Денис ДОНЕЦЬ. Вбивство на вулиці

1.

            Факт №1. Це все одно сталося б. Як би я не намагався цього уникнути.

 

2.

– Ви записуватимете це на плівку?

– Винятково для себе. Аби не впустити якихось деталей. А що? Маєш якісь заперечення?

– Ні.

– Добре. Почнемо, коли ти будеш готовий. 

 

3.

– Він був кольоровим. Мабуть, це перше, що я згадую. Проте це не викликало особливого захвату чи якоїсь цікавості, коли я знаходився всередині нього. Вже тільки після, коли вперше обмізковував побачене, це здавалося чимось дивним. Так, дивним. Він здавався напрочуд справжнім. Живим. Такий рівень реальності я не проживав ніколи раніше. Це було чимось більшим, аніж просто хороша, яскрава, соковита картинка. Набагато більшим. А ще… ще було відчуття якоїсь впевненості. Так, ще ніколи до цього я не був настільки впевненим. Сліпо, підсвідомо. І до кінця. Хоч і не розумів, звідкіля узагалі береться це відчуття. Адже деякі речі, які я бачив, як здавалося, ні за що не можуть статися в нашому – реальному, звичайному, нормальному – світі. Так, у той момент вони здавалися мені неприродніми. Чудернацькими. А часом – просто невідомими.

– Невідомими?

– Наприклад – мелодія, яку я чув. Я не мав ніяких сумнівів, що чую її вперше. Вона здалася мені такою… життєстверджуючою. У ній не було слів. Але її інтонація і манера немов казали тобі: «все не так погано, друзяко, бачиш, я весь у лайні, але продовжую посміхатися, адже це вкрай важливо».

– Дивна. Невідома. Мелодія.

– Але не тільки ця мелодія. І інші речі також. У тому числі і те, як усе закінчувалося – все це здавалося просто нічним кошмаром. Який не має нічого спільного з реальних світом. З реальним ходом подій. Розумієте? Але як же я помилявся. Я був схожий на усіх інших.

– На кого це – усіх інших?

– На більшість людей. На ваших сусідів. На ваших друзів. І, певно, на ваших рідних. Всі ми мислимо однаково. Ми просто звикли. Розумієте? Саме тому деякі речі і здаються нам ненормальними і неприродними. Саме тому ми і не віримо у них. До кінця. Як і я тоді. Я не вірив. Але, виявляється, так буває. Ти знаєш, що смерть існує, але не сприймаєш її як реальність, коли вона зухвало і несподівано приходить у будинки інших людей. І ти сприймаєш це просто як статистику. Але коли щось подібне відбувається особисто з тобою – це зовсім інше. Світ втрачає всі свої барви. Стає жорстоким, несправедливим. Можливо, ти навіть чекаєш, що увесь цей клятий світ почне плакати. Рюмсати, як мале скривджене дитя. Але цього так і не відбудеться. Світу начхати на тебе і твої проблеми. Для тебе – це горе. Але всі інші дивляться на це, тільки як на статистику. Або щось суміжне. Ось така от невтішна реальність. Кожна людина, напевно, розуміє це. Але продовжує не вірити цій задушливій реальності. Як і я. Але мені вдалося виправитись. Саме це і врятувало мене – те, що я почав вірити.

 

4.

Факт №2. Реальність – це всього лише те, у що ти готовий вірити. Навіть якщо насправді усе зовсім не так.

 

5.

У той момент, коли дзеркало, що вже багато років висіло біля дверей, похитнулося і впало (це він зачепив його, коли проходив повз нього, чи ні?), впало і розбилося, Даріуш побачив її. Вперше за той неймовірно довгий вечір. Звичайно, спочатку він подумав, що це Полтерґейст. Привид. Або просто марево. Галюцинація. Але потім він побачив, як вона танцює. Прямо на його підлозі. Здіймаючись вгору, по стіні. І перебираючись на стелю.

Даріуш, злякавшись і заклякнувши, не міг відвести свій погляд. Поки не зрозумів, що це просто тінь, підсвічена нічним Місяцем. Але до того, як усвідомити це, він дивився на неї, і йому здавалося, що це щось живе і мертве одночасно.

Так. Безсумнівно. Той вечір був до огиди похмурим, напруженим і жахливим.

Перед тим, як вийти з дому, Даріуш подивився на годинник. Він показували той самий час: 21:49. Він ще довго дивився на електронний циферблат, очікуючи, коли дев’ятка зміниться нулем, а четвірка стане п’ятіркою. Але у якийсь момент просто не витримав. І одвів погляд убік. І знехотя похитнувся на тремтячих від страху ногах.

Він уже був взутий. Даріуш рідко дозволяю собі ходити по дому у взутті. Але той вечір був особливим. Якщо це слово хоч якось може пояснити те, що він відчував, що переживав, і те, що повинно було статися. Незабаром. Наприкінці дня, який і так закінчувався.

Хтось голосно промовляє це слово, яке спочатку віддається у ньому короткочасною судомою, нервовим корчем, а потім – тремтінням і страхом, що швидко і впевнено розповзаються по шкірі. Голос трохи грубий, твердий і не зовсім природний. Таке враження, що він записаний на плівку, сповільнений і оброблений сучасними звуковими ефектами. Таке відчуття, ніби голос нереальний. У ньому звучала біль. Але біль не однієї людини, а сотень, тисяч, чи десятків тисяч абсолютно різних людей з різними тембрами і гучностями, але з однаковими емоційними станами. Голос був ніби металевим, ніби відлитим із різних голосів. Даріуш спробував притлумити його спогадами. Зокрема згадуючи те, чим він ласував на сніданок і обід. Вечеряти у той день йому не хотілося.

І це дійсно допомогло.

Він заходить до кухні. Але не вмикає світло. Він боїться, що його можуть помітити. Хоча, хто?

Даріуш бере до рук ніж. Він здається йому важким. Занадто важким.

Великим пальцем проводить по кромці ножа. Відчуває непідробну огиду. Тому швидко, немов злодій, немов це може хтось помітити, ховає його до кишені. І розуміє, що вже час виходити.

Перед тим, як відкрити двері і вийти з квартири він дивиться у дверне вічко. Йому здається, що зараз він повинен побачити щось химерне, потойбічне. Наприклад, око. Чиєсь око, що дивиться у вічко, але з іншого боку дверей. Око, розміром з п’ятикопійчану монету, яке дивиться прямо на нього, і моргає. Або людину, що стоїть навпроти його дверей і чекає, коли він відкриє і вийде.

Або тінь.

Але нічого подібного він не бачить. На сходовій площадці нікого – і нічого – немає.

Та страх ллється, розливається у ньому потоками, водоспадами. Каскадами водоспадів. Він робить кілька кроків назад. Бере ключ. І просовує його у замкову щілину. Робить три оберти, і плавно відкриває двері.

Протяжне дверне рипіння ріже його слух, тому він притримує двері, але не робить жодного кроку. Все ще чекає якогось каверзи.

Чотири. Три. Два…

Він виходить, закриває квартиру на ті ж самі три оберти. І починає спускатися.

Даріуш відчуває, як доходить до апогею те відчуття, коли ти тікаєш, і тобі здається, що тебе от–от і впіймають. Він глибоко вдихає і розуміє – дороги назад вже немає.

І у голові кілька разів повторює одну й ту ж фразу.

Вбити, щоб залишитися живим. Вбити, щоб не померти самому.

 

6.

Факт №3. Погані сни завжди закінчуються. Але ми не завжди спроможні забути їх.

 

7.

– Я бачив його чотири рази.

– Значить, ти бачив цей сон рівно чотири рази.

– Думаю, у цьому був якийсь сакральний сенс.

– Сакральний?

– Після першого разу я досить швидко забув про нього. Так, думаю по обіді я вже забув про нього. Після другого – задумався. В першу чергу про те, що він повторився. Без будь–яких неточностей і розбіжностей із першим. Ці два сни були як довбані близнюки. Розумієте? У них все було однакове. Всі дії, їх протяжності, деталі, усякі дрібнички, їх послідовність. Навіть мої відчуття – вони були ті ж самі. І напруження. Внутрішнє. Все збереглося, немов я просто переглянув якийсь фільм. Короткометражку. Або її уривок.

– Мг. Продовжуй.

– Третій раз… він був потрібен, щоб я усе запам’ятав. Деякі характерні деталі, деякі тонкощі. Ну, і, звичайно ж, їх послідовність. Четвертий раз був контрольним. Перевіряючим. Він був потрібен для того, аби я перевірив самого себе. І зрозумів, чи готовий до того, що має статися. А воно сталося б, як би я не хотів, як би не намагався цього уникнути. Але головне, що я мав урозуміти – чи готовий я стати жертвою.

– Значить, саме у той момент ти вирішив, що мусиш…

– Ні. Відповідь на ваше питання – ні. До останнього дня я не знав, що. Напевно, я просто чекав. Проживав дні, один за іншим. І навіть забував заповнювати їх. Ну, розмовами, чаєм, прибиранням, свіжими серіями улюбленого серіалу, вирішенням проблем, пошуком відповідей на питання. Я маю на увазі рутину. Тільки після того, як тут, у реальному світі, стався передостанній уривок, найдивніший, наймістичнійший, я запанікував. Пам’ятаю, як чекав цього відрізка кілька днів. Він здавався мені переломним. І звертав увагу на кожен шерхіт. Це було… це було нестерпно.

– Тобто, усе, що тобі снилося, відбувалося не один за одним, не залпом, а поступово? Я правильно зрозумів?

– Так. Я і сам це зрозумів не відразу. Ну, що мені сниться не один конкретний день. Цей сон – це був пазл. Набір. Комплект із маленьких, напрочуд фантастичних, але яскравих уривків різних днів, які повинні були йти один за іншим. Розумієте? Один за іншим. Перший. Другий. Третій. Думаю, у цьому теж був якийсь сакральний – чи ритуальний – попереджуючий сенс. Щоб я розумів, як скоро настане той самий день. День, коли мене вб’ють.

– Скільки всього було цих фрагментів?

– П’ять. Рівно п’ять коротких образів, силуетів, деталей. І останній, власне, п’ятий уривок кожного з цих чотирьох снів – був найдовшим і найнапруженішим. І найбільшим… безладним, хаотичним. Я чотири рази бачив його, і кожного разу не встигав зрозуміти, що відбувається. Однак, він завжди закінчувався тим, що я лежу на холодному асфальті, обличчям у калюжі крові. Навколо мене багато крові. Відчуваю сильне головокружіння. Бачу взуття. Воно перед моїм обличчям. І у якийсь момент просто вимикаюсь. Ну, тобто… ви зрозуміли.

– Ти бачиш, як помираєш.

– Це було жасне, моторошне видовище. Та найважче було саме усвідомлювати це. Кожного разу. Усі чотири рази. Хоч я до самого кінця і не вірив, що це можливо. Адже цьому відрізку завжди передувало ще чотири. Яскравих, неоднозначних видіння. І до того, як вони почали збуватися, я не вірив, що щось подібне дійсно може статися. Всі вони виглядали… дивно. Ну, ви розумієте.

– Розкажи про кожен з них. По порядку. Що ти бачив?

 

8.

Вибігши з дому, Даріуш навіть не озирнувся, аби подивитися на вікна своєї квартири, як робив це завжди. Чомусь йому здавалося – ні, він був переконаний – що за ним стежать. Так, саме так. Він буквально відчував на собі обережні, приховані за шторами і фіранками погляди.

Ніч ще не настала, але темрява була густою, немов хмара або кисіль, і глибокою.

Та й напрочуд тихою. Але це не заважало відноситись до світу так, як він робив це завжди – з обережністю і недовірою.

Він так і йшов, втупившись у землю, не озираючись і не обертаючись. І думав над тим, що забув зробити.

Забув чи не наважився?

Він не написав записку. Ні, тут не підходить слово «прощальна» або «заповіт». В усякому разі, Даріуш не відчував, що настав час прощатися з цим світом. Але було б логічніше зробити це – написати і пояснити, що його переслідувало, що не давало йому спокою. Ось уже майже як місяць. Так, він був зобов’язаний пояснити те, чому й сам не знаходив хоч абиякого пояснення.

А ще, мабуть, варто було б написати кілька приємних слів людям, яких він…

Та чи люблю я когось? – задумався Даріуш, – Не те, щоб на словах, а по–справжньому? Щиро? Чи потрібні комусь мої теплі, і певно що незграбні, недолугі слова про любов?

Він почав перебирати у голові, гортати, як сторінки книги чи фотоальбому, обличчя людей, які могли б бути важливими. Для нього. Може, не сьогодні. А місяць, або рік, або кілька років тому.

Можливо, він робив це, щоб відчути щось приємне, усередині. А, можливо, йому просто хотілося зрозуміти, що він для когось важливий.

Стоп! – спинив себе Даріуш, – Зараз не час жаліти себе!

Хоча, чому я думаю саме про це? – він продовжує розмірковувати, – Про людей і любов, а не про те, що має статися. Сьогодні. Незабаром.

Можливо тому, що він відчував гостру потребу з кимось поговорити. Не просто бездумно погалакати і покивати головою, а вилити увесь той гній, що накопичився. Аби запобігти вибуху величезного запаленого чиряка. Він хотів поговорити щиро, відверто. І пояснити, навіщо збирається зробити те, чому вже був покладений початок.

Десь удалечині пролунало рипіння шин гальмуючого автомобіля. Це відвернуло його від «не тих» думок і самокатування.

Він просунув руку у кишеню і намацав холодне лезо ножа. Це приземляло і протвережувало.

І, як би це дивно не звучало, дарувало надію на майбутнє.

 

9.

Факт №4. Прості зрозумілі речі здатні викликати байдужість. Але люди завжди боялися, і надалі боятимуться того, що їм не зрозуміло.

 

10.

– Перше, що мені наснилося… це був імбирний чоловічок. Ну, знаєте, пряник такий. З додаванням імбиру. У формі чоловічка. Такі продають у закладі, де я іноді снідаю, перед роботою. Так от, він був розміром десь із мою долоню. Його обличчя – очі і посмішка – були промальовані поливою. А ґудзики… мабуть, вони були з шоколаду. І я бачив… так, я бачив, як він танцював. Під мелодію, яку раніше не чув. Ніколи! Наживо. Але чотири рази чув у своєму сні.

– Тобто ти бачив, як танцює пряник. Я нічого не плутаю? Ти говориш про мучний виріб?

– Так. Він танцював на брунатній підлозі. І у нього був відсутній середній ґудзик. Зазвичай їх чотири. Але у нього їх було лише три. Так. І це тривало… не знаю, сім, може, десять секунд. Він робив це повільно і незграбно. А у кінці, чомусь, подивився на мене. На цьому і закінчилася перша частина сну.

– Тобто, побачивши танцюючий фігурний пряник, ти вирішив, що сон віщий? Так? Пророчий.

– Це була лише перша частина сну. Найзабавніша. Їй я надавав найменше уваги. Але минуло два… ні, три дні після першого сну, я сидів у тому закладі, де найчастіше снідаю яєчнею і підсмаженим хлібом, і про щось думав. Ну, знаєте, ці неважливі думки перед роботою. Найчастіше про те, чим я займуся ввечері. У ту ніч я погано спав. Не пам’ятаю чому. Просто погано спав. У якийсь момент я впав у якийсь стан трансу. Щось на кшталт постсонного оціпеніння. І побачив його – імбирного чоловічка. Того самого, зі сну, у якого був відсутній середній ґудзик.

– Він танцював?

– Дівчинка, шести–семи років, що сиділа за столиком навпроти, рухала цей пряник під такт мелодії, що звучала. Знаєте, що грало?

– Та сама мелодія зі сну? Яку наживо ти ні разу не чув?

– Вгадали. Брунатна підлога, на якій він танцював – це був стіл. Звичайний стіл звичайного кафетерію. Я… я і не відразу зрозумів, що відбувається. Але у ту ж секунду згадав сон. Так–так, той самий дивний сон. пророчий сон. Так і не дочекавшись свого замовлення я вийшов на вулицю і пішов… ні, я побіг. Я біг і не озирався. Я боявся.

– Чого ти боявся?

– Я ще не усвідомлював того, що сон, який бачив, повинен збутися. Мені здавалося, що він усе ще триває. І я боявся того, що мало статися після танцюючого імбирного чоловічка. Ну, згідно сюжету сну.

– А що мало статися після?

 

 

11.

Даріуш розуміє, що вже близько, вже поруч з тим самим місцем. Від подібного усвідомлення йому стає ще гірше. Ще страшніше. Ноги під вагою його тіла все більше підкошуються. Запаморочення посилюється.

Він відчуває, як у ньому все змішалося.

Обличчя. Сни. Кожен з чотирьох. Дійсність. Думки. Спогади. Фантазії. Нічні кошмари. Видіння і галюцинації. Мрії і бажання. Переконання і невпевненість.

Все це змішалося, як інгредієнти для соку у блендері. І тепер він навіть не знає, що з усього цього є реальністю, а що просто вигадкою. Його власною вигадкою. І з кожним кроком він розуміє, що йому все складніше зробити вибір. Правильний вибір. Йому хочеться повернутися додому. Зачинитися. Замкнутися. Сховатися. Проспати цілу добу. І, прокинувшись, зрозуміти, що йому навіть нічого не снилося. Нічого!

Але він чітко розуміє, що це має статися. Здоровий глузд… хоча, який до біса здоровий глузд? Він вичерпав себе.

Даріуш знову бачить їх. Тіні. Вони навколо нього. Але немов ожили. Немов стежать за ним. Переслідують. І весь час танцюють.

Чує якийсь звук. Піднімає голову і помічає чорного крука, що сидить на продовгуватій гіляці. Робить десять, а, може, і двадцять кроків, і помічає ще одного.

Загострює увагу на цій думці: «Хіба вночі вони не сплять? Чи сьогодні особлива ніч? Може, вони стежать за мною? Так, вони знають, що я збираюся зробити».

Вони, – продовжує думати Даріуш, – вони взагалі можуть хоч щось знати і усвідомлювати?

Він знову закриває очі. На кілька секунд. Його хтось кличе. Так, він чую це. Виразно. Ціла прірва приглушених голосів кличуть його, назіваючи його ім’я.

Йому хочеться відкрити очі і опинитися вдома. І зрозуміти, що він усе ще спить.

Щиро сподівається, що все це – довгий, затягнутий нічний кошмар.

 

12.

Факт №5. Найважче пояснювати явні і голі, очевидні речі. Адже у такому випадку занадто велика ймовірність самому заплутатися у своїх поясненнях.

 

13.

– Ви мене ще слухаєте?

– Так. Імбирний чоловічок. Танцював. Ти вибіг. Ти був наляканий. Чого ти боявся? Яким був наступний відрізок того сну?

– Я… я бачу якогось чоловіка. У салоні дешевого автомобіля. На задньому сидінні. Він – цей чоловік – придавлений зім’ятими, ніби паперовими, бічними дверима. Він бачить, як з його тіла стирчать кілька кісток. Виглядає досить бридко, повірте. Але у якийсь момент паперові зім’яті двері випрямляються. Усі його кістки заковтує організм. Усі рани заживають, дуже швидко. Кров, розмазана на його обличчі, сорочці і розбризкана по оббивці із дешевої темно–сірої тканини, формується у маленькі краплинки, розміром з намистинки, відривається від поверхні, прилипає до його підборіддя і тече вгору у вигляді струмочків, що збирає притоки. Маленькі криваві плями, схожі на дерева із вен, і рухомі фігурки несиметричних людей, випаровуються, залишаючи після себе ідеально чисті волокна тканини. Скляні скалки, у тому числі ті, що позастрягали у його шиї і щоці, вириваються зі шкіри, не залишаючи після себе ні ран, ні подряпин, ні навіть маленьких кров’яних точок. Вони піднімаються з підлоги, з сидіння і збираються за його правим плечем у цілісний і рівний шматок скла, що виглядає як суха потріскана земля. Протягом секунди усі тріщини сповзають у центр, стаючи все меншими, та й зовсім зникають. І я… у мене таке відчуття, що я знаходжуся поруч. Розумієте? Поруч із цим чоловіком. Я відчуваю страх. Необґрунтований. Так, він виглядає саме таким. Необґрунтованим. І… на цьому усе закінчується.

– І що? Як це взагалі могло статися у звичайному житті?

– Я теж не розумів. До певного часу.

– Якого?

– Минув… мабуть, минув цілий тиждень. Ну, після імбирного чоловічка. Я вже тричі бачив той сон. Той самий сон. І не знав, чи варто чекати продовження. Я… загалом, не важливо. Так от. Це був вечір. Я сидів удома і вирішив подивитися кіно. Настрій був просто паскудний, тому я довго не вибирав. Взяв перший–ліпший диск і вставив його у свій DVD–плеєр. Фільм був… такий собі, другосортний. Нічого особливого. Але у якийсь момент я увійшов у смак. І тут… один зі героїв потрапляє а автокатастрофу, та перед тим каже якісь слова. Але я не зміг розібрати, що саме він сказав. О, це було важливо для сюжету. Я схопив пульт і вирішив відмотати назад. Ви розумієте, так?

– Ти побачив другу частину сну.

– Швидкість перемотування була мінімальною, і я побачив усе те, що бачив уві сні. Один в один. Немов… немов я знову проживав його. У своїй голові. Двері, що випрямляються. Розбризкана кров, що збирається у струмочки. Скляні скалки, що збираються у суцільне скло. І… у той момент я злякався. Скажено. По–справжньому. Ну, розумієте? Ледве не напудив у штанці. Адже зрозумів, що мій сон продовжує збуватися. Я… я схопив курточку і вибіг на вулицю. Вирішив пройтися і подихати. Де–небудь серед масового скупчення людей. Мені завжди здавалося, що такі місця допомагають впоратися зі страхом і самотністю. І у той же вечір…

– Збулася третя частина? Вірно? Третій відрізок?

– Спочатку я розповім його. Цей відрізок. У ньому я бачив… світлові промені. Вони були натягнуті, як нитки. Я бачив, як вони згинаються, скарлючуються. І у якийсь момент набір із світлових променів стає схожим на котячу мордочку. Котяча мордочка зі світлових променів. Потім я беру цю мордочку, до рук. Відчуваю тепло. Але потім гнівно жбурляю її кудись. І швидко йду геть. Немов злякавшись. Ось, що було у третьому відрізку.

– І що? Що ж сталося того вечора?

– Я вийшов на вулицю. Дійшов до центральної площі і побачив… клоунів. Кількох. І один із них… Ви знаєте, що таке твістінг?

– Твістінг? Ні, не знаю.

– Це створення різних фігур із довгих і тонких повітряних кульок. Так ось один із цих клоунів замість кульок використовував якісь гнучкі люмінесцентні палички. Я підійшов ближче, щоб подивитися. І побачив… як він робить котячу морду. Мабуть, у той момент я був схожий на маленького переляканого хлопчика. І, вочевидь, цей клоун вирішив розвеселити мене. І простягнув цю підсвічену фігурку мені. Я, немов під гіпнозом, взяв її, але коли повністю усвідомив, що справдилася третя частина сну – жбурнув кудись у натовп і поквапився додому. І вже будучи замкненим у своїй квартирі, я чекав того, що незабаром станеться четверта, передостання частина мого сну.

 

14.

Даріуш впізнає місце, яке проходить. Звичайно, він впізнає його. Це всього у кілометрі від його будинку. Хоча він рідко ходить цією дорогою. Приблизно у двох десятках кроків від нього подвійне перехрестя, яке йому доведеться перетнути. Потім він зверне направо і піде у напрямку залізничного мосту.

І усе трапитися під цегляною аркою.

Наближаючись до порожнього перехрестя, він зупиняється і озирається на всі боки.

І нікого не бачить. Принаймні, поблизу. Але ж він уже майже на місці.

Можливо, – думає він, – цього не трапитися? Не сьогодні. Чи взагалі ніколи.

Він так і стоїть. Оглядається, вдивляється у пітьму. Відчуває щось приторне, але дуже, дуже приємне. Проте це відчуття розбавляється гіркотою, яку вносять тіні. Сотні тіней, що танцюють навколо нього.

Але раптом Даріуш завмер, закляк.

Здавалося, що не тільки у скронях, а й усе його тіло, навіть шкіра, вкрита мурашиними точками, почали пульсувала.

У ньому ніби щось клацнуло. Він вдихнув, але не видихав, достовірно розуміючи, що навіть не може поворухнутися. Ніби десь всередині була натиснута кнопка «вимкнути», що вирубала координацію його тіла. Він, що є сили заплющивши очі, відчував, як усі його м’язи, усі без винятку, стиснулися і скам’яніли настільки, що ними можна було з легкістю розколювати горіхову шкаралупу. Оціпеніння, схоже на найпотужнішу судому, яку він коли–небудь відчував, було настільки сильним, що йому навіть не вдалось вимовити вголос коротку фразу, що крутилася у голові.

«Будь ласка, не треба! Нехай це буде сон»

Коли відкрив очі, він довго не міг відвести від нього погляд – він бачив незнайомця, що йшов у його сторону. Він впізнав його, ще здалеку. Це було не важко.

Значить, це має статися сьогодні.

 

15.

Факт №6. У кожному із нас живе монстр. Але не кожен здогадується про це, аж поки не приходить час випускати його.

 

16.

– Перед тим, як розповім вам, що було у четвертій частині мого сну, я хочу описати те, що передувало її самоздійсненню. Це було… справжнє страховиння. Я знаходився у постійно стані очікування. І страху.  І цей страх – і особливо вечорами, коли я був удома – обволікав мою шкіру тонкою, але дуже міцною плівкою. Розумієте? Я постійно боявся. Боявся залишати відкритими дверцята шафи. Чи двері у кухню. Чи вбиральню. Я постійно озирався. Постійно заглядав під ліжко. Постійно вловлював усілякі деталі периферійним зором. Я не міг розслабитися ні на секунду. Навіть коли намагався заснути. Я… я постійно боявся.

– Чого саме ти боявся? Що було у четвертій частині сну?

– Привид.

– Привид?

– Дівчина. Це був привид – або дух – дівчини.

– Що саме тобі снилося? Як це виглядало?

– Темрява. Цей відрізок починався з темряви. З маленькою долею світла, слабкого і розсіяного. Десь поблизу. І ось… я бачу чийсь силует. Уява – чи то підсвідомість – малює по–справжньому живу картинку. Я бачу темний… хоча, ні – чорний силует, що дивиться на мене. Це був силует дівчини. Дуже виразний. Вона була у сукні. У довгій, до самої підлоги, синій сукні. Я перелякано дивлюся на неї, але не можу розгледіти обличчя. Воно… воно якби прикрите волоссям. Не дуже довгими, десь до плечей. Я пильно вдивляюся у неї. Відчуваю, як усе тіло спочатку покрилося щільним згустком мурашиних крапочок, а потім і зовсім завмерло. Неначе загусло, немов желе. Проте я не тікаю, не біжу до дверей. Я розумію, що мушу зауважити, як вона – чи воно – почне рухатися, переміщатися. Так! Я повинен це побачити. І… я бачу це. Вона робить крок. До мене. І… і усе. Далі я завжди перестрибую до наступної, останньої частини сну. Найстрашнішою частини того довбаного сну.

– Значить, ти щодня чекав на дівчинку–примару, яка мала прийти у гості. Добре. І що? Ця зустріч відбувалась у твоїй квартирі?

– Я не знаю. Спочатку я був сліпо переконаний у цьому. Саме тому кілька разів – десь шість чи сім – ночував у готелі. У тому, що знаходиться через дорогу від мого будинку. Але мої думки, страх і прогресуюча параноя – вони переслідували мене як тінь. Постійно. Я знімав один і той же номер, вікно якого виходило на вікна моєї квартири. Так. Я настільки схибнувся на ідеї, що у моїй оселі можуть гуляти примари, що до самого ранку міг просидіти на стільці, біля вікна. І намагатися навіть не спростувати цю довбецьку ідею, а дійсно побачити щось  таке.

– Може, це була твоя знайома? Може, ти привів до себе дівчину? Ну, або скористався послугами … феї? Ну, ти ж розумієш мене?

– Повія? Ні. Навряд чи. Я завжди вважав це неправильним. І … ганебним. Виключено.

– Добре. І ти побачив її? Цю примару?

– Одного разу я прокинувся і зрозумів, чітко усвідомив, що ця зустріч повинна відбутися саме сьогодні.

– Як ти це зрозумів?

– Не знаю. Я просто зрозумів це. І все. Крапка.

– Добре. Розповідай далі.

– Цілісенький день я був сам не свій. Але вправно ховав страх і напруження. Від усіх, з ким розмовляв і контактував. Я спробував бути… ну, нормальним, розумієте? Але увечері, коли темрява, немов театральна завіса, опустилася на землю, я уже не міг впоратися зі своїми почуттями та емоціями. І я… я подзвонив людині, яку при інших людях називав другом. Ну, приятелем, товаришем, розумієте?

– Хто це був? Як його звали? Ти можеш назвати його ім’я.

– Не думаю, що це важливо. Хоча… ні, я не назву його.

– Добре. Продовжуй.

– Я говорив з ним по телефону і… я майже плакав. Так, думаю, що якби він розсміявся, у слухавку, я б точно розридався. Але ні. Цього не сталося. І я… я зробив помилку. Я розповів йому про свій сон. Який бачив чотири рази. Усе, повністю. І те, що зовсім скоро – я не сказав йому, що саме сьогодні – очікую побачити якусь почвару. Власне, саме тому і запрошував його. Щоб не так сильно боятися.

– І що?

– Він приїхав до мене. Була майже восьма година вечора. Він привіз пиво і чіпси. Ми трохи побалакали, про всяке, незначне, і у якийсь момент я зловив себе на думці, що вже й не думаю про неї. Про дівчинку–примару. Потім ми лягли спати. Я запропонував йому місце на підлозі. Ну, у мене був матрац, запасний комплект постільної білизни, ще одна подушка, ковдра. Проте не було ще одного ліжка. Він вмостився на підлозі, я приткнувся до стіни й ми заснули. Можливо, вперше за багато тижнів я зробив це настільки швидко. І легко. Але прокинувшись серед ночі я побачив, що на підлозі нікого немає. Спочатку я злякався. О, так. Але потім почув шум, у туалеті. Той, якого я називаю другом, просто встав, щоб… ну, як це … подзюрити. У той же час я відчув, що теж не проти трохи злити. Я встав, і вийшов у коридор. Зупинився біля дзеркала і почав розглядати своє тіло. Почув, як спрацював зливний бачок. Побачив, як відчинилися двері. Але потім… потім була тиша. Я щось сказав, вголос. Щось спитав. Але не удостоївся жодної відповіді. А потім… потім сталося те, що я бачив уві сні.

– Ти побачив привида? Не може бути?

– Вона була одягнена у синю сукню. А довге волосся спадало на її плечі. Вона стояла десь у півтора метрах від мене. А потім… потім вона почала йти. Усе моє тіло стислося, і я розумів, що не можу навіть зрушити з місця. Але секунда чи дві, і я почув сміх. Рваний, щирий, непідробний. Виявилося, що мій друг просто вирішив пожартувати наді мною. Може, він і не повірив тому, що я дійсно до смерті нажаханий. Але він зробив це. Вочевидь, він прокинувся серед ночі тільки для того, щоб переодягнутися, натягнути дурнувату перуку і налякати мене. Але мені… мені було не смішно. Розумієте?

– І що? Ти виставив його за двері? Посварився? Затяів драку?

– Ні. Я дожив до ранку. Так жодного разу і не зімкнувши очей. І думаючи про те, що буде далі. Адже наступна зупинка повинна була стати останньою.

– А ти не думав, що п’ята частина твого сну не обов’язково пов’язана саме з твоєї смертю? Адже попередні чотири теж здавалися дивними і неприродними. Не схожими на те, що могло б статися у реальному світі. Але усе мало пояснення. Може, і у п’ятої частини було своє пояснення?

– Я бачив те, що бачив. Усе це не було неправдою, брехнею, вигадкою. Просто я неправильно інтерпретував кожне з цих бачень. Але як… як інакше я міг тлумачити, пояснити самому собі останній шматок? Незнайомець, позаду мене. Потім ніж, у його руках. Ми боремося, на землі. Я відчуваю страх. Панічний. Кров, на мені. На руках, на обличчі, на моїй футболці. І я лежу у ній – у калюжі власної крові. І виключаюсь там же. Але на цьому сон не закінчується. Далі слідує десь п’ять секунд темряви. І я чітко розумію, що ця темрява – продовження сну. І тільки потім… тільки потім я прокидаюся. І думаю про непоправне.

– Тобі ні разу не думав, що необхідно пустити ситуацію на самотік. Побачити, що буде. Насправді.

– А якби ви могли зазирнути у майбутнє і побачили, як валяєтеся на землі, у пилюці, боретеся з людиною з ножем у руці, побачили б калюжу крові, власної крові, і те, як вмираєте, ви б теж пустили усе на самотік? Чи усе ж спробували б врятуватися?

 

17.

Даріуш рухався у за багато днів до цього обраному напрямку. Незнайомець йшов позаду. Весь цей час. Даріуш кілька разів оглядався, щоб зрозуміти, як далеко він від нього. І кожного разу він помічав, що відстань між нами скорочується.

Він озирається, ще раз, і бачить, що між ним і незнайомцем залишилося не більше двох метрів.

«Час настав!»– звучить голос у його голові. І, спробувавши ні про що не думати, він дістаю з кишені ніж, зупиняється, розвертається, і встромляє його. У тіло незнайомця.

Даріуш відчуває, як пульсує весь його організм. Час – а, може, і увесь світ – сповільнюється. Але не надовго. Він бачить, як незнайомець починає випльовувати повітря маленькими порціями. Він дивиться Даріушу у очі і ніби не розуміє, що сталося.

Даріушу уже здається, що на цьому фрагменті усе закінчилося.

Але ні. Він бачить, як незнайомець з закривавленим ножем у руках йде прямо на нього.

 

18.

Факт №7. Важко прожити життя, не почувши про себе поганого. Без заздрісників, суперників, недоброзичливців. Але найчастіше наш лютіший ворог – це ми самі.

 

19.

– Ви вже знаєте, що було у п’ятій частині мого сну.

– Знаю.

– Але не повністю.

– Так розкажи мені повністю.

– Вона починалася з того, що голуб стукає у моє вікно. За вікном ще не темно, але уже сутеніє. Наступне – я дивлюся на годинник. Він показує 21:49. Пам’ятаю, що усі чотири рази я затримував погляд на цьому часі, мабуть, чекаючи, що він зміниться. Але цього не стається. Потім відбувається невеликий стрибок, і я бачу, як іду по вулиці. І впізнаю місце, яке проходжу. Це всього у кілометрі від мого будинку. Дорога, подвійне перехрестя, потім залізничний міст, цегляна арка. Озираюся і бачу незнайомця, позаду мене. Він йде за мною. Я ще кілька разів обертаюся, але не зупиняюся, а тільки додаю ходу. Але він не відстає від мене. Навіть навпаки – він поступово наздоганяє мене. Потім я бачу ніж, у його руках. І він йде на мене. Наступний кадр – ми боремося з ним, на землі. Він намагається видертися на мене. А потім він гамселить моє тіло, немов я просто шмат довбаного м’яса. Ще один стрибок. І я бачу кров, на своїх руках, на обличчі, на футболці. Я усе ще лежу на землі. В калюжі власної крові. Голова йде обертом, і мені здається, що ще трішки, і кров на землі змішається із моєю блювотою. Починаю втрачати свідомість. І перед тим, як вимкнутися, бачу взуття, біля свого обличчя. Декілька кроків, зупинка, і ще декілька кроків. Він йде … ні, він біжить. Потім темрява. І на цьому усе закінчується.

– Як ти зрозумів, що настав той самий день?

– А як часто у ваше вікно стукає голуб?

– Не знаю. Думаю, я ніколи не був свідком подібної сцени.

– Саме так. І коли це сталося – я зрозумів, що цей день настав. Я кілька годин боровся з думками і бажаннями, зі страхом, тривогою, панікою. Я боровся із собою і з демонами, яких зростив у собі. І у якийсь момент зрозумів, що б я не вчинив, це усе одно станеться. Все що мені залишалося – прийняти виклик і захистити себе. Власне, я так і зробив. Що було далі – ви вже знаєте. Це є у офіційному протоколі. У найменших подробицях. Я узяв ніж, вийшов на вулицю і коли побачив незнайомця, що довго йшов за мною і майже наздогнав – просто дістав його з кишені, розвернувся і встромив у нього.

– І що ти відчув у цей момент?

– Співчуття. Тонни, кілотонни, океани співчуття. Суміш із печалі, жалю до самого себе, жалю до хлопця і усвідомлення неможливості хоч що–небудь змінити. Я стільки разів уявляв цю сцену, що коли на кілька секунд заплющив очі, то моя свідомість просто роздвоїлась. Ну, розумієте? Одна частина мене продовжувала відчувати жахливий страх і співчуття. А друга вірила, що все це не по–справжньому, а тільки чергова фантазія. Чи сон. І я пам’ятаю, як відчайдушно мені хотілося прокинутися. І, якщо чесно, мені й досі хочеться прокинутися.

 

20.

Незнайомець спробував зробити удар, ножем, який дістав із свого черева. Але Даріуш відбив його руку, вчепився у нього і вони обидва повалилися на землю.

Кілька секунд вони боролися. Як діти. У цей момент очі Даріуша були закриті.

Наступне, що він пригадує – він зробив невеличкий поворот голови, і побачив силует незнайомця, що стоїть над ним. Однією рукою він вигнув Даріушу два пальця, так, щоб він не міг висмикнути руку, не зламавши собі кілька фаланг, а іншою почав товкти його по голові. Незнайомець бив у одну точку – у праве вухо. Уже після другого удару Даріуша оглушило, і він чув тільки звуки ударів, із середини.

Даріуш побачив ніж. Він лежав на землі. Одним рухом він витягнув руку і зробив ривок у його сторону. І лише в кількох сантиметрах від рукояті його рука зупинилася – незнайомець притиснув її до землі підошвою свого черевика.

Незнайомець кілька разів копнув Даріуша ногою у живіт, зачепивши нервові вузли сонячного сплетення. Буквально спльовуючи густі грудки повітря, що ніби застряг у його горлі, як рибна кістка, Даріуш усвідомив власну безпорадність.

Даріуш бачив кров. Він відчував біль. І чув звуки, з якими удари лунали всередині його голови. Він вже не міг зробити жодного руху. Він навіть не міг прикривати голову, куди незнайомець декілька раз у секунду потрапляв нижньою частиною стиснутого кулака.

Жодного травмуючого прийому. Простий відбив нерухомої туші, якою стало тіло Даріуша.

Але що примітно – незнайомець не намагався його вбити. Ніж увесь час лежав поруч. Але він не скористався ним. Здавалося, що він просто захищається, дає здачу.

У той момент, коли незнайомець відпустив його пальці, Даріушу вдалося прикрити невелику частину голови. А згодом… Даріуш навіть не пам’ятав, як це сталося. З усіх останніх сил – які, як здавалося, були зібрані не у ньому, а десь навколо нього – він шарпнув ногою, щоб дати собі поштовх, підвівся, відштовхнув супротивника, миттєво схопив ніж і ще разів встромив його у живіт незнайомця.

Незнайомець просто впав. Біля нього. Як мішок. І більше не рухався.

Даріуш вже й не знав, що робити далі. Він був виснажений. А його тіло, що все ще тремтіло.

Даріуш впав на коліна. Просидівши кілька секунд, він спробував встати, але йому забракло сил.

Запаморочення досягло апогею. І Даріуш, навіть не зумівши зрушити з місця, просто впав. І розпластався на землі. Якийсь час він ще був при свідомості.

Він чув чийсь віддалений крик.

Бачив кров. Відчував мідний запах, у повітрі. Бачив черевики, біля свого обличчя. Він хотів щось сказати.

Але його миттєво вимкнуло.

Чк–чк.

 

21.

Факт №9. Поруч з однією правдою завжди стоїть інша. І найчастіше ми вибираємо ту, що здається нам більш зручною.

 

22.

– Давай я поділюся з тобою одним фактом.

– Давайте.

– Ти знав, що у молодого чоловіка, якого ти вбив, не було при собі ніякої зброї? Ні вогнепальної, ні холодної. У нього не було з собою ніякого ножа, про який ти казав.

– Ні, я … я не знав цього.

– Чи не здається тобі, що твій сон – особливо той момент, де цей хлопець тримає у руках ніж і йде на тебе – не був пророчим?

– Ні. Він був пророчим. Але зараз, згадуючи все, детально, я помітив одну дивну річ.

– Яку саме?

– Я… я вийшов на вулицю, щоб навмисно змінити прописаний хід подій. Я пішов проти… доля – це доречне слово? Неважливо. Я намагався змінити майбутнє, яке з кожною витраченою секундою ставало сьогоденням. Але… але все, що сталося там, на вулиці, у ту ніч – все це один в один нагадувало мій сон. Не було жодної найдрібнішої неточності. В реальності все відбувалося так само, як і у тому клятому сні. І мені здається…

– Чому ти замовк? Що тобі здається?

– Мені здається, що все повинно було статися саме так. Не знаю, може, я помиляюся. Що б там не було, я тільки зараз дещо зрозумів. Або… або тільки починаю розуміти.

– Тоді я перефразую своє питання. Чи не думаєш ти, що тебе ніколи не хотіли вбити? Ні випадково, ні навмисно. Можливо, тобі снилося не те, як тебе вбивають. А те, як ти вбиваєш людину?

– Знаєте, ця точка зору виставляє мене вбивцею. А це не так. Усе зовсім не так.

– А як?

– Я не вбивця. Я той, хто захищав себе.

– І ти у це віриш? Досі?

– Так. Вірю.

– Отямся! Схаменися! Ну же, Даріуше! Зазирни у очі реальності!

– А знаєте що… Я саме так і роблю. Адже реальність це всього лише те, у що ти готовий вірити.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *