Михайло ДЕРИВЕДМІДЬ. Сірі, руді та мишки

Зло, воно серед нас. Ходить непомітне, немов вуличний пес під ногами. Зло торкнулось і мене. Мого молодшого брата вбили минулого року.

Тіло було знайдено вранці прямо посеред центральної площі маленького містечка. Місто Вирва, що на півдні України, типове для невеликих населених пунктів. Колись тут була шахта але через властивості ґрунту на ній постійно відбувались нещасні випадки. Було вирішено її закрити. Тепер місто помалу затухає. Все більше порожніх квартир у багатоповерхівках, збудованих спеціально для шахтарів. Майже єдине, що досі працювало це технікум, до якого і вступив мій брат.

Плями крові вказували на те, що ранили його десь за цілий кілометр на тій же вулиці, що врізалась в центральну площу. Взагалі було нанесено тридцять сім ударів ножем. Більшу кількість на тому місці де його знайшли. Жодного свідка, ні єдиної зачепки. Немов нічого і не відбувалося.

Дізнався про вбивство я не одразу. На той час знаходився в експедиції в далеких джунглях Бразилії. Зв’язку зі світом не було чотири місяці. По приїзду мене одразу сповістили. Що я міг зробити, тільки відвідати його могилу у тому самому місті Вирва.

Через три дні річниця його смерті. Я домовився з власником квартири зняти її на тиждень, ту саму в якій проживав брат. Хочу зрозуміти, що сталось. Дізнатись як йде справа, поговорити з сусідами та на кінець пом’янути.

В перший же день я відвідав слідчого. Він відверто розповів, що справа мого брата зайшла в глухий кут, одразу після початку. Навіть дав мені сфотографувати листи самої справи, за умови, що я нікому про це не розповім. Хоча фотографувати майже не було чого. Опис місця злочину. Знайшли брата о шостій годині і вже через п’ятнадцять хвилин почали записувати протокол. Нічого нового, крім хіба прізвищ понятих, для себе не знайшов. Також додавались протоколи опитування сусідів і друзів. Поки ще був навчальний час вирішив навідатись до технікуму.

Директор прийняв мене одразу. Ми випили чаю та згадали брата. З ті три місяці, що він навчався ні як особливо не виділився. Було кілька друзів. Нажаль всі вони вирішили перевестись в інші заклади після смерті друга. Мурашки поповзли по спині. Мені пішли на зустріч і дали номери їх мобільних телефонів. І тут також, майже не було корисної інформації.

Весь останній день я провів на тій злощасній вулиці. Ходив від місця де його знайшли до імовірного місця нападу. Заглядаючи в провулки та магазинчики по дорозі. Не раз ставив себе на його місце. Якими були б мої дії, як себе повів би. Минулого року було відносно тепло та ясно. На цьому ж тижні, другий день йде дощ та не в чухає вітер.

У свій тимчасовий притулок я повернувся наскрізь мокрий. Переодягтись не було у що тому похід по сусідах відкладається на завтра.

Часу вирішив не марнувати і зателефонувати до братових друзів. От халепа телефон не вмикається, напевно вода потрапила всередину. Одразу вийняв батарею та почав розбирати його своїм швейцарським ножем. Ця крихітна річ не одноразово виручала мене в далеких поїздках. Швидко впоратись не вдалось але  все ж таки розібрав. Всі деталі розклав на махровий рушник і згорнув його до ранку. Була ідея зателефонувати з міського телефону але виявилось, що на цьому номері, відімкнуте міжміське з’єднання.

Зранку, першою ж справою спробував скласти телефон. Нажаль він не запрацював. Після сніданку вирішив пройти по сусідах. Більшість квартир були порожні, та в інших не всі відчиняли. Як я вже звик, це не дало ніяких результатів. Знову ніхто і нічого не чев, та з братом мало спілкувались.

Навпроти квартири, що я знімав проживала літня жінка. Відкрити двері вона відмовилась і говорила зі мною через них. Точніше проганяла мене. Взагалі ніяк не хотіла спілкуватись, тільки кляла на чому світ стоїть.

Далі пройшовся по магазинах накупував цукерок та печива. Сам я не дуже притримуюсь різних звичаїв та традицій. Цього ж разу пообіцяв батькам зробити все, як вони кажуть: “Як треба”. Напакував пакетів та склав їх у коробку. Завтра вже річниця, аж не віриться, що рік пройшов.

Сидячи увечері в тиші чужої кімнати від несправедливості опускаються руки. Тепер розумію людей, які звертаються до різних шахраїв, що звуть себе екстрасенсами. Мені тако ж  пропонували, нахвалювали та гарантували результат. Напевно потрібно, бо не пробачу себе, якщо не дізнаюсь, що ж сталось у цьому клятому місті.

За вікном вже темно, сонця не видно напевно воно сідає. Замість нього в похмурому небі можна побачити величезну зграю воронів. На той час я не надав цьому значення, на півдні України восени це звичне явище. Тоді я просто не знав, що вони злітаються на свято.

Пам’ятаю той вечір до дрібниць. Завжди вважав, що в мене розвинута інтуїція, тепер так не вважаю. Мені захотілось випити кави та виявилось, що вона скінчилась. Доки ще повністю не стемніло хотів збігати до магазину. На майданчику між сходами почув знайомий неприємний голос старої сусідки. Вона відкрила двері і крикнула мені вслід:

Краще б тобі сидіти сьогодні в кімнаті за добре зачиненими дверима.

Повернувшись до неї я побачив старе обличчя спотворено широким шрамом через все обличчя. Здається у неї не було ока. Я зупинився. Вона додала:

Якщо звісно не хочеш закінчити, як твій брат.

Я побіг до неї з проханням пояснити. Але не встиг. Вона одразу зачинила двері і більше не відповідала. Можливо тоді потрібно було її послухатись, та зараз це не важливо. Надворі вже досить стемніло, достатньо для увімкнення світла над під’їздами. Магазин виявився зачиненим та взагалі на вулиці не було людей. Повертаючись назад почув якісь глухі звуки ударів. Вони наростали та були якісь поодинокі. Невдовзі стало зрозуміло звідки ці звуки. Двері під’їздів зачиняються одна за одною. Я поспішив до свого виявилось, він також зачинений. Тут я почув як мене гукнули.

Агов, а хто тут у нас? Невже мишка сама прийшла до нас?

Позаду мене стояло п’ятеро молодиків. Старшому з них не було і двадцяти.

Хлопці, мені не потрібні неприємності, я просто піду додому.

А хто каже, що в тебе будуть неприємності? Якщо зробиш все як ми скажемо, то відпустимо і підеш куди завгодно.

В мене всього десятка, а телефону взагалі немає. Ловити вам тут нічого.

Дядьку ти напевно не зрозумів, нам твої гроші не потрібні. Сходиш з нами, а там видно буде.

Нікуди я з вами не піду.

Реакція була миттєва. Один з них, різко вдарив мене у сонячне сплетіння на підмогу підійшли інші. І ось мене вже ведуть під руки до міської площі. На ній вже був натовп. Посеред площі стояв старий стіл. По обидві сторони від нього товклися молоді люди. Перед самим столом на колінах, закуті в кайданки тримали трьох людей. Хлопець ще зовсім молодий, напевно років сімнадцять. Був наляканий до смерті, по штаням було видно, що він їх промочив. Другим був чоловік років так з п’ятдесят. Та дівчина двадцять з хвостиком.

Мене підвели до них, підбили ногу та поставили на коліна. У цей момент під’їхали два авто. Та мені було не до них. Хлопці, що притягли мене, щось сказали на вухо одному з натовпу і той підійшов ближче.

О, у нас поповнення. Мені казали, що приїхав брат минулорічної мишки. Тобі стало духу вийти сьогодні пограти. А – протягнув він – бачу, що ти не знаєш, що тут коїться. То я тобі поясню, не хвилюйся.

Він засміявся, а за ним і весь натовп. З машин у сумках принесли якісь речі і поставили на стіл. Молодики по черзі підходили і діставали з цих сумок куртки. В одній були помаранчеві а в іншій світло сірі. Вдягали їх та вставляли до спеціальних нагрудних кишень спочатку ракетницю, а в інший ніж. Коли вони вдягнулись до мене повернувся той самий, що зібрався пояснювати.

Розумієш сьогодні свято. У нас гра. Он ті руді, ми сірі – він провів руками по своїй куртці і аж затремтів від задоволення з його горла вирвався короткий смішок – А ви мишки. Взагалі ми обираємо трьох. Привозимо їх до нашого міста з усієї України та граємось. Ваша єдина задача дожити до ранку. Як вийде вас ніхто не тримає, ну а як ні то вам уже буде байдуже.

Руді та сірі голосно сміялися після кожного його речення.

Зазвичай ми прибираємо схоплених мишок, а з твоїм братом вийшла заминка. Не встигли. А до містечка приїхали інвестори дивитись шахту, дуже рано приїхали. Та нічого спустили, як то кажуть на гальмах справу, та нікому до неї нема діла. До речі він також був випадковою мишкою, четвертою.

До нього підійшов один з рудих і щось сказав.

Добре, всім вже не терпиться. До суті. Вам дається фора в десять хвилин, а далі в гру вступаємо ми. Коли мишка вже не дихає в небо запускається ракета, того хто її зловив. Помаранчева або біла. Гра завершується коли буде зроблено три постріли, а два останні роки чотири. По одному на кожну мишку. Ну і на кінець, у вас також будуть ножі, але за все потрібно платити. І щоб ви це пам’ятали ми зробимо вам медальйони з ваших мізинців.

В усіх будинках разом погасло світло. Нас схопили. Зафіксували руки та секатором по черзі відрізали кожному мізинець на лівій руці. Ми всі волали від болю. До мізинців прив’язали нитки і повісили їх нам на шиї. Далі кинули під ноги ножі і приказали втікати.

У Вирві не було приватного сектора, тільки багатоповерхівки. Бетонні коробки розміщені на широких вулицях з алеями. Ховатись було ніде. Хлопчина кинувся до під’їзної двері почав стукати в неї і молити впустити. Чоловік прохав його йти з нами, але малий наче не чув. Ми кинули його там і побігли далі. Потрібно було покинути це кляте місто, в ньому шансів вижити не було. Не встигли ми вийти за межі Вирви побачили, як небо засвітила помаранчева ракета. Дівчина заплакала, та продовжила бігти.

Дивіться там! – показала вона на не добудовану багатоповерхівку – Там можна сховатись.

Погана ідея.  – відповів чоловік – Вікна та двері забиті дошками, крім однієї, якщо вони прийдуть туди то, вийти вже не вдасться.

Але дівчина не стала слухати і побігла в недобудову. Ми лишилися вдвох. Невдовзі вже були за містечком. Бігти не було сил, але ми продовжували йти подалі. Почалась гроза. Дощ линув не наче з відра, а блискавки прорізали все небо. Я почув звук пострілу і позаду нас в небо полетіла біла ракета. Тепер ми точно лишилися удвох. З міста йшла одна дорога, кілометрів через п’ять була розвилка. В одну сторону до шахти в іншу до траси. Там був наш порятунок, хоча до траси було ще кілометрів з десять-дванадцять. Я не пам’ятав з якої сторони приїхав до містечка. Тут ми вирішили, що хоча б один повинен врятуватись. То ж я пішов вліво, а чоловік направо.

Бігти я так і не міг, та навіть йти без зупинок. Рука неймовірно боліла. Вона вже неймовірно набрякла. Місце де був мізинець я стискав правою рукою. Дощ не давав рані затягнутись і кров все текла і текла. Ліктем постійно перевіряв чи не випав із-за поясу ніж. Десь за півтори години стало зрозуміло, що дорогу обрав не ту. У розпачі я стояв перед шахтою. Неподалік був невеликий гай. У грозу під деревами небезпечно але вибору не лишалось. Не знаю скільки часу минуло, коли в далі я побачив фари машин. Їх було досить багато. Це була та сама дорога до траси. Було досить далеко але я чітко почув крик. Не знаю що з ним робили але волав він дуже довго. І нарешті я побачив у небі білу ракету. Значить тепер будуть шукати мене. Бідолаха міг здати мене, та якщо і ні ці мерзотники самі здогадаються де мене шукати. Скоріш за все на трасі мене буде чекати засідка.

Я вирішив повернутись до міста але йти не по дорозі, а полями, щоб мене не знайшли. То було важко. Земля після затяжних дощів стала немов болото. Прогрузаючи майже по коліна, продовжував просуватись до Вирви. Пройшло дуже багато часу поки я здолав той шлях. І коли вже був біля самого краю поля, різкий свист прорізав ніч.

Метрів за сто від мене на дорозі стояв хлопець, а біля нього був пес. Він спустив собаку і вона побігла на мене. Ноги застрягли в багнюці і вже через мить вівчарка рвала мені ікру на правій нозі. Я впав намагався відігнати її від мене та марно. Відчував як зуби проривають шкіру та м’язи. Не знаю, напевно інтуїтивно схопив собаку за нашийник лівою опухлою рукою, а правою дістав ніж і почав різати їй горло. Вона вищала, намагалась вкусити мене за руки, але ніж вже скріб її хребет. Собака впала на землю. ЇЇ хазяїн з криками біг на мене. Зі страху кинув у нього ножем і здається він встромився. Куди саме  не побачив. Але нападник закричав і побіг від мене.

Я зняв вже з бездиханної собаки нашийник і затягнув його вище рани. Та пішов до міста. Вийшов неподалік будинку, де знімав квартиру. Зародилася надія, можливо я зможу потрапити всередину. Дорога за мною вкривалася брудом, що змивав дощ та кров’ю з ноги.

Діставшись до під’їзду переконався, що двері не відкрити. За спиною почув голос, що звав мене. Це був той самий сірий, що розповідав мені про їх гру. Я повернувся до нього лицем, обіперся на стіну коло дверей і знесилений сповз по ній вниз. Сірий підходив до мене хитаючись, для нього це забавка. У руці він трусив ножем.

Тут обличчя йому засвітило світло і я почув легеньке клацання і скрип дверей. Він подивився на двері, а потім на мене посміхнувся і промовив:

Ранок. Мишка ти врятувався. Йди я тебе відпускаю. За дві години буде йти автобус, давай так, щоб ти встиг на нього та нікому і ніколи не розповідай про цю ніч, а то наступного разу будеш не випадковою мишкою.

Я підвівся і пішов до під’їзду. Зайшов до квартири і хвилин двадцять сидів на підлозі коло зачинених дверей. Потім пішов до ванної та промив рани. В квартирі була аптечка. Скориставшись нею обробив руку та ногу і перебинтував їх. У мене були спортивні штани, які надягав під джинси в холодну погоду. Надягнув їх, а штани лишив прямо на підлозі. За півтори години вже покину квартиру. Бабка-сусідка дивилась на мене через дверне вічко, це відчував спиною. Як і погляди з вікон, що проводжали мене до зупинки. Під’їхав автобус і я покинув прокляте місто Вирва.

Минуло триста п’ятдесят дев’ять днів. І не було ні одного з них, щоб я не думав про повернення туди. Часу марно я не витрачав. Зараз біля мене розкладені декілька рушниць, пістолети та ножі. Три собаки, що я взяв з притулків та натренував. Також взяв старий УАЗ та зробив з нього майже танк. За декілька днів мишка прийде їсти не перебираючи ні сірих ні рудих.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *