Роман СЛІПОКОЄНКО. Липовий чай

У степах хлопчиків немає.

Історія оповідання розгортається на півдні Забутої держави у 50 х роках ХХ ст. Головним героям тільки-но виповнилося 16 років.

 

Два дні… лишилося два дні чи може місяць, рік, сторіччя. Та й яка різниця скільки! Для світу моє єство чуже. Спочатку була жага до свободи, розваг, цукрової вати. Зараз же все розтануло, світ став розмитим під склом затертих окулярів. Краєвид зі щілини став всесвітом, наглядачі – богами, а затертий плакат спокусливої дівиці – другом. Я не знаю, як звати цю пані, звідки вона і що змусило її позувати оголеною перед камерами. Натомість вона відала всі мої секрети та переживання. Загалом жіночка була цікавим співрозмовником – слухала, мовчала і ніколи не перебивала. Проте була одна річ, котру я приховав. Дрібна деталь, що перетворювала мене із людини на бридкого звіра. Цей епізод називався моїм дитинством. 

 

***

З народження моє життя протікало на півдні. У забутих степах, де похила ковила приховувала степові могили. Вздовж довгої калюжі розташовувалися хижини, у яких виживали люди. Це було поселення релігійних фанатиків, згодом божественна пиха розвіялася, залишивши злиденність існування.

Баюра була брудна, мілка і тхнула сірководнем. Якщо добре не зкип’ятити воду і з звідти, то вона може тебе вбити. Водночас, це було чи не єдине джерело вологи. Найближче степове блюдце розташовувалося за 60 км. і воно мало не кращі характеристики. У період дощів життя буяло, нажаль, тільки з кожним роком вони ставали рідкістю.

– Ти куди? Стій! Зачекай на мене,– волав я.

– Подалі від ідіотів, але вони повсюди!– вигукнув Макс.

Він почав набирати ходу все більше віддаляючись від мене. Його ноги переплигували каміння та коріння. Я вже, навіть, почав думати чи не варто мені повернутися назад і раптом він зупинився і обернувся :

– Куриво є?

– Якщо будуть запалки.

Я швидко наздогнав друга. Макс посміхнувся і дістав із кишені засалену коробочку. У ній було два сірники, один із яких не подавав надії на вогонь. Розкуривши пом’ятий «Казбек» ми поплелися до болота.

– Це ти через Тетяну розійшовся? – обережно запитав друга.

–Ігорьок, не все у цьому світі через цицьки. Моя сім’я збирається покинути цю прірву. Батькові запропонували роботу у місті, навіть, виділяють комору для сім’ї. Мати і сестра не проти, вони завжди мріяли жити серед культурного бомонду.

– Так це ж прекрасно! Потім і мене забереш. Я мрію побувати у кінотеатрі. Ліна розповідала, що коли була у місті, рідна тітонька влаштувала їй свято. Вони разом ходили на кольорове кіно про Африку. Там показували левів, бегемотів, слонів, вони були як живі, а одна гієна до смерті їх налякала.

Ліна була сусідкою та спільною подружкою друзів. На декілька років старшою, розсудливішою та нуднішою. Всі ці риси дали їй змогу пробитися у світ ілюзорних надій.

Макс тяжко зітхнув і присів на камінні біля старої липи. Його не цікавили міста, театри, тигри… будь-які дива для нього здавалися тривіальними.

– Тетяна також розповідає казки. Я б її взяв би із собою, але батьки кажуть, що вона відьма. Ніяк не вигадаю як їй розповісти про наше розставання. Мене загризає сумління як все правильно розповісти.

– Краще не говорити з нею і відьми це ті, хто не віддалися священикам у святковий день. Ти хоч і не панотець, але після того, що ви із нею витворяв її краще називати бестією.

Друзі усміхнулися та продовжили розмову. Питання переїзду уникали. Макс креслив на пухкому ґрунті кола, тоді як Ігор вибрався на розлогу гілку старого дерева і споглядав поселення.

Єдиним велетом степового блюдця була стара липа. Біля неї звісно росли верболози, чагарники та різноманітна паросль, проте вона ледве сягала хлоп’ячих кадиків. Здавалося, що на цій землі навіть рослини не хотіли приживатися. Розлога липа була виключенням і останнім величним деревом на всю округу. Вона була майже оголеною, а на її верхівці росла омела.Біля неї завжди було тихо. Навіть надокучливі жаби остерігалися квакати та й, взагалі, люди і звірі уникали це місце.

Навколо дерева було розкидане каміння, що утворювало коло. Деякі старці говорили : «Це все залишки старовинної церкви. Одної грозової ночі у її хреста влучила блискавка. Будівля згоріла, а залишки каміння розтаскали місцеві жителі, покинувши те, що непотрібно». Можливо, все так і було, але мені здається, що разом із пожежею цю місцину покинув Всевишній. Інші стверджували, що це «місця сили язичників. У колі вони здійснювали магічні ритуали, задобрюючи сили природи». Як там не було, але всі намагалися оминати цей край. А нам навпаки подобалася тиха місцина.

Порплячись у землі палицею, Макс натрапив на якийсь дивний камінь сферичної форми.

– Диви яку срань відкопав!

Я швидко зіскочив із дерева і подивився на залишки археологічних розкопок. Відразу камінь мене розчарував та й що може бути цікаво у мінералах?

– Ну, так витягуй його із ґрунту, – мовив я.

– Так я цим і займаюся, розумнику.

Пововтузившись декілька хвилин із білою глибою, Макс тріумфально підійняв угору череп. Він був дитячий, гладенький без сколів і тріщин. Мене вразили яблучні впадини, вони були парадоксально великими. Ми, навіть, не могли припустити, що там будуть людські рештки.

– У тебе нещодавно був день народження, тому тримай подарунок, – мовив Макс та передав мені головешку. – Будеш ним Ліну лякати, вона любить коли у неї жбурляють страхітливі речі.

– Та ні, залиш його собі.

Макс прийняв презент назад та із усієї сили запустив його у стовбур дерева. Людські решки розлетілися на друзки.

– Мені він не потрібний, як і його власнику голова.

Я попрямував до липи, що б розгледіти залишки юнацької дурості і знову скараскатися на дерево. І раптом мої зіниці спіймали відблиск металу. На потиличній кістці вигравала реліквія. Здалеку вона була схожа на медальйон. Я був здивований і не наважився сам його підібрати, тому покликав Макса, що знову щось довбав палицею.

– Ти бачив амулета до цього?

– Ні, – відповів він і підібрав предмет. – То це значок, розпізнавальний, військовий, кіннотників. Щось подібне я бачив на зображеннях анархістів у книгах. Пам’ятаєш, нам колись розповідали про громадянську війну і про те, як на окраїні села вішали злочинців? Можливо, все це відбувалося не так далеко від нас.

– А череп?

– Він дитячий, а шмаркачів у військо не брали. Хоча у деяких степових народах дітей з малечку привчали їздити верхи.

Макс з дитинства захоплювався історією та ненавидів географію. Історичні побрехеньки були його фетишем, тому він при кожній нагоді намагався показати свій інтелект. Ті, хто були із ним знайомі, звикли до цього, а от у новачків прокидався блювотний рефлекс від зазнайства.

Про знахідку швидко забулися та продовжили обговорювати юнацькі проблеми. Єдине, що я помітив – це як Макс заховав значок собі у кишеню.

Просидівши біля дерева декілька годин, до нас приєдналася Тетяна.

– Оце ви знайшли собі місце для прощальних поцілунків, – жартома мовила дівчина.

– Не переживай твій ротик наступний, – відповів Макс.

– Чекаю з нетерпінням. Тебе шукали батьки вони вже завершили складати речі, і…

– Якщо завершили, то нехай їдуть. У мене ніхто не запитував, чого прагну я, – імпульсивно відповів хлопець.

– Макс…

– Тетяно, – ще з більшою ярістю проволав Макс. Мені на мить здалося, що його очі налилися кров’ю.

Словесні дуелянти не чули одне одно. Суперечка могла тривати вічність, аби не вроджений шарм дівчини. Врешті-решт Тетяна заспокоїла Макса і всі ми вирушили додому. Я намагався мовчати і тільки зрідка, щось говорив, займаючи нейтральну позицію. Мені цікавіше було спостерігати за дівчиною і її вродою. Тетяна мала довге чорняве волосся, смуглу шкіру та витончений носик. Її посмішка заворожувала чоловіків. Більше такої краси я ніде не бачив.

Мене чекала смачна вечеря і тепла постіль, а Макса із Тетяною довга ніч сповідей.

 

***

– Всі на вулицю, це знову сталося…браття допоможіть ближньому…

Мене розбудили людські крики. На вулиці відбувалося активне обговорення нічних подій. Що трапилося я не розумів, та й одне око натякало на продовження сну. Шум наростав, всі перебивали одне одного, у голосах відчувався страх, аж раптом :

– Ігорю! Ігорю, прокидайся! – пролунав весняним громом тембр Максима. – Хлопче, ти знаєш, що трапилося?

Я вовтузився у ліжку і голос із сусідньої кімнати був далекий, неначе, з іншої галактики. Не дочекавшись моєї відповіді, він забіг у кімнату. Макс важко дихав ротом із якого тхнуло гниллю. Подібний запах я чув на болоті, але не придавав цьому значення.

– Ти бачив учора Тетяну після нашого прощання? – Напористий погляд Макса виїдав мої очі і я відвернувся.

– Ні, не бачив, – коротко відповів я, нерозуміючи, що відбувається.

Він знову важко видихнув, закрив обличчя долонями і заплакав. Рукава сорочки були закривавлені, а м’язи тіла конвульсивно скорочувалися. Я не наважився нічого запитувати, а тільки чимдуж скочив із ліжка та зодягнувся.

Ніколи не переживавши подібного та не розуміючи усієї ситуації, я розпочав примітивними фразами заспокоювати друга. Приніс води, котру сам і випив, а потім Макс усе розповів.

Через декілька хвилин після сповіді ми вирушили до Липи. Біля дерева зібралася вся громада. Кожен малював власну історію та переповідав її співрозмовнику. Все це нагадувало бджолиний рій. Протиснувшись між людьми до центру, я завмер. Все було у сотні разів гірше, ніж розповідав Макс.

На нижній гілці дерева висіла дівчина. Її ногам не вистачало пари сантиметрів до землі, до життя. Обличчя було бліде та спокійне. Воно навіки закарбувало сліди дівочої вроди. Тоді як тулуб було спаплюжено, складалося враження, що її шматували рисі. Одягу майже не лишилось, молочні груди були в глибоких порізах, ноги збиті, а на животі видряпано її ім’я.  Це був підпис безумця.

Мені вистачило одного погляду, щоб запам’ятати цю картину на все життя. Макс також не міг споглядати цього і ми відійшли у той момент, як її тіло почали знімати з дерева.

До нас приєдналася Ліна і ми всі разом загубилися у степових травах. Ноги не відчували роси, як і нутро спокою. Кожен згадував власні моменти,  але всі чули дзвінкий голос дівчини.

– Хто це зробив!? Для чого? – порушила тишу Ліна.

– Звірюка, – видавив із себе я.

– Для потіхи, – додав Макс.

Ліна принесла із собою випивку. Одна за одною пляшки були висушені. Алкоголь не приніс полегшення, натомість, затуманив свідомість.

Ближче до вечора ми повернулися додому. Макс повинен був завтра їхати у місто, але через останні події все відмінялося.

– Ти можеш залишитися у мене на ночівлю, – запропонував я. – Ліна також до нас приєднається.

Макс усміхнувся у відповідь та підморгнув на знак згоди.

– Е-ні, у рідній халупі мені комфортніше. Та й після останніх подій мені краще дома лишитись.

– Ну, Лін! – запротестував я.

– Ні – значить ні, а не те, що ти нафантазуєш. –Дівчина попрощалася з нами та вирушила відпочивати.

На кухні, при тьмяному світлі, вечеряли мої батьки. Я налякав їх своєю денною відсутністю, тому типових лекцій було не уникнути. Та й я розумів, що потрібно було попередити. Я вже не пам’ятаю всіх криків, та й кого вони цікавлять, але згодом була серйозна розмова :

– Ви учора були біля дерева? – запитала мати.

– З Максом і Тетяною. Ми часто там буваємо, тобто бували,– питання мене здивувало.

Мати поблідла і вийшла із кімнати.

Батько запросив рукою за стіл і налив чарупину. У мене тріщала голова від степових посиденьок, тому нову дозу я прийняв за ліки. Я хотів дочекатися Макса, а потім їсти, але у мого шлунку були інші плани на хліб.

– Ліна розповідала, що це не перший випадок повішень у поселені, – добираючи слова, запитав я батька. – І начебто фігурувала болотна липа.

– І точно не останній! Ліні бабуся багато чого розповідала і ще більше навчила.

– Тобто? – здивовано перепитав я.

– Я чув від неї тільки про двох білих офіцерів.

– Білих? – засміявся батько. – Білі, червоні, анархісти-синдикалісти та на кожній гілці націоналісти. У всіх них однаково звисали ноги, за сантиметр від землі. Усі звалені в одну яму. Черв’яків не цікавлять партійні білети.

– А чому ніхто…

– Бо не престижно говорити, що купка селян умертвили роту коммунарів[1]. Бо страшно визнати, що безкраї прерії любили вітер Махновських коней. Тому що степ немає національностей, він складається із людей, що люблять волю.

– А Таня? Чим вона завинила?

– Виступаючи управитель сказав, що вже вислав гнідих по комісію до міста. Вони прибудуть післязавтра, і мені здається, за годину все з’ясують. Дівчина була тільки жертвою. Дерево засихало, його необхідно було окропити кров’ю, змити омелу із липового гілля…, – Батько враз замовк розуміючи, що бовкнув зайвого. – Я гадаю вистачить на сьогодні одкровень, а тепер записуй кожне слово – якщо хочеш довго жити – краще забудь про дерево, зітри липу зі своєї пам’яті. Просто уяви, що її не існує та ніколи не існувало…

– А кістки немовлят? – перебив повчання Макс.

Всю розмову він стояв біля дверей, але не подавав виду. Напевно хотів почути альтернативну думку, щодо останніх подій.

– Інколи бували тяжкі часи, – коротко відповів батько та покинув кімнату.

Макс підсів за стіл. Їсти він не хотів, а от рідину хлептав як кінь після перегону.

– Завтра, в обід, моя сім’я виїде у місто. Батько злякався розслідування і домовився із управителем, щоб безперешкодно перекочувати на північ. Ціна питання наша хижина. Там немає нічого пристойного, але ж шкода пам’яті. Після цього шляху назад не буде.

– Я, навпаки, гадав, що тепер-то ви залишитесь.

– Я також, – белькотунів собі під носа Макс. – Завтра, все буде завтра.

Проговоривши ще півгодини, ми лягли спати. Доторкнувшись до перини, моя свідомість поринула у сон.

 

***

Весна. Інде збереглися залишки брудного снігу. Біля болотяної липи зібралася юрма. Дерево одягнуте у різнокольорові стрічки із переважанням зелених барв. У всіх блищать очі, люди співають, дехто упав на коліна та прославляє небо, рослин і тварин.

Я ще зовсім дитинча, можливо, виповнилося три роки. Однією рукою тримаюся за батька. Він бравий, широкоплечий, без сивини. Мати поряд, колихає дитину, наспівує пісеньку, проте це не допомагає. Малюк все більше репетує.

– Синку, сьогодні величний день! Липа дасть паростки нового життя. Степ буятиме зеленю. Прудкі доні помчаться до небес.

Я, нічого не розуміючи, споглядав дійство. Мене цікавило усе і моя голова крутися увсебіч. Батько вклав мені у руку носогрійку[2], вона була витончена з тонкими стінками та візерунками.

Раптово юрба стихла. До дерева наближалися троє. Вони зодягнуті у зелені мантії зі вставками золотої нитки. Обличчя приховані каптурами.

– Браття, настав момент поклонитися дереву. Його гілля прагне пробудитися від сну і ми повинні допомогти, – верховний жрець продовжував, але я його не слухав чи не розумів.

Інші два служителі дістали маленькі мішечки і насипали трави у носогрійки. Потім підпалювали їх запалками і кожен мав вдихнути божественної сили.

– Що це? Татку! Що мені робити?

– Глибоко вдихни і затамуй подих. Не бійся, синку, це приємно.

Батьки вже виконали ритуал і я повторив за ними. Моя свідомість затьмарилась. Відчувши легкість, я впав на землю жопою. Але цього ніхто не помітив, я так і залишився сидіти.

– Степ просить крові, – прогримів жрець. – Найменше життя для найбільшого процвітання.

Із цими словами двоє помічників наблизилося до матері.

– Возрадуйся, жінко!

– Твоє чадо обране! Воно порятує Степ від посухи, а світ від безумства.

Мати тільки посміхнулася, а батько віддав дитину. Вся громада прижалася до Землі обличчям. Жреці читали гімни, а піддані повторювали. Співи наростали і верховному жрецю вручили короткого кинджала, а інші двоє тримали малюка ногами догори. Він репетував, звивався, проте цього ніхто не чув…

 

***

            І раптом крізь сон я почув гамір та рик батька :

– Прокидайся! Пожежа!

Я чимдуж зіскочив із ліжка, накинув штани, вхопив відро і вибіг на вулицю. За декілька сотень метрів палала хижина. Поселенці вишикувалися ланцюгом для гасіння пожежі, проте язики полум’я не підпускали нікого. Вони обпікали обличчя та руки. Отямившись від сну, я зрозумів, що це був дім Макса. Хлопець боровся із стихією, але жалюгідні каплі води тільки дразнили вогнище.

За півгодини лишилося попелище. Сонце підіймалося і до громади звернувся управитель. Він був не місцевим. По призначенню на посаду він мав пузико і сталеві нерви відданого партійця, але за п’ять років все змінилося. Виріс горб, з’явилося тремтіння рук, страх і невпевненість у своїх діях.

– Товариші! Стихія вогню не підвладна людині. Ми зробили все, що змогли. Пожежа випробовувала нашу силу, дружбу та відданість, і ми пройшли це випробування. Шкода, що у вогні загинули кращі із нас…

– Не всіх поглинув вогонь! – Вигукнув хтось. –  Батько хлопця біля липи, він…

Більше ніхто не слухав, всі ринули до болота, до дерева. Попереду біг Макс. Я хотів його наздогнати, але де там, його ноги злітали до небес від почутого.

Важко видихнувши, всі завмерли. На гілці, де вчора висіла Тетяна, звисав батька Макса. Він був повністю оголений. А на його тілі виднілися рубані рани. Більше всього липа прийняла його мертвим.

– Третя смерть. Остання втрата, – прочитав уголос хтось попереду. Надпис був викладений камінням біля трупа. Поряд лежала сокира, тесак, каністра і тхнуло керосином. На дереві виднілися сліди від ударів. Більш за все, батько хотів знищити дерево, але що йому завадило? Точніше хто? Це було питання, котре жахало всіх. Збіговисько мовчало, тільки управитель скерував зняти трупа та перенести його до нього додому. Потім я почув, як він віддав наказ відправити до міста ще кількох посланців, а всіх розійтися по домівках. Він хотів ще виставити сторожу – дружину біля дерева, але всі відмовились.

Громада швидко зникла, деякі сміливці розібрали наслідки пожежі. Від тіл жінок майже нічого не лишилося. Порожня каністра керосину натякала всім, що батько їх спалив. Хоча ніхто не висував припущення у голос. Всі боялися, всіх цікавив надпис : «Третя смерть. Остання втрата». Чоловік був четвертим за останні два дні.

 

***

Я шукав Макса та Ліну, але їх ніде не було. Вони зникли відразу після побаченого, тому я вирушив додому. Побачивши матір, мені відразу пригадався сон.  До цього моменту у мене не було часу на роздуми. Я вирішив відразу все запитати.

– А у мене був молодший брат чи сестра?

Мати відвернула голову і рушила геть із кімнати.

– Вони убили дитину! Не йди від мене! Розкажи мені, що твориться із цим світом!

Мати зупинилася і, не повертаючись, відповіла.

– Тобі пощастило, що ти народився хлопчиком.

– Поталанило жити у цій богом забутій місцині? – двояко заперечив я.

– Ігорю, цей край і був Богом для всіх нас, допоки не відбулася революція. Вони все заборонили, знищили. Ти гадаєш ми завжди так паскудно жили? Все було прекрасно до появи влади нечестивців.

Мати розвернулася і ми дивилися одне одному в очі. Кожен пашів власною злістю.

– То чому всі бояться липи? Чому всі її стороняться, якщо все прекрасно?

– Її бояться тільки ті, хто відвернулися від неї. І так у тебе була сестра, вона перетворилася на божественну силу, розбудивши життя після зими.

– І коли ви мені хотіли про це розповісти?

– Ніколи, – коротко відповіла мати. – Первісна релігія мертва, про неї не говорять.

Важко видихнувши, я рушив геть. Всі події залишалися для мене таємницею. Світ заполонила брехня, вона топитиме кожного, хто намагатиметься із неї вибратися.

Гуляючи по степу, мені марилися події сну. Три жреці біля дерева умертвляють дитину. Моя мати рада цьому, батько навчає курити. Курити веселу траву, що відбирає пам’ять. Чи багато жителів пам’ятають давні ритуали? І раптом – повішення Тетяни, пожарище хижини, умертвлено чоловіка. Чим же особлива бісова липа, крім смерті?

Заспокоївши уяву, я почав шукати друзів. Мені конче необхідно було поділитися із ними інформацією. Вони також повинні були щось знати. Ліни вдома не було, а у Макса взагалі більше не було нікого і нічого. У мене мелькнула думка відвідати управителя, але вона швидко розвіялася. Він був нажаханий не менше мене і також нічого не розумів, так як був нетутешній. Загалом він не прийматиме жодних заходів до приїзду надзвичайної комісії.

Намотавши декілька кіл навколо поселення, я все ж надибав Макса. Він йшов мені назустріч, похиливши голову.

– Де ти був? Я тебе скрізь шукав.

Він зупинився, оцінив поглядом і рушив далі.

– Та стій же! Мені потрібно з тобою поговорити. Це все через липу. Твій батько не підпалював домівки!

– І що з того? Усі це знають! – Не припиняючи руху промовив Макс. – Відвали! Тобі немає чим зайнятися!

– Та що з тобою?! А Ліна де?

– Спить, і, думаю, міцно. Вона-то розуміє, коли варто заткнутися.

Я плівся за Максом. Намагався розговорити його, але він ще більше прискорювався. У мене у голові пульсувала тільки одна думка – знищити прокляту липу. Можливо, після цього у всіх розвидниться свідомість.

– Потрібно зрубати дерево, знищити його з коренем. Спалити всі похідні гілля. Це воно забрало у тебе Тетяну, знищило домівку, закатувало батька. Це все через нього!

Макс зупинився, дочекався мене і пхнув із усієї дурі, і я рухнув на траву.

– Відвали! Розумієш? Просто відвали, і від дерева також! Не Боги убивають, а люди!

Макс хотів мене вдарити ногою, але в останній момент передумав. Мабуть, через мій жалюгідний вигляд. Пролежавши хвилин п’ять на землі я піднявся. Макса вже не було видно.

У голові пульсувала одна ідея – знищ липу або вона знищить тебе. Потрібно діяти обережно і негайно. Після приїзду надзвичайної комісії нічого вже не зробиш. Дерево оголосять речовим доказом, обгородять та будуть охороняти.

У мене на горищі зберігався колун, були сховані пляшки із керосином та горілкою. Остання рідина була потрібна для власного спокою. Після зустрічі із Максом вирішив ні з ким не ділитися ідеєю. Мені тоді здавалося, що надмірна говірливість Тетяни та Максового батька і вбила їх.

Вміло замаскувавши всі речі під захистом вечірнього сонця я вирушив до місця призначення. У мене тремтіли руки і ноги. Тіло слабко слухалося команд, а серце шалено калатало попереджуючи про небезпеку.

Приблизившись до дерева, я не помітив шлейфів вранішнього убивства. На корі дерева не було жодних слідів від ударів сокири. Але ж я їх бачив! Вони були, натомість гілля вбралося у зелені шати. Дерево помолоділо і здавалося, що от-от розквітне на осінь. Так це дійсно правда, кров омолоджує.

Я вирішив довго не мешкати і дістав загорнутого у тканину колуна. Розмахнувся із усієї сили і вдарив, потім ще раз, і ще раз. Я бив, крушив, руйнував. Придавав все більше і більше сили. З мого чола почав накрапати піт, через кілька хвилин він ринув широким руслом по моїй спині. Проте інструмент тільки відскакував від товстої липової кори. Моя наснага не принесла користі. Тоді я дістав із наплічника паливо, окропив ним стовбура і почав шукати сірники.

– Тебе ж попереджували! – заволав Макс. – Тобі говорили батьки, Я, власне сумління, але ж ні – ти приперся!

– І я радий тебе бачити! Ти що не розумієш, що це дерево вбиває нас! Вони потребувало крові протягом тисячоліть!

– Вбивало до і уб’є сьогодні.

Макс наблизився до мене і видихнув гниллю із рота. Він спрямував свій погляд на мене, намагаючись загіпнотизувати чи збити з пантелику, але я швидко відвернувся. Я позадкував і уперся спиною об дерево.

– Ти вдихав трави? Бо я не вірю, що проти мене виступає найкращий друг!

– Трави? – Макс дістав із кишені носогрійку і кинув її мені. – Це солодкий трунок розбавлений із липовим цвітом. Він стирає пам’ять і розуміння, знищує емоції. Без цього я б ніколи не наважився підійняти руку на Тетяну. Після цього залишається тільки запах. Я дійсно не пам’ятаю як шматував дівчину, батька і навряд згадаю, як розтерзаю тебе.

– Ти завжди був божевільним йолопом.

Різким порухом руки я дістав сірники і підпалив дерево. Пальне швидко запалало, обійнявши стовбур. На мить мені здалося, що у Макса подобрішали очі. Це була моя фатальна хиба. Із люттю в очах, навкулачки він кинувся до мене. Повалив на землю та почав гамселити. Руки, ноги, лікті, коліна все летіло у мене. Я був майже беззахисний проти сказу.

Це продовжувалося хвилину. У мене прокинувся інстинкт самозбереження. Я розумів, що ніхто мене не врятує, у мене більше немає друга, і що Лінка можливо вже мертва. Вона була кмітливіша, і давно про все здогадалася. Я набрав у руку землю і у вдалий момент жбурнув її в очі. Мій манер вдався і, незважаючи на біль у боках, я різко підійнявся і штурхонув друга на землю. Декілька разів бахнув супротивника ногою, а потім відбіг у сторону і взяв у руки колун. З ним я почував себе безпечніше.

– Для чого ти вбив їх! Що тобі зробила Тетяна?!

– Вона була хвойдою. Ти сам бажав її не одноразово. Так хіба це не вважається зрадою. Проте мені було байдуже. Вона хотіла виїхати із поселення покинути батьківщину, так же як і мій батько!

– Якщо ти хотів залишитися, то було б лишатися. Люди вигадали мову для спілкування, а не зашморг. Їх можна було відпустити живими.

– То ти ще дурніший, ніж я думав! Ти гадаєш я кохав Тетяну? Мій обов’язок був одружитися на тій хвойді. Ми походимо із давніх жрецьких сімей. Її батько був верховним, доречі це він убив твою сестру і її череп розлетівся на друзки об липу. А мій був його помічником, наступником. Все було б добре аби не революції, прогрес, цивілізації. Верховного убили тринадцять років назад. Всі почали відходити від культу древніх. Навіть, мій батько, що зберігав вогника надії до останнього спокусився переїздом у місто.

Подібне одкровення остаточно розлютило мене. У мене прокинулося бажання убити Макса, роздерти його на шматки. У цей момент я перетворився на звіра, хижака, що полює вночі.

– І ти, дуринда, прагнеш стати жрецем. Відродити забутий культ?

– Його не потрібно відроджувати. Всі пам’ятають про нього і тільки чекають коли хтось очолить. Після всіх смертей я єдиний заслуговую на це! Але тепер потрібно принести ще одну жертву на благо общини.

З останніми словами Макс кинувся на мене. Він гадав, що відволік мою увагу і помилився. Я встиг розмахнутися колуном і вдарив йому по ногам. Він голосно заволав і рухнув на землю. Удар був не сильний, тому я знову замахнувся і вдарив Макса у груди. Потім мене вже було не зупинити. Хлопець несамовито волав, а моя зброя терзала його тіло. Коли я зупинився було пізно. Друг був мертвий. Вогонь на дереві згас, а навколо мене зібралася юрма. Всі скандували, що я убивця. Моє тіло було омите кров’ю друга.

Браві молодики підлетіли до мене вибили із рук зброю та зв’язали. Моє тіло не чинило супротиву, воно було розслаблене. Мені хотілося тільки знищити липу. І я репетував:

– Зрубайте дерево, бо воно уб’є вас, – але, натомість, всі чули «я уб’ю вас».

На ранок з’явилася надзвичайна комісія. Допит тривав декілька годин. Всі жителі говорили, що справа моїх рук. Вони хотіли позбавитися мене, а заодно новоприбулої «Феміди». Нікого не цікавили мої оповідки і мене відправили у місто. Я, навіть, був радий, що вибрався із цієї прірви; радий, що живий; радий, що у моїй в’язниці завжди є липовий чай…

 

[1]Комунар – боєць частини особливого признання у Червоній Армії 1917 – 1925 рр.

[2]Носогрійка – коротка люлька

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Lina Tsimbaliuk сказав:

    Доволі цікава інтригуюча історія!

  2. Игорь сказав:

    Увлекательное бегство от реальности !!!

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *