Максим КАПЕРНИК. Карти в рукаві

Час від часу стає трохи легше, але загалом мій стан далекий від ідеалу. Сморід війни постійно в’ється навколо мене, витісняючи собою інші запахи. Мені здається, що я тільки но вийшов із аду, дивом залишившись живим. За моєю сутулою спиною були тортури та голод, але найголовніше – безжалісна та неминуча доля. Смерть та сморід. Моторошний та нелюдський сморід.

Нижник.

Цей інцидент трапився під час першої зміні Яни в затишному та дорогому ресторані у центрі міста. Тільки вона почала звикати до натовпу в залі, постійному галасу кухні, звички завжди посміхатися відвідувачам, як Яну несподівано збив на підлогу один з гостей ресторану. Ще мить тому він весело спілкувався з друзями за кращім столом в цьому закладі. 

Але потім, він несподівано замовк, уважно придивляючись до темного кута приміщення. Раптом гість зовсім зблід, встав, грубо відштовхнув Яну та побіг до виходу. Це була дуже щедра людина, яка відразу зробила велике замовлення, тобто і офіцантам повинні були залишитися гарні чайові. Під час зіткнення Яна невміло впустила з рук тацю з посудом, тому змушена була швидко збирати осколки, щоб ніхто з відвідувачів не поранився. Шановний гість штохнув важкі  скляні двері та вибіг на вулицю. Поки Яна повзала на колінах, повз її тихо пройшли чиїсь затерті туфлі, вибачилися, переступаючи через її руки та теж пішли до виходу. Яна на мить підняла голову, зібрав рукою неслухняні руди кучері, але побачила лише сутулу спину у нескладному піджаку. Коли таця була віднесена на кухню та битий посуд був вже викинутий, вона нарешті змогла повернутися до залу. Усі гості та персонал стояли біля виходу та дивилися на те, що відбувалося зовні. Звісно, що за натовпом Яна нічого побачити так і не змогла. Згодом почулося виття сирени поліції та роззяв від стекла, як вітром здуло. Шановний гість так і не з’явився в той вечір, та за столами тільки і було що розмов про нього. Роботи було забагато, доводилося крутитися і бігати за двох, щоб догодити усім гостям. Про те що сталося, думати було зовсім ніколи. Хлопці з кухні казали, що заляканого гістя намагався вбити якийсь божевільний з їх ресторану звичайними столовим ножем. Яна відразу згадала затерті туфлі та вибачення невідомого. Чому його назвали божевільним? Він точно був ввічливіше багатьох присутніх відвідувачів. Ще її бабка у дитинстві казала,  що божевільних насправді не можна ображати, бо їм посміхається сам Господь.

Все колись закінчується. Так і перша зміна нарешті добігла до кінця. Ось і останній нетверезий гість перестав поучати хостес, нарешті уїхав додому та таксі. Втомлена Яна вийшла на вулицю та пійшла попити кави до Карена. Він тримав невиличку кав’ярню на колесах біля ресторану, та пригощав напевно найсмачнішою кавою у місті.

– Що тут трапилося сьогодні увечері, Карен? – запитала його Яна, швидко зробивши пару ковтків кави з молоком, шоколодом та корицею.

– Та нічого несподіваного, дівчинко. Один поважний гість з вашого ресторану вибіг на вулицю та чомусь побіг самє до моєї кав’ярні. Я завжди радий клієнтам, але він був чимось страшено наляканий.

– Що ви будете замовляти? – кричу я йому. А він витращівся на мене, зовсім не розумія, що він тут робить, та як закричить.

– Що він кричав?

– Що не хоче помирати, бо ні в чому насправді не винен.

– В чому саме?

– Сам не розумію. Потім з ресторану вийшов ще один. Він був зовсім непримітний, немов тінь.

– У нескладному піджаку?

– Так-так, саме він. Перший гість дуже злякався та просто впав перед тінню на коліна, просячи пощади. Але той, у піджаку, просто вдарив першого ножем по шії. Да тільки так невміло, що тільки подряпав його товсту шкіру. Потім впав біля пораненого та й заплакав.

– Дивно.

– Нічого дивного. Вже потім понаїхала поліція та швидка допомога. Першому наклали пластирь на шию, я ж тебе казав що то була тільки подряпина. А тінь забрав поліцейський та відвіз у поліцію.

– Дякую вам, пане Карен. Пійду я додому. Втомилася дуже. – Сказала втомлена Яна.

– На здоров’я, дівчинко.

Яна повернулася назад через пару хвилин, коли він вже зачиняв свою кав’ярню.

– Пане Карен, а чому ви напочатку сказали, що нічого несподіваного не трапилось?

Він подивився на Яну якось дивно та потім всеж відповів.

– Сьогодні, трохи раніше, до мене приходив маленький хлопчик. Він хотів купити собі шоколадку. Я продав йому лише батончик, бо нічого більше не залишилось. Цей хлопчик подякував мені, посміхнувся якось сумно, та й пійшов собі.

– До чого тут це, пане Карен? – Яна нічого не зрозуміла.

– Не відразу, але я згадав цього хлопчика. Він іноді купляв в мене шоколадки, коли йшов зі школи додому. На превеликий жаль, місяць тому його збила машина, майже біля вашого ресторану.

– Що з ним трапилось? Він зміг одужати?

Карен знову відповів не відразу:

– Розумієш, дівчинко, сумна тінь вже була на хлопчику давно. Якщо вона подивилася саме тобі у очі, то ти вже не зможеж від неї втекти нікуди. Ти починаєш бачити її усюди: у шепоті вітра та тінях місцевих будинків, у склі вітрин та у кожному випадковому перехожому.  Проблема лише в тому, що вона не відстає від тебе та ніколи не любить залишатися самотньою. Її справжне ім’я – смерть, –  дуже тихо сказав Карен та пішов геть.

Яна ще довго стояла та дивилася йому у слід.

Краля.

Коли я потрапив у полон, стало зрозуміло що шансів вибратися живим майже не має. Найманці відносилися до нас, як до поганої худоби, а може ще й гірше. Вони майже не годували нас, тримаючі у сирому підвалі, де зі стін постійно текла вода. Ми спали по черзі на холодній підлозі, в тому єдиному місці, де не збиралися величезні калюжі. Днем нас змушували копати траншеї, зміцнювати бліндаж та невеличкий опорний пункт навколо. Коли загальна робота була закінчена, то стало зрозумілим, що обміну полоненими не буде. Одного ранку нас вивели на розстріл. На дворі вже гуляла пізня осінь: було брудно, огидно та холодно. Загалом виглядали ми жалюгідно: худі та страшено змучені люди. На доданок, перед розстрілом під час допиту мені зламали ногу. Я стояв з краю строю, немов чапля, лише на одній нозі. Пролунали скупі постріли. Усі впали. Я чомусь так і стояв, намагаючись утримати шатку рівновагу. Найманці засміялися. Один з них, мордатий та наглий, вистрілив ще раз і я нарешті впав. У грудях було боляче, а зламана нога палала справжним вогнем. Потім нас скинули усіх у велику яму, трохи присипали землею. На цьому все скінчилося, але не для мене. Дивно, та я все ще був живий і все розумів. Коли зовсім стемніло, хтось розгорнув землю та протяг до мене свої руки. То був лише маленький хлопчинко, який намагався витягнути мене з братської могили.

– Тримайтеся міцно, я постараюся врятувати вас.

Моє тіло було занадто виснажено, щоб я міг щось відповісти. Здавалося, що моє серце зупинилося. Хлопчик, що мене знайшов, був слабкий, але дуже впертий. Не знаю, пройшла година чи вічність, але я нарешті побачив зірки на небі.

– Я витягну вас, – сказав невідомий помічник ще раз, та перегорнув мене на подряпані військові носилки. Я мовчав, не розуміючи що насправді відбувається. Мертвий я, чи ні? Він тягнув мене і тягнув, подалі від цього аду. Зірки, немов срібні бджоли, кружляли навколо нас, змінюючи траєкторію та нахіл свого польоту. Він тягнув мене кудись, а я стогнав та потроху допомогав йому однією рукою. Все колись закінчується. Нарешті пройшла і ця нескінчена ніч. Потім, практично весь день, ми відпочівали у якомусь розбитому будинку. На стіні будинку чиєюсь рукою було написано слово «Пекло». Хлопчик знайшов воду та чимось перев’язав мені зламану ногу. Під вечір, після чергового обстрілу на околицях міста, він зазирнув мені у очі і сказав:

– Пообіцяте мені одну річ, будь ласка.

– Все що завгодно, малий, – мій язик вже потрохи мене слухався.

– Не вбівайте більше ніколи.

– Але ж зараз війна.

– Для вас вона вже скінчилася. Просто не вбівайте, благаю вас.

Він накрив моє обличча своєю маленькою долонькою і мені стало добре. Його рука була прохолодна і дуже приємна на дотик. Сам не знаю як, але я майже відразу заснув.  Коли я проснувся, його вже не було біля мене. Через пару днів мене знайшли та відвезли мене до польового шпіталю група українських саперів.

На моєму тілі були тільки побілілі шрамита відмітини від декількох куль та можливого перелому. Загалом виявилося, що я дуже слабка, але практично здорова людина. Я не знаю, хто цей хлопець і звідки він мене витягнув, але це було справжне диво. Тільки у лікарні я дізнався, що на дворі вже 2016 рік. Невідомий хлопчик тягнув мене до своїх майже рік. Після цього, як я сказав це вголос, мене перевели на інші ліки та до іншого, занадто доброго, лікаря.

 

Король.

Після війни Михайло зміг достатньо швидко адаптуватися, та знайти себе у робиті в поліції. Це допомогло якось пережити стрес мирного життя, коли вже не рвуться кулі, та не треба постійно ухилятися та ховатися при кожному гучному звуці навколо. Михайло справді полюбив свою роботу, бо вона допомогала відчувати себе потрібним та зрозумілим. Тут, де люди майже не знають, що таке насправді смерть та війна, завжди потрібна сила закону та порядку. Поліцейську форму поважають, до його слів прислухаються, і це дуже добре. І це дуже важливо.

Коли до Михайла та його напарника надійшов виклик, що біля ресторану когось намагаються зарізати, вони відразу виїхали до місця пригоди. Михайло зміг без перешкод добратися до потерпілого та відтягнути від нього вбивцю-невдаху. Ну, як це можливо, зарізати когось тупим столовим ножем? Сміх та й годі. Вбивця плакав, намагаючись щось пояснити Михайлові. Але найголовніше зараз для нього було підтримувати загальний спокій та не показувати зайвих емоцій. Коли робітники «швидкої» надали  вже першу медичну допомогу постраждалому, Михайло нарешті зміг звернувся до невдахи. Він не справляв враження сильної людини, але наручники з нього Михайло звичайно ж не зняв. Серед документів поліцейські знайшли довідку з божевільні, про те що цей громадянин стоїть у них на обліку.

– Ти невпізнаєш мене? – запитав тихо божевільний, щоб ніхто сторонній їх не чув.

– Ні, не впізнаю, – чомусь також тихо відповів Михайло.

– На війні ми зустрічалися, та одного разом разу відбивалися від супротивника.

– Ти помиляєшся.

– Подивись на мене уважно, благаю.

Михайло подивився та впізнав. Війна ще ніколи не робила людей більш здоровими, але цей божевільний майже половину себе залишив на фронті. Він був страшенно худий та змучений, немов тінь.

– Як ти тут опинився, друже?

– Ця падла, що жирувала у ресторані, брала участь у розстрілі мене та ще тридцяти полонених.

– Це не можливо, – сказав Михайло, але сам не почув своїх слів.

На війні усе можливо. Він добре знав це.

– Але це так. Я впізнав його.

– Як ти зміг вижити?

– Я ж божевільний, ти сам бачив.

– Бачив, – відповів Михайло.

Хто з них не божеволів? Тільки мертві.

Робота поліцейського відповідальна та поважна, тому насамперед Михайло з напарником відвіз божевільного спочатку до відділу поліції, а потім знову до лікарні.

Тільки через пару днів Михайло нарешті зміг взяти термінову відпустку, та навідуватись до цього дивного побратима. Минув тиждень та Михайло приніс йому газету, де на першій шпальті крупними буквами було написано: “Смерть зазирнула йому у очі. Примарна куля знайшла відомого громадського діяча біля затишного ресторану”.

На великому фото йшов сильний дощ. Майже біля самого тіла вбитого, у натовпі роззяв, стояв та спокійно їв свою улюблену шоколадку маленький хлопчисько.

Напевно, Карен би зрозумів, хто це був насправді. Місцеві будинки тихо стояли поруч. Сіра вулиця сприймала дощ, як справжне звільнення.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *