Микита КІЛЯРОВ. Блакитна ряса

І

Як часто наша уява спотворює спогади з далекого минулого? Надто, якщо лише нам про них відомо? Все в цьому світі підвладне уяві, і якщо ми з легкістю на свідомому рівні можемо змінити власне минуле, то чи має сенс майбутнє?..

Мені вже не згадати тієї миті, коли ця історія набула теперішній вигляд і, щиро кажучи, з плином часу я й сам перестав брати її на віру. Одначе, я добре пам’ятаю ті жахливі дні, що я провадив у війні з власним глуздом та консервативними переконаннями. Ті болісні дні в передсмертній агонії розуму, що спричинила одна-єдина подія… 

З того часу я зненавидів сніг. Прихід зими породжує хаос у моїй внутрішній гармонії, а невимушеність білих порошин, що надвисають у повітрі, доводять мій глузд до божевілля. Ця цілковита білизна пробуджує в моєму хворобливому норові маніакальні нахили, а сусіди жаліються, що чують несамовиті крики розпачу з моєї домівки. То як так сталося, що звичні людству природні зміни так глибоко чіпляють мою неврівноваженість?

На зорі молодості мені випало відправитися до старого дитячого будинку Святого Демнеса, який розташовувався у відлюдних пригірських землях. Ходили чутки, що колись те місце обросте цивілізацією і в його сніжних заметах, подібно Нутту, розквітнуть великі міста. Проте час нещадно розправився з намірами мрійників, а стіни самотнього сиротинцю продовжували потерпати від руйнівних морозних вітрів.

З часом будинок спорожнів, і в його кімнатах жили хіба що щури та плели свої тенета павуки. До тієї миті, доки в найближчому місті Ізішхаді не вирішили сумлінно взятися за проблеми безпритульних дітей. Річ у тім, що місто почало страждати від високого рівня злочинності, через що діти жорстоких вбивць залишалися без родин. Тоді й вирішили їх відправляти до сиротинцю Святого Демнеса на північ.

Відтак постала нова проблема, адже не кожен вихователь згодиться приборкувати дітей насильників і душогубців. Кандидатів на посаду почали шукати серед моряків і солдатів. Так знайшли мене.

За час служби я побачив чимало жахливого. Я з впевненістю можу сказати про себе, що роки кровопролитних сутичок дзеркально обернули моє світосприйняття. Впоратися з кинутими напризволяще дітьми, мені здавалося, найлегшим випробуванням, яке могло послати мені доля.

Коли я приїхав до сиротинцю, то познайомився зі своїми колегами. Один з них, на ім’я Шемвер двадцять три роки провів у морях, а його пошрамоване тіло повставало розгорнутою книгою про битви з піратами та дикими племенами. У тридцять років Шемвер втратив ногу, тому його хода завжди супроводжувалася стукотом дерев’яного протезу. А ще зовсім недавно, під час плавань, його дружину стратили за, як він казав, антирелігійні переконання. Інший, старожил будинку, Кезай, не приховував, що колись професійно грабував і вбивав людей. Він працював найманцем в одного вельможі, проте потім закохався і покинув справу. Сім років тому його дружина та син загинули під час жахливої пандемії в Тайхаді, а через те йому добре відомо, як це — зостатися наодинці зі світом.

Сказати по правді, після перших проведених днів у будинку я не лишався у захваті. Щодня я виходив на прогулянку навколо маєтку, де піддавався жорстоким знущанням морозу й довколишньої приреченості. Безнадійна суцільна білизна огортала мене крилом гніту й спустошеності. Я кидав погляд на гори, що бовваніли у вічній млі, а думками витав десь далеко за ними — на краю цього світу. На південь від сиротинцю на кілька десятків миль розкинувся сосновий ліс, від якого повсякчас віяв нестерпний вітер. На ділянці будинку я знайшов невеликі дерев’яні паркани та лавки, засипані снігом, які, вочевидь, будувалися з тими невмирущими надіями на процвітання краю.

Однак, якщо ззовні я мерзнув від суворої природи, то паморозь всередині у мене викликали діти. Далебі, я ніколи не бачив більш підступних та моторошних обличь, ніж ті, які щодня споглядав десятками. Я абсолютно певен, що в руйнівній дірі хаосу менше зла, ніж в очах цих клятих засранців. Мені не відомо, що за сила оселилася в душі цих порідь, та не минало й дня, щоб ми з колегами прожили в спокої та тиші. Хтось звинуватить мене у перебільшенні та складному минулому, але я можу заприсягтися, що жодне моє слово не зрівняється зі сяйвом дійсності.

Одного разу я звично для себе прогулювався похмурим ранком і вперше звернув на доріжку, що вела до гір. Мені кортіло пройтися поруч з ними, осягнути їхню велич і могуть, споглянути на кам’яну стіну, що возвела природа, аби відмежувати нас від таємничості, котра ховалася за нею. Я шукав там спокій і гармонію — те, що в цих землях давно померло.

Та пошуки завели мене до дечого іншого. Дечого невтішного та відразного. До того, що ховалося під товстими шарами снігу біля самісінького підніжжя гір. Шпарко я кинувся назад до сиротинцю, аби покликати когось на допомогу. Зі мною зголосився піти Шемвер, доки Кезай приглядав за малими бісенятами. З-під застругів ми витягли синє тіло хлопчика. Він не був одягнений у теплий одяг, а так, неначе його витягли з будинку насильно.

Ми огляділи місце знахідки й дійшли висновку, що тіло ховалося на глибині кількох метрів у ямі, проте сильні вітри, що кілька днів дмухали уздовж гір, змістили майже метровий шар снігу на захід. У ямі я спостеріг ще дещо. Я б і не помітив той білий камінь, якби його не вкривали глибокі блакитні прорізи. Встановити час смерті хлопчика, зважаючи на крижані морози, ми не змогли. Мої колеги не впізнали загиблого, а отже, вбивство могло статися багато років тому.

Спілкування з дітьми не дало жодних плодів. Ніхто з них не відповідав змістовно. Пам’ятаю лише, як одне хлопча повсякчас мовчки черкало щось олівцем на папері, а троє по черзі лопотіли казки про блакитну рясу, немов не чули нас.

Того ж вечора я засів у бібліотеці, щоби відшукати в запліснявілих геологічних книжках нашу знахідку. Камінь легко вміщався у руці, навіть якби я його затиснув у кулак. Вражала невластива гладка поверхня й вишукана округлість. Попри це, каміння пронизали десятки глибоких тонких прорізів, схожих на руків’я ріки. Подібні артефакти мені досі не траплялися, та і я не мав впевненості, що це диво належало природі. Втім, знання про походження каменю могли б пролити світло на звірячий злочин.

 

ІІ

Гнітюча дійсність спаплюжила єдине донині чисте місце. Межа між двома світами стала настільки тонкою, що темна матерія просочилася до мого сну. Тієї ночі у найглибших закутках своєї свідомості я блукав довгими й темними коридорами притулку. Вони витягувалися, наче шия гадюки, і стискалися, немов налякана черепаха. Кожен крок я робив назустріч небуттю, і десь далеко на дні людського розуму мене огортала безнадія. Проте навіть там, серед безмежних лабіринтів сну, я почув дитячий голос. Він луною розливався у мороці коридорів і, подібно грізному грому, гучнішав біля моїх вух. Як я зазначав на початку, зараз я дивлюсь на це крізь призму часу та своєї притлумленої пам’яті, проте мене ніяк не покидає відчуття, що дитячий голос у мій сон проник з реальності. І ця думка наганяє більший жах, ніж той, що охопив мене у тих коридорах.

Спонуканий невідомою силою, я кинувся на пошуки дітей. Чи то вбачаючи у них свій порятунок, чи то прагнувши позбутись подразника. Лише великому Каркхату відомо, скільки часу я провів у багатообіцяльних пошуках і скільки тривала та відрадна мить, коли в кінці коридору я побачив їх. Двоє дітлахів стояли один на одному. Той, що вище, тримав у руках якусь картину, котру відчайно силкувався повісити на стіну. Саме тоді я помітив, що весь коридор прикрашали обрамлені малюнки, а втім, моя уява аж надто сором’язлива, щоб розкрити таємницю їхнього вмісту.

Я гукнув до дітей, що якраз причепили своє творіння серед інших. Вони різко обернулися до мене і тієї ж миті, не зістрибуючи, чкурнули геть. Я підійшов до картини та поглянув на неї. А затим розплющив очі. На вулиці сходило сонце…

Удень мені дісталась довільна година. Зазвичай, у цей час діти гралися або малювали. І хоча в кімнаті панувало безгоміння, та я почував себе гірше, ніж під час воєнних битв. Навіть зараз, заплющуючи очі в цілковитій тиші, я уявляю, як безмовно забавляються з іграшками ці жахливі створіння. Звинувачуйте мене в ненависті до дітей, але ніщо у світі не лякало мене більше, ніж їхні кам’яні обличчя.

Тоді, з поміж сонми інших, я помітив у кутку того хлопця, що так жваво малював олівцем напередодні. Здається, його звали Вехт або Нехт, а втім, це не важливо. Я поглянув на втілення уяви малого на папері та анічогісінько не збагнув. Хлопець вшанував мене своєю ламаною мовою, якою спілкувалися ще в давньому Нутті. Він оповідав про гори та ліси, про нестерпний холод півночі, а також про якогось чоловіка в блакитній рясі. Та я залишався не певен в останньому, позаяк не бездоганно розумів його.

Ввечері я захопив у бібліотеці старі записи про працівників притулку, маючи надію знайти там того, про кого мовив Вехт. З невеличким стосом паперу я зачинився у своїй кімнаті та півночі провів у лабіринтах рукописних літер.

Зі змруженими очима я все ж натрапив на цікаві факти. Один зі щоденників, які з десяток років тому активно застосовували в цих околицях для літописів, оповідає про таку собі Ехіль Зефуа, що працювала в притулку гувернанткою. У записах ідеться, що леді Ехіль в останні роки свого перебування в сиротинці відзначалася дивною поведінкою. Вона схибнулась на думці, що будинок зведений на місці колишнього подвижницького кладовища, де людей приносили в жертву одному з найдавніших істот цього світу — Вахасу морозів Міх-Ріши. За легендами, людей кидали в урвища, поливали водою та засипали снігом. Тодішні народи начебто вірили в те, що Вахас убереже їх від крижаних холодів і раптових снігових обвалів. Ехіль розповідала дітям жахливі історії про створіння в блакитній рясі, що приходить з гір разом із хуртовинами та морозить людей на смерть.

Пізніше гувернантку спіймали у відног, коли вона ховала в сніг чергову дитину. Вихователі знайшли в ямах чотири тіла, яких божевільна Ехіль встигла принести в жертву істоті в блакитній рясі. Через місяць жінку привселюдно стратили в Ізішхаді.

Того ж вечора я помітив, що загубив камінь. Нарікаючи собі на неуважність, я почимчикував до бібліотеки, де, як гадав, зоставив його на писемному столі. Холодний зимовий вечір вже зійшов на вулиці, проте деякі частини будинку досі залишалися неосвітленими. Походжаючи серед окутаних пітьмою коридорів, я раптом втратив потрібний мені шлях і завернув до зовсім незнайомих куточків сиротинцю. Поступово мене опосівало відчуття дежавю, і геть невідомі стіни раптом почали набувати знайомих ознак. Дійшовши до вікна в східному крилі будинку, я узяв з тумби канделябр і запалив свічку. Роззирнувшись, рушив углиб споруди. Далекоглядне око вогню торкнулося стін і старої позолоти, що обрамлювала картини. Коли я підніс свічу ближче до полотен, переді мною, неначе оспіваний скандинавами Біфрест, розкинулися витвори хворої уяви художника. Я не певен у тім, що бачив на малюнках людей або навіть тварин. Тонкий пензель митця звивався у найжахливіших формах, виводячи потворні й макабричні контури чужих цьому світові істот. Що змусило автора так знущатися над полотном, нещадно паплюжачи його осоружними подобами? Наскільки прогнила уява, щоби надати цим образам втілення?..

Пізніше я перестав зважати на картини, просуваючись коридором далі. Проте одна привернула мою увагу своєю надмірною недбалістю. Нерівність, з якою вона височіла на стіні, роздратувала би навіть найприхованішого перфекціоніста. А втім, дарма тоді я вирішив вшанувати її своїм поглядом. У перехресних рисках олівця я впізнав той самий малюнок Вехта, сенс якого доти залишався для мене незбагненим. Тепер я чітко бачив те, що він зобразив. Те, що раніше жило тільки у словах, набуло матеріальних рис і повстало переді мною у вигляді моторошної істоти в блакитній рясі. Не існує, мабуть, більш точнішого змалювання того, що століттями наганяло жах на мешканців північних Зайкрайземель і нуттійського острову, ніж малюнок знедоленої, осиротілої дитини.

Вражений рисунком і розлючений неохайністю, я узяв картину, щоб вирівняти, однак вона несподівано зірвалася зі цвяха й опинилася у моїй руці. Краєм ока я спостеріг нерівність у стіні й підніс до неї канделябр. Западина виявилася глибокою дірою і те, що я взрів по той бік цеглин, виплеснуло на мене цебер крижаної води. Принаймні так я почувався, побачивши напіврозкладене, прогниле людське тіло. Не гаючи більше жодної миті, я драпонув назад — сповістити про все колег.

Вклавши дітей спати, ми зібралися у вітальні, де розтопили комин. Незважаючи на тріщання розпечених дров, холод пробирався крізь щілини в шибках вікон і вкривав ожеледдю й без того застиглий дух. Я одразу всадив Шемвера й Кезая на канапу та простягнув їм старі щоденники про леді Ехіль. Стомлений погляд Кезая видавав повну байдужість, тоді як у Шемвера я спостеріг незрозуміле збентеження. На щоках виступили вилиці, а пальці міцно зчепили клаптики паперу.

— Щось не так? — поцікавився я.

— Пусте. — Із вдаваним спокоєм відказав Шемвер. — Дуже виснажливий день.

— Де це ти знайшов? — запитав Кезай.

— В архівах бібліотеки, коли шукав щось схоже на чоловіка в блакитній рясі.

— Правда? — раптом обличчя Кезая заполонила дивна цікавість.

— Але не це мене так вразило, як небіжчик у стіні коридору.

Тієї ж миті Кезай помітно змарнів. Він підвівся з канапи та підійшов до ніші поруч комину. Він засунув туди руку й витягнув пляшку вина.

— Давно чекав, щоб це зробити, — промовив Кезай, відкоркував пляшку та дістав сигару. — Справжнє фентґурське вино та сигара, скручена зі сехвіратського тютюну — я беріг це для слушної миті, однак не думав, що вона буде такою гнітючою. Розповідай.

Тоді я виклав їм про сни, про тривожне відчуття у присутності дітей, про коридор і про картину зі створінням у блакитній рясі. Також я повернувся і до леді Ехіль, поділившись думкою про те, що саме через жінку цей притулок обріс химерністю та таємничістю і назавжди загубив мрії місцевих на розквіт краю.

— То ця клята шльондра, — не тримав у собі слів вражений алкоголем мозок Кезая, — зарила в сніг дітей для того, щоб віддати шану цьому чудовиську?

— Добирай слова, Кезає! — зненацька обурився Шемвер. — У моїй присутності не смій так висловлюватися про жінок!

— Та мені плювати на тебе та на жінок, чорт забирай! — відповів Кезай, підвівшись з канапи. — Ця божевільна отримала по заслузі!

Шемвер хутко підірвався та зніс Кезая з ніг. Він замахнувся, щоби дати невихованому п’яниці чоловічої науки, але вмить зупинився.

— Вона твоя дружина, — викликнув я, осяваний спогадом про страту. — Ось чому ти так напружився, коли я розповідав про неї!

— Ехіль ні в чому не винна! — промовив він до мене. — І я приїхав сюди це довести!

Наостанок Шемвер кинув на Кезая зневажливий погляд і пішов до виходу. А втім, якщо досвідченому моряку вдалося притлумити свій гнів, то неврівноваженому від вина найманцю це було не під силу. Пригноблений Кезай підвівся з підлоги й налетів на кривдника, засадивши пляшкою по голові. Шемвер на мить завмер, а затим гепнувся долілиць. Дерев’яним паркетом розлилася кров з проломленої голови. З кишені Шемвера вивалився білий камінь, котрий, як мені гадалось, я загубив. Над мертвим тілом заціпеніло стояв Кезай, тримаючи в руці розбиту пляшку. Усвідомлення скоєного сходило на нього поступово. Зрештою вбивця розпачливо всівся біля стіни та схопився за голову.

— Що ти накоїв? — спантеличено запитав я, кидаючи погляд то на Кезая, то на мертвого Шемвера. Натомість у відповідь жалюгідний вбивця щось нерозбірливо жебонів собі під носа. Я підійшов ближче і перепитав.

— Знову. Знову на ті ж самі граблі, — торував він. — Тільки не воно. Не воно. Знову.

— Що знову, Кезає? — запитував я з важкою тривогою на серці.

— Той труп у стіні,  — промовив він, — то моїх рук справа. Кілька років тому.

— Навіщо?

— Він відмовлявся вірити в істоту в блакитній рясі, — відповів Кезай так, немов оповідав про неспростовний факт. — Я казав йому, що бачив істоту в сніжній млі біля гір. А він не вірив. Він кепкував з мене, а я розгнівався. Той жорстокий непідвладний найманець ще досі живе всередині мене. Я хотів покарати негідника, але він вже не дихав…

— І ти вирішив сховати його в стіні за картиною?

— На вулиці вирувала негода, і це був єдиний шанс зостатися нерозкритим. Люди тоді зникали, як зірки на світанку. Одні йшли, інші приходили.

— А як щодо того малюнку на картині? Це ти його туди повісив?

Кезай раптово замовк, поглянувши на мене здивованими очима. Затим вітальню заповнив голосний сміх.

— Це твій малюнок, — відповів він.

— Про що ти кажеш?

— Ти його безперестанку черкав після того, як знайшли те тіло в снігу. Під час бесіди з дітьми, під час довільних годин — повсякчас. Ти сідав за стіл, клав перед собою той чудернацький білий камінь з глибокими блакитними прорізами й годинами ковзав рукою по аркушу. Потім Шемвер потайки поцупив у тебе камінь, і ти либонь іншою людиною став.

— А як же той малий хлопець, Вехт чи Нехт? — продовжував сипати запитаннями я, намагаючись підібрати раціональні аргументи на повні абсурду слова Кезая.

— Який малий, Рехте? — знущальна посмішка чоловіка вмить поступилася серйозності. — Чи ти з глузду з’їхав?..

Із клубком думок у голові я стрімко вийшов на вулицю, ймучи віру, що свіже повітря допоможе його розплутати. Коли мені здавалося, що я розв’язав міцний вузол, він заплітався в інший — ще міцніший. Я пригадував своє дитинство — я бачив той самий ліс, ту саму снігову пустку навколо притулку, ба навіть ті самі гори! Все в моїх споминах виринало ідентичне теперішньому. Чи малював я раніше?.. Хіба що тоді, коли сидів у кутку кімнати, поодаль від інших, та затято черкав олівцем те, про що розповідала нам гувернантка. Чи траплявся мені той камінь?.. Хіба що тоді, коли дід привіз мені сувенір з Нутта, а потім безслідно зник. Гладкий білий камінь з глибокими прорізами… Чи бачив я ці сумні пейзажі?.. Хіба що тоді, коли решта відібрала мій камінь і побігла до гір. Коли крізь буремний морозний вітер я пробирався до відног і на пагорбах побачив юрму зловісних дітлахів, що закопували в сніг чергову жертву. Один з них тримав дідів подарунок і єхидно посміхався. Він вкинув його до ями, і тієї ж миті над ними я побачив високого чоловіка, значно більшого за звичайну людину. Сніг пролітав проз його білу маску, що як дві краплі скидалася на мій камінь, а сильний вітер колихав блакитну рясу.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *