Корал де ЛЬЮС. Vanitas, або Вбивство на вулиці Санпіере

Глосарій:

Vanitas – жанр живопису, алегоричний натюрморт, композиційним центром якого є людський череп. Ці картини, що є ранньою стадією розвитку натюрморту, призначалися для нагадування про швидкоплинність життя та неминучість смерті.

Nil omne – «все – це нічого».

Homo bulla – «людина – мильна бульбашка». 

 

1.

Все почалося холодного туманного ранку двадцятого жовтня. О п’ятій нуль чотири до відділку зателефонував переляканий двірник і повідомив дещо дике. На вулиці Санпаблоро, де він працював уже десятий рік, чоловік виявив обезголовлене тіло.

Коли Чарлі розбудив бісів звук телефонного дзвінка, він пошепки лайнувся. То була п’ятниця. За статистикою навіть злочинці в п’ятницю відпочивають. То якій же чортяці схотілося убивати в п’ятницю, та ще й спозаранку?!

Холоднеча була колюча. Чарлі навіть кави випити не встиг, та, як завше, прибув на місце злочину останнім. А журналісти, здавалося, піджидали іще звечора, поки трапиться щось страшне – аби прибути сюди першими і, обганяючи конкурентів, якнайшвидше понаписувати свої брудні статейки. «І як їм не спиться в такий час, цим шахраям?!», – думав Чарлі, оминаючи люд, і наближаючись до трупа. Він черкнув поглядом сполотнілого двірника, якого допитувала поганенька журналістка із газети «Віроломство» і закотив очі.

─ Що, Стене? Виспався? – Чарлі подав напарнику руку.

Той стояв і тупився в незугарно й неприродно розкинене посіріле тіло, що звисало безголовою частиною з бордюру. Вигляд густої темної крові викликав у Чарлі нудотний рефлекс. Цікаво, скільки часу мине, поки він цього позбудеться…

─ Аякже, – сплюнув Стен. – Я тільки три години тому ліг спати, а тут дзвінок від шефа, – він широко позіхнув, подаючи Чарлі руку навзаєм.

Чарлі подобалося у Стені те, що він, як і Чарлі, ніколи не прикидався кращим, ніж був. Тому-то вони одразу і подружилися – в перший же день.

─ Надіюсь, нам хоча б добре заплатять, – додав напарник.

─ І не сумнівайся. Шеф тобі не сказав, хто нас найняв?

─ Не сказав.

─ Мер.

Стен присвиснув. Його вражаючий червоний плащ, глибоко чорний капелюх і рукавички разюче контрастували із бляклим сірим ранком. Темно-синє пальто Чарлі не було таким викличним, але ідеально личило цьому дневі, його синім очам та стрункій чоловіковій фігурі, на відміну від кістлявої Стенової, на якій плащ висів, мов на вішаку. Чарлі занадто ненавидів капелюхи, і надто міцно любив своє темне волосся, котре не хотів ховати, аби їх носити. Проте рукавички, які він терпіти не міг, одягати доводилось.

Чорні ворони, схожі на крилаті копії Стенового капелюха, розсілися на дротах недавно погаслих ліхтарних стовпів і ласо зирили чорними намистинами-очима на холодний понівечений трупак. Він був майже голий – лише у старих джинсах. Чарлі тупо подумав, якби цей хлоп був живий, то трусився би від холоду. Але для повноцінного життя йому бракувало голови.

─ І де, як думаєш, його довбешка?

─ Напевно, у того, хто її йому відітнув, – стенув плечима напарник Чарлі. – …Може, то зомбі, який полюбляє снідати мізками? …Маєш – перша версія про вбивцю.

Чарлі пирхнув і присів над тілом, вглядаючись у понівечену рану на шиї. Чоловік скривився, його досі нудило:

─ Чорт! І чим це йому голову відпанахали, га?

─ Не впевнений. Але рвані шкіра і м’язи шепочуть мені щось про ножиці.

─ Ножиці?!

─ Поглянь на його пальці. Ти не зауважив?

Чарлі подивився – пальці жертви були вкорочені – відкраяні нігтьові фаланги. «От стерво! Типу сховав відбитки? Думає, це смішно?». Пальці на ногах також були відтяті.

─ Так, братику, це були ножиці, – закурив Стен.

*

Найгіршим для Чарлі в роботі детектива було збирати бісові свідчення. Найболючіше те, що це могло тривати годинами. Безглуздими, даремними, безпросвітними годинами. Це був істотний мінус у роботі детектива. Але решта роботи його в деякому роді захоплювала, тому чоловік завжди відважно терпів людей. Та ця справа відрізнялася – і хто би міг подумати! Не було свідків. Двірник – прийшов, побачив, зателефонував копам. Труп мовчав. Не тільки тому, що у нього не було рота. А він в принципі нічого не сказав. Відбитків того дня ніде не знайшли. Жодних слідів. Труп не тягли, не рухали, здавалось, його й не торкався ніхто – ба ні, хтось же йому головешку-то стяв! Як сказав би Джеймі, це глухий і сліпий кут! У Чарлі не було здогадок. Стен напружено думав, але і у цьому не було сенсу.

─ Хто його впізнає без голови? – хихикнув Чарлі, коли детективи їхали в автомобілі, проминаючи мовчазні порожні вулички.

─ Може, хтось упізнає його круті джинси.

Газети пафосно кричали про моторошне вбивство на вулиці Санпаблоро, особливо, «Віроломство».

Це також був мінус у роботі детектива – паршиві журналісти, котрі усюди пхають носа. За них гірші тільки вбивці-маніяки, які не залишають після себе слідів.

Чарлі працював детективом у місті Ружкард лише місяць, та уже відчував як втомився. Ввечері двадцятого жовтня чоловік пообіцяв собі, вкладаючись спати, що тільки-но розкриє цю справу – звільниться. Щоб там не казав Стен.

*

В суботу двадцять першого о п’ятій шістнадцять ранку в Чарлі задзвонив телефон. Він спросоння лайнувся і підняв слухавку.

─ Говори, Блек, – потер Чарлі щоку.

─ Збирайся. Щоб за п’ятнадцять хвилин був на Санрож.

─ Знову безголовий?

─ Безголова. А на місці голови їй залишили свіженький череп.

2.

Всередині черепа була записка: «Nil omne», виведена охайним почерком. Схоже, пунктуальний вбивця, який убивав за годину до п’ятої уже дві ночі поспіль, був ще й естетом. Хоча й убивав брудними ножицями. Цих убивць ніколи не зрозумієш.

Суботнього вечора, після важкого дня даремних розслідувань, допитів і пошуків, Чарлі благав Всевишнього, щоб у неділю вранці йому ніхто не телефонував, але, як виявилося, недаремно Чарлі вважав себе атеїстом. Молитви не спрацювали.

П’ятдесятирічна сухоребра жіночка, яка проживала на вулиці Санотто, та від якої нестерпно відгонило перегаром, сказала, що, о третій ночі, коли їй, як завжди, не спалося, вона почула крик молодої дівчини, але оскільки була п’яна, то не надала цьому належного значення. Хоча крик і був такий пронизливий, що аж кісток, здавалося, торкнувся. О четвертій жіночка виглянула у вікно і помітила постать у жовтому. Був туман, але цей яскравий колір одразу впав у вічі. Але оскільки вона була п’яна, то просто махнула рукою. А, коли о п’ятій ранку жінка вийшла на балкон покурити, виявила у себе перед будинком обезголовлене тіло. Нова жертва вбивці-маніяка Ножицелюбця. На цей раз жодних черепів.

Чарлі ще подіймав жінку розпитами про жовту постать. Він спромігся отримати таку інформацію – ймовірний убивця чоловік середнього зросту, стрункий, був одягнений у яскравий жовтий плащ; лице чоловіка не вдалося розгледіти, але свідок зауважила, що його обличчя було, скоріш за все, сховане – за дивними кольоровими розписами. Останнє жінка згадала лише згодом.

Мало, але це було хоч щось. Полісмени роз’їжджали містом і питали у його жителів, чи не спостерігали вони ненароком чоловіка, який гуляє вулицями у яскравому жовтому плащі. Ні. Ніхто нікого такого не зустрічав.

─ Чарлі, ти помітив, що всі три вулиці, на яких були скоєні злочини, починаються на «сан»? – Стен рився у документах ймовірно підозрюваних, знайдених у базі даних. Він якраз повернувся із моргу, хтось приїздив на розпізнавання «безголових» – люди, у яких нещодавно зникли родичі приблизно схожі на жертв.

─ Ага. І що? – Чарлі відповів аж через хвилину, він задумався про те, чи то не гріх просиджувати неділю в кабінеті на робочому місті, де вікна застелені темними шторами та слухати гудіння старих ламп, супроводжуване регулярними Стеновими зітханнями.

─ Припускаю, наступне вбивство буде на якійсь із «сан».

Це було слушно. Не в яблучко, бо, може, то було співпадіння. Але це була хоч якась, та й зачіпка…

*

В понеділок із другої ночі до п’ятої ранку, поки Чарлі і Стен спали у себе в квартирах, копи чергували на вулицях «сан». Їх було двадцять дві у місті Ружкард. Три вже відпали – злочинець не міг би вчинити більш ніж одне вбивство на тій самій вулиці. Залишалося ще дев’ятнадцять.

Та детективи спали недовго – о шостій ранку вони уже були на робочому місті та вислуховували історію двох полісменів, які чатували на вулиці Санбуар. Перше, що побачили чоловіки, був жовтий плащ, достатньо помітний при світлі ліхтарів. А потім жовтий плащ повернувся до копів лицем, і вони побачили маску, мабуть, індіанську, – кольорову, із виряченими круглими очима і великими вишкіреними зубами. Вони налякались, але побігли за тим, хто ховався за маскою. Маніяк зник у темному провулку, дико регочучи, вони хвилин п’ять кричали, бігли за ним, але той зник. Довелося повернутися назад на головну Санбуар – на світло. Й під одним із ліхтарів уже лежало мертве тіло із черепом замість голови. А у очниці черепа була майже повністю зів’яла червона троянда. Вони клялися, що чули притишений сміх позад себе. Але, коли озиралися – були впевнені, що їм це просто почулось. «Обом?». Тоді ліхтарі вимкнулись, і вони зв’язались із напарниками.

─ Мороз по шкірі, – іронічно зауважив Стен. – Убивця був у вас під носом, і ви його втратили?

Копи ще трохи виправдовувались, а коли пішли, Стен сказав Чарлі:

─ Доведеться і нам почергувати вночі, Чарлику. Вісімнадцять вулиць чекають на нас. Вбивця-ножицелюбець помішаний на «сан». Як думаєш, яка буде наступна, за теорією імовірності?

─ Біс її знає, – буркнув Чарлі. – Мене більше цікавить, коли, за теорією імовірності, я висплюся.

Стен знову поїхав до моргу, мали прибути батьки жертви. Вони прочитали у газеті про вбивство і бачили фото трупа – думають, що це саме їхню дочку вбили на Санрож. Жінкам дивний убивця залишав одяг, на відміну від чоловіків. Стен сміявся з того, що батьки впізнаватимуть дочку по бюстгальтеру, який дарували їй на іменини. Це було не смішно.

Чарлі залишився сам у кабінеті. Слухав бриніння світла і цокіт годинника. Не подобалось йому це все – голови, відрізані ножицями, безпалі сірі тіла, черепи… Не про таку роботу він мріяв. Батько завжди бажав, щоб його сини були правоохоронцями. Чарлі послухав старого, хоч і з дитинства мріяв бути лікарем. Зараз – коли батько помер – він жалів про те, що був такий слухняний… Працював би лікарем – рятував би людські життя. А тепер що? – він копирсається у смерті. Джеймі був розумніший – забрався, поки ще не було пізно, і все тут…

Чарлі розгорнув недільний номер «Віроломства». Та погана журналістка за вихідні дні уже встигла наробити в місті паніки. Щось випало з-поміж сторінок. Чарлі підняв брови і розгорнув записку, критично втупившись в писаний естетичним почерком текст: «Чарльзе Скайвокере, ти вже прив’язався до свого напарника серцем? Так знай – я його вб’ю».

І це – о, Всевишній – змусило вічно неприступного і байдужого Чарлі Скайвокера стривожитись.

3.

Чарлі не з’явився на патрулюванні не тому, що прихворів, як сказав шефу, а тому, що не хотів дивитися Стенові в обличчя. Сон, який кілька останніх днів так і просився у свідомість чоловіка, тепер застряг десь на порозі. Чарлі всю ніч не склепив повік – йому весь час щось вчувалося, у темряві ввижалися чудернацькі тіні. Тьху ти, к бісу! З глузду зійдеш із такою роботою!

Хоч раніше молив, аби цього більше не траплялось, тієї ночі не міг діждатися, коли врешті телефон розірветься від звуку дзвінка. Перед п’ятою чоловік раз за разом поглядав на годинника. Як настала половина шостої, Чарлі ненароком задрімав, а тому несподіваний дзвінок змусив його аж кинутись на ліжку. Серце шалено гупало.

─ Як почуваєшся? – Стен.

─ Гірше не буває.

─ …Зможеш приїхати на Сананто 40?

─ …Напевно. Мушу. А що там?

─ Гілларі каже, що вони з Х’юї не встигли його схопити, чи навіть поранити. А коли підмога прибула, то й слід постиг. Коли поліцаї спокійно слідкували собі за вулицею, наш убивця скинув уже безголове тіло із вікна якогось старого діда, просто копам на голови… А той дід і не чув, що у його дім хтось прокрався… Слухай, ти приїзди, а там побачиш.

─ Стене,.. невже він такий невловимий?

─ Не знаю, чи невловимий, але точно божевільний. Він уже всіх перелякав. Х’юї каже, що Гілларі в труси сикнув, коли маску у вікні побачив, та ще й той Ножицелюбець реготав так, що від такого волосся, навіть не задумуючись, сивіє. Ну, Гілларі так казав, я не знаю… Здається, буде оголошена надзвичайна ситуація на вулицях «сан». Тут уже копи правила надиктовують…

─ Цікаво, скількох він іще збирається замочити.

─ …Надіюся, не більше, ніж сімнадцять.

*

Вночі із двадцять четвертого на двадцять п’яте жовтня поліція і детективи сторожили вулиці «сан» із другої ночі до восьмої ранку – безрезультатно. Жертв не було. Ні вбивства. Ні жовтого плаща. Тиша жовтневої темної ночі та осіннього пахмурного ранку… Підвела того дня вбивцю його пунктуальність. Запізнився на п’яту.

Чарлі уже думав, може, замаскований маніяк належить до секти, яка святкує вихідні по вівторках, але о восьмій нуль п’ять Стенові схотілося гарячої кави. «А що? Ви хотіли, щоби я собі яйця відморозив?! Вночі був мороз, а я ненавиджу підштаники. Я намагаюсь мислити оптимістично – раптом вони мені ще колись знадобляться», – виправдовувався той. «Але нащо ти із собою решту тягнув? Лишив би хоч когось патрулювати далі!», – діймали його всі. Він огризався і сварився з ними.

Чарлі мовчав і стискав у кулаку, який сховав в кишені, газетну записку, і думав: «А як не скористається?».

Коли Стен і його супутники повернулися на Санчер, виявили, що на них уже чекає нове тіло, із чужим черепом, зі зрізаним тім’ям, на плечах. В черепі вони знайшли майже зітлілу свічку і записку, де букви виводила та сама спрагла краси рука Ножицелюбця: «Твоє життя дотліває, як і вона». Чарлі стривожився дужче, коли почув про нову цидулку. Він лаявся у думках, і хвилювався, що раніше було йому не властиво. Тобто після втечі Джеймі і дотепер.

«Чиє життя?», – питали у Стена, але він лише хмурився.

Люди, які проживали на вулиці Санчер, і яким заборонено було покидати будинки, допоки не спіймають вбивцю, нічого не бачили і не чули. Ну хіба так буває?.. Маска перелякала усіх.

Цілий день у відділку в час пошуків, допитів та розслідувань, атмосфера трималась на волосині над прірвою божевілля. Страх. Паніка. Де цей чорт ховається, і що він замислив? Де він у біса, і як його схопити? Копи складали плани, сперечались, бились, шукали, рили, розділились на стратегів та радикалів. Стен піддавався на їхні провокації та уподібнювався до цих безмозких відчайдухів.

Чарлі сидів у кутку, спостерігаючи, і тримаючись за записку. «Вони усі помиляються. Вбивця має продуманий план. І не зупиниться, поки не дійде до фінішу…». Ще Скайвокер думав про Стена – а що як це його остання ніч?..

А, коли Чарлі простував пішки додому – в свою милу порожню і тиху квартирку, – міг заприсягтися Всевишнім, що бачив жовтий плащ, який розтав у тумані, щойно чоловік кинув на нього погляд. Страх оперезав Скайвокера, і навіть його квартирка тепер не здавалась чоловікові безпечною.

4.

На Санчако було ще гірше. За тією вулицею наглядали четверо озброєних полісменів. Вони розділилися і спостерігали за ситуацією із кількох різних сторін. Одного вбивця Жовтий Плащ «приспав» спеціальною рідиною, в якій змочив носову хустинку(як банально!), другого вміло душив, поки той не знепритомнів, третьому дав по голові, так, що кров потекла, а четвертому ввів якийсь розчин, той спершу хвилини дві корчився, а потім заснув.

Коли підмога прибула за дзвінком жительки одного із домів, яка бачила, як Жовтий Плащ залишив тіло на бордюрі і втік, то чергові копи іще були у відключці.  Замість голови у тіла знову був череп – до тім’яної кістки його справа була приклеєна карта Таро 13 – смерть.

─ Ну і що робити? – казав Чарлі. Двічі. – Він що, типу, непереможний?..

Стен мовчав. Чарлі звісно радів, що його напарник іще досі живий, але з нього мовчазного сенсу було не більше, ніж із безголового трупа.

─ Копи на Санчако були бовдури. Треба щось вигадати, – мовив Стен за півгодини, коли Чарлі повернувся від останнього підозрюваного – він раніше сидів за вбивство дружини. Не можна було хоч когось подібного залишити без уваги.

«Ви його не впіймаєте, він щоразу втікатиме з-під носа», – попередив підозрюваний Чарлі.

─ Він подає знаки. Але що вони… значать? – думав вголос Стен. – Ці черепи… Я думаю, він щось замислив… У нас є шість тіл. Четверо із них із черепами попередніх замість довбешок. І в кожному черепі, чи на ньому… було щось знайдено… Щось, але не відбитки. Що це значить? Ці троянди і свічки?..

─ Нічого… Він просто… ніби пише Ванітас, – озвучив свої думки Чарльз.

─ Пише що?

Чарлі пояснив напарнику все, що знав про Ванітас.

─ Ти навчався в художній школі? – поцікавився Стен.

Джеймі навчався.

Чоловік не хотів говорити про Джеймі. Це вихопилося ненароком.

─ Що за Джеймі?

Чарлі не хотів відповідати. Але сказав:

─ Мій молодший брат… Йому би це розслідування сподобалось. Він любив усе те, від чого у мене їхав дах.

─ Він..? Де він?

Чарлі давно не говорив про брата, але Стенові довірився.

─ П’ять років тому… Джеймі якраз шістнадцять мало виповнитися.., а батько тиснув на нього через військову академію, чи то роботу полісмена… Я ж уже тоді навчався, де батько велів… А він… Джеймі був бунтарем. Втік з дому, бо мріяв бути художником, а не задрипаним копом, як він казав. Батько не розділяв його захоплень. …Я так бісився через їхні щоденні лайки і бійки. Терпіти це уже не міг… Дивно, але коли Джеймі змився, я навіть полегкість відчув. Наче відповідальність за його життя зняли з моїх плечей і перекинули на чиїсь чужі. Та й батько не дуже бідкався… Спершу звісно шукав його… Але майже чотири роки про нього не було звісток… Ні сном ні духом, як то кажуть… А трохи більше року тому прийшла звістка, що він загинув… Мій братик помер десь у підворітті… від наркотиків. І якісь дружбани-наркомани його поховали. Батька це засмутило набагато більше, ніж тодішня втеча Джеймі… Тому він і сам півроку тому дуба врізав… Тепер я єдиний живий Скайвокер із нашої сім’ї залишився.

─ Ага… – Стен заклав руки за голову. – Хоч би й залишився, а то з тими маніяками хто знає, чи прокинешся вранці.

*

Чарлі спостерігав за вулицею Санальто з-за провулка, стоячи поряд зі смітником і трусячись від холоду. Накрапав дощ. Чарлі щосекундно лаявся у себе в голові. Хоч би кави випив, чи що…

Та була третя ночі. Яка може бути кава о третій ночі?..

Він не взяв собі собаку, хоч всі решта взяли, навіть Стен. Собака схопить Жовтий Плащ швидше, ніж якийсь-там гладкий поліцай. Та Чарлі не любив…, тобто, боявся… собак, тому якщо щось – свято вірив, що впорається сам. Але і надіявся, що цього «якщо щось» не трапиться.

…Коли була майже четверта, Чарлі здавалося, що він щось чує. Але, коли ти такий сонний, що аж світ тобі не на місці стоїть, і складається відчуття наче ти будь-якої хвилини можеш повалитися на землю мертвим, то різне здаватися може.

Але за хвилин п’ять Чарлі таки почув дещо. Дуже чітко.

Легкий посвист наче згори, з даху.

«Ні. Вчувається».

Та свист повторився і продовжився, перетворюючись у мелодію зі старого фільму, який Чарлі бачив у дитинстві. Чоловік прислухався. Схопився за пістолет. Наче й справді звідкись згори. Поглянув на дах – понад другим поверхом. Нікого. Тиша.

Він був занадто сонний, щоб боятись, але, коли сталось наступне, перелякався до смерті.

Хтось нагорі спародіював свист-аварійне-приземлення-літака, і скинув із даху будинку, біля якого в провулку патрулював Чарлі, мертве тіло. Спародіював звук вибуху.

Детектив вжахнувся – безголовий чоловік був одягнений в червоний плащ. Ні!

Чарлі незчувся, як уже присів над тілом. Шкіра на шиї рвана, ні чорних рукавичок, ні чорних черевиків. Обрізані пальці і такий неприродно рідний червоний плащ поверх голого кістлявого тіла. Рука самовільно полізла в кишеню і стиснула записку.

Свист-поклик із даху змусив Чарлі випростатися і озирнутися. Маска. Вибалушені білі очі, білі гострі зуби і різкі яскраві барви понад горловиною жовтого пальта. Ножицелюбець зареготав, розвернувся і дременув.

Чарлі вистрілив у повітря – сигнал, інші тепер знали. Побіг одразу ж, переляк і приступ нудоти, сонливість, і відчуття, як земля тікає з-під ніг, не завадили швидко піднятися на дах. Чарлі стріляв. Стріляв, і йому було байдуже.

З даху донизу.

До іншого дому. Жовтий плащ.

Зупинити. Наздогнати, зупинити. Вбити.

Регіт разив слух, в’їдався у стомлений мозок. Кольорова маска наче горіла своїми яскравими барвами в темряві.

Прибігли інші. Темна ніч. Галас. Собачий гавкіт.

Гонитва. Тіні. Пошуки. Слова. Гавкіт. Стрілянина. Пошуки. Питання. Галас.

Сльози. Червоний плащ. Страх.

Відчай.

Він утік. Він знову утік.

5.

Шеф Марвел Блек ніколи не був жалісливою, добродушною чи просто совісною людиною. Чарльзу Скайвокеру це подобалося. Але не сьогодні. Не сьогодні, коли шеф змушував Чарлі говорити із родичами Стена. Ну добре, родичі це ще таке. А от інтерв’ю у «Віроломство»… Тому що та погана журналістка забажала собі статтю про Стена, його життя і родину. Та пішли ви всі!!!

Ідеальний чорний костюм і елегантна, така ж чорна, краватка робили Блека благородним на вигляд. Але це благородство згасало щойно шеф розтуляв рота.

─ Про нового напарника і не мрій. Найближчі кілька місяців в усьому лайні, на яке я тебе підпишу, будеш сам розбиратися… Так скажи мені, чому ще досі не схопили вбивцю?

Чарлі і сам для себе не знаходив відповіді на це питання, а тут іще Блеку пояснюй… Тому він відмовчувався.

Детектив останніми днями намагався ухопитися за ту газету із запискою. Може, так вдалося би вийти на особистість Жовтого Плаща. Але нічого ні в кого він не вивідав. Напевно, Жовтий Плащ уміє ходити крізь стіни.

─ Значить, слухай сюди, якщо ти не знайдеш маніяка до свята Хелловіну, то більше не працювати тобі детективом, хлопчику. Ти зі своїм  напарником…

─ Стеном.

─ Чхати! Ви упускаєте все крізь пальці.

─ Упускали. Він помер.

─ Чхав я! Ви нічого не робили, щоб розворушити цю справу. Якщо ти не застосуєш радикальні методи, то вилетиш звідси, і ніхто тобі за твої недоспані ночі не заплатить!

─ Звільните мене?

─ А що ти собі думаєш? Що я це терпіти буду? Мер сердитий! Що, як ти думаєш, трапиться з його репутацією? Такі страшні вбивства відбуваються кожного дня! Містом вільно гуляє маніяк, і закономірності у його вбивствах не виявлено! Кожен у небезпеці. Думаєш, як йому, га? Із такими тупими детективами! Та він тобі заплатить втричі менше, якщо це затягнеться довше, ніж іще на тиждень. Або й гірше – якщо ти з цим не розберешся, то тебе тоді посадять, голубе!

─ То, може, мене вже сьогодні звільните?

Чарлі терпеливо вислухав усі лайливі слова, які існували в лексиконі шефа.

─ І тільки спробуй не прийти на інтерв’ю до тієї ціпоньки із «Віроломство». Ми домовилися, що вона не буде більше писати про вбивства на вулицях «сан», тільки ми їй за це винні статтю про твого напарника.

─ Про Стена.

─ Кажу, якщо не прийдеш, то пошкодуєш, Скайвокере, повір мені!

Чарлі не прийшов. І не пошкодував. Шеф нічого йому не зробив.

Двадцять сьомого о вісімнадцятій Чарльз прийшов додому, видер дріт від телефону зі стіни і спокійно ліг спати, а прокинувся аж ополудні двадцять восьмого. І це значно поліпшило йому настрій.

*

О другій ночі на двадцять восьме жовтня патрулі розмістилися на чотирнадцятьох вулицях – в провулках та на дахах, із вогнепальною зброєю та собацюрами. Але не минуло й двох хвилин, як всіх повідомили про те, що безголова жінка уже валяється на вулиці Санрів 20. Тепер убивця зрадив собі ще дужче. Зробив усе значно швидше, ніж за годину до п’ятої. І цим ще більше дезорієнтував полісменів та решту жителів міста Ружкард.

О тринадцятій, коли Чарлі прийшов до відділку, дізнався про нове убивство та два телефонні дзвінки.

Один був анонімний і повідомляв про чоловіка, який живе по сусідству із тим, хто телефонував, носить жовтий плащ і завжди регоче. Анонім сказав адресу і зауважив, що цього чоловіка потрібно терміново допитати. Цю інформацію Чарлі проігнорував.

Інший дзвінок був від такої собі панни Локк, яка повідомляла, що її молодий сусіда, який тільки недавно поселився в її домі, і якого звали, «здається, Хармен», вийшов зі своєї квартири на Санлейо о двадцять третій годині двадцять сьомого жовтня, «у жовтому плащі!, якого днями він ніколи раніше не одягав», і попростував у невідомому напрямку. «У нього в кишені було щось блискуче, а ще він ніс щось у чорному пакеті. А ще! підозріло озирався». Панна Локк повідомила, у якому будинку і квартирі живе Хармен, і Чарлі пішов туди, із трьома полісменами для страховки.

Скільки вони не стукали, Хармен не відчиняв. Панна Локк вийшла до них у під’їзд і сказала, що зателефонує, аби Хармен поспішив додому, і запросила Чарлі – тільки Чарлі – до себе на чай. Троє полісменів чатували у під’їзді та надворі. Панна Локк була сивою жіночкою в окулярах на півобличчя., одягнена в старе барвисте плаття. Вона ніяк не могла дотелефонуватись до Хармена. Сказала, що він молодий, стрункий, гарний із себе, та дивний. Волосся має біле, як сніг. Завжди носить окуляри з темними шкельцями. Руки у нього часто брудні, «наче у фарбі, чи що». Настрій у нього вкрай мінливий, казала панна Локк, – то сміється доброзичливо з нею, то кричить на неї, як остання чортяка.

Чарлі не міг довго чекати – за годину він відіслав копів геть, вибачився перед панною Локк, і сам побрів додому – поїсти перед патрулем. Із Харменом можна розібратися потім, коли буде ордер на обшук. Завтра. А сьогодні Чарлі втомився…

До того ж попереду ще одна безсонна ніч.

*

Патруль на Санлійо Чарлі узяв на себе. Вже об одинадцятій вечора полісмени пильнували вулиці. Аж до сьомої ранку. Чарлі радів. Якщо сьогодні вбивство не буде скоєне, то з’явиться головний обвинувачений – молодий Хармен.

І вхопив його чорт поселитись на «сан». А, може, він і правда божевільний. А, може, розумніший за решту. Як то часто буває.

Чарлі, стискаючи в кишені газетну записку, вже вкотре попростував із провулка, звідки стежив за вулицею, до будинку Хармена і Локк. У молодика вікна темніли усю ніч… Підозріло. Чоловік став під під’їздом і прихилився головою до стіни. Втомлено стулив повіки і зітхнув.

Так, Стене, неможливо бути достеменно впевненим, що прокинешся вранці. Але, якщо ти, як я, цілу ніч не спиш? То тоді, що? Не можеш бути впевнений, що коли-небудь заснеш знову? Він всміхнувся і почув перед собою важкий звук, схожий на приглушений ляск. Розплющив очі. Перед ним лежало тіло панни Локк. Без голови. Чарлі добре запам’ятав її старе барвисте плаття.

Свист.

Чарлі вибіг на середину дороги і глянув у вікна Хармена. Так! Жовтий плащ і маска. Це він! Хармен-маска покликав Чарльза пальцем до себе і зник у квартирі. Чарлі миттю помчав сходами. Вхідні двері були незамкнені. Квартира була маленька – коридор, спальня і вітальня, не більша за спальню. Повсюди були картини. Таких картин Чарлі ніколи не бачив, хоч, завдяки Джеймі, собаку з’їв на мистецтві. Так само, як Джеймі завдяки Чарлі на анатомії. Убивця-художник. Як цікаво. Джеймі сподобалась би ця історія…

Цілячись пістолетом, Чарлі заглянув у всі кутки – не було ніде цього Ножицелюбця… Зате тут був Чарлі. Фото із академії. Про найкращих студентів писали в газеті. І ось воно – фото з тієї газети. Чарлі запаморочилось у голові. Маніяк хоче вбити його, як і Стена? …Бачити своє фото у квартирі вбивці-маніяка. Що, до біса, може бути поетичніше?

Тут було постанова, застелена простирадлом. Чарлі наважився його відкинути.

Так ось для чого черепи.

Ванітас.

Ножицелюбець. Пише. Ванітас.

─ Чарльзе, – маска витріщалась і шкірилась просто в обличчя чоловіка.

Він стояв у дверях вітальні. У руці, одягненій у жовту рукавичку, Хармен тримав ножиці. Мить стояв, інша мить – рушив на Чарлі.

Детектив не посмів вистрілити. Він пише Ванітас.

Чарлі, різко метнувшись повз убивцю, прожогом вибіг із квартири, помчав сходами вниз. Надворі пальнув із пістолета у небо. Сигнал, щоб вони знали.

Моросив дощик.

Здаля доносився дикий регіт.

Чарлі біг і плакав.

«Він творить Ванітас».

*

Хармен зник із квартири разом із полотном та черепами за лічені хвилини. Фото Чарлі зникло теж. «Може, мені приверзлося».

Копи досліджували квартиру. Відбитки не вдалося знайти. То була квартира-майстерня. Не більше. Та й за цілу ніч можна було знищити усі сліди. І рукавички – правильний хід.

…Ввечері двадцять дев’ятого Чарлі повертався із магазину. Він не був із лякливих,.. тільки трішки,.. але серце гучно гупало йому у грудях всю дорогу туди і назад. Назад він ішов тим темним провулком, який ненавидів з недавніх пір, і йому аж у вухах шуміло. «Не бійся, Чарлі, не бійся…».

─ Чарльзе…

Чарлі зупинився, ноги йому відняло. Чоловік зажмурився, серце підскочило до горла. Змусив себе повернути голову на звук. Маска вирячилася на нього. Надто чітка у темряві.

Чарлі знав, що має при собі пістолет, знав, що ця потвора убила Стена, і не тільки Стена! Знав, що вчинить, як наволоч, якщо втече…

Але він усе одно побіг. Швидко, як олень.

«Він пише Ванітас».

6.

─ На якій ви кажете вулиці? – перепитав Чарлі.

─ Санпіере.

Чоловік не міг зрозуміти, чи мер сміється з нього, жартує,.. підколює. Що? Чи він просто придурок?

─ На якій?

─ Скайвокере, якщо ти ще раз спитаєш те саме, то я тебе задушу до біса, – встряв Блек.

─ Не можна святкувати Хелловін на Санпіере! – Чарльз і не подумав, що це заборонено підвищувати голос, коли розмовляєш із мером.

─ Синку, не хвилюйся, – поправив окуляри мер. – Все буде безпечно. Ми просто підготували вулицю для свята іще місяць тому. Ми не можемо дозволити собі усе заново переробляти. У нас не вистачить часу.

─ Там трапиться нове вбивство!

─ Усі разом ми постараємося цьому запобігти. Ми потурбуємося про повну безпеку і належний захист для міщан. Цього року обійдемося без масок. Усе… Усе буде гаразд.

─ Він може вбити будь-кого!

─ Це найбільша вулиця в місті. Йому не вдасться проскочити непоміченим.

─ Але…

─ Досить, Скайвокере! – прошипів, міцно стиснувши зуби, шеф. – Ще одне слово! Якщо ти так хвилюєшся про безпеку жителів, то впіймай злочинця до Хелловіну. І крапка!

Це було тридцяте жовтня.

Патруль став цілодобовим. Полісмени змінювали один одного кожні шість годин. Поліцаї шниряли вулицями у пошуках слідів, очевидців, підозрілих подій, жовтого плаща… Правильно, нічого.

Одинадцяте вбивство трапилося вранці приблизно о п’ятій на Санзеротт.

Все було тихо і спокійно, поки із провулку не викотився череп. Копи прожогом побігли у темряву. Вбивцю не знайшли. Тільки труп.

На черепі – його лобовій кістці – акриловими фарбами був намальований різнобарвний метелик. Джеймі колись мав такі фарби… Оце був скандал, коли братик намалював ними на шафі море і кольорових медуз. Батько ледь не убив Джеймі…

…О двадцятій до відділка зателефонував чоловік і повідомив, що Жовтий Плащ рве у нього під вікнами плющ. Коли на вулицю Трілле прибули полісмени із собаками, вбивці й слід простиг.

─ Він грається з нами! Гра-єть-ся! – репетував один коп, після того, як собаки знову не впорались зі своїм завданням. – Він спокійно гуляє собі у нас під носом, а ми нічого не можемо вдіяти? Скільки це ще триватиме, га?!

…Не хотілося Чарлі того вечора повертатися додому. Квартира його гнітила. Він не почувався там у безпеці. Засидівся на роботі аж до півночі, поки його не вигнав сторож. А коли вийшов на вулицю, подумав, що він за ідіот такий, треба було додому швидше йти. А раптом знову цей божевільний у якомусь із провулків з’явиться?..

Та байдуже!..

Але коли Чарлі проминав десятки провулків, серце його не давало забути цей страх. Чому він так його мучить?.. Чарлі щось вчувалось, ввижалось, і він ледве стримувався, щоб не побігти.

Коли Чарлі замкнув за собою двері квартири, то полегшено видихнув. Ввімкнув світло… Чому досі так страшно?! Чоловік ввійшов у кімнату, ввімкнув світло і там.

…На підлозі був складений хрест із карт Таро 13. А під ними лежало полотно із написом чорною фарбою: «Пам’ятаєш Джеймі? Це не наркотики його убили».

Сльози самовільно підкотили до очей Чарлі. «А хто… хто тоді? Ти?!.. За що?!»…

У вікно щось грюкнуло. Чарлі сахнувся і глянув туди.

То був плакат, приклеєний до скла, який повідомляв про Свято Хелловіну на Санпаблоро. На ньому був виведений фарбою напис: «Чекаю тебе там. Там буде кінець. Там буде тринадцятий».

Ту ніч Чарлі провів у готелі.

*

Чарлі не міг сказати, що був поганим детективом. Він був жахливим, до біса препаршивим детективом… І йому було чхати на це. Йому не заплатять? Пфф! Його звільнять? Будь ласка! Його вб’ють? На здоров’я! Усе місто буде обезголовлене, а їхні черепи підуть на постанову для Ванітас? Двома руками за! Хочете робити Хелловін на Санпіере? Робіть! Хто вам завадить? Просто тепер Чарлі байдуже! Чарлі умиває руки…

…Тридцять першого був похорон Стена.

А ще ніч і ранок без жодного «безголового». У Ножицелюбця сьогодні вихідний? Бо смертей не було… Ні до п’ятої. Ні після п’ятої. Аж до шістнадцятої.

…Чарлі знав, що на Санпіере все повинно закінчитися… Але чий це буде кінець? Кінець для кого? Якщо для Чарльза – він не заперечуватиме. Все одно остогидло йому це все… Краще би він був лікарем… Бісів батько.

…Значить, вони з Джеймі знали один одного. Це логічно. Обоє художники. Молоді. Божевільні… Хармен убив його… Але за що?.. Справа точно в цьому ванітас.

Хотів би Чарлі поговорити з Харменом… Але як?

Чарлі не міг назвати себе боягузом… Але він ним був.

…О шістнадцятій на цвинтарі було повно полісменів із собаками, Чарлі та родичі Стена. Чоловіка аж нудило від цих сентиментів, цих сліз… Нічого уже не зміниш.

Він ледве вмовив матір Стена поховати сина без голови. Він мусів дві години пояснювати їй, чому голову уже не знайдуть.

В такі моменти, як той, він був вдячний, що не знав свою матір. Це тільки Джеймі часто за нею ревів… А Чарлі було до неї байдуже. Просто як до невловимого Ножицелюбця.

Стоячи позаду від усіх і піввухом слухаючи священика, Скайвокер мимохіть глянув в сторону. Маска із вибалушеними очима у жовтому плащі помахала йому рукою.

Лють.

Чарлі побіг. Дарма, що без зброї.

─ Скайвокере! – гаркнув позаду якийсь полісмен.

І всі вони побігли слідом. Спустили собак.

Хармену не вижити.

Але ж Санпіере… Він творить Ванітас.

Але Джеймі!

Погоня тривала годину. Собаки довго гнали Хармена, але потім розбіглися в протилежні сторони. Полісмени шукали… даремно. Чарлі дичів від своїх думок і злості.

Бісовий Ножицелюбець!

На Санеле знайшли нове безголове тіло прикрашене черепом у вінку із плюща.

Дванадцять.

7.

На Санпіере люди збиралися ще з двадцять третьої. «Невже вони не бояться?», – питав себе Чарлі. Але оскільки «Віроломство» завдяки шефу, зрештою, стулило писок, імовірність того, що хоч хтось, крім жителів вулиць «сан», хоча б перед сном, чи хоча б коли іде на роботу, згадує про Хармена, була мізерна.

«Але ж вони усі безоглядно збираються на Санпіере!.. Ти мусиш щось зробити, Чарльзе Скайвокере!». До біса.

Чарлі не збирався туди приїздити. Пішли вони всі. Він хотів відпочити в готелі. Додому повертатися… боявся.

Перші три дзвінки шеф погрожував. Наступні два вмовляв. Останні чотири обіцяв премію. Чарлі прийшов на Санпіере о шостій ранку. Він пропустив усю вечірку. Ну і чхати. Зате не пропустив чийогось обезголовлення. Бо його і не було. Ще не було – Чарлі знав точно.

Поки було темно, горіли ліхтарі і Джеки. Багато хто проігнорував попередження і надяг маски. Полісмени дратували Чарлі – вони були схожі на телепнів, стовбичачи біля довгих столів із солодощами, біля виставкових столів, біля туалетів. Посміховисько. Мер заборонив брати собак,.. це була помилка… Може, собаки надали б правоохоронцям більшої солідності.

Радувало хоча б те, що вони гірші поліцаї, ніж він детектив.

Журналістам мер заборонив з’являтися на святкуванні, але Чарлі бачив декількох із них, навіть ту паршивку із «Віроломство» – ці писаки вміють ховатися.

Коли о половині восьмої хмарне небо нарешті як-не-як посвітліло, був оголошений останній конкурс. Живописний. Тема: день мертвих.

Чарлі стояв біля будки з кавою, як його очі наткнулись на жовтий плащ у масці. Він покликав пальцем.

Чоловік кинув каву і побіг.

Він убив Джеймі.

Він заплатить!

Чарлі біг і біг за Харменом, який теж біг, спокійнесенько протискаючись поміж народом. Скайвокер відстав, Ножицелюбець біг швидше. І от – люд розступився, чи то Жовтий Плащ спеціально вибрав таке місце… Чарльз зупинився у ступорі. В руці у Хармена був ножака. Не ножиці, ніж. Він стояв перед суддею конкурсу живописців та рядом чудових картин. Та Чарлі не дивився туди, він дивився тільки на страхітливу маску, яка ховала лице божевільного художника. Ніж завис у повітрі.

─ Пробач, Чарльзе, – мовив Хармен. – Знаєш, завдяки кому це все?.. Завдяки тобі. Все це для тебе. Пам’ятаєш, я казав тобі про що мрію. Ну ось… Я створив її для тебе… І це я – тринадцятий, Чарлі.

«Голос».

Хармен замахнувся і аж до кістки перерізав собі передпліччя. Тепер кров, яка раніше пульсувала у його артерії, запульсувала зовні.

Убивця, тепер самогубець, повалився на землю.

Чарлі підбіг до нього, опустився на коліна, стяг маску, сльози текли, як у останньої дівки:

─ Джеймі! Що ти на біса зробив зі своїм волоссям?

Волосся Джеймі було неприродно висвітлене аж до білого, але очі лишились такі самі сині, як колись. Кров лила і лила, заливала жовтий плащ. Чарлі намагався стиснути артерію, але кров била ключем. Сили в пальцях не було. Руки наче оніміли.

─ Я думав ти вмер!

─ Так і було… Я так більше не міг, – прохрипів Джеймі. – Пробач. І батькові передай… Я написав її для тебе, Чарльзе. Чарлі…

Напівбожевільний погляд Джеймі прикипів до чогось понад головою брата. Якась мала дівчинка, – як побачив Чарлі, – незважаючи на те, що відбувалося біля неї, тішилась і пускала мильні бульбашки. Чи може бути ще символічніша випадковість?..

Джеймі хихикнув, метаючи шаленими очима, і мовив:

─ Homo bulla…

Брат втратив свідомість.

Чарлі ридав і, як хворий, даремно затискав Джеймі артерію збезсилілими неслухняними пальцями.

А люди дивилися на це і мовчали.

*

На конкурсі живописців переміг Джеймс Скайвокер. Він написав ванітас із шістьма черепами. Це була вкрай незвична, але прекрасна, з погляду мистецтва, картина. Та оскільки Джеймс Скайвокер – маніяк-убивця, який заради цієї картини убив дванадцятьох людей, Чарлі так і не дізнався подальшої долі братового творіння.

«Віроломство» знову надрукувало пафосну статтю. Там було щось про найшаленіше самогубство. Про божевілля Скайвокерів. Про звільнення рідного брата маніяка із детективного агентства. Було щось і про найгіршого детектива року. Про таланти, даровані тим, які не вміють ними користуватися.

«Щоб вона здохла», – думав Чарлі.

Шеф сміявся, що назва статті дуже недоречна: «Вбивство на вулиці Санпіере»; казав, що та ціпонька могла постаратися не повторюватися, і вигадати щось солідніше. «Це ж було найграндіозніше самогубство у Ружкард!»

Але Чарлі, на відміну від Блека, знав – тут поганенька журналістка була права. Це було не самогубство, а вбивство.

Того ранку Чарлі Скайвокер остаточно убив свого брата.

Кінець.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *