Віталій КВІТКА. Вусань на один мільйон $

Леля сиділа, закинувши ногу на ногу — в Лелі були негарні ноги, в неї були гарні литки, — і пожирала двері очима. У дверній проймі мав з`явитися Мішаня. Мішаня-Мішутка, Миша. Він мав вуса. На мільйон доларів. Він мав менше п`ятдесяти, він був розвідня — він тривожив Лелю, її негарні п`ятдесятирічні ноги. Він з`явився в дверній проймі. І посміхнувся. Самими розкішними вусами на мільйон доларів.

Леля кивнула. Мішаня налив — собі і Лелі — кави і зараз же примостився біля її гарних литок: одна на одній, довершені, як вершини. Його погляд ковзнув по Лелі. Він не зупинився на грудях (їх було невидно під її негарним п`ятдесятирічним светром). Він зупинився на її обличчі, на волоссі, ковзнув у вікно — а там сипав і сипав сніг, — і більше не повертався в бік Лелі.  

Отож, що ми наразі маємо?

Колишня. Сучка-Лариска відчепила його раз і назаважди. Двічі банила в однокласниках і по одному разу в усіх решта соцмережах.

Можна повернутися в мережі, зліпити якусь ліву фотку, вставити аватару – старий газончик чи фордик, і забігти до неї ще раз, не забувши ввімкнути опцію “Невидимка”. Сказала Леля і не почервоніла, продовжуючи захоплюватись його розкішними вусами.

Пасія з 14 лютого. Квіти тощо, не бере трубу.

Ну її нафіґ, день Валентина це просто день Валентина. Прокоментувала. Розслабився, й годі.

Дитина з дитиною на руках. Весь час посміхається йому з кіоску. Чи не посадять і за це? З прикрістю він пригадав, як випадково штовхнув якусь курву біля заправки на окружній. Штовхнув легенько — перелом таза, стегна і кількох ребер. Але Леля відмазала. Лелю саму мали посадити: в тому “газоні” гальма були відсутні. Але чомусь не посадили. Вона — лише власниця компанії з перевезень, але її збанкрутілий спитий, скурвлений, обдовбаний чоловік — усе-таки екс-депутат. І Леля порадила не чіпати “Дитину з дитиною на руках” (їй 26, Мішані — 48). Нехай собі посміхається з кіоску.

Далі – “дорогая женщіна”, екс-коханка, екс-нардепа, з екс-партії. Мішаня весь час забувається, “як її в біса звати”. Здається, проте, Мішутка і справді любить її. Схоже, найбільше з усіх. Але він її найбільше і “не потягне”… (Навіть із її грошима, навіть — якби вона йому їх позичила). Вона —Реґіна-з-під-татка-депутатка –  балувана. Хоче те і се, п`яте і десяте. Розбещена. Курва, яка досі не зна, чого їй потрібно.

Леля — ні, не балувана. І вона майже не розбещена. Її взагалі зараз нікому — побалувати, відіграти й розбестити. Леля взагалі не знає, що, чому і коли вона хоче. Це якщо про Мішаню і не тільки. Найбільше, здається, вона хоче щастя, цьому вусаню (через п`ятнадцять хвилин він вирушить заробляти для неї гроші). Вона взагалі сьогодні для Миші-Мішані — капелан неначе. Вона вислухає всі його сповіді. Вона на десять років старша — вона йому що-небудь обов`язково і щиро порадить. Мишаня — він взагалі як дитина. Як її дитина. Їй хочеться — щоб сьогодні він робив усе як робить зараз: сидів і розповідав їй як дитина. І Мишутка сидить, вряди-годи підливаючи собі й не собі каву. Час від часу змінюючи цигарку, покірно белькоче про своє недолуге життя, в якому, ні без пляшки ні без Лелі, не розібратись.

В неї — у кого ж це? – затримка. В Лелі ноги затекли, і вона перекидає їх, схожі на колоди, ще раз підкреслюючи литки і намагаючись особливо не показувати решти ніг-колод — особливо при корені дерева, у районі тазика, де вони надійно злилися з рештою частин її тілобудови. Чотири роки тому вона — виявляється, це про шльондру з-під екс-депутата – вже робила аборт. Після того, як “хапонула” йоги, Мишиної, сперми (ох, довго вони зустрічаються). Тепер їй сорок. Реґіна не потягне пологів. Вона нервує і “посилає” його. Але зовсім нічого не говорить про власне рішення. (Чи означає це, що в Мишані невдовзі підуть діти, можливо діти-інваліди, виродки, яким генетично передадуться запити з-під-депутатки?)

Леля намагається побачити власні джинси в районі стегон — чи бува не в каві. І їх не видно. Ні, вона не жінка, вона — передусім, патрон. Ну просто друг, якому він, Мишко, сповідується. Весь вечір перед рейсом. Тлуста білявка, на яку міг би запасти хіба хтось воістину добряче голодний. Але наразі — це зараз (і взагалі) його найкращий друг. У нього з якогось часу взагалі “напряг” і навіть “набряк” із друзями. Асексуальна, але при грошах — чимось Леля бентежить. Дефіцитна, – мабуть тим, що постійно дослуховує до кінця. Любить вухами. Не наслухається. І ніколи не відводить очей. Інколи, неконтрольовано, розплющуючи рота. А він її любить (якщо любить — мусить же він когось любити), таку як є. Із принаймні прегарними литками. Скільки разів Мишаня хоче до них торкнутися. Як до чарівної палички, горба горбаля або до скелець окулярів (невже і ви ловили себе на такому бажанні: сидячи в громадському транспорті, доторкнутися до чиїхось окулярів?). Але не торкається. Тому що, як у казці про драконів і фей, точніше — про відьом і про їхніх далекобійників — все може змінитися. Умить ока. А йому й так моторошно. Що Леля щоразу так наполегливо і невідпорно його слухає.

А Мишаня познайомився з магом. Просто так. Хотів навести вроку на колишню. На цю суку, що видалила його – геть із усіх соцмереж. Уже навіть зателефонував. Маг не радить. Каже: “обидвоє намучитеся”. Леля також не радить. І мучиться. Зрештою (який із неї капелан!), вона, правду кажучи, зовсім не знає, що йому нарадити. Із його “бабами”. Вона навіть не може порадити, ту, яку слід обрати для “терапевтичного траху” на найближчі вихідні.

***

Вусань під`їжджає до перехрестя. На світлофор Мишутка не дивиться. Зараз він водій КамАЗа.

Мішаня не звик зважати на світлофор і його праведні знаки о такій порі, — лише початок п`ятої. Заметіль вгамувалася. Ще на середині шляху. Усе-таки, мабуть, треба спробувати “пожити”з 26-річною “дитиною із дитиною”.

На слові “пожити” йому робиться гидко в роті: він раптом пригадує про вагітність тієї, іншої, що знову “хапонула” його брудно-біло-зеленої рідини, якою зазвичай, коли нікого нема, після перегляду відео він “запліднює” свій безвідмовний унітаз. До речі, чому він не відмивається останнім часом? Треба купити “містера мускула”.

Либиться Мішаня. Він дивиться праворуч, дивиться ліворуч – камазів немає. І вирушає прямо. Краєм лівого ока на стоянці Мишко помічає жука-фольксваґена. Синього кольору. Про такий мріяла сука-лариска, сука-есемеска, сука, що видаляє його есемески і заносить його профіль у чорні списки в усіх соцмережах. Праворуч КамАЗа шарудонув якийсь звук. “Ніби олень черканув” — сміється Мишаня. Сміється в вуса. Мішутка сміється, либиться Миша в вуса. Лається Мишко. На комунальників. (Так, це олень.) Здається, олень. Або засніжена забута лопата. Засранцем у помаранчевій куртці. Задовбався чистити сніг і навмисно, сука, встромив лопату. Кинув працю на сорок хвилин раніше — бо він, падло, “раб” із біржі праці, сука, орендований, бля, муніципалітетом. Каліф, бляха-муха, на годину. “Ми — не раби, раби — не ми”, – пригадує вусань сон із минулого, тисне на педаль. І ще раз переїжджає оленя задніми ногами-колесами. На душі стає легше: за містом, здається, попрацював облавтодор. А не засранці-каліфи.

 

***

“Щодо не-кожного” – сьогодні про жінок, на обличчі яких чомусь росте і росте борода.

Моя пригадує колишнього — “ґандона-Мишаню”.

У нього борода не росла. В нього росли тільки вуса — такі велетенські, як шнурки з альпіністських черевиків. Каже: єдине, що в нього було нормального — ці розкішні вуса. Такі собі, знаєш, як вуса конквістадора, ковбоя, татка, – короче,  як у мужика 1970-х. “Вуса на один мільйон $”, – писали в деяких штатах — колись, у самий розпал “Мальборо”-кампанії. Вона задрала. Лариса весь час повертається до свого колишнього.

Добре б, якби вона поверталася туди сама. Завжди сама. (Краще, звичайно, щоб зовсім не поверталася). А так вона повертається туди, в доісторичний світ “Мішані і Лорочки” разом із ним — разом із тобою тобто. А це вже — повне лайно, неабияке. Як у грі. У яку ніколи не грав і, чесно кажучи,  не хочеш і грати. Вона хоче, щоб я нарешті подарував їй каблучку. І при цьому згадувати Мішаню — точніше те, що від нього залишилося в спогадах про їхнє спільне 18-річне подружжя. У такій грі нема переможців.

Якщо ви спитаєте, чи навмисно Лорка дратує мене, я звичайно скажу “ні”. Вона ніколи не пригадує про вусаня на мільйон доларів нічого хорошого. Він — її помилка. Найкраще, що вона змогла про нього розповісти, це що його сперма — кольору тварин із лавкрафтівських творів, потвор, які виходять з моря.

Це, звичайно, прозвучало красиво і, мабуть, як вирок. Мені страшно подумати, як можна було прожити з таким чоловіком 18 років і залишитися неушкодженою. Але факт залишається фактом: вона досі живе ним, а не майбутнім. І зараз, коли я не знаю, як будувати його з ними двома в сухому залишку, мені нарешті відомо, що робити.

У Лори — якщо розглядати її знизу, влітку і при світлі дня, скажімо, у курортному містечку — ледь помітні такі собі чарівні волосинки в районі губи і носа. І сьогодні, дуже доречно, що аномаліями зацікавилися наші телеведучі, в мене є шанс відіграти її за ці волоски по повній. Смикаючи за них, неначе за ниточки спогадів. Звичайно, це буде не той самий біль, як мій — від  її посткоїтальних спогадів про Мишу (краще б вона перестала порівнювати мене в ліжку з березневим котом, тому що навіть це — частина мишоїдних спогадів). І все-таки, гадаю, вона відчує легенький дискомфорт.

І тоді я матиму змогу нарешті сказати  подумки: 2:2. І то виглядатиме моєю маленькою компенсацією: в обмін на каблучку, яку я все-таки придбав сьогодні. І тримаю в кишені махрового халата.

Я глузую з неї — легенько, зовсім легенько глузую. Жартую, що вона непогано виглядала б із бородою. Та їй настільки осоружна ця думка, що Лариска раптом вмовкає. Мовчить до кінця передачі. А потім, мовчки, запускає келихом у відчинену кватирку. Влучає Лорка. Вона завжди в щось бездоганно влучає. Розвертається до мене на обцасах і вигукує: “Триочковий!”

На цьому все.

Сучка так швидко ушивається з моєї квартири і життя, що я навіть не встигаю перейняти її, корову, біля самого ліфта як зазвичай — при дрібних, зовсіх дрібненьких до цієї суперечках.

Слухаючи, як працює ліфт, я розумію, що ця вже недрібна. Чомусь недрібна — хоча жарт здавався мені таким невинним, що я готовий був навіть відіграти ним самого себе (хоч і до самої смерті). Ну, подумаєш — борода — не між ніг же? –  дві-три волосинки. Це ніби сказати, що я — ґей, “хапонув” сперми — від колег на вечірці чи від друзів (скажімо, від редактора відділу) і тепер ходитиму вічно вагітний.

Я вирішив “забити” на це все. Тому що мені більш нічого не лишалося. Шкода було (трохи) каблучки. І власного майбутнього. Та чи мав би я його з нею та її вусатими спогадами? Це навіть уже не риторично. І зовсім не смішно.

Хвилин тільки так собі через сорок, коли відгули хуртовини і вгамувалися вітри та сирени, запекло в горлі — в районі щитовидки. Я підійшов до кухонного вікна, щоб відкрити фіранки. Подумки я перенісся десь далеко, але моє тіло очікувало на дзвінок у вхідні двері. Коли тиша запанує — хоч на кілька хвилин — дзвонить дуже різко, завжди несподівано, ніби підганяючи бігти підтюпцем до вхідних дверей. У незручних капцях. На тому боці рогу, де відкрита автомобільна стоянка, досі бовваніє синь її фольксваґена.

Звичайно, не відкидати ж їй сніг.

Але я все-таки перетворився на струну. Очікування. Розуміючи, що дзвінок, активований її ніжною рукою, не пролунає ніколи. Синю в`язанку ключів від “жучка” я несвідомо притискаю до грудей. У районі серця. І воно, якось неквапно, немов зима, продовжує відбивати довкола мене ритм.

 

***

Це не було образа. Це було чимось більшим. Великим, неначе величезне яблуко розрізали на тому світі, а потім узяли і, крізь панно телевізора натягнули тобі на голову. І ти відчуваєш сік, який мав би охолоджувати, але тепер цей яблучний сік, стікаючи скронями, тільки нагріває тебе – тепло звідусюди, з ніг до голови і в зворотному русі – з голови до ніг. Та це було чимось ще більшим. Тому що то був Мішаня, натягнутий на її голову. “Людина створена для Бога, а я — для Тебе”. І це вона сказала. Слівця з її, Лориної, заначки.

Це було тоді, у Львові, в світлі місяця, коли вона роздягнулася і танцює для них, Мішаніних друзів, піротехників, світлотехніків, телевізійників, дальньобійників (сантехників, готових пробратися в дівочу середину)… Ось її тендітне тіло вигинається. Ось у світлі місяця і єдиної великої лампочки двохповерхового телевізійного гуртожитку воно помічається охоронцем. Ось, не відразу, зранку, проспавшись, виспавшись і витверезівшись і коли начальство поперло як риба крізь греблю — в краватах, у білих сорочках, у мінісукенках і вишиванках (вишиванко-сукенках), вонюче напарфумлене товариство працівників ТБ із Високого Замку поперло, риба, крізь греблю. Він (охоронець телестудії) іще вагався декілька секунд. А потім здався — можливість запустити плітку в Космос через звичайний ранковий рапорт — завжди перемагає. А вона танцює, танцює в його голові, перетворюючись на одкровення з блуду, юначої хіті та професійної некомпетентності. Вона танцює. У світлі місяця, або — лампочки, якщо йдеться про інший. І… Мішаня, який починає уже ревнувати її до друзів, крізь пелену дива. Мишко неначе виліз із цього телевізійного яблука. Звідти — сюди. Як мишка. З того світу в цей. І тут, з того світу в цей, голісінька, як правда проо першокурсницю (вона нею там, у спогадах, і є), гордо, ще й галицьким акцентом: “Людина народжена для Бога, а я — для Тебе”.

Вона неначе проносила портрет — спочатку вісімнадцять років шлюбних, а потім — ще кілька, позашлюбних. Вона, Лора, схожа на жінку з постійно зайнятими чимось руками. Не чимось, ним – невідворотним. Портрет у руках, а вона ж не шестирука, як Шива. Їй би чогось такого східного, крім філософії, реально східного, наприклад, рук, – і край, Лариса обов`язково б упоралася із цим життям. Гарно упоралася б. По-людськи. З гідністю, достоною фотопортретів на всіх фамільних стінах. А так — просто рук не вистачає, не вистачало, не вистачить.

Формально вона тримає бокал. Номінально — справді трохи сп`яніла. Реально втупившись в екран з бородатою бабою у фіналі сюжету ліги людських чемпіонів. Усе б нічого. Але насправді — навіть зараз, коли лють на Кларенса з його спогадами про Лорині бородаті волоски тоді на Гавайях накриває з головою, – ні. Вона навіть зараз тримає в руках і зовсім не бокал — портрет усміхненого вусаня. І він випускає ніздрями останні залишки диму. Там, у гуртожитку на Високому Замку.

У ній давно, наче з неї все повишкрібали разом із отим, жіночим, давно не лишилося нічого. Ні до нього, ані в принципі до інших. Розкішно-пузатий і вічно усміхнений Кларенс — то не більше, ніж лялька. Так, аби не збожеволіти на самоті (аби взагалі не промовити: “самота”). Усе людське, власне взагалі все — воно залишилось там, за межею тих вісімнадцяти літ, упродовж яких у безодню беззмістовно стікала її юність, давно.

Вона збагнула це несподівано. Коли раптом прокинулася і помітила, що їй не вистачає рук. Так, неначе ті четверо кінцівок із шивиних шести були відтяті ще Мішанею. А тепер він усівся в неї на грудях у вигляді портрету її змарнованого життя, який неможливо скинути з грудей історії, що, як павутина розростаючись угору, в невідоме, стає всесвітньою. Тому що в такому віці, в таких обставинах і на такій планеті це життя і є домовиною, у якій ти, виявляється, замкнена. Від самого початку — з пелюшок. Вона повела плечем, щоб пересвідчитися, що це не зовсім так. Повела потім поглядом у куток, звідки блистіли рештки окулярів, ніби археологічні рештки Кларенса Зона, який так не зміг ані стати портретом для неї на чергові вісімнадцять(хоча б вісім), ані виростити на її тілі додаткових, таких потрібни рук – за допомогою живої і мертвої води з шоу-фокусів в його елітному нічному клубі. І Лора вирішила спробувати пожартувати: бокал точно,неначе малюнок майстра в створену для цього шедевру раму, увійшов у баскетбольне сільце прочиненої кватирки.

“Триочковий”, – прошепотіла вона, схилившись. І вкусила Кларенса за вухо. Легко, ніжно і по-жіночому чарівно — так, що пізніше він цього навіть не зміг пригадати. А потім із легкістю, яка нарешті повернулася до неї з прочинених дверей юності, коли вона танцювала на столі, випурхнула з квартири.

Чоботи, шубка, ключ, шаль, кнопка, ліфт. Усе відбувалося наче уві сні або при сповільненому показі, – звідкілясь збоку. Ліфт спускався, звісно, повільніше й непомітніше ніж зазвичай. Ступивши ногою у білу пухнасту ляльку снігу, Лора подумала, що все це — така собі уповільнена тяглість майбутнього, що не поспішало наставати. Через оці пушинки. Білі і холодні, вони здавалися теплими. Друга нога, досі червона через черевички, також зникла, заплутавшись, в літеплі білого звіра зими.

На мить Лорі здалося, що з її рук — на них чомусь не було рукавичок, з-межи пальців не стирчить синій брелок від автівки  – нарешті пощез портрет, іти стало помітно легше,  – не потрібно думати, що ти ним когось зачепиш.

Дочекавшись зеленого — через хуртовину, просто зеленого блимання й аж ніяк не світла по той бік  — вона зробила крок у пом`ятий автівками сніг. Він уже не нагадував ані зворушливого звіра, ані самого себе. Майже проминувши половину дороги, Лариса подивилася ліворуч, на водія. У білій рамі картини, підпертій “двірниками”, вона знову побачила Мішаню.

Устигла подумати, що цього разу їй просто здалося.

Коли нарешті розплющила очі, то вона побачила свої руки. І почала рахувати. Їх було шість. В бежевих рукавичках, кожна тримала ключ.

 

***

Мішаня витиснув газ до упору, але авто так і не поїхало швидше.

У Мишка склалося глибоке особисте враження, що від сьогодні щось не так. Не просто “не так, як завжди”, а набагато глибше, ніж звичайне “не так”. Миша пригадав оленя на останньому світлофорі Києва, тобто те, що він збив оленя, а ще точніше — що “неначе збив оленя”. Але справа була не в олені. Він проїхав після цього вже понад дві сотні кілометрів, і з кожним із них уряди-годи виникало враження, що з автомобілем щось не теє. Вітер, а отже й віхола, щоправда, дув в обличчя. Але справа не в цьому. Певну частину дороги КамАЗ біг легко, мов сніговий барс на полюванні, з поправкою на вітер і хуртовину. Але вряди-годи здавалося, що в повітрі вибухає якась сила, і ніби злегка, тільки злегка притискає Мишину автівку до зледенілого шосе. Це ніби згори їдеш на санках, і раптом чуваєш, хтось учепився ззаду — швидкість усе ще майже та сама, але враження вже не те. Санки рухаються натужніш, та ще й відчуття чужої присутності.

Саме таке відчуття наразі опанувало Мишанею. Одного разу, опівночі, він навіть припаркувався на узбіччі і залпом випив дві поспіль чашки здається щонайміцнішої з кав. Однак це не допомогло. Залишилося враження, що не тільки вітер і віхола. Ще хтось не хоче, щоб він мчав хутко, неначе летів. Ні, не хоче, щоб Миша бігом собі завантажився і зараз же вирушив геть. Хто ж це?

У світлі фар, де гойдалися та шуміли броунівські потоки сніжинок, щось вигулькнуло й замаякувало. Зразу з`явилося відчуття, що то людина. Вона стояла з виставленою літерою “Ґ” рукою, нагадуючи семафор. Кінчик “Ґ”, загнутий догори, був, вочевидь,долонею без рукавички. Шостим почуттям Мішаня навіть із такої відстані збагнув, що це жінка, і почав шукати затерплою від перебування на педалі газу ступнею у в`єтнамку, взутому на в`язані синьо-сірі шкарпетки з козячої шерсті, гальма. Паралельно збиваючи важелем оберти двигуна. Усе вийшло. Через кільканадцять секунд вусань зачаровано спостерігав молоду жінку, яка чомусь усе ще тримала руку перпендекулярно своєму тулубові в чорній хутряній шубці. Спочатку Мишутка побачив, як опустилася, злившись з рештою випрямленої кінцівки, людська долоня, – з рукава вискочив і моментально зблиснув на зап`ясті жіночий годинник. Потім рука повільно почала опускатися. Посередині свого шляху рука помахала вбік Миші. Що означав цей жест Мишко не знав: імовірно в такий спосіб жінка повідомляла, що просить про якусь допомогу. Обличчя жінки все ще було невидимим — лежало за хутряним каптуром і шаликом, яким було забинтоване в неї все, крім очей. Однак очей було достатньо: майже посоловілі, вони благали про те, щоб разом із рештою їх кудись із цього крижаного пекла вивезли.

Метрів за десять попереду виднівся перехняблений дорожний вказівник, на якому значилося: “Варварівка”. Мішані стало так шкода жінки, що він, продовжуючи спостергати за її німим нічним стражданням, ледве не заплакав. Зрештою, збагнувши, що сама вона вже більше ніколи, принаймні зараз, не дасть собі ради, Мішаня-Мішутка різко натиснув плечем на двері і стрибнув на шосе.

Не озираючись. Миша ледве встиг зробити два кроки: мешканка Варварівки завалилася уперед, на нього, і якби не Мишкові руки, то ткнулася б пикою просто у фейс “камаза”. Мишко мимоволі обійняв жінку, щось гостре і крижане — шалик з`їхав — ковзнуло по його щоці й безгучно клюнуло в простір поза Мишуткиною спиною (невже людський ніс?).

Прийшовши до тями — після розтирання спиртом і двох маленьких ластівчиних ковточків кави — небога промовила чотири слова:

Дякую… Мене звати… Векла…

І знову, неначе так було й треба, зовсім несподівано для Мишані, знепритомніла. Мишутка заглушив двигун, увімкнув ближнє світло, уперся в кермо і почав мовчки спостерігати, як рояться і рояться собі в світлі фар “камаза” не дуже слухняні сніжинки: хуртовина вщухала.

 

***

    Бувають миті, коли ти раптом розумієш, що багато чого учинив у своєму житті не так, і час зрештою зупинитися і добряче все обміркувати. Мишко надто багато чого зробив не так. І зараз був саме отой “його час”. Він не міг збагнути, навіщо він узагалі зупинився в цьому всіма забутому місці. Навіщо вийшов із машини. Навіщо підхопив оцей людський клунок на руки. Чому стовбичив, ніби обійнявшись і не наважуючись просто опустити її в сніг, цілу вічність. Потім затягнув її в салон, почав розтирати, будити, хукати, напувати, оживляти – рятувати. Ледь не цілувати. Усе це вигляд мало якийсь  безглуздий і неправильний — ці останні краплі в його особистому келихові “не так”. Найостанніша скрапнула, коли він несвідомо вимкнув двигун і втупився в сніжинки.

Це все могло бути наслідком не інакше як одного. Результатом розпочатого давно — рік, вісімнадцять літ, десять годин тому під час сповіді в офісі Лелі. (Не на плечі в Лелі — до Лелиного плеча не хотілося торкатися). Але всі ці події — його базікання плюс його думки (плани в думках), плюс олень, плюс заметіль, плюс решта дороги, плюс людський семафор у каптурі з долонею, повернутий до траси літерою “Ґ” – неначе ланцюжки якоїсь однієї події, суть якої Мишані поки що не вдається вихопити. Крізь поступово слабнучий потік сніжинок у коловороті фари прояснюється одне, сліпучо-біле, як чистий аркуш, словосполучення: і все це моє життя, бляха ти муха!

Мишані стає не по собі і він починає роздивлятися ніс підібраної. У Векли гострий, довгий (дуже довгий, у стилі патаґрюелізму) ніс-шнобель. Вона посипує через нього, немовби будівельний кран: щось булькає і хрипить зсередини дівчини, щось тремтить усередині, як у понівечених каналізаційних трубах. Притому під шнобелем чисто: жодних плям, “кіз”, патьоків.

“Ніс справжньої леді”, – думка №2. Мишко сполучає обидві. Виходить гарно. Чистий аркуш його життя, яке заганяло його у глухий кут, як Сковороду, так і не встигнувши впіймати, і чистий, омитий вітрами, морозами і хуртовинами шнобель Векли. Вигляда епічно, але все одно Мішаня ніяк не може пояснити, навіщо він все це зробив.

Він міг би собі спокійно проїхати далі, повз, і мучитися своїми звичайними муками, намагаючись розібратися між колишньою, екс-під-депутаткою, жіночкою з 14 лютого, “дитиною з дитиною на руках”, Лелею та ще кимось. Міг міркувати: олень це все-таки був, на останньому розі Києва, лопата пройдисвіта з біржі праці чи хуртовина. Міг спробувати, як завжди, взагалі нічого не думати: заглушивши бридкі спогади про самого себе гарною музикою з динаміка: нехай це буде ФМ або диск із коханим Стасом Михайловим. Але Мишаня обрав найгіршу долю: чомусь пригальмувати в цьому Богом і людьми загубленім, триклятім місці.

І тут Мишко згадав, чому.

Це був виїзд із села, далі дорога йшла різко під гору. Круто під гору і ліворуч. А о такій порі навіть на порожньому КамАЗі з причепом “круто і під гору” це не просто слова. Задля для цього все одно потрібно було скидати швидкість — майже до нуля на такому повороті, де до того ж, довкола у біса жодних сигнальних стовпчиків (що за область, таке лайно можливе, здається, тільки на Кіровоградщині!). Тому проїжджаючи повз Ґ-семафор, або Ґ-Веклу, раз уже нам відоме ім`я небоги, нам все одно довелося б майже зупинитися, а Мішані — згодом, але все одно неприємне відчуття — ще й відчути легкі спазми сорому, що не підібрав людини. Тут до найближчого населеного пункту по трасі, до Ганівки ще, блін, кілометрів 40, ніч (четверта ранку), хуртовина, ймовірні розпач і сімейна драма в небоги вдома (чому б інакше їй розгулювати поночі) – одним словом, мук совісті не позбутися. Звичайно, Мишаня не думав про так конкретно про все, коли загальмував. Але зараз він розуміє, що несвідомо все-таки він про все це — на підсвідомому так би мовити рівні, як кажуть водолази, психотерапевти та смертельно хворі — устиг, мабуть, усе-таки подумати.

До того ж, майже чверть сторіччя за кермом можуть дати і набагато паскудніші за нічну зупинку в степу результати. Ані доброчинність, ані опікування власною безпекою не були Мишиними чеснотами. Він просто подорожував по цьому життю саме в той бік, куди летить стріла траси або Амура. Але справа навіть не в цьому. Справа виглядала набагато більш кепсько: що робити далі. Стояти на місці і дивитися на світ через світло фар, на зміну яким невдовзі прийде й денне небесне світило; стовбичити, доки не сяде акумулятор. Розбудити носату почвару, привести до тями і з`ясувати все, а потім, в залежності від обставин, відвезти назад у Варварівку, трахнути і обігріту висадити тут же, чи довезти до Ганівки. Четвертий варіант здався Мишкові найбільш безпечним як на його нерви. Він ще раз глянув на сплячу красуню-Веклу, повернув ключа запалювання, кілька разів грайливо газонув посеред білої пустелі, немовби збираючись брати участь у якихось небезпечних перегонах, і рвонув у все ще білу ніч.

Він трохи приліг на кермо, вбираючи робочі вібрації КамАЗа, здавалося б, кожним закапелком власних тіла і душі, і з радістю відзначив легкий, як у снігового барса, хід автівки. Примара, чи що це там пленталося, вхопившись ззаду в його долю й автомобіль, уряди-годи гальмуючи його рухи, здається, відчепилася і зникла назавжди.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *