко на сектора.

Усіх гостей зустрічав Бургомістр – ґазда, виконуючий обов’язки місцевого директора. Біля входу розміщувалася виставка дерев’яних скульптур «Казкова мелодія». На троні сидів набундючений Король з густими, як у Кобзаря, вусами. Принцеса з обличчям Селени Гомес приміряла туфельку, а Блазень в картатому ковпаку з дзвіночками ховав від неї другу. Казкові звірі вкотре намагалися обжити небачених розмірів рукавичку, собаки з казки Андерсена охороняли скриню, а довгоносий хлопчисько зі знанням справи садив дерев’яні сольдо в землю.

Вночі торг припинявся. Життя вирувало там, де пахло смаженим цукром і попкорном. Де беззубий клоунський рот зазивав перехожих в кімнату сміху. Де крутилися чашки і блюдця, а на атракціоні «Rock’n’roll» Елвіс знову співав про сині черевики.

Азартні випробовували долю на «Колесі фортуни». Допитливі та хоробрі заходили в вагончик до старої циганки поворожити. Латиноамериканські танці, пісні біля вогнищ під гітару, поцілунки в тіні між лотками. Справжній смак до життя.

Оглядова стаття про Хижинське свято писалася сама собою. Я ніби налаштувалася на потрібну хвилю: пальці швидко бігали по клавіатурі, з обличчя не зникала вдоволена усмішка. Зробивши дві тисячі знаків, вгамувалася. Стаття полетіла на штатний email, а я – на вулиці містечка.

Стріляли воздушки, лопалися надувні кулі, на автотреку з гуркотом зіткнулися дві машинки. У центрі площі хлопець у вишиванці опустився на коліно і зробив пропозицію дівчині в віночку з маків і волошок. Аматорська група грала зі сцени «Понад хмарами», щось зі Скрябіна і «This love» групи Maroon 5. Я тинялася вулицями до півночі. Випила імбирного чаю, розклала сидіння в автобусі і, щаслива, заснула.

Алярм розбудив мене в п’ятнадцять хвилин по п’ятій. Червоні з синім відблиски ділили світанок надвоє, як екватор – глобус. У пам’яті залишився святковий захват, а в роті – присмак страху невідомого. Я вибралася з буса, чомусь впевнена, що моє життя повинне круто змінитися.

Карета «швидкої допомоги» стояла біля дерев’яних скульптур. Навколо метушня і штовханина. Я бігла по вулиці, похапцем витягаючи з сумки диктофон і штатний фотоапарат. На грудях, як язичок дзвіночка, бовтався бейдж «Преса».

Задні дверцята амбулянсу були відкриті. Звісивши ноги, в салоні сиділа дівчина, вкрита пледом. Голову прикрашав червоно-блакитний віночок. Майбутня наречена плакала. Наречений стояв поруч, опустивши голову. Гладив обраницю по забраному в косу волоссю, заспокоював. Наречена обняла його.

Закохані. Такі наївні і беззахисні. Плачуть і радіють, що біда трапилася не з ними.

Розмову з парочкою я залишила на потім. В той момент мене цікавила скульптура Принцеси і Блазня з черевичком. У досвітній імлі вони парили, як артисти балету – горді, граціозні … Їх стягнули червоно-білою, схожою на різдвяний льодяник, стрічкою «Прохід заборонено». І ця метафорична пуповина живила мою цікавість. Кликала заглянути під простирадло біля ніг казкової Принцеси.

Від страху паморочилося в голові, тіло нило, соски стояли сторчма. Я відчувала себе перетягнутою струною від рояля. Але варто було пірнути під стрічку – і страх поступився місцем азарту. Як у браконьєра в гонитві за рідкісним, але дуже дорогим звіром.

Я метнулася туди, де простирадло приховувало сенсацію. Обриси тіла легко читалися під білосніжним саваном. Страх відступив зовсім. Відчуваючи легке збентеження, я відкинула простирадло і зробила перший знімок. Тіло пробив озноб. Палець клацав і клацав, навіть коли двоє санітарів під руки витягли мене за огорожу і передали в руки слідчого.

Дівчина лежала на спині. Бліде обличчя, ні кровинки. Молоденька, ще й не зустріла двадцяту весну. Ноги разом, руки вздовж тулуба. Голова трохи відкинута назад, так що підборіддя і кирпатий носик-качечка дивилися вгору, як у пихатої іспанки. На джинсах – жодної складочки. Блузка застебнута на всі ґудзики. Коси розчесані і розкладені по колу, як промені сонця. У вухах дешеві кульчики.

З правої ноги мертвої принцеси зник черевичок. У променях сонця, що сходило, її дерев’яна копія ніби раділа, що не їй одній доведеться ходити наполовину взутою.

– Ви переступили межу! – крикнув слідчий з прізвищем Лаптєв. Видихнув мені в обличчя пар електронної сигарети і запитав:

– Чіпали там що-небудь?

– Тільки простирадло.

– Більше нічого?

Я не відповіла.

Думки займало знекровлене обличчя дівчини. Погляд, спрямований в Карпатське небо. Її широко відкриті, але незрячі очі. Моє відображення в них і неприродно яскравий спалах на металевій поверхні. Умисне вбивство. І доказ тільки що зберігся в пам’яті мого фотоапарата.

Крім туфельки вбивця забрав з собою ще один сувенір.

Він взяв її очі.

А замість них залишив дзвіночки блазня.

 

Дівчину звали Софія Тищук. 19 років, зріст 171 сантиметр, вага 52 кілограми. Стрілець. Розмір ноги 37. Дочка місцевих жителів, студентка Львівського медичного університету, факультет стоматології. Співала в церковному хорі. Її задушили шматком електричного кабелю, видалили очні яблука, а рани припекли, щоб зупинити кровотечу. Ознак сексуального насильства немає.

Вдень я поспілкувалася з батьками Софії. З новоспеченими молодятами, що знайшли труп. Слідчим, який довго не погоджувався йти на контакт, але в результаті здався під валютним натиском. Я списала нотатками спіральний блокнот, двічі скидала запис з диктофона на жорсткий диск, зробила сотню знімків. Ентузіазм валив з мене, як піна зі сколоченої пивної банки.

Коли на ярмарок з’їхалися представники ЗМІ – моя стаття була вже готова і летіла просторами Інтернету у редакцію. Матеріал з перших рук. Ексклюзив. Ізюм, як каже Олексійович.

На території з’явився патруль, мікроавтобус МНС і навіть обласний прокурор. Перевірка велася найретельнішим чином. Іноземців везли в посольство, місцевих пресували прямо на ярмарку. До полудня знялися з місця цигани. Колона розфарбованих авто і бусів поспіхом покинула Хижинці, залишивши після себе попелища багать, гірки одноразового посуду і запах поту.

О 16:00 на відкритій сцені виступив делегат з Польщі, закликаючи співвітчизників покинути ярмарок. Поляки кивали, цокали язиками і обзивали всіх курвою. До пів на сьому авто з біло-червоними стягами на номерах парами, як школярі, відбули в напрямку кордону.

О восьмій вечора ярмарок повернувся до життя. Як після легкого нокдауну, стрепенувшись і розправивши плечі, народ взявся за кинуті справи. Закружляли каруселі, на сцені заграла музична група. Над головою зарясніла павутина вогнів. Запахло вареною кукурудзою і хотдогами.

Продавці почали розхвалювати товари. Люди робили закупи, приміряли і куштували. Гуляли, посміхалися. Поглянувши під поділ смерті людина приречена жити далі. Опівночі Софія Тищук була не більше ніж темою для страшної історії біля багаття в літньому таборі.

Хижинський ярмарок тривав. Було літо і нікому не хотілося думати про смерть.

 

Вранці Марічка з «Каналу 12» відкрила дверцята мого буса і випалила:

– Прокинься і співай! Розв’язка історії не змусила себе довго чекати!

– В якому сенсі? – видихнула я.

– Оксано, ти що, не чуєш? Схопили його! Вбивцю-Скомороха схопили! Кінчай чухатися, а то все проґавиш… – Вона побігла в бік намету МНС.

Мене огорнув тотальний розпач від того, що кінець настав так швидко. Сенсація перетворилася в звичайну кримінальну справу, якій судилося загубитися в запорошених архівах МВС. Булька гордості лопнула, натомість лишивши смуток і напад печії.

Ще більше розчарування я відчула, побачивши підозрюваного. Сховавши мою сотню в кишеню, Лаптєв відкрив віконце павільйону, що тимчасово служив камерою.

За столом сидів непоказний юнак з татуюванням на шиї. Невисокий, щуплий і весь якийсь млявий, немов загашений у свічки гніт. Скроні поголені, жирна чуприна складена в козацьку фризуру. Білясті вусики, які він тільки-тільки почав відрощувати, скидалися на личинку капустянки. Синя у бризках крові сорочка, бракує двох ґудзиків. Представники закону провели з ним серйозну розмову. Підбите око і розбиті губи говорили самі за себе. Хлопець плакав.

Я дістала диктофон:

– Мені потрібно з ним поговорити.

Слідчий похитав головою і поводив вейпом туди-сюди. Я полізла за гаманцем.

– Навіть якщо даси помацати цицьки – тобі туди неможна. – Він випустив хмарку пари і облизав губи. Подолавши бажання дати йому ляпас, я закрила віконце.

– Іншим разом, – прошепотіла я в саме вухо слідчого. Від несподіванки той розм’як і не помітив, як сотка покинула його кишеню і повернулася в мою.

Через годину я знала, що хлопця звуть В’ячеслав Бойко. Він запускав машинки на автотреку і вранці прибирав територію ярмарку. Один з тих непомітних синіх чоловічків, що кружляли по вулицях Хижинського ярмарку, заклопотані господарськими справами. Славко потрапив під приціл правоохоронних органів лише тому, що таємно любив вбиту. Поліція вилучила у хлопця знімки дівчини, її шарф і сторінки зі шкільної анкети, де Тищук писала, що її улюблений колір синій, а зразком мужності вона вважає українське козацтво. Остаточним доказом провини було витатуйоване ім’я Sophia і той факт, що легінь мешкав за два будинки від об’єкту пристрасті.

Хлопець вбивця, сумнівів немає. QED.

Я стала свідком тріумфу логіки і здорового глузду. Доблесні працівники правоохоронних органів затримали небезпечного злочинця, якого місцеві ЗМІ охрестили Скоморохом. Караюча рука правосуддя і всевидяче око справедливості здійснили акт відплати. Бережіться, поганці!

У такому ключі я закінчила ще одну статтю. Дві тисячі знаків без пробілів забезпечили мені місце в штаті і підвищення платні. Плюс постійна рубрика в журналі. Мені було двадцять три і здавалося, я схопила Бога за бороду.

Коли сутінки вкрили ярмарок, місцевий шинкар змішав мені Космополітен. Життя вдалося. Майбутнє стало чітким і ясним. Я підняла келих за Олексійовича. Наступну порцію випила за тата, який вірив у мене і завжди був поруч. Слідчий попросив бармена зробити мені черговий коктейль. Я відмовилася від його частування. Перекинувши стопку горілки, Лаптєв почав пошуки більш доступної коханки.

Я вибралася з кнайпи далеко за північ. Хотілося пройтися вуличками Хижинців, відчути атмосферу сполоханого селища. Ніч була яскравою, як циганська хустка. Теплий липневий вітер закружляв, закрутив мене в хороводі святкових фарб і запаморочливому ароматі квітучої липи. Місяць губився в нескінченній кількості різнокольорових лампочок, а я – серед незліченних юнаків та дівчат, від яких так і віяло любов’ю і безпосередністю.

Здавалося, сам Дух Хижинського ярмарку взяв мене за руку, щоб з розбігу зануритися в океан емоцій, розплескати навколо відчуття всепоглинаючого щастя. Засинала я з упевненістю, що ця ніч стане однією з найчарівніших в моєму житті.

 

Я прокинулася, коли Вакарчук вже вчетверте закликав мене встати, називаючи милою. З вулиці долинав ринковий галас, що за ці два дні став рідним. Вимкнувши дзиґарик і відпивши мінералки, я з подивом відзначила відсутність ознак похмілля. Дякувати шинкарю, що не зажлобив сиропу з журавлини.

– Отже, ще одна? – почула я уривок розмови двох підлітків.

– Так. Скоморох додав до рейтингу +1.

– Гарненька?

– Тільки якщо ти некрофіл.

Зорієнтувавшись що до чого, я вирушила на пошуки мого недолугого залицяльника. Лаптєв стояв біля дитячої каруселі і розмовляв з фельдшером. Нервував, раз по раз підносячи до рота електронну файку. Синій індикатор заряду сигарети не світився.

Червоно-біла стрічка оперізувала карусель. Прихований пологом ночі, Скоморох відшукав нову жертву. Як досвідчений хижак, він перечекав день, щоб завдати чергового удару і викрасти з отари ще одну бідну вівцю. Він був тут, серед нас. Людина, яка стала звіром. Упивався перемогою, сховавши ікла й пазурі в світлі дня. Ситий, нахабний. В очікуванні нового полювання.

Мені вдалося зробити знімки. Непримітна дівчина з попелястим волоссям. Особа з натовпу. Статист театральної масовки. Здається, в перший вечір я купила у неї солодку вату. Дівчинка вплітала в волосся стрічки, носила «браслет настрою» і фарбувала нігті м’ятним лаком.

Її знайшли вранці серед розфарбованих конячок, назавжди прикутих до підлоги. Задушену китайською гірляндою. На лівій нозі лляний пантофель. Оголена права ступня була блідою, з чистенькою п’ятою без натоптишів і доглянутими нігтями. Маленька, не більше 35-го розміру.

В долоньці, на якій бракувало мізинця, Скоморох залишив два дзвіночка. Про всяк випадок, якщо хто не зрозуміє, чиїх це рук справа.

Третя стаття з фото полетіла до редакції через годину. Журналісти підготували спеціальний випуск і помістили на обкладинку знімок каруселі. Мій портрет красувався в правому нижньому кутку. Олексійович особисто написав про мене замітку під назвою «На вістрі списа», де обіграв метафору переваги пера журналіста над клинком вбивці.

Зірка Оксани Лазур піднімалася все вище і світила все яскравіше. Соромно зізнатися, але почасти я дякувала цьому психові, який душив малоліток. Він був моїм брендом. І дуже хотілося й надалі залишатися господинею Мідної гори.

Мені вдалося підслухати телефонну розмову Бургомістра з губернатором області, в якому він натякав на дострокове закриття заходу. Не маючи бажання розлучатися з тими фінансовими вливаннями, які обіцяв Хижинський ярмарок, губернатор відхилив пропозицію. Надто вже ласим був шматок, відхопити який можна раз в семирічку.

На території збільшилася кількість патрульних – і на цьому все. Ні комендантської години, ні оперативних дій, ні нових арештів. Славка Бойко не відпустили, хоча на момент другого вбивства він сидів в павільйоні, прикутий до труби і ковтав власну кров. Методи правоохоронних органів залишали бажати кращого.

– У нього міг бути спільник, – зазначив Лаптєв, що без сигарети здавався якимось голим. Думаю, він теж розраховував на свій шматок пирога.

До вечора народу не стало менше. Досвідчені торгаші і бізнесмени ввели грамотну систему знижок і акцій, убезпечивши свої доходи. Не виключено, що ця ідея належала губернатору. Люди пересувалися малими групками, вважаючи, що так безпечніше. Важко визнати, що блискавка двічі вдарила в одну і ту ж сосну. Але ще важче покинути ярмарок, де турецька шкіряна маринарка подешевшала на 30%, а при купівлі двох лижних масок третю ти отримував в подарунок.

Не бажаючи зізнатися собі в боягузтві, я долучилася до компанії журналістів. Ми сиділи навколо багаття в тіні дерев, які оперізують територію ярмарку, їли вареники з вишнями і обговорювали мотиви Вбивці-Скомороха. Намагалися вирахувати його у хлопцях, що ходили поруч. Нарікали на працівників правопорядку. Висували власні сценарії вбивства, уявляючи себе звіром.

Ми говорили про вбивства на ґрунті релігії. Про сексуальне рабство, циганське прокляття, саєнтологію і навіть НЛО. Ми пили коньяк, щоб притупити почуття страху. Пили медовуху, щоб позбутися смутку. Тулилися одне до одного, щоб відчути себе в безпеці. І боялися, що Скоморох може сидіти поруч.

Я читала страх в очах дівчат і не могла заховати його в своїх власних. Разом з димом багаття над нами висіло гнітюче відчуття недовіри, тінь підозр і побоювання за своє життя.

Але не будемо лукавити – всі ми чекали чергову жертву. Ніхто в цьому не зізнавався, але ми сподівалися, що сьогодні вночі звір знову вийде на полювання. Підкине нам сенсацію. Забезпечить хлібом. Залишить дзвіночки у мертвій руці. Вб’є.

Я побоялася залишитися одна. Забрала з буса спальний мішок і лягла біля багаття. Колеги по цеху розташувалися півколом в таких же мішках, торкаючись один одного ногами. Щоб бути в курсі, якщо сусід встане посеред ночі.

Бахкання хлопавок і дитяча мелодія на каруселі стали далеким відлунням реальності, за яку я намагалася вхопитися. Багаття догоріло. Замість вугілля я бачила очі голодного хижака. Він уже відчув мій страх. І нишпорив вулицями ярмарку. Підкрадався, прихований тінню гір і нічним небом. Я провалилася в неспокійний сон з тупою упевненістю, що вранці можу вже не прокинутися.

Несамовитий вереск вирвав мене з дрімоти. Марічка висунулася зі спального мішка, як метелик з лялечки, і волала, що Скоморох забрав у неї кросівок. Я озирнулася. Моєї правої туфельки на місці не виявилося. У пошуках власного взуття почали соватися і інші дівчатка. Хвиля паніки злетіла над нами, готова обрушитися на табір, змести властивий журналістам скепсис і залишити на поверхні крихке, вразливе его.

Почувся звук затвора і клацання пускової кнопки. Яскравий спалах затьмарив липневе сонце, перетворивши нас в сліпих кошенят. Я відчула, як мені на коліна щось впало. І опустивши очі побачила свою червону туфлю.

– Доброго ранку, колєжанки! – сміючись, привітав нас Олег з «Криміналу». Юнак робив знімки, сподіваючись отримати за них пристойну суму. Інші хлопці повертали взуття власницям, не приховуючи посмішок.

Стало огидно. Я взулась, згорнула мішок і пішла до бусу, не бажаючи брати участі в майбутніх розбірках. Дурний жарт газетяра обіцяв мені препаскудний настрій. Хотілося випити ще до сніданку.

Наступні три дні – ніяких пригод. Немов наситившись, хижак повернувся в лігво, назавжди залишивши слід в історії Хижинського ярмарку.

За цей час Славу Бойко перевезли в обласний ізолятор. Лаптєв провів незліченну кількість допитів, висунув безліч версій, вилучив з продажу сувенірні дзвіночки. Я ходила за ним, з німецькою пунктуальністю відправляючи до редакції статтю за статтею.

Слідчий рив землю, як знавіснілий від голоду кабан, намагаючись вирахувати Скомороха. Нічого. Жодної зачіпки. Ні волоска, ні краплі крові.

Увечері 4 липня, подужавши пляшку перцівки, Лаптєв зізнався, що за провал його легко можуть звільнити. Сищик викликав жалість. Для мене це найгірше, що може бути в чоловікові.

5 липня стало для мене самою яскравою і незабутньою подією року. То був фінал Хижинського ярмарку – феєричного дійства, що назавжди закарбувалося в моїй пам’яті калейдоскопом полярних емоцій і переживань.

Вранці Бургомістр оголосив конкурс на «кращу хату», яку потрібно було обставити і прикрасити в національному стилі. Я із задоволенням вступила в команду дівчат: малювала на стінах калину і вишневі сади. Стала частиною величезного людського свята. «Сині чоловічки» роздавали всім бажаючим різнокольорові гелієві бальони. Група студентів почала кружляти хоровод, раз по раз вихоплюючи з натовпу нового учасника. Десять хвилин – і людська змійка заполонила торгові ряди, хапаючи з собою навіть черствих продавців.

Танцювальний флешмоб стер суб’єктивність сприйняття. І мені здається, крокуючи вулицями містечка ніхто не замислювався, що міг тримати за руку вбивцю.

Я брала участь в конкурсі на «кращу українську страву» в парі з господинею з Івано-Франківська. Наші вареники з лісовими грибами посіли друге місце, але я відчувала себе ніби Марія Шарапова, що тримає срібну салатницю.

На центральній площі команди перетягували канат. Виряджені козаками хлопці крутили на перекладині «сонце», а двоє богатирів жонглювали гирями. Ярмарок тонув у пиві і домашніх наливках. Хтось затягнув народну пісню, хтось сміявся над старим жартом. Тут і там діти вигукували лічилки і дражнили акробатів на ходулях.

Сп’яніла від полуничної наливки, я стрибала на батуті, відчуваючи поруч присутність Духа ярмарку. Ми разом злітали над цією феєрією кольорів, з кожним новим стрибком готуючись до запаморочливого сальто в неосяжну пишність свята. Від захвату тьмяніло в очах. І мені нічого не вартувало закохатися в першого ліпшого, хто перейнявся цим святом так само глибоко, як я.

 

У ніч на 6 липня вбили Катю Гнатенко.

Скоморох, немов сміючись над служителями порядку, кров’ю поставив на святі жирну крапку. Задушив дівчину і залишив в українській хаті, яку напередодні розфарбовувала команда хлопців з Вінниці. Звір переховувався в світлі святкових вогнів і звуках веселощів. Вулички Хижинців стали місцем його полювання. І не викликало сумнівів, що із закриттям останнього павільйону Скоморох зникне. Загубиться в натовпі, посіявши в наших душах слизьке насіння страху.

Мертвий президент Джексон, зникнувши в бездонній кишені Лаптєва, забезпечив мені 10 хвилин наодинці з трупом. Катя лежала посеред кімнати. На горлі, як друга посмішка, червонів потворний синець. На правому плечі – коса з жовто-блакитними стрічками. Конопляна вишиванка, спідничка, червоні пацьорки. Класичний український ансамбль одягу. Все чисто і акуратно. Мініатюрні ніжки взуті в червоні чобітки, але за похмурою традицією, правий відсутній.

Дзвіночки знайшли в роті жертви, замість язика. Неначе Скоморох переймався, що Катя розповість нам хто він.

Ми всі знали цю дівчину. Її голову так само прикрашав вінок з маків і волошок. Бліде личко спотворила туга. Вона таки приміряє вельон і біле плаття нареченої. Коли опиниться у труні.

Через дві години після трагічної знахідки Лаптєв заарештував Назара Безвершенко. Убитий горем наречений перетворився на старого діда з сірим обличчям і розгубленим поглядом. У машині «швидкої» він гладив задубілі руки нареченої і голосив, що сам у всьому винен. Як наслідок Лаптєву не склало труднощів отримати чергову зірку, посадивши Назара за потрійне вбивство.

Залишаючи ярмарок, я немов лишала частинку себе блукати порожніми вулицями в очікуванні повернення свята. І там же, під чистим небом, серед засніжених шапок гір і п’янких ароматів квітів залишався Дух Хижинського ярмарку. Ніби ведмідь, що впав в сплячку і якому судилося прокинутися через сім зим.

Писати про літній ярмарок приїхало дівчисько. Але Вбивця-Скоморох відкрив для мене перспективу. Я стала лауреатом премії «Срібне перо» за цикл статей про Хижинці. Два роки по тому великим тиражем розійшлася моя книга «Проклята карусель». За сім років роботи я доросла до заступника редактора в журналі. Вийшла заміж і народила дочку. Наш будинок побудований в серці гірськолижного курорту. Живемо ми добре.

(За ніс чесний люд водив, сльози лив)

Хижинський ярмарок відкрився для всіх охочих минулої неділі. І мені не потрібен календар, щоб це знати. Ми були пов’язані незримою ниткою. Потребували один одного. Жадали зустрічі. Я тинялася по дому, розсіяна і хвора, натикаючись на меблі. Все чекала, що Олексійович відправить мене туди із завданням.

Він подзвонив вчора вдень – і я навіть не пам’ятаю, як одяглася і сіла в машину. Мандраж перед швидкою зустріччю витіснив спантеличеного чоловіка і здивоване обличчя дочки. З пам’яті стерлася дорога. Я мчала в Хижинці щоб, не зменшуючи швидкості, пірнути в запаморочливий карнавал, стати частиною чогось великого і значимого. Розчинитися в павутині вогнів, солодкуватому запаху випічки і нескінченній низці радісних облич.

Не пам’ятаю, як повернулася додому, але знаю – спати ще не лягала.

Вранці по радіо передали, що вчора вночі на вулиці Хижинського ярмарку знайшли понівечений труп. Дівчину задушили і забрали черевика. Разом з ногою. Похмура тінь минулого знову нависла над маленьким селищем, але Скоморох вже не зможе сховатися від правосуддя. Він допустив помилку.

(Як Принцесу зажадав, та не мав)

Андрій попросив не лізти туди, де вбивають людей. І пішов, жахнувшись моєї відповіді. Обіцяти цього я не могла.

(Хто його не полюбив – розлютив)

Думаю, лічилку з ярмарку дочка почула від мене.

Можливо, мій візит у Хижинці і наступні за цим події тісно пов’язані. Не впевнена, але той, хто всю ніч провозився з трупом, на ранок повинен відчувати ломоту в суглобах і тяжкість в області живота.

Я чомусь не сумніваюся, що Скаута турбує нудотний запах із льоху. І знаю, що спустившись в «підземелля дракона», серед мішури і серпантину знайду скромну колекцію взуття, набиту сувенірними дзвіночками в парі з … чимось ще.

І швидше за все, біль в потилиці у мене тому, що жертва Скомороха перед смертю видерла у нього жмут волосся. Про всяк випадок, якщо хто не зрозуміє, чиїх це рук справа.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *