Богдана ГАЙВОРОНСЬКА. Поезія жахів

***

У кутку причаїлися три силуети. Вони чатують.

І вихоплюють з рук палітурки. Вона читає, вириваючи кожну сторінку.

Кожну книгу лише по разу. Потім збирає, перемішує, знову зшиває.

Конструює нові сюжети.

Поєднавши орфографічний словник з Джеком Лондоном, доводить до шизофренії усіх романтичних героїв. 

 

Вона вірила, що він прийде, але не чекала.

Бо ще жодного разу не бачила, щоби люди верталися.

Навіть тоді, коли віра сягала Бога.

Він неуважно крутив пасемце бороди і риторично відповідав:

«Вибач, мала, людей воскрешати я ще не вмію…”

 

Тому вона байдуже кидає палітурки прочитаних книг у сплетіння трьох силуетів, не цікавлячись, що вони роблять в її кімнаті.

 

Вона молиться уві сні, коли бачить кошмари, і прокидається від власного голосу.

Її нестримно тягне до фільмів жахів, та вона вмикає комедію.

Все посаджене в горщики стало дрібними тваринами, які зелено бігають по дерев’яній кімнаті.

В цьому світі не може бути нікого, крім неї, трьох силуетів, зелених тварин і звичних деталей кімнатного механізму.

 

Але…

 

Він стоїть під дверима, співаючи пісню всередині серця беззвучно:

«Я ударю пір’їною — знаю, що ти відкриєш!

Я торкнуся трояндою — її колючка стане ключем, я знаю!

І коли в балконне вікно залетить кажан на запах метеликів,

Ти піднімешся з глибини свічкового світла,

І відкриєш двері…»

 

Вона повертає голову, бачачи всі ці знаки.

Двері розколюються, наче горіхова шкаралупа, наче скоринка яйця.

Вони вибухають, немов повітряна кулька.

Двері стають прозорі, гримлять водоспадом.

Двері падають омертвілим платтям.

Двері скриплять, ніби стогнуть.

У темряві крику сплітають коріння, руки і ноги навколо м’якої жіночності стану.

 

Вона прокидається в коконі ліжка від того, що молиться.

Розпачливо шепче в квадратик холодного світла: «Чому ти так швидко пішов?»

Він спросонку далеким голосом шурхотить з динаміка: «Я не приходив…»

 

***

Вона відчуває постійно його ядучу присутність.

Він є всередині, він є ззовні.

 

Він заповнює собою все, що є навколо неї:

картини в музеї вбирають відворотний запах падла, що сочиться з його пор —

музейні працівники не можуть зрозуміти, чому тіла наяд посиніли;

стіни квартири – кольорова слизька шкіра, яка невситимо глитає тепло, знищуючи, перетравлюючи, перемелюючи його всередині одутлого тулуба, частини якого перевисають через бильця ліжка, через краї ванни, через горловини каструль, через дверцята шафи;

кругле дзеркало – його голова, у глибині полискують іскри жовтавих очей;

розчісуючись, їх можна зачепити волоссям і почути у відповідь злобне шипіння.

 

Його чавунні холодні пальці розміром із людське коліно.

Стискають її, немов паперову ляльку – спереду за живіт, іззаду за кібчик.

Хрускає.

Біль піднімається через шлунок у саме горло.

Хочеться бігти, але виходить завмерти.

Оповиваючи сіткою свого язика, сковує рухи.

Невже тільки вона бачить його гостру, як лезо, луску, притрушену порохом всіх мерців, яких він зжив зі світу?

 

Якщо він натисне їй на плече – вона впаде серед вулиці. Іноді він притискає її до ліжка, вона відчуває, як сплющуються легені, в кімнаті скінчується повітря.

 

Він шепоче на вухо жахливі речі, вона лякається від самої думки, що насправді могла би. Єдине, що її зупиняє – він все одно нікуди не піде.

 

Якщо знати ім’я демона, його можна здолати.

 

Крізь неслухняне дихання налякано тихо шепоче:

«Назви своє ім’я, демоне…»

 

Відчуває, як всередині з тріском під його лапою ламається щось людське. Можливо, остання любов. Він навалюється на спину всією своєю мерзенністю. Дихає в шию отруйними випарами ненависті, від яких запікається шкіра.

 

Вона дрижить, і руки її німіють:

«Назви своє ім’я, демоне…»

 

Вона давно перестала бути собою, бо ті, хто носить демона на спині, віддають йому всі свої сили. Він хрипко рикає і пересміхом наступає їй на обличчя.

 

Вона вже зламана і з останніх сил промовляє вголос:

«Назви своє ім’я, демоне…»

 

Він знервовано і невдоволено видихає:

«С-с-с…»

 

Десятки людей обертаються на його голос – він їм знайомий.

 

«Назви своє ім’я, демоне!..»

Викрикує на всю вулицю й падає на коліна, вже не вірячи.

Навколо збирається натовп.

 

Демон звивається, з люттю товчеться по її маленькому тілу, чавить із себе – а ніби з неї – звуки:

«С-с-с-сти-и…»

Люди його пізнають і бачать, він їм добре знайомий.

 

«Назви!»

Натовп мовчить.

Демон — знесилено — жовчно — випльовує:

«Страх!»

 

Люди падають на бруківку і починають ридати.

 

***

ти можеш думати що ми схожі

ти можеш шукати в нас однакові мрії

і рахувати кількість вдихів і видихів на добу

я можу спійматися ніби птиця

у пастку сплетену з тріщин на стінах

(на кілька секунд)

почати теплішати і співати

злітати і не сідати на землю

пройшовши крізь власні страхи

ніби крізь стіну що рухалася назустріч

дивися

не летить міст

вмурований в ріку

і не летить площа

вмурована в перехожих

і не летить церква

вмурована в стогін

і бабуньки що продають біля неї колготки

теж не летять нікуди

 

і тільки я лечу

вмурована в правду

(довічно)

все далі від пастки

сплетеної з безвісти

і неспокою

 

***

біль став більшим за мене

криваво-червоним яблуком

і підняв угору ніби повітряна куля

лечу не відчуваю минулого

більше не маю слів

а сказати хотілося так багато

піді мною промчалася злива сивобородим конем

сніг стікає з даху як парафін

а я думаю про одне

де мій

семизараядний

погляд

шукаю його за пазухою

в кишені

в чужих очах

але в ньому тільки один патрон

кольоровий і невловимий ніби колібрі

 

дивись

світає

ми пережили цю ніч

кожен у своєму північно-льодовитому ліжку

я простягаю до тебе руку

і торкаюся грааля твоєї сльози

так ніби маю право

тебе взагалі торкатись

 

не закривай очі

я тебе прошу

у нас лишився тільки один патрон

на двох

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *