Яніна БУТЕНКО. Вбивство на вулиці Жовтих троянд

Чоловік з підкоченими рукавами сорочки, що відкривали на огляд світу його грубі волосаті руки, розгорнув ранкову газету. Він пив ранкову каву і, як зазвичай, супроводжував її прочитанням останніх новин, які відбулися в цьому грішному світі. Його цікавило з яких причин люди навколо страждають, з чого сміються, чого бояться і чого очікують.

Того ранку яскраво світило сонце, його дружина прокинулась в доброму гуморі, а тому можна було сподіватися, що і дальша частина дня буде такою ж прекрасною.

Чоловік прошелестів сторінками газети, зробив останній ковток кави, поправив жилет та, захопивши свій чемодан,  крикнув дружині кілька слів і побіг на роботу. 

На щастя місце його праці знаходилось за кілька вулиць від місця проживання, тож він навіть не повинен був користуватися громадським транспортом. І так, ідучи під припікаючим ранковим сонечком, він відчував як його сорочка прилипає до спини. І тяжко було б уявити що було б, якби до цього він стояв би в переповненому автобусі, набитому гуртом людей, що спішать до тих пунктів, де проведуть вісім годин свого дорогоцінного життя і не стануть кращими ні на йоту. Ні на крок не еволюціонують, не дізнаються нічого нового і не зроблять ні на міліграм кращим цей світ. Він теж належав до них, але хоча б не ділив цей ранковий шлях ні з ким. І тому любив його як найкращий час свого дня.

Він був університетським викладачем і в минулому обожнював свою роботу. Колись він думав, що змінює світ на краще і відкриває для прагнучих наповнення мозків нові світи. Але з часом він зрозумів, що цей світ тримається на байдужості і насправді нікому не цікаві його слова, яким би глибоким сенсом вони не були наповнені. Нікому не цікаві ті таємниці професії, що він збирався привідкрити, загадки світу, які він так щедро хотів припіднести на тарілочці. Він шукав по аудиторіях цікавих очей, готових його з’їсти разом з усією інформацією, яку він ніс в собі, але бачив опущені голови, що вивчали вміст екранів телефонів. Він бачив, що студенти гамують з останніх сил позіхання і щось малюють на столах. І не тому, що його лекції нудні, а тому, що вони навіть не хочуть дозволити йому доторкнутися до струн їх душ і все що він збирався повідати, їм, апріорі, не цікаво. Вони думають про те, що робитимуть в п’ятницю вечором, скільки грошей потрібно на нарощування вій і філірування, і як затягнути в ліжко симпатичну одногрупницю. Поступово він облишив спроби насильно вриватися у їх внутрішні світи.

Остаточно його віру в професію підірвали корупційні схеми керівництва закладу, де він працював, виставлення оцінок людям, що їх не заслуговували за його спиною. Він відчув безсенсовність дій, що виконував. І в якийсь момент виявив, що більше не хоче вдавати, ніби його робота, щоденний шлях до праці, лекції, мають сенс. Він зрозумів, що і всі навколо тільки вдають, що їх дії мають значення і просто приховують самі від себе, що це не так. Бо має бути виправдання у тих дій, що люди виконують щоденно.

Йому було вдвічі болючіше відкрити це, бо він був хлопчиком з інтелігентної родини, що ріс в оточенні книг і бородатих друзів-інтелектуалів батьків, які приносили до їх дому романтичні ідеї і світлі ідеали. Він писав вірші і рано закохався. Тоді він вірив в справедливість і великі цілі. Життя доволі швидко потоптало всі його сподівання і мрії, зробивши з нього старіючого  чоловіка з помірною кількістю зайвої ваги і зростаючою тягою до алкоголю.

Він ішов по чистій вулиці і роздивлявся носки свого взуття. Однак гармонія невдовзі закінчилась – дорогу йому перегородили жовті стрічки і юрба людей, що збуджено щось обговорювала.

На всяк випадок він зупинився. Жовтими стрічками був перегороджений вхід до старого будинку, що наче темна примара виділявся на фоні інших домів.

Чоловік втиснувся в юрбу. Він здивувався сам собі, що ніколи не звертав уваги на це приміщення, хоча кожного ранку минав його. Причина цього, певно була в якійсь особливій аурі, яку випромінював дім. На фоні свіжовибілених і яскравих будиночків, що його оточували, його потріскана сіра фарба, пусті рами вікон і химерні архітектурні деталі виглядали дивно. Від нього віяло холодом і пусткою. Він виглядав настільки незатишним і непривітним, що погляд не хотів на ньому фокусуватися і перестрибував далі, на його рожевого сусіда.

            Що трапилось? — відважився запитати викладач університету свого сусіда по юрбі.

            Та наче когось убили, — відповів рожевощокий чоловік, що жував жуйку.

Чоловіку з чемоданом стало холодно. По спині побіг піт. Він вже хотів розвернутися і покинути це місце якомога швидше, як хтось потягнув його за рукав.

            О, ми на вас так довго чекали, пане,— молодий чоловік в формі вів його прямо на жовті стрічки. — Ви йшли пішки? Де ви залишили свою машину?

Викладач від розгубленості забув про спротив і слухняно йшов за своїм поводирем.

Потім він схаменувся і хотів запротестувати, але його вже заштовхали в двері химерного будинку.

   Це сама прекрасна покійниця, яку нам доводилося бачити, – оповідав молодий чоловік, не звертаючи уваги на спроби свого супутника відкрити рот. – Місце злочину обставлене з таким смаком, що виглядає як правдива сцена з фільму. Ми нічого не чіпали до вашого приїзду. Ви повинні самі все бачити.

Чоловік наче проковтнув язик і дав себе слухняно довести до місця, що йому пропонували оглянути. Він ще здаля почув неймовірно приємні запахи, що наповнили собою повітря.

В кімнаті, куди його провели, він побачив напівморок, що глушив яскраве денне світло. Посеред кімнати стояло ложе. Не ліжко, а саме ложе, прибране свіжими квітами. На тому ліжку лежала дівчина.  

Чоловік став у її ніг і поволі почав огляд, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Він фіксував у пам’яті босі ноги з нафарбованими на червоно нігтями. Сукню з тонкого мережива, що дозволяла роздивитися всі принади молодого тіла. Руки, одна з яких була витягнута вздовж тіла, а інша лежала на грудях, затиснувши між пальців тендітну стеблинку лілеї. Волосся, що великими локонами розкидалося по подушці. Бліде обличчя з ледь привідкритими червоними устами і родимкою на правому крилі носа, з довгими віями, що, здавалося тріпочуть в такт дихання присутніх в кімнаті людей.

            Скільки вона мертва? — не відводячи погляду від родимки на носі, запитав чоловік.

            Десь біля дев’яти годин, — повідомив голос з-за спини чоловіка.

            Тобто виходить…

            Що її вбили в районі опівночі, — підказав все той же голос, власника котрого тяжко було роздивитися в напівтемряві кімнати. Світло з вікна суфітом освітлювало тільки головну героїню сцени.

            Це не може бути ритуальне вбивство? – спробував випадковий гість цього спектаклю вжитися в свою роль і на угад кинув репліку.

            Це найбільш очевидна версія, – підіграв голос невідомого.

            І тому, скоріше за все, помилкова. Але
ми повинні взяти її під увагу.

            Так, шефе.

Чоловік обійшов ложе і схилився над обличчям. Воно демонструвало спокій і умиротворення. Фальшивому актору цієї сцени здалося, що він ніколи в житті не бачив прекраснішої жінки. Не до місця і часу йому заповзла в голову думка, що він би міг в неї закохатися і любити ціле життя. Ця дівчина видавалася вартою такої жертви. Він ледве відірвав погляд від фарфорового личка і зиркнув на годинник. Той поінформував, що він запізнився на свою лекцію. З легким роздратуванням він подумав, що студенти, для пристойності почекавши 15 хвилин, з радісним сміхом звільнили аудиторію і тішаться його відсутності. Він також уявив незадоволене обличчя декана, що буде згодом дорікати за таку вольність. Але в той момент йому було все рівно. Доля підсунула доволі цікаву несподіванку і він вирішив їй піддатися і грати не свою роль до того часу, допоки це буде можливим. Він викинув з голови всі неприємні думки і повернувся спиною до прекрасної покійниці.

            Я хочу знати все, що на разі відомо вам і не відомо мені. Чи вдалося з’ясувати хто ця дівчина? Кому належить будинок? Яким способом вона була вбита?

            Я пропоную спуститися для цієї цілі до долу, на партер. Там ми обладнали перманентний робочий пункт. Зможемо напитися кави і обговорити все. Ми можемо її забирати?

            Ні, — ще раз оглянувся чоловік на тіло, — я хочу повернутися і самостійно оглянути кімнату. Постарайтесь, щоб вона була освітлена належним чином до мого повернення.

            Звичайно.

Вони спустилися старими незручними скрипучими сходами до долу і пройшли до кімнати, що колись була кабінетом. Тут на великому столі вже лежали якісь папери і речі, що демонстрували інтенсивність роботи, проведеної до приходу фальшивого слідчого.

Головний герой даної сцени роззирнувся і зауважив кілька стелажів заповнених книгами. Мимоволі він придивився від них – скоріше заграла свою роль професія – там були досить цікаві і рідкісні видання античних авторів, притрушені пилом. Він пройшовся до брудного вікна, що виходило в занедбаний сад.

            Як називається ця вулиця? Що за адрес цього дому? — він сам собі здивувався, бо кожного ранку міряв кроками цю вулицю і жодного разу не потрудився відірвати погляду від асфальту і прочитати її назву.

            Вулиця Жовтих троянд, — звірився з своїми записками молодий офіцер.

            Яка поетична назва, — сам до себе промовив професор, що мимоволі вдав слідчого.            Його почуття гумору вистачило, щоб знайти цю ситуацію досить забавною, хоча він розумів, що так не повинно бути.

            Кому належить цей дім?

Молодий офіцер знову зазирнув до своїх записок:

            Дім належить старій пані, яка вже не має належних сил ним опікуватися. Тому її забрала до себе дочка. Однак будинок та пані не дозволила продавати, бо його побудував її чоловік.

            Ви контактували з нею? Де вона мешкає?

            Вона мешкає в цьому ж місті. І ми дзвонили і розмовляли з її дочкою. Ми зможемо під’їхати і порозмовляти з нею згодом. Зустріч домовлена на пополудень.

            Добре. А хто виявив небіжчицю?

Молодий офіцер цього разу не кинувся до паперів, а дивися у брудне вікно і відповідав методично:

            Сусідка, що мешкає навпроти. Вона товаришувала з власницею дома в минулому. І вона, коли прокинулася ранком, почала шукати свого кота. Вона побачила, що він входить до цього дому через привідчинені двері і тому запідозрила недобре. Вона зателефонувала в поліцію і поділилася своїми сумнівами. Патруль, що прибув на місце, виявив те, що ми бачили.

            Ви вже розмовляли з ними?

            Так. Ми маємо протокол. Однак якщо ви захочете щось уточнити, то вони у вашому розпорядженні.

            Цей дім не був орендований?

            Ні, він в такому стані, що мало б знайшлося охочих до його винайму.

            Перейдемо до особи на горі. Чи відомо хто вона? – мнимому слідчому пригадалися червоні привідкриті вуста і родимка на носі. Йому не повертався язик назвати її трупом чи покійницею. В його свідомості такі потворні слова були не примінимі до тієї краси, що лежала на горі.

            Ні, ми ще не знаємо. Жодних особистих речей жертви знайдено не було. Особистість на разі не встановлена.

            Це справа часу, — пробурмотів під носа чоловік. — Відбитки пальців? Речові докази?

Всі присутні розвели руками.

            Відбитки пальці старанно витерто. Злочинець нічого не залишив для нас, окрім того, що ми маємо в кімнаті на горі.

            В наслідок чого наступила смерть? Я не помітив ушкоджень на тілі жертви.

            Однак вони є, якщо придивитися. Рана прикрита рукою, в якій затиснута квітка. Вона була вбита вистрілом в груди. Після припинення кровотечі тіло було вимито і вбрано в ту сукню, що на ній.

            Дивно. Навіщо такі старання? А ви дослідили ванну?

            Так, все вказує, що вбивство було скоєне не в цьому домі. Її привезли сюди тільки для доповнення сцени.

Мнимий слідчий зітхнув і пошкріб своєю великою рукою потилицю. Далі він з дуже глибокодумним видом роззирнувся по обличчях своїх підопічних, а потім вирішив повернутися до кімнати на горі.

Це був шлях по 33 сходинках, які відгукувалися стогоном на кожен його крок. Він пройшовся темним коридором, на стінах котрого висіли зжухлі шпалери, сточені сирістю, грибком і шкідниками. Вони колись могли похвалитися розсипом жовтих троянд на своєму тлі, але тепер це не мало значення. Чоловік глибоко зітхнув і штовхнув двері до кімнати, яка його найбільше цікавила.

Його як магнітом тягнуло до того чудернацького ложа, де спочивала, байдужа до цілого світу, найпрекрасніша жінка, яку чоловік бачив за своє життя.

Зараз безжальне яскраве світло численних ламп, принесених на його прохання, дозволяло познайомитися з докладним убранням даної кімнати. Він побачив павука в кутку, що не звертав уваги на людські трагедії і тихенько робив свою справу. Відкрився погляду старий комод, добряче пожований шкідниками. На ньому стояла ваза з букетом засушених троянд. Підлога в кімнаті, не дивлячись на те, що тут давно не жили, була старанно виметена. Чоловік став на коліна і заглянув під ліжко, але там була тільки засушена пелюсточка жовтої квітки. Він витягнув її і поклав собі на долоню. Він не знав що думати про те, що відбувалося навколо. Він також зауважив в кутку старий стілець, оббитий тканиною в плямах. Він взяв той стілець і підсунув його до ложа. Він не міг намилуватися личком, що так люб’язно надала йому до споглядання смерть. Він придивися і таки догледів під рукою злополучну рану, прикриту символом скорботи і чистоти — білою лілією. Тепер він ще вгледів і татуювання на зап’ясті дівчини — там був ворон, що широко розкинув крила. Чоловік нахилився до самого обличчя і відчув тонкий аромат її волосся і парфумів. Він також зауважив, що в її маленьких вушках блистіли крихітні кристалики, переливаючись від світла. Чоловік обережно доторкнувся до руки дівчини. Вона була холодною і гладкою як шовк. Він провів пальцем по ній до самого плеча і здивувався сам собі. На кінець, вже від самого порога, він ще раз озирнувся на неї і попрощався.

            Можете забирати, — коротко кинув він своїм підлеглим і вийшов на вулицю. Він пройшов під вікнами дому, хоча це було й нелегко, зважаючи на занедбаність саду. Випадково поранив собі руку гострою колючкою дикої шипшини. І дивився як капає його кров на землю і мав відчуття, що ось-ось з неї проросте якась квітка. Але дива не сталося і він продовжив свій шлях.

            Ми маємо їхати до власниці будинку. — нагадав йому молодий підлеглий.

            Ах так, — зітхнув чоловік, зупинившись навпроти того самого вікна, де зараз упаковували в поліетилен найпрекраснішу небіжчицю, яку бачив цей і той світи.

Вони подолали шлях в мовчанні. Він робив вигляд, що серйозно задумався – насправді він був настільки зворушений видом смерті цієї дівчини, що мусив то якось пережити. Смерть в її іпостасі видавалася йому прекрасною. Навіть не зрозуміло було, чому всі її так бояться і зневажають своїм негативним ставленням.

Коли машина зупинилася, він побачив маленький затишний будиночок в буйно квітучому саду. Під деревом стояв стіл і господиня прибирала з нього тарілки. Вони вийшли і привіталися, представились і поінформували в якій справі прибули.

Молода жінка з ямочками на щоках і блакитними невинними очима посміхнулась їм, хоча в даній ситуації ця посмішка видалася недоречною.

            Я проведу вас до своєї матері, — сказала вона, залишаючи на столі зібране начиння.

Вони ввійшли в кімнату, що пахла ліками і тютюном. Спиною до них в кріслі-качалці сиділа стара жінка. Її дочка принесла кожному з гостей по стільцю і поставила їх перед своєю матір’ю, потім донесла чаю і зникла з їх життя назавжди.

Стара жінка повернулася, вона тримала в роті стару файку і розглядала візитерів занадто проникливим і наче всевидющим поглядом. На початку вона навіть не звернула уваги на фотографії, розкладені перед нею, а по черзі вивчала обличчя кожного гостя і переводила погляд на наступного тільки коли попередній відводив погляд не витримавши вогню її проникливих очей. Вона була трохи згорблена, зморщена, однак в ній відчувалася неабияка внутрішня сила.

Згодом, покаравши кожного своїми очима, вона змилостивилася над ними і перевела погляд на запропоновані до перегляду знімки. Вона тримала в одній руці свою люльку, що була декорована різьбою з слонової кості, яка зображала відьму на мітлі. Її інша суха рука, обтягнута зморщеною шкірою по черзі брали кожне фото і підносила до очей. Вкінці жінка поклала перед собою останній з запропонованих до огляду знімків і глянула в очі слідчому.

            Ні, я не знаю цієї дівчинки. Я ніколи її не зустрічала і не бачила, — голос виявився на диво молодим і гучним. — Але я заздрю цій дівчині, — додала вона впевнено.

            Це ж чому? — нарешті запитав слідчий, задихаючись від сизого диму.

            Бо той, хто це зробив, дуже її любив. Чи то як жінку, чи то як особистість, чи то як творіння боже.

            І з чого такі висновки?

            Бо він їй зробив найпрекрасніший подарунок, який можна зробити коханій людині – вона назавжди залишиться молодою і прекрасною. Вона ніколи не переживе хвороб і незгод старості, розчарувань від життя і болю нещасливих кохань. Вона ввійде в історію як найпрекрасніша покійниця, що коли-небудь існувала. Світ не забуде про неї. Про неї знімуть фільми і напишуть бестселери. Не важливо чи розкриєте ви це вбивство, але воно стане прекрасною легендою. Вбивця навіть постарався про те, щоб допомогти створити її легенду. Ви тільки подумайте – вбивство на вулиці Жовтих троянд – як це звучить! — вона трохи посмакувала ці слова. — Ви думаєте ця адреса була вибрана випадково? Навіть мій дім не був випадковим.

            Це ж чого?

            Ви знаєте його історію? – вона підпалила тютюн в своїй дивній файці. – Він був збудований моїм чоловіком 40 років тому і презентований мені на наше весілля. Я була тоді молодою, гордою, до біса гарною і відчайдушною. Я мала безліч шанувальників і молодий, худий, дивакуватий поет не був фаворитом у цій боротьбі між двома статями. Він відважувався здаля дивитися на мене і глибоко зітхати, але надто соромився підійти і навіть поговорити зі мною. Я сміялася з нього, і мої більш сміливі шанувальники сміялися. І, навіть, його друзі сміялися з цієї любові. Але його то не проймало. Я ловила його погляд і дозволяла проникнути глибоко в себе, але то скоріше для того, щоб зберегти інтерес до своєї персони. Мені лестила його німа відданість, його замилування мною. І потім я сказала, що дістанусь тому, хто зробить для мене найкраще, що можна зробити для жінки. Мої кавалери присвячували мені свої перемоги у вуличних битвах, купували прикраси і запрошували на відпочинок у екзотичні місця. А він зник. І я цього не помітила. Я приймала подарунки, сміялася з їх шрамів і кровавих ран. Закривала вікна, щоб не чути їх співів у своєму саду. Мені були смішні їх примітивні вигадки і тому я так і не віддала преференції жодному з них. А той з’явився рівно за рік. Мовчки ввійшов у юрбу моїх шанувальників, взяв мене за руку і повів за собою. Від такого нахабства з його боку я розгубилася і пішла за ним. Він привів мене до того прекрасного незвичайного дому, з свіжопофарбованими стінами і недавно розбитим садом. Він сказав, що побудував його для мене і пообіцяв, що мені з ним ніколи не буде нудно. І тоді в мене виступили сльози на очах і я сказала, що залишуся з ним. Ми прожили з ним тридцять з хвостиком років і я жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Але тепер я заздрю цій дівчині.

            Це ж чому? В неї ж ніколи не буде тридцяти років з коханим чоловіком, не буде свого дому і власних дітей. Вона ніколи не подорожуватиме і не одягатиме новеньких сукенок.

            Так, однак вона буде легендою. Світ ніколи не забуде про її існування. Як її звали?

            Ми ще не знаємо.

            Я впевнена – скоро дізнаєтесь.

Чоловіки мовчки вийшли з прокуреного приміщення і всілися в автомобіль.

На вулиці сутеніло і слідчий попросив висадити його біля найближчого бару. Він сказав, що на сьогодні досить праці і всі мусять відпочити і поукладати в голові все те, що їм було дано дізнатися того дня.

Університетський викладач прийшов додому досить пізно. Його дружина підозріло оглянула його одяг і втягнула носом повітря.

            Ти пахнеш не так, як зазвичай, — сказала вона.

Він знизав плечима і мовчки з’їв свою холодну вечерю. Він потім довго не міг заснути, а коли все таки це вдалося, то до нього прийшла прекрасна покійниця, всілася на краєчок його ліжка і мовчки дивилася своїми чудовими очима.

            Як тебе звати? — запитав він. У відповідь вона лише загадково посміхнулася. Він спостерігав як вона встала з краю його постелі, підійшла до вікна, оглянулась на нього в сяйві місячного світла і попрямувала в бік дверей. Чоловік схопився з ліжка, намагаючись її утримати, однак його зупинило незадоволене бурмотіння дружини. І він роззирнувся — біля дверей нікого не було.

Ранком він намагався поводитися як завжди. Він ще до кінця не знав що робити і в яку сторону понесуть його ноги. Тому, як завжди, спакував свій професорський дипломат і всівся снідати. Він не зауважив, що його дружина того дня була виключно мовчазною і тихою. Вона ні про що не питала і нічого не розповідала. Дивилася з сумом і жалем.

Вона пішла на кухню, коли задзвонив телефон. І чоловікові довелося переривати трапезу і відповідати на дзвінок.

Голос в слухавці був незнайомим. Він почав розмову з того, що назвав ім’я університетського викладача і запитав чи з ним має честь розмовляти. Викладач підтвердив.

            Я справжній інспектор поліції, — сказав голос. І чоловік вирішив за потрібне перейти в іншу кімнату для продовження розмови.

            Я вас слухаю.

            Я чув, що ви вчора добряче поламали комедію, — сказав голос з слухавки. – Говорять, ви так схожі на мене, що навіть мій найближчий помічник не запідозрив підстави. Це вражає.

Університетський професор мовчав. Він чекав в який бік скерує розмову невидимий співбесідник.

            Я маю до вас прохання, — тим часом вирішив не ходити довкола голос. – Чи не могли б ви ще кілька днів погратися в мене? Скажу щиро – я маю напружені стосунки з начальством, і, одночасно, проблеми зі здоров’ям, що перешкоджають виконати свої прямі обов’язки. Я не хочу зайвий раз наражатися на їх гнів і тому було б добре, якби я був на роботі, навіть не будучи там. Себто з допомогою вас. Годиться?

            Але…

            Нічого не бійтеся, мої хлопці молодці. Вони зроблять всю роботу. Вам нічого не треба робити. Будьте там і вдавайте, що керуєте ними.

Перед очима професора повстала дівчина в чорній мереживній сукенці. Вона всілася на стіл навпроти нього, закинувши ногу на ногу і посміхнулась. Він проковтнув слину і відповів:

            Годиться.

Коли він закінчив розмову, його дружина ще більш посмутнішала. Вона вчора телефонувала на роботу до чоловіка і довідалася, що той там так і не з’явився. Вона навіть не знала, що підозрювати. І боялася запитати, щоб не почути того, чого б не хотіла почути.

Чоловік зібрався і вийшов з дому, не зауваживши, що його родина знаходиться в скрутному емоційному становищі. Його помисли були зайняті іншим.

Ноги швидко принесли його до будинку на вулиці Жовтих троянд. Він ввійшов до обладнаного тут пункту розслідування і зауважив, що на стіні з’явився плакат з фото дівчини в центрі. Навколо неї виднілися крапочки і коментарі, сенс яких ще був не ясний новоприбулому. П’ять чоловіків, що складали команду слідчого, сиділи на столах і стільцях, п’ючи каву і жуючи канапки. Один з них привстав при появі шефа і протягнув йому пластиковий стаканчик з палючою рідиною і канапку. Чоловік пошкодував, що поснідав дома, але змусив себе приєднатися до компанії. Певно, його двійник не одружений, подумалось йому, і звик до подібних перекусок.

Він відкусив шмат своєї канапки, коли монотонний процес їх жування був порушений  голосним карканням.

            Проклята ворона, — з набитим ротом просичав помічник слідчого. – З самого ранку нам життя не дає.

            Не пробували її прогнати? — запитав мнимий слідчий.

            Та де там. Вже кілька раз бігали на вулицю. Все рівно повертається і сидить під вікном.

Коли процес ранкової трапези був закінчений, чоловіки позлізали зі столів і повсідалися навпроти плакату на стіні.

— Новина перша, — сказав помічник слідчого. Він був молодим, енергійним і модно одягнутим чоловіком близько тридцяти років, – ми знаємо як її звати. – Після ефектної паузи він озвучив ім’я: — Елізабет. Вчора наші люди обійшли дискотеки, бари і інші подібні заклади і це не дало результату. Потім ми подалися до коледжів і університетів, бібліотек і гуртожитків. І тут наша рибка була спіймана.

— Далі…

            Виявилось, що наша дівчинка студентка місцевого коледжу. Приїхала сюди за тридев’ять земель, не виключено для того, щоб бути подалі від батьків. Вона була дуже закритою, нетовариською. Відлюдькуватою особою. Не мала близьких подруг. Ні з ким не ділилася переживаннями і враженнями. Більшість вільного часу проводила за книгами. По відгукам викладачів була доброю студенткою, наділеною чудовим інтелектом і оригінальною фантазією. Мріяла стати письменником. Писала короткі моторошні історії до місцевих літературних журналів. Її часто бачили в бібліотеці, де вона просиджувала по кілька годин, студіючою історію і етнографію. Щоб заробити собі на життя, відпрацьовувала секретаркою у маленькій місцевій фірмі. Там про неї кажуть, що була сумлінною, тихою, не цікавою одним словом.

Ворона за вікном каркнула і вони здригнулися. Під фото з’явився напис з іменем дівчини. Подібне фото було на першій сторінці місцевої газети. Стаття називалась, як і передбачала власниця дому – «Вбивство на вулиці Жовтих троянд». Слідчий ще раз помилувався фото і зачепився поглядом за початок цієї статті: «Чи думали ви, що смерть може бути прекрасною? Що вона може принести не тільки сльози, біль і безсилля, але і обезсмертити когось. Вбивство на вулиці Жовтих троянд обезсмертило його жертву. Зробило з нічим не примітної дівчинки, не зауваженої юрбою байдужих людей, символ нев’янучої краси…»

            Чи мала вона романтичні зв’язки? — відірвався від читання чоловік.

            В точку шеф, – радісно сплеснув долонями помічник. – Ніхто нічого не знає про її особисте життя. Жодних відомостей про якісь почуття…

            Однак я чую у вашому голосі нотку, що дозволяє запідозрити протилежне.

            Ви праві. Дівчинка нікому нічого не розповідала. Однак ми розмовляли з співробітниками фірми, де вона працювала. Точніше співробітницями.

            І що?

            Ну знаєте, від жіночих очей мало що вдається сховати…

            І що ж такого цікавого не сховалося цього разу?

            Кажуть, що вона мала доволі дивні стосунки з своїм шефом. Скоріше за все, це не був повноцінний роман в прямому сенсі цього слова. Це було щось на глибоко емоційному рівні. Люди, що їх оточували, помічали довгі погляди і незакінчені фразами, які обмінювалися ці дві персони. Нам не відомий до кінця характер цих відносин.

            Ви говорили з тим чоловіком?

            Ні, ми чекали вас.

Молодий чоловік чекав на слідчу команду в своєму кабінеті. Тут пахло цитринами і меленою кавою. Він міцно потис руки свої гостям і всівся за великий стіл, завалений документами і нерозкритою кореспонденцією. Слідчий зауважив його блідість і присутність місцевої газети з статтею про вбивство на вулиці Жовтих троянд на титульній сторінці.

            Елізабет, — посмакував молодий чоловік це ім’я на своєму язиці як якусь вишукану карамель. І слідчий відчув укол ревнощів – молодик бо знав цю дівчину живою, – вона була надприродною.

Ворона за вікном голосно каркнула, нагадавши про свою присутність.

            Що ви маєте на увазі?

            Вам зустрічалася коли-небудь людина, що здається бачить вас наскрізь і розуміє все, про що ви навіть не встигли ще подумати? Коли я дивився в її зіниці, мені здавалося, що вони є нетривкою кригою льоду, яку варто пробити, щоб потрапити в загадковий і прихований від стороннього ока світ.

            Я буду змушений задати інтимне питання…

            Ні – відповім я, — випередив питання чоловік. Він потягнувся до білої філіжанки на столі і цей рух видав, що його руки тремтіли.  – Ми не були коханцями. Її моральні норми не дозволяли пересікти цей кордон. Я перебуваю в стабільних і довготривалих стосунках з іншою жінкою. З Елізабет це було щось більше ніж любов. Не обов’язково було це псувати сексом.

            Зрозуміло, — підвелися чоловіки і дружно покинули приміщення.

Мнимий слідчий помітив, що Елізабет покидає приміщення разом з ними, оглядаючись на прощання.

            Шеф, я хотів сказати, що останні кілька днів ви дуже добре виглядаєте і я вражений вашою формою під час цього слідства, — сказав молодий помічник. – Що з вами трапилось? Мені здавалося, ви давно втратили інтерес до своєї роботи.

«І ти, Бруте?» – подумалось університетському професорові про свого двійника. Йому здавалося, що такого не могло трапитись ні з ким іншим окрім нього.

Він повернув голову і глянув в ледь прищурені блакитні очі свого помічника, роздумуючи, що ж відповісти.

            Вона повернула мені смак до життя, – відверто сказав він.

            Хто?

            Та дівчина. Заради неї мені хочеться звернути гори.

            Ви знаєте, що робити далі?

            Так, знаю.

            І що ж ?

Замість відповіді фальшивий слідчий нахилився до плеча водія і наказав йому повернути з наміченого курсу. Він знав куди він хоче поїхати і з ким порозмовляти.

Відверто кажучи, їх повторному візиту були здивовані. Стара пані з висушеними руками без кінця намагалася запалити свою файку. Вона розглядала обличчя своїх візитерів крізь густі клубні диму і виникало враження, що тішилась увазі до своєї персони.

            Ви так говорили про смерть і про те, як заздрите тій дівчині, що я відразу запідозрив, що ви приклали руку до цієї справи, — рука, що оперувала запальничкою, була настільки слабкою, що викликало сумнів, ніби вона може бути до чогось прикладена. — Ви також нахабно гралися з нами, підкидаючи натяки і підказки.

Стара дама посміхнулась у відповідь на цю фразу.

            Я стара, я прожила  довге життя і мене воно нудить.

            І тому ви вирішили повеселитись?

Вона ображено звела свої ретельно вималювані брови і презирливо зморщила уста.

            Я просто допомогла життю зрежисувати чудову драму про нещасливе кохання.

Ці фрази видавалися загадками для помічників слідчого. Але він сам, схоже, був задоволений чути те, що чув.

            Я створила пам’ятник коханню, невже ви не зауважили? – видихнула дим стара дама. – Я увіковічила творіння свого чоловіка, я змінила ауру смерті, я обезсмертила ту дівчинку. Невже це не прекрасно?

Слідчий відкинувся в кріслі і пильно розглядав те, що залишилось від цієї жінки. Вона ні трішки не знітилась під цим поглядом. Коли він підвівся і покинув її покої, вона жбурнула їм в спини свій сухий і невеселий сміх.

            Що це значить, шеф? – запитав помічник, коли вони знову всілися до автомобіля.

            Ти чув, що в того чоловіка, що так дивно кохав Елізабет була жінка? Її фото було на його столі. Перше, що можна було зауважити з того фото, то те, що вона не мала обручки на руці. А друге — що вона вагітна. Ти помітив це?

            Ні, — щиро похитав головою помічник слідчого.

            Фото нове, тож ці факти пов’язані з недавнім минулим. Я підозрюю, що як і кожна жінка, та його наречена чи хто вона там йому, зауважила після появи Елізабет і встановлення цього дивного контакту, зміну у ставленні до себе. Вони не одружені, тож не дивно, що в неї виникли серйозні побоювання, не важливо вмотивовані чи ні, стосовно втрати її чоловіка. Цього вона не могла допустити. І тоді вона вирішила вдатися до найміцнішої зброї, якою володіла.

            Вбивство?

            Ще ні. Вона завагітніла. І розраховувала, що це розв’яже її проблеми.

            І що ж?

            І невдовзі зрозуміла, що її методи не діють. Характер зв’язку її чоловіка з Елізабет був трохи інакший, щоб його можна було порушити таким банальним методом. Тоді вона вирішила боротися за своє щастя більш кардинальним методом. Хоча, я підозрюю, що тут не обійшлося без поради власниці дому на вулиці Жовтих троянд – якщо ви пошукаєте, то знайдете зв’язок між родиною боса Елізабет і нашою старою каргою.

            Вона його хрещена мати, — підказав помічник слідчого, покопавшись в своїх нотатках.

            Ну от, – задоволено посміхнувся слідчий. – Вона, певно, дала підказку тій жінці як боротися за своє щастя. Не прямо, звичайно, а натяками. Та зрозуміла все так, як хотіла зрозуміти. І вчинила непоправиме. Далі я здогадуюсь, що коли головна причина цього конфлікту побачив, що відбулося, він перелякався: і скоєному своєю нареченою, і зникненням з лиця землі Елізабет. Він був в паніці і вирішив попросити допомоги у наймудрішої жінки, яку знав. І вона не підвела. Вона дуже хитра, мудра і знуджена життям. А коли людині нудно, вона здатна вигадати неймовірні речі.

Коли вони під’їхали до дому на вулиці Жовтих троянд, ворона полетіла геть.

            Він знайшов тіло Елізабет, — продовжив оповідати чоловік, підписуючи цяточки навколо імені жертви належними їм іменами, — вимив його від крові, одягнув його в ту гарну сукню, прикрасив дівчину як щось, що мусить увійти у вічність, привіз сюди за вказівкою своєї хрещеної матері,  створив відповідну раму для цієї картини. Він забуде про дівчинку за кілька років і знайде щастя в звичайній рутині сімейного життя. Можливо він ніколи не шкодуватиме по тому, чого він ніколи не отримає від Елізабет. Але він сприяв тому, що вона житиме поза ним. І цей дім житиме своїм життям.

            Вам хоч трохи шкода Елізабет? – запитав помічник з пластиковим стаканом невимовно гарячої кави в руках.

            Можливо вона була цілком пересічною у житті, — знизав плечима мнимий слідчий. — І ми б ніколи не затримали свій погляд на ній, якби зустріли на вулиці. А тепер ми ніколи її не забудемо.

Він вийшов з цього будинку і попрямував додому. Його дружина мовчала, підозрюючи романи з студентками і інші банальні неприємності. Вона навіть не здогадувалась, що їй треба боятися чогось більшого. Бо Елізабет настільки потужна суперниця, що до кінця їх спільного життя не вийде з їх спальні. І, що найгірше, її не можна більше знищити.

Чоловік налив собі склянку алкоголю і всівся у старе, продавлене крісло, щоб зануритись в себе і поплавати в просторах власної підсвідомості. Він зрозумів, що давно йому не було так цікаво як останні кілька днів. Він знав, що Елізабет стоїть за його спиною. Вона ніколи не розтулить свого червоного рота і не скаже жодної фрази. Тільки дивитиметься і посміхатиметься. Але цього виявиться достатньо, щоб життя чоловіка назавжди наповнилося сенсом, який не матиме ніхто ніколи в цьому світі.

Це плавання по водам внутрішнього світу перервав телефонний дзвінок. Вже знайомий голос привітався.

            Як вам це вдалося? Я сьогодні отримав похвалу від керівництва. Вони дуже задоволені такою швидкою і ефективною роботою.

Викладач задоволено посміхнувся: — Нічого дивного – трохи фантазії, трохи знання психології, трохи ентузіазму. Мені здається, ви втратили інтерес до своєї роботи, тому вам бракує цих рис.

   Он як…— по трохи затяжному мовчанні відізвався голос з слухавки.

   Ви вірите в любов?

   Ні.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *