Павло ЧЕРЕПЮК. Темніше за чорне

Люди почали збиратися в провулку, коли Петро дістав фотоапарат. Встиг зробити кілька знімків, поки його не відштовхнув міліціонер. Вони зустрілися поглядами, і на обличчі людини у формі відбилася зневага. Чоловіки впізнали один одного.

– Що тут сталося? – запитав Петро.

– Ти більше не мент, так що відвали й зітри фото, а то я камеру розіб’ю.

– Пішов ти! – кинув Петро і відштовхнув сержанта. 

Не звертаючи уваги на погрози міліціонера, Петро пішов геть з провулка. Він був єдиним, хто встиг зробити фото, поки труп не накрили простирадлом. Газети за таке непогано платять, думав він, переглядаючи знімки на маленькому екрані фотоапарата. Суми вистачить, щоб сплатити оренду за кілька тижнів тієї діри, в якій він ночував, і ще на випивку залишиться. Зараз ця цифрова камера і приймач в машині, здатний ловити міліцейську хвилю, допомагають йому заробляти на життя. Щось у цих фотографіях здавалось дивним – справа не в жіночому трупі, а в чомусь іншому. Петро перегорнув фотографії та знайшов знімок, зроблений місяць тому. На ньому також була зображена оголена мертва жінка. Але Петра цікавила не вона, а сірий паркан, біля якого лежав труп. На ньому чоловік розгледів той же жовтий знак, що і на цегляній стіні будинку на сьогоднішній фотографії.

Петро пішов у міліцію тому, що хотів розкривати злочини, як детективи в книгах і фільмах. Після армії його взяли на службу, але робота виявилася не такою, як він собі уявляв. Через два з половиною роки він покинув службу. Але Петро ніколи не шкодував і знав, що вчинив би так само. Навіть як би не трагічні події тієї ночі. Він розумів, що не зможе змінити нічого в цій системі. Але для себе вирішив, що не буде частиною її. Напевно, тоді б він вважав своє теперішнє заняття огидним. Але що поганого у продажу фотографій з місць злочину пресі. Так, «четверта влада» більше думає про те, як збільшити тиражі. Але все ж, як і раніше, здатна донести інформацію в маси, і не тільки замовну. Без статті в одній газеті йому б два роки тому важко довелося.

Віталій не сподобався Петру, як тільки вони стали напарниками. Але таких, як він, – більшість. Віталій пішов на службу, щоб наживатися, використовуючи звичайні напрацьовані схеми. Брав свою частку у місцевих дрібних наркоторговців, затримував з «колесами» або порошком мажорів біля нічних клубів. Не заводячи справ відпускав, отримавши гроші від їхніх батьків. На щось більше у нього не вистачало фантазії. Петру все це не подобалося, а напарник тільки посміювався, говорив: вчися, як бабки заробляти.

В те останнє їх нічне чергування, Петро йшов з повною упевненістю, що нічого змінити в цій ситуації він не може. Все зв’язано в один вузол. Сутенери, наркоторговці, міліція, чиновники – це все частини одного механізму, який має назву – мегаполіс.  Кожний в нетрях бетонного лісу виконує свою роль.

Останнім часом нічні чергування у нього починалися з півпляшки коньяку. Машину найчастіше вів Віталій, він на зміні любив вживати інші речовини. Вони вже кілька годин каталися по району, коли отримали виклик: хтось поскаржився на галасливих підлітків у дворі. Віталій рідко їздив на такі виклики – говорив, що поживитися нічим, а молокососи ще з годинку погорлають і розійдуться. Але тієї ночі збіглося кілька обставин: ми ще нічого не заробили, у Віталія закінчилася доза і він був не в настрої. І ми перебували за півкілометра до місця.

Машину ми залишили за будинком та пішки зайшли у тихий двір. На лавці сиділо двоє – хлопець, схиливши голову собі до колін і дівчина.

– Чого шумимо? Документи показуємо, – сказав Віталій.

– Ми не шуміли, це інші, вони пішли, – тремтячим голос відповіла дівчина.

Віталій посвітив ліхтариком на її гарне обличчя. Петро добре запам’ятав наївний, ще дитячий погляд. Після цієї ночі очі дівчини дивились на світ інакше.

– Що з ним? – Запитав Петро.

– Я не знаю, ми гуляли з його друзями, і йому дали якісь таблетки. Він пив тільки пиво.

Віталій почав обшукувати хлопця.

– Так от і знайшов, зрозуміло, «колеса». Бери хлопця в машину, – сказав він Петру і показав пакетик.

– Ні, не треба, не затримуйте Олега, це не його! – заплакала дівчина.

– Іди додому, – сказав Петро, – Ти далеко живеш?

– Недалеко, і Олег теж, я відведу його додому, – крізь сльози сказала вона.

– От чого ти захотіла. Я теж чогось хочу, – сказав Віталій і посміхнувся.

Петро впізнав цю посмішку і знервовано сказав напарнику:

– Вона ж іще дівчинка, нехай іде.

– Сама винна, нічого ночами шлятися, – сказав Віталій і потягнув її за руку: – Йдемо, сучко, ми з тобою домовимося, якщо не хочеш, щоб твого хлопця посадили.

Вони зникли в провулку. Петро перевірив пульс хлопця, той був просто безтями. Пролунав крик дівчини. І патрульний побіг в провулок де побачив, як Віталій тримає однією рукою дівчинку за волосся, а другою підтримує розстебнуті штани.

– Потримай її, а то вона пручатися вирішила.

– Відпусти її!

– Що?! Ти мені ще будеш вказувати?! А ну, швидко виконав наказ старшого за званням!

Коли Віталій відвернувся, дівчинка вдарила його ногою в пах. Він скрикнув від люті і вдарив її кулаком в обличчя.

– Ти сама в цьому винна, тупа сука!

Петро схопив Віталія за комір і потягнув так сильно, що тканина піджака затріщала. Віталій встав і зі злістю подивився на напарника.

– Що ти собі дозволяєш, щеня? – прогарчав він і вдарив Петра в ніс. У нього в очах потемніло і різкий біль спалахнув в голові. Через кілька хвилин Петро прийшов до тями та побачив, як напарник ґвалтував школярку. Їй було п’ятнадцять, про це він дізнався пізніше. Він вдарив Віталія кулаком по потилиці. Ґвалтівник відреагував миттєво, підскочив і вдарив Петра по зламаному носі. Знову чорна пелена болю приховала все навколо. Але Віталій не зупинився, повалив його на землю і почав бити ногами.

– Не треба! – відволікла дівчинка криком Віталія, і це дало Петру шанс. Він намагаючись підвестись намацав шматок арматури на асфальті. Став на ноги й встиг ударити Віталія по спині.

 

                                                      ***

 

Після цієї ночі Петро і Віталій більше не служили в міліції. Віталій змінив патрульну машину на інвалідне крісло. А з появою статті в газеті від шкільного друга Петра, яка ставила більше питань у цій справі, ніж давала відповідей, з нього зняли всі звинувачення. У міліції не хотіли, щоб спливла правда. Вони змогли натиснути й на батьків дівчини, її звали Віка. І вона в суді сказала, що не запам’ятала того, хто на неї напав. Офіційною версією стала та, що Віталій і Петро врятували дівчинку від ґвалтівника, але він вдарив Віталія і зник.

Минуло два роки, Петро заробляв тим, що продавав фотографії в газети. Цю роботу порадив друг – журналіст Ігор, який і написав статтю, що врятувала колишнього міліціонера від в’язниці. Фотографією Петро захоплювався ще зі шкільних років. Тоді йому дід подарував плівковий “Зеніт”. Під час служби в міліції він купив собі професійний цифровий “Нікон”. Час від часу чоловік їздив у різні цікаві місця де практикувався у фотомистецтві. Але для заробітку довелось знімати кримінальні хроніки замість архітектури та краєвидів природи.

Петро повернувся на місце злочину через кілька годин, труп вже відвезли, а кров замили, її й так було небагато. Не потрібно бути медекспертом, щоб зрозуміти, що жінку вбили в іншому місці. Але не труп його цікавив, а жовтий знак на стіні. Коли Петро фотографував, світло ліхтаря на вулиці, позаду нього, блимнуло декілька разів, і почулось статичне гудіння. Через що фотоапарат затрясся у його руках. Чоловік витер спітнілі пальці об джинси, та знову підніс фотокамеру до очей. Хоч серце шалено калатало, йому вдалось зробити декілька чітких знімків стіни з жовтим знаком та провулку.   

Коли вдома Петро перекинув знімки на ноутбук, то зміг помітити у провулку темну постать, яка зливалася із заднім планом. За допомогою програми для редагування він зробити фотографію контрастнішою і світлішою. Тепер не існувало жодних сумнівів, що в кадрі спиною стояла людина в чорному плащі, на плечі спадало довге волосся. Важко зрозуміти, жінка це чи чоловік. Петро так довго дивився на зображення на моніторі ноутбука, що коли відвів погляд, то помітив у темному куті кімнати фігуру. Всього лише мить хтось стояв розвернувшись до нього спиною. Але ця мить не тільки відбилась на сітківці очей Петра, але він відчув тривогу, що переходила в паніку. Здалося, що температура в кімнаті впала градусів на десять. Наче хтось включив кондиціонер, якого в квартирі ніколи не було. Світло декілька разів блимнуло.

Неприродна тиша панувала всюди. Зазвичай крізь тонкі стіни чутно звук телевізора старої сусідки чи скандал з іншої квартири. Навіть на вулиці було тихо. Немов він залишився один не тільки в цьому старому будинку, але й у всьому світі. А за стінами панувала порожнеча.

 

                                                       ***

 

– Кажеш, не бачив його, коли знімав? – запитав Ігор, розглядаючи фотографію на моніторі ноутбука.

– Ні. Тільки вже дома коли редагував фото, – відповів Петро.

– Може це якийсь волоцюга? Чи ти гадаєш, що то вбивця повернувся на місце злочину?

– Навіть не знаю. Але стає моторошно, як подумаю, що в провулку хтось ховався, а я й не помітив.

– Ти туди вчора повернувся тому, що зацікавив цей знак? – вказав журналіст на зображення на моніторі.

– Так. Адже він такий же, як і на місці минулого вбивства.

Ігор порівняв фотографії, уважно роздавився жовтий знак і сказав:

– Цікаво. Фарба густа та для малюнка використовували пензель чи щось подібне.

– Тому я і звернув увагу, що це не схоже на звичайні графіті.

– Думаєш, це якось пов’язано із обома вбивствами?

– Ти ж сам писав у статті, що це, можливо, серія, – нагадав Петро.

– Сам знаєш, що звичайним вбивством в нашому місті нікого не здивуєш. Читачам потрібні сенсації, тому я і написав, що, можливо, ці два вбивства пов’язані. Тим більше, подібності є – молоді жінки, вбиті дивною зброєю. І трупи знайдені в одному районі.

– А що за зброя?

– Це не звичайний ніж, а тонке лезо, як кортик або багнет, – відповів Ігор, та продовжив розмірковувати: – Але на місці злочину дуже мало крові. А при такому глибокому ударі прямо в шию вона повинна политись фонтаном.

– Я теж це помітив. Коли служив ментом, то не раз приїздив на місця злочину після різанини – там кров повсюди. Тому і думаю, що їх убили в іншому місці, а трупи підкинули.

Журналіст нічого не відповів, а щось шукав у ноутбуці.

– Цей знак я бачив і раніше. Ось дивись, – Ігор розвернув ноутбук до товариша, показав на екрані знімки декількох парканів та стін. І на всіх був намальований один і той самий жовтий знак.

– Знімки зроблено в нашому місті?

– Тільки один. Понад рік тому його зробив інший кореспондент недалеко від місця злочину. Але я вже не пам’ятаю, що там сталось. Мене тоді зацікавив сам дивний малюнок. Знайшов в мережі ще ці фото.

– Що він може значити?

– Я так і не зміг з’ясувати, але він пов’язаний з жертвоприношенням якогось давнього культу.

– Вбивця вважає, що він приносить жертву? Але кому? – Петро не чекав відповіді, а роздивлявся жовтий знак на фото. Чомусь йому здалось, що він його бачив раніше, ніж місяць тому.

 

                                                         ***

 

Сутінки тихо опускалися, в парку прогулювалися люди. Петро повертався додому з редакції, і несподівано його хтось окликнув. Він обернувся і побачив дівчину, вона посміхалася йому.

– Я вас впізнала Петро, пам’ятайте мене?

– Віка?

– Впізнали. Отже, я не сильно змінилася за ці два роки.

– Подорослішала. Та така ж гарна.

– Дякую, – дівчина посміхнулася, – А чим ти зараз займаєшся?

Перехід на «ти» трохи збентежив Петра, але у них була не така й велика різниця у віці. А те, через що вони разом пройшли, зробило їх не чужими.

– Я фотографую для газети, – сказав він, поплескавши по фотоапарату, що висів на плечі.

– Та ти фотограф! Сфотографуй мене, – сказала вона і розстебнула пальто. Віка була одягнута у тонкий светр, клітчасту міні-спідницю і чорні гетри, що закінчувались вище колін.

– Ні, я не хочу зараз знімати.

– Ну, будь ласка, – сказала вона і почала позувати.

Петро зробив пару знімків, і у нього пришвидшився пульс, коли він відкрив фотографію для перегляду на екрані. Чоловік зрозумів, що накликав на Віку щось жахливе – те що переслідує його самого. На першому знімку за дівчиною біля дерева стояв чоловік. Його голова була трохи повернена, пасма волосся приховували обличчя. На наступному знімку він знаходився ще ближче і дивився на дівчину. На його обличчя спадали чорні брудні локони, скрізь які стирчав довгий гострий ніс, як дзьоб. Його очі сіро-металевого кольору випромінювали холод. Петро не захотів дивитися останній кадр.

– Покажи мені, як я вийшла? – підбігла Віка. Але Петро встиг сховати камеру.

– Нічого не вийшло, акумулятор сів.

– Жодного кадру?

Петро похитав головою і спитав:

– А ти як? Десь навчаєшся?

– Так, я поступила на менеджмент.

– І як, подобатися?

– Ні. Батьки наполягли. Може, пройдемося по парку, якщо ти не поспішаєш додому, до сім’ї?

– Я сам живу.

– Справді? Хоча ти ще молодий. Тобі двадцять п’ять? – сказала дичина так, що Петру здалось, що вона до нього залицяється.

– Минулого місяця виповнилось двадцять шість.

– А мені вже скоро вісімнадцять, – сказала Віка і підморгнула. А чоловік подумав, що напевно не здалось.

Близько години вони базікали на різні незначні теми. І, як досвідчені моряки, намагалися обходити рифи драматичної ночі, яка два роки тому змінила їхнє життя. Коли вже повністю стемніло, вони вийшли з парку.

– Я тебе підвезу, – сказав Петро: – Кажи куди їхати.

Вона посміхнулася, обхопила його шию, поцілувала в губи і сказала:

– Їдьмо до тебе.

 

                                                    ***

 

– Вже пізно, я тебе відвезу додому – сказав Петро, одягаючись.

– Це в мене вперше, – сказала Вікторія, встаючи з ліжка.

Він здивовано глянув на дівчину. Вона посміхалася.

– Після того, що трапилося, у мене ні з ким не було. Я просто не могла. Але з тобою інакше. Мені здається, що я чекала тебе ці два роки. Часто згадувала про тебе.

Петро не знав, що йому на це відповісти, але поки думав, слова самі зірвалися з язика:

– Я багато думав про тебе. Мені запам’яталося твоє вродливе обличчя із сумними очима. Коли ми бачилися востаннє в суді, ти була схожа на дитину з дорослими очима. Я знаю, що винен у цьому, і міг тоді все змінити, якби я не зволікав.

Віка нічого не сказала. Петро пішов у ванну, а коли повернувся, застав дівчину на ліжку – вона вдягла лише спідню білизну і тримала в руках фотоапарат. Коли чоловік увійшов, вона подивилася на нього сповненими жахом очима.

– Хто це!? – в її голосі лунали істеричні нотки.

– Я не знаю, – Петро обійняв дівчину і подивився на третій знімок. Довговолосий чоловік стояв за спиною Вікторії та посміхався. Але ні в усмішці, ні у погляді сірих очей не було нічого людського.

– Він з’являється на моїх знімках останні дні. Мені здається, я божеволію. Але ці знімки бачать інші.

– Але як це може бути? Як він може з моїх кошмарів потрапити на твої знімки? Цей монстр, який видає себе за людину, переслідує мене у нічних жахах протягом двох років. Після того, що сталось… Ці кошмари настільки жахливі та реалістичні… Я не хочу говорити про те, що він робить зі мною уві сні, – вона заплакала.

Петро не знав, що сказати, жах стискав його зсередини мертвою хваткою. Він не міг відвести погляд від обличчя незнайомця. Здавалося, що сірі очі з екрана фотоапарата дивилися на нього. А зіниці чорні, як безмежна космічна пітьма. Він тільки намагався виглядати, як людина, але навіть по знімку зрозуміло, наскільки він чужий людству. І ця істота була не тільки його кошмаром, як Петро думав раніше. Воно переслідує Віку вже два роки. З того ж часу, як і його життя перетворилося на кошмар.

Віка заспокоїлася через чверть години, і вони спустилися у двір. Петро підійшов до машини, але тільки дістав ключ, як його вдарили ззаду по голові. Він прийшов до тями на асфальті біля машини. Скільки минуло часу, він не міг зорієнтуватись. Віки ніде не було видно, на землі з іншого боку машини лежала її сумочка. У голові гуло, а перед очима немов туман усе застеляв. Крізь нічну тишу він почув жіночий крик. Петро побіг на звук. Звернувши за ріг будинку, він побачив декілька фігур – вони зайшлі в будівлю покинутого складу.

– Допоможіть! –  кричала Віка.

Відлуння кроків розносилося у величезному темному приміщенні. Петро не відразу помітив кілька фігур в протилежному кінці. Зупинився посеред порожнього складу, коли усвідомив, що йому нічим захищатися, а в голові ще пульсує біль. Через удар він не зміг тверезо оцінити, що відбувається. І тепер опинився в пастці. До приміщення зайшли двоє людей і зачинили за собою двері. На мить Петро замружився, коли кілька людей запалили смолоскипи. Пролунав металевий скрип, і з темряви на інвалідному візку виїхав Віталій. Біля нього стояло двоє чоловіків і Вікторія, її ні хто не тримав. Петро впізнав одного з них – той же лейтенант, якого бачив на місці останнього вбивства.

– Ось ми й зустрілися напарнику, – сказав Віталій, – Ти ж не думав, що я тобі забуду це? – він поплескав долонями по колесах коляски.

– Відпусти її, вона і так через тебе настраждалася, – сказав Петро.

– А Віку тут ніхто не тримає, правда?

Дівчина сумно посміхнулася. Петро зрозумів, що зустрілися вони сьогодні не випадково.

– Чому ти йому допомогла? Це ж він зламав твоє життя! – розгублено гукнув Петро.

– Хріновий з тебе мент. Навіть не можеш відрізнити повію-наркоманку від сумлінної студентки. Я показав їй життя, справжнє доросле життя. Але вона з ним не впоралася. Невже ти повірив у щасливий кінець? Ні для кого з нас трьох та ніч не закінчилася.

Вікторія приречено подивилася на Петра, по її щоках потекла туш. Вона промовила спокійним голосом, здавалось, що дівчина розімліла, що буде з нею далі:

– Ти знав, що буде, але не завадив йому. Скільки разів ти стояв на шухері, поки він ґвалтував дівок? Скільки разів він при тобі брав гроші у наркоманів? А тепер ти вважаєш себе невинним. Ти не кращий за них усіх, цих продажних ментів. Ти знаєш, той високий чоловік з брудним волоссям не приходить до невинних. Він приходить до тих, у кого чорнота всередині. Ти бачив це в його очах…

– Заткнись! Досить! Я не говорити сюди прийшов. Ти мені не потрібна більше, – сказав Віталій.

Один із чоловіків дістав ніж і схопив Вікторію за волосся. Вона не встигла скрикнути, як лезо перерізало їй горло. Двоє схопили Петра і заламали руки. Вони діяли чітко і професійно.

– З тобою так швидко не буде, – сказав Віталій і дістав ніж.

Петро подивився на темну калюжу крові на землі й сказав:

– Немає невинних, ми всі платимо за кожен свій крок. І я заплатив високу ціну.

– Що ти несеш? Розплата тільки починається, – заперечив Віталій.

– Це я його привів сюди, – сказав Петро, дивлячись на металевий балкон збоку над нападниками. Всі присутні підняли погляд і побачили довговолосого високого незнайомця в чорному плащі, який обхопив довгими тонким пальцями, схожими на пташині пазурі, іржавий поручені й дивився вниз. Серед спутаних чорних патлів стирчав довгій гострий ніс, наче дзьоб. Петро тільки зараз згадав, що перший раз побачив це створіння два роки тому.

 

                                                         ***

 

Служба звалилась із плечей Петра, як важка брила. Тепер погони не впивалися кліщами в плечі, а однострій не сковував тіло. Але у нього всередині було так хмарно й сіро, як у цей осінній день. Завершивши всі справи у відділку, Петро просто катався по місту на своєму авто. Сірі будівлі під сірим небом, сірі люди із сірим нутром. Але є й ті, в кого всередині світлого не залишилось, і лише темрява наповнювала їх. Тоді він зрозумів – це місто його не відпустить. Кам’яна пастка перетворювала людей на рабів. Залізобетонний ідол потребував жертвоприношення та отримував своє – тисячі розбитих сподівань, надій та пролиту кров, що спрагло вбирав асфальт.

Автомобіль Петра зупинився біля парку, на околиці міста. Тут починались хвойні ліси, але бетонна проказа вже й сюди добралась. На тій стороні від траси вже здимались в височінь бетоні каркаси майбутніх житлових комплексів. А далі виднілись на фоні сірого неба, наче башти якогось фантастичного міста, труби закинутої промислової зони. Раніше Петро не бував у цих місцях. Парк здавався занедбаним, залишились руїни якихось будівель, іржаві гойдалки, спортивні драбини, перекладини та багато сміття. На зламаних гілках дерев висіли автомобільні шини. Він сьогодні хотів втекти якомога далі від міста, опинитись серед дерев, де не видно сірих будівель та іржавих труб. Петро пройшов через те, що раніше було парком, прямував у гущавину, далі пробирався між заростей підліску.

Стежка вивела на галявину, де між вікових сосен сіріли бетоні стіни, якоїсь будівлі. Підійшовши ближче, чоловік зрозумів що це залізобетоні залишки, вкриті мохом, від ДОТу. Петро обійшов оборону точку, з іншого боку дах часткову зруйнувався і важкі брили хилились до низу. На стіні намальований дивний жовтий знак. Він зробив декілька знімків і оглянув результат. На одному кадрі побачив волоцюгу у темному плащі й з довгим брудним волоссям, він сидів на напівзруйнованій стіні. Петро підвів голову, але нікого не побачив. Тоді він подивився через фотоапарат – на моніторі також не було нікого. І лише коли натиснув на кнопку і на екрані з’явилася рамка, в кадрі проявився незнайомець. Він вказав пальцем на Петра, наче націлився на здобич, а тоді зістрибнув, впевнено як хижак. Фотокамера майже вислизнула зі спітнілих пальців Петра.  В реальному світі цієї істоти не було. Чи може людське око не здатне його побачити? Колишній міліціонер більше не дивився на світ через екран фотоапарату, але все одно відчував чиюсь присутність. Сосни немов закружляли навколо, все втратило чіткість, Петро зрозумів, що зараз може знепритомніти й впасти на землю. Але з останніх сил намагається втекти якомога далі від ДОТу.

Отямився Петро вже за кермом машини, коли йому просигналили на перехресті. Зовсім не пам’ятав як дістався від ДОТу до дороги. Він від’їхав далеко від парку, але не зупиняючись домчав до дому. Де вже знову подивився фотографії й побачив, що зняв відео. Включив перегляд, і на маленькому екрані чоловік із брудним довгим волоссям підійшов до нього і сказав:

– Темрява йде за тобою, Петре. Ти впустиш темряву і будеш служити Пожирачеві Світів. Ти повинен принести жертву – кров і біль. Я прийду туди, де ти мені залишиш здобич, жовтий знак вкаже мені шлях.

Петро зрозумів, що істота на відео тільки видає себе за людину. Він зрозумів це по його очах. У них була сама темрява. Істота в чорному плащі простягнула довгу руку, на долоні лежали дивний тонкий ніж і тюбик із фарбою. Останні кілька секунд на відео лунав шум, і похмуре небо на задньому плані закручувалось в спіраль. Петро не пам’ятав, як очистив карту пам’яті на фотоапараті. А в бардачку машини знайшов ніж і тюбик із жовтою фарбою.

 

                                                      ***

 

Петро в свої вітальні у кріслі, дивиться новини. Зліва від подертого крісла на низькому столику, вкритому застарілими плямами, майже порожня пляшка коньяку. На екрані старого, великого  телевізора йде репортаж про масове вбивство на території покинутого складу. Вбита неповнолітня повія, три міліціонери та два колишні співробітники органів правопорядку. Доки диктор говорить у Петра перед очима з’являються сцени того, що насправді відбувалось. Все проноситься, наче кадрами: блиск тонкого леза, пульсуючі вени на шиях, червоне повсюди, крики, жах, паніка, брудне довге волосся. Темрява, а потім кінець ритуалу, жовтий знак і червоні руки. Його руки в крові, і запах металу. Високий чоловік дивиться на Петра, який приніс йому те, чого той чекав. Він посміхається. Вони обидва посміхаються, коли кров з рук Петра стікає в калюжу, а та поступово випаровується.

Повільно Петро повертається до реальності, на екрані зависла картинка: жовтий знак на стіні складу. Блимає світло, і телевізор передає тільки білий шум, Петро не зважає, повільно встає та  йде до вбиральні. Ту також блимає тьмяна лампа па стелі, холодне світло по краплині стікає по брудному кахлю на стінах. Він умивається і дивиться в дзеркало – в  ньому відбилось чуже, але вже знайоме бліде обличчя. На  вкриті щетиною щоки спадають брудні пасма волосся. Зараз його погляд задоволений, він посміхається, показуючи звірячий оскал, але скоро голод знов повернеться. Петро вдарив лобом у дзеркало, лишивши на поверхні кривавий відбиток, по склу пішла павутина тріщин. Петро дивиться в забарвлене червоним скло і посміхається. Зазирає в очі того, хто споглядає за ним по той бік дзеркала. Усередині холодних металево-сірих очей зіяють діри в безодню. Дві зіниці, темніші за чорне.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *