Владислав ШЕПЕЛЬ. Код

Малий зреагував на відкриті очі й плигнув на батька, довгі кігті застрягли в тілі чоловіка: але той посміхався як й хлопчина – адже «Хлоп ще малий, погано контролює себе. Гарний який!» Важкий день закінчено, та чоловік прокинувся нелегко. Навколо вже бігали одягнені «в пристойне» дітлахи. «Дівчина» відтягла маля з батька – «Переживання це підліткова любов. Та з цими шипами на щелепі та третім червоним оком їй, краще. Але правила.»

Втрьох вони йшли по повній людьми вулиці, така вона декілька разів на тиждень: дивно, йому навіть хотілось вітатись з «немісцевими», праця на лісопилці забулась, донька дивилась на брата, що так і не сховав кігті та сміялась. Ще коли Він був таким як хлопчик, всі райони міста почали ходити в такі храми, загальні. Тоді це почалось – якщо керівництво району не хотіло бачити в церкві «не свого», керівництво змінювалось. 

В одного був чи то хвіст, чи то лезо. Інший мав обличчя попереду, й позаду – одне горить, друге в кризі. Третій своїми крилами, ще й в обличчя… Дивно: Він привітавсь з одним таким, коли всідався. Він не в собі, але проповідь вилікує його. Так це бентежило, але Він все одно усміхався. На дві години від нього сиділа «дівчина». Її прозорі червоні крила – «Й близько на справжні не схожі, але…» До цього Він ненавидів павших ангелів – раніше Він хотів би її кігтем по горлянці, але зараз бажання було інше. Він знав, що такі як вона чують огидні думки – та її обличчя й не ворухнулось. Тепер увагу привернув, звичайний чоловік зліва: Він тремтів, плакав, пищав щось. «Новенький. Мій старий також був приїжджим: судячи з таких як цей, спочатку батько нюняв як дитина. Скоро, ти будеш лікуватись тут, працювати тут, й вчитись вбивати, тут!» Й Він посміхнувся на весь писок, різко повернув голову: з’явилась висока постать в чорному. Та Він глянув на її усмішку. Чорти добре чують щирі емоції. Й слабкість духу – радіють від того по-дитячому.

 

Під вечір, на висоті чотирьохповерхового будинку відкривається прекрасний вид на дрібне процвітаюче містечко Лихе, що на Половській області. Вона його не бачить. Але як же влучні постріли з фоторушниці? Спуск гачка – сильно гучно. Звичайно, не для людських вух…

Дівчина слідкує за чоловіком – він зраджує дружині. Їй неприємна суміш запахів на ньому: перед побаченням в ресторані з коханкою, обіймав дружину – адже апельсиновий тут як тут, схоже з-ранку була ще одна дівчина – її паперовий смак  інтенсивніший за інші, але його мало – молода, з роботи, лише флірт. При зустрічі з усіма потів однаково – ароматом молодого хом’яка. В неї народилась весела думка: «А старий хом’як? Можливо, це схоже на книги пані Світлани? А інші молоді хом’яки?» дійсно, лише один хом’як за всі роки – в дитинстві.

В ті часи дівчинка любила фотографувати у ресторану – їм всім забороняли заходити до таких місць – дехто навіть з Дому не міг вийти. Її манили духмяні аромати: соуси, вино, поєднання брехні та зрад… Сьогодні п’ятниця – єхидні пахощі дешевої трави. Це недалеко, Маргарита знає ті вонючі місця – про зламану кістку чи хребет ніхто не дізнається, ніхто не повірить наркоману. Коли той буде розповідати про рожеву шкіру, крила та пазурі, що зробили це з ним – часом їй важко стримувати пекельну природу. Часом «хтось» їй каже… Марго забавляє залишити одного в живих, проте частіше вона лише захоплювала навіть його, в свої полум’яні крила – та спалювала. Сліпі демони – скаути, володіли полум’ям краще за інших…

Ти відчула? Авжеж, в іншій частині міста такий нестерпний та неможливий – страх твого брата.

 

Навіть знайомий спуск гачка, чи шерех за десяток будинків, Віктора не турбують. Він курить: все всередині горить, вогнем подекуди палала й ліва рука – через переживання оболонка у нелюдей руйнується, такими на гомосапіенс вони вже не схожі. Тютюновий дим з демонічних легень тлумив будь які звуки – в більшості огидні для Віктора звуки. Але зараз навіть в хмаринці він почув дещо… Прозорий тротуар – прозорі будівлі навколо, й на небі. Небилиці!

«Зараз спеціальний репортер» телеведуча сидить в студії, ніхто не має зброї, але її голос – наче кожна кінцівка під прицілом. Та цього мало…

«З, вами» ось поцікавіше. Спитають, що таке страх? Я вкажу на цю дівчину.

«24 день мітингу у Ради» вдень купка стоїть з плакатами, а вночі натовп з… Тоді їх танками не зупиниш.

«Ми жили в невеличких наметах в лісі! Синочок! Він зайшов ото до села, вкрав м’яска в крамниці… Те побачили! А, а тоді Мисливці! А він ріс, важко контролював себе справжнього! Більше ми не контролюватимемо себе!» два рази в житті, я відчував такий страх як вона. Дитиною, й… Зараз. Треба спочатку!

Карга… Стара жила за містом, але її плач та прокльони на кота глухий чув. Божевільна платила мені величезні гроші, аби я визначав, в якій дупі пухнастий тепер. Кіт, ой занадто часто залазить «в дупи». Дурня! Денис – він працює в газетній лавці, коли в місті нічого не чую, підкидає замовлення з-за горизонту типу «Глянула на стелю, там вухата голова»: «нісенітниці», якими зазвичай маються Мисливці… Нелюди, що полюють на собі подібних за гроші – я іноді відбираю клієнтів у них.

Хто пов’язаний з цим?

На околицях пропадали діти, та знав тільки я. Перед зникненням, дорослі забуваються, що в них є потомство, й взагалі декілька днів з посмішкою гадять під себе. Як виявилось, тоді ж дрібнота так само посміхаючись кудись йде з хати. Знов з ціпком – шукав кота, але знайшов сопіння та сміх «веселих» батьків, яких й почав досліджувати. Скоро ця «мелодія» заграли знову. У квартири, в яку лізло хлопча, я відкрив флакон та сунув йому до носа – так, я цікавився Мисливцями та їх штучками. Хлопець пискнув та побіг – сім’єю займусь після. Я запалив цигарку та вилив весь флакон на двері. Чекали не мене, шар пилюки на речах відсутній: не хазяйка-жінка – а спішна ілюзія. З’являється нестримний стукіт – зілля нищить ілю…

Навіть у дверей я не відчув це, кишеньковий вимір – не такий примітивний як ілюзія. Далеко начебто стояли ісполіни-гори, наді мною літали падальщики – їх звуть під час жертвоприношення – дають відкусити око чи вушко, а ті оберігають ритуал. Запальничку я не ховав, частіше за все вона не для цигарок. Могутній стукіт давив, але я добре чув летючого монстра, тому вправно відплигнув назад, коли схопив полум’яним батогом одну голову з трьох за клюва та вдарив її об землю. Я відривав один клюв за іншим, наближаючись до джерела «сліпучого» гуркіту та звикаючись з ним. Нарешті, почув правду: не танці, не ритуальні пісні – машини, та бродіння їх топлива. І я чув таке… Дівчина, вся в слині. В чорній слині – сліпий, але знаю точно. Людина приносила в жертву дітей, не дияволу, ні…

Йому хотілось запитати, чи вона знає з ким зв’язалась – недоказавши він заплакав, рука спалахнула, а дівчина верещала – кидалась на нього.  І стукіт – то було її серце.

«Я не чиню так! Але це наймилосердніше, що тепер може з тобою статись!» -палаючою кінцівкою Скаут схопив цигарку – та загорілась, видовжилась, загострилась: змінилась на уламок пекельного вугілля.

От вже на вулиці, згодом недалеко від офісу – в парку, а раптом у старого дерева, молодець – слухняно до нього підійшов… «Згадую – зірвав з нього шматок кори, на мене полилась рідина, чорна, вонюча!»

 

Вона близько – він чує. А ще стук – раніше стук. Лунало з облізлої шафи, в якій «демоніуму не місце»: цей метал виплавляють тільки в Пеклі. Вік міцно задумався – вже кулаками били. Ледь торкнувся, не встиг відчути всіх вигинів та поглиблень шафи: його збила…

Мене збила з ніг, захопивши в полон армія саранчі. Я просив вибачення, верещав – що довіряю йому, плакав – вони близько, заспокоївся… Дзижчання злилось переді мною у дзеркало, я підніс руку до скла: на мені гарний фрак, довге волосся – укладене, я щасливий і спокійний, а дзеркала переді мною немає. Саме залетіла в двері– я стояв перед нею в чорному – точно знаю…

Так, «свіжий хотдог» зник. Й новий аромат снігу тебе не тішить! Адже ти губишся – між ним та потворою на ньому!

«Ну? Ти скажеш, що не так цього разу?» різко урвала дівчина. Вона дійсно молодець! «Вік» – так його подумки називає. Віка здивувала пляшка в руці…. «Бухло добре закріпляє оболонку. А від лайна, що ти придбав у Василя «Нефіліма», в мене галюни!»

Напівкровки як Василь розбираються в усьому, а цю гидоту їй кололи з дитинства… Але якщо дійсно так, пляшка в руці допоможе стриматись: я плюю на людей й на нелюдей. Менше зайвої уваги – нами цікавляться Мисливці. Тільки вони?

«Німий?» запитала дівчина. Скажи нарешті хоч слово! «Збери, що треба тобі! Гроші… Й Марго, спали шафу… Ми їдемо…», так я сказав – «спали шафу»? Там досі, серед двох штанів валялась запальничка. Я знав це, й страждав, й намагався «спалити» будь що пов’язане з Мамою й Татом.

Маргарита дуже хотіла заволати на брата та в криках описати наскільки шафа – її зміст, важливі. Але обрала перше, відразу додавши: «Бовдур? Я нікуди не поїду! Для чого?»

«Нам треба до своїх!», я вказав на ящик, а там: «Президент мертвий! В крісло «Крижаного»(«Білого» в минулому) Дому сів… А тепер у Верховної Ради…»

«Ти скільки «своїх» повбивав, йолоп! А «несвоїх»?», а дійсно – де ці дані про його вбивства? Це професійний інтерес…

Дурепо. Це ж затягнеться…

Вона спокійно сказала мені: «Я? Можна, забрати все, з шафи?», а я відповів йому: «Хіба просив втручатись?», а одяг звузився на мить, намагаючись задушити мене. Сестрі я не відповів – знову, лише спробував піти, та вдаривши по кишенях… Де запальничка?

Я почув гучне «Візьми її!», хоча сестра ледь прошепотіла – це нормально. М’язи натягнулись, їх тон – вони рвались – це ні. Прямокутник в руці вона стискала мов голодний пес криваве м’ясо! Що з нею? Це нормальна реакція на вплив? А що зі мною? Запальничка довго до мене летіти, контури троянди на ній – батько любив квіти, напевне більше ніж мене. Я незграбно сховав фігуру, й навіть не перебрав її в пальцях. Треба заговорити, спитати – чи все у сестри добре! Проте я заговорив з деким іншим: «Я їх також чую!» і побіг, як завжди.

 

На пустих вулицях, я знаходжу чоловіка на авто. Він їде на антимітинг – маршрут влаштовує, але – «Ви хоч не з Тих?». Мужик мені не вірить, втім навіть перестає думати про таке в автівці. Це цікавило: ми з Шепотячим ніколи не впливали на сестру – результат все рівно небачений. Її голосові зв’язки напружувались, але м’язи тіла розслаблялись– при незнайомцеві? Я мовчав.

«Що ви! Нам до моїх батьків треба, бабуся померла. Зараз це нікого не турбує, хоч ліпший друг поряд. Важко тепер всім, чи не так?», вона ніколи не дотримувалась моїх технік безпеки. Сестра вперше не викрила стороннім наші справжні особистості. Далі дивовижніше: Маргарита без відпочинку спілкується з новим другом, я обговорюю ситуацію з Шепотячим: кінцеву зупинку, поведінку сестри, окуляри, Темних. Однодумно вважаємо, що нас викрили. Шепотячий раптом підозрює Маргариту – я її «нового» друга: обидва згадуємо кота. Автозаправки порожні – а бензин тільки закінчується. Маргарита відмовляє шофера красти топливо – це б накликало на нас Мисливців. Нам взагалі ніяково. Вона учула, що сама підозрювана? Тембр не змінювався з «Що ви?».

Все своє життя після «Події», я намагався бути готовим – коли повторяться: знав все, й географію найкраще. «Є ще одна заправка – в глушині, недалеко. Місцеві – мої…», але ніякої глушини там не було. Треба діяти: та ось Віктор зрозумів, що не може рухатись – Шепотячий замовк. Невже Маргарита не відчуває? Йому моторошно, а Марго посміхається та щось питає у «незнайомця» – Віктор не чує.

 

Завжди моя кров нагадувала Івасика. Маленький хлопчик – ми грались з ним в хованки. Це веселило тільки його, Івасик був духом – Вік вважав, що духи міцно поєднані з рідним Чистилищем. Якщо зник, Івасика могла відшукати тільки пані Світлана. Той нечастий аромат його появи я пов’язала з моєю кров’ю.

Я не могла зрозуміти, що зі мною роблять – в нашому світі все має запах, як так? Але з кожним холодним дотиком, чуття посилювались – я вже не хотіла цього почувати.

Одного разу Вік вкрав у пані Світлани книжку, в якій класифікували демонів – згадуючи це, Віктор наголошуватиме як важливо Пічницям знати від чого захищати дітей.

Брат народився слабким – людська оболонка не покривала всього тіла. Деякий час навіть мав поганий зір. Цим же зацікавив їх.  Спочатку зникли Батьки – вже потім Темні прийшли в притулок, забрали Віктора в свій вимір. Аби створити модифікованого Скаута: ритуал не вдавався, а я переживала. Сильно… Відкрила портал туди… Ми повернулись – тільки не товариськими братом та сестрою. Віктор зазнав найбільших змін: отримав «слух», конкретну форму – вигляд людини, з єдиним шматком Пекла на руці. Раніше я ж не знала цього…

Вдихаю… Куди мене притягли? Запах: він не з Пекла, Чистилища чи Рая. О, я сама провоняна ним – ще з дитинства. Тато… Диявол змішував десятки поколінь демонів, аби створити Скаута. Лукавий ніколи не прагнув до прекрасного. Але мій Батько! Матусю… Мама була людиною – а її духмяний пиріг…

Пиріг? Хто ти? Матусю? Вибач!

 

Тіло болить, останні дні вибули з голови, Шепотячий на ньому – й не відповідав. Поряд злякана Маргарита, саме намагалася скинути з брата «фрак». Згодом вона повинна розповісти, наче тварюка завоняла – зайнялася душити Віктора. А поки що їй боляче – а Віктор? Що станеться далі? Вік зірве «фрак» палаючими кігтями – і, на шматки його! Скаутом можна керувати!

Вони потрапили в масштабну аферу на гроші, втекли в містечко Райдужне, яке добре приховане від цивілізації, хай і є досить великим – Віктор навіть не чув про нього: він же по розповідях Марго сам й обрав схованку, й сам вліз в грошову оману.

Вік чи то від потрясіння, чи від втрати розуму погано чує. Передміська частина  – ліс: дерева у входу розфарбувані малюнками та написами “Вітаємо!” – це Віктор відчував чітко. От «безформне щось», яке йшло назустріч його збентежило. Маргарита прошепотіла: наче та дівчина посміхнулась, глянув на нього. Вік й не міркував, чому сестра так швидко оговталась. Й не повинен! Навіть коли вона наголосить про новий дім, нове життя чи можливість нових стосунків – ти приймеш це як буденність!

Він ні про що не переймався. Хіба, на секунду – «дівчина, що посміхнулась», вона звернула, а куди? Вуха: по той бік велетенський океан, або мілка калюжа – в обох місцях людей не було, та й «дівчина» вже зникла з чуття. Такі думки долались спогадами про кожну річ, в яку Шепотячий перетворювався… Дорога тягнулась вверх з лісу: переставала витись змією, її брались оточувати одинокі будинки, що різко збільшували свою кількість ближче до центру. По шляху трапилась напівзруйнована будівля – її лагодили веселі та дружні чоловіки чи… Чи це не будинок – воно дивиться на Віка… Все ж будинок, Вікторе – з веселими чоловіками – не більше.

 

Тримались до великого капища будинків, де «ти в готелі взяв дешеву кімнату на перший час». Лише центр одного з районів чималого містечка – далі Віктор чув погано. Та сьогодні тут либонь всі мешканці. Всі йдуть на зустріч один одному, посміхаються, розмовляють – адже так й повинні вести себе, звичайні люди! Широка вулицю, розділена довгою смужкою високих дерев посередині – всі найбільш потрібні заклади розміщались тут, а поза стояли маса жилих будинків.

Велика кількість крамничок – Віка зацікавив лагідний голос хлопця, що купував «прекрасні троянди» для «прекрасної дівчини», але разом з тим він «чув» видіння, в якому цей хлопець пхав троянди батькові своєї дівчини замість очей, після як той сказав «Ні! Фу, твоя шия? А руки? Нашому роду не треба водяники!»

Одна невелика забігайлівка – хлопець там радісно крикнув: «Яка ж кава!», а у відповідь дівчина: «Ще кави красеню!» й підморгнула, але те підморгування їй так важко далось, вилити гарячу каву «красеню» в обличчя було б легше.

Власне готель – так тихо в ньому, колосальний храм головніше всієї вулиці: Віктор же й не чув, що всередині.

Йому важко. Дуже! Проте побачивши бакалію  – зараз забув про переживання та нерозуміння дечого. Віктор знав, що заходив за продуктами виключно до тієї бакалії не через обачність. Там працювала гарненька мавка, бачивши його дівчина ховала руку – зникання шкіри схоже змуркотінням кота. Так, декому з них важко подумати про справжнього себе.

Маргариту, яка розповідала про скорий обід в їх готелі, Вік ігнорував – заходив до магазину… Мисливець, тримав довгу рушницю над потилицею дівчини, а «кулі» – довгі леза, ребра на них при потраплянні випадали в боки. Перетворюючи снаряд в хрест. Й він кричав – що вб’є її, й він сміявся, й хай Віктор тільки ще перейде їм дорогу! Блискуча рука тієї істоти, була заповнена татуюванням – впроваджувати зброю в татуювання справа не нова. Хоч блищав лише єдиний малюнок – руна, руйнуюча баланс сил в бою між покровителями води. Вік хотів побачити дівчину тут: її не було ані тут, ані там, а у Мисливця не було блискучої руки.

Крамник за касою всміхався з усіх сил, Вік збирався до купи – раптом, Маргарита спитала у перехожого дорогу? Касир спритно наблизився до полиць, взяв улюблені вафлі Віктора та дав їх йому: «За рахунок закладу, для новоприбулих!», усмішка не зникала. Хлопець зомлів: не вафлі шокували, руки! Вік услухав на плечах кожного, навколо, руки – з гримкими пальцями, а над продавцем – голову: її очі не раз дзвінко змінювали положення – він розумів, ті очі на мить осліпли.

Вік не подякував, від того переляку вибіг. Йому ж лише щось помарилось та наразі все добре! В його руках… Руках… Байдуже! Маргарита чекала з такою самою усмішкою чоловіка з бакалії: Віктор досі мовчав, й до готелю йшов не говорючи. Маргарита постійно теревенила. У великої вивіски «Картонна хата» вона запитала у прохожого: «Чи це готель?», а Віктор…? Знаючи її чутливість до запахів на милі,  Віктор мовчав!

 

«Хата» була виконина лише з деревини – дуже затишно, проте Віктора не покидали похмурі думки. Вони повинні були його залишити. Несправності? Ні?

З-за стійкі монотонно привітався немолодий чоловік, глянув на два вільні ключі з шести – запитав прізвище. Віктор… Нарешті відповів. Чоловік дав один ключ від одномісного номера як й Вік замовляв, запитав багаж – Віктор… У ніг стояла валіза Маргарити, а підняв її Вік упевнився… В ній нічого немає – не було поряд й самої сестри. На вулиці почався галас: цілі натовпи крокували, гучно… Так, слухай! Він не хотів слухати?  Хоча його зацікавила жінка! Вона бігла надзвичайно швидко, десь з далеку, та так впевнено… Це неправильно!

З-за стійки не встигли знову однотипно сказати, Вік вийшов на вулицю – всі рвались кудись, але його це не турбувало: всі туди, та й він туди. Може й Маргарита туди? На відстані декількох метрів її не було… А далі Вік не мав сил почути!

Повільний крок, декілька разів Віка штовхнули – сліпі, чи що? Батьківська запальничка – той міг запалити щось лише побажав, як й всі демони, але завжди… ВБИВАВ!!! Завжди користувався запальничкою.

Вік запалив цигарку, трохи прискорившись. Люди колами заполонили вулицю: галас переростав у болісні крики. Він непоспішно наближався: відкривав… В його руках кляті вафлі! До цих пір Вік звик так робити: цигарки разом з вафлями, смакота! Навколо метушня, трохи далі дещо валялась – але це ж ніяк не пов’язано з сестрою…

«Шепотячий? Марго? Я? Вафлі? Звідки вони…» Слизом – яким забруднився палець, на першій вафлі було викладено: «Врятуй!», під нею на іншій вафлі чітко написано «Темрява! Знищ!», третя вафля викрила напис «Пси без повідка!», четверта мала зовсім нечітке маркування «ФОРМА!». Вафлі впали, цигарка впала, кинджал впав – за двадцять дев’ять будинків звідси, чоловік накинувся на дівчину без нього. Віктор побіг. Там лежала дівчина, а всі спостерігали напів голе тіло – все в глибоких порізах.

То Маргарита. Жінка, яка бігла сюди з-поза горизонту намагалась їй допомогти. Віктор слухав – будь що, лише не труп сестри – скло, багнюка, жінка поряд: волосся, п’яти, нігті, весь її організм. Нічого! Нічого незвичного ж! Вік переймається тілом сестри, його не турбує…

«Лікар» не могла знати, хто тут лежить – як його здоров’я. Так, не могла! Ні, могла!

Внутрішні органи, рука та мої голосові зв’язки покриваються додатковими шарами м’язів. І я запитую. «Вибачте? Я лікар! Дівчині…» Я запитую. «Ви що слідкуєте за мною? Я зателефоную до поліції!» Я запитую: «КУДИ ТИ БІГЛА?» Я не повинен був так запитувати – мені не повинні були так відповідати: «Я зателефоную до поліції! Я зателефоную! Я… Лікар, дівчині погано!»

Він досі ну рушав з місця, Віктор стиснув кулака, руки. Несемерична від тіла, полум’яні вени, кігті: гучне свердління очима… Трупу, не рук.

Сотня пацієнтів, прибули всі під час обіду, за деякий час без допомоги помруть – але серце «Лікаря» билось, наче в неї вихідний. Тебе написали! Чому ти не можеш думати, наче звичайна істота?

Вік презентував демонічну кінцівку усім. «Презентував» – цікаво… А вони продовжували «щиро» співчувати тілу й… Використовувати енергію Темних – Вік за допомогою невідомої сили чув це. Неправильно! Він зірвався з випадом: відірвав «Лікарю» голову – краплини крові потрапили на ближній натовп. Віктор стискував голову та слухав… На безголове тіло глянули одиниці, але пішли всі разом… Це помилка! ПОМИЛКИ НЕМОЖЛИВІ!

 

Той посміхався, той гучно щось розповідав подрузі, ніхто не переймався трупом – вони просто зійшли з місця. В звичайному темпі рушили по своїм справам. Це з ними не все добре, чи з ним? Натомість, схоже його очікували на дальньому вуглі вулиці, підзиваючи: «Пане! Пане! Пане, Віктор…»

Він не губився чи падав духом – бодай й з попілом її тіла на руках. Віктор обережно припідняв Маргариту – рукою з запальничкою не поспішаючи провів від її очей до стегон: «демонів не приймає ця свята земля», тому їх спалюють, рідні. Вік взяв цигарку, крокував повільно, рука палала – ніхто не скрикнув…

Я виважив кожну свою дію: наприклад, в бакалію зайде після. Як переступив поріг, портьє щось спробував пискнути – полум’яна рука сильно не хвилювала старого, але я… Віктор перебив. Я не виказував цій гниді, що знаю цю… Ні! Віктор нічого не зна… «Портьє» він причетний, він скаже! Ні!… ПОМИЛКИ НЕМОЖЛИВІ! Віктор змусить його!

Розлючений та впевнений – що знав все, насправді не знав людей – зате напевно старий знає: він тут різних бачив, «людей». Хай розповість про кожну «голову» окремо? Добре, давай пограємося! Вік піднявся на другий поверх – там знаходились номери…

Руки, ноги, хребти… Крики на портьє ніяк не впливали – яке ж рівне дихання! Віктор знайшов великий кошик для сміття: повним «людськими» головами приніс його до стійки. Він ввічливо попрохав старого портьє розповісти, що це за люди, були. Може потім чоловік поділиться, хто з них вбив Її?

Чоловік за стійкою елегантно натиснув кнопку на стіні – зверху зашуміли, по сходам гучно спускалися діти, жінки, чоловіки, навіть літні люди. Всіх їх Віктор люто пошматував: «Обід!» малюк прошепотів, підійшовши до Віка – а усміхнений татусь злегка дав Віктору по плечеві, додавши: «Сміття краще викинути!».

Портьє котрий раз щось хотів сказати Вікторові, але він вже далеко – тікав й знову втрачав, слух… Можливо біг повз ті великі натовпи – такі звичайні руки, ноги, ікла, крила; повз бакалію – звідти лунали дикі крики. Віктор з того нічого не чув, навіть коли пробігав напів зруйнований будинок – на тому місці сиділа величезна істота: вона поглянула на нього, хотіла встати – не варто. Сам.

Ноги несли його швидше: місто позаду, але… Вік гостріше відчував найвіддаленіші житла. Й всі вони – форма міста – поглянь з небес: трикутник зі звіриною головою всередині та трьома дугами-стежками: з них йшли демони під час першого Пришестя. Навіть звичайна людина, що тут оселиться – перетвориться на потвору. Чи не так, Шепотячий? Твоє слово щодо Наших Дітей! З різних сторін…

Мене збивають комахи…

 

Ми їхали… Я, ти, Маргарита за кермом. Я чую твої крики Шепотячий – з ким ти б’єшся, й де? Ти перемагаєш! Граф – керує ними! Кодує їх? Звідки ти це дізнався? Автівка зупиняється. Маргарита б’ється з нами… Вона Темний… Вона несправжня? Не розумію!

Ми б’ємося несамовито й довго – ми такі страхітливі, коли разом. Хто це? Він же не б’ється – чому ти тікаєш від нього. Він відпускає тебе. Ти всюди. Ти пробував торкнутись мене. Він надіється, що ти отверезієш, повернешся до своїх. А я разом з тобою.

Я трохи не втратив свідомість знову – коли почув «реальність – фальш!» «взламати реальність!» «видалити її!» – я чув видіння при цьому, гірші за слова: понівечена Маргарита вела армію Нелюдей, з Гармонії.

Шепотячий пообіцяв мені пояснити – й замовк. Віктор знову перестав би бути собою, якби б «фрак» не приказав перед зануренням – «Медальйон!».

Їх, позаду стояло десять. Нарешті портьє доказав, з кам’яним обличчям як й раніше: «Сьогодні на обід… Слабаки! Хто не приймає силу Графа! Як й завжди по середах!» Мені не знадобився б оберт – я й зараз прекрасно чув: кожну варіацію їх. Між оболонками не було жодних зв’язків, буцімто форму ці тварюки змінювали по бажанню. Й ніякого удару по склу чи прибуття потяга: оболонка зникала терміново та безшумно – так, що її й не було, наче вона «закодована». Експеримент Графа номер 1027 – я тепер знаю точно. Друже… Повернись, давай разом!

Як «квартиранти» змінюються? Видовжуються морди – навхрест з верхньої та нижньої губи виростають два ікла, далі в кого з’явиться ще одна паща на всю спину – а в кого великі шпичаки – блискавично наколять тебе, якщо станеш недалеко, відразу один падав на чотири лапи – інший ще стояв на двох. Кожен тут мав своє призначення. Ці – місцеві падальщики. Я правий?  «Портьє» витріщався на мою спину – наказуйте швидше. Чи ви втратили контроль, Граф?

Обертаючись, я відчув як морда старого змінюється: поринає у складки та ховає зморшки. Він посміхався… Й не нападав досі: а я в очікуванні закурив, залишаючи запальничку в руці. От: людська подоба зникла, старий також нагадував велетня-пацюка, але певно – більшого – головного. Так жили дрібні бісенята, у купі з вожаком.

Черевні м’язи у лівішого пацюка скоротились. Я ж зірвав Шепотячого, кинув перед собою – він завис у повітрі величезним щитом, укрив мене від блювоти. Щур відразу плигнув на ширяючу защиту – не встиг я вихопити цигарку, а Шепотячий вже розкрив отвір, перетворившись у «бублик». Розжарене лезо – через «бублик» – застрягло в горлі тварюки, інший щюряк заплигував слідом за першим – коли щит зімкнувся. Шепотячий цілком захопив тварюку, впавши щур вперто намагався звільнитись – хай пововтузиться.

Кнура, що рився під землею, за моєю спиною – я витягнув полум’яним батогом за шпичак: направив його в щупальцьоподібне обличчя крисі навпроти…

Віктор з кожним ударом взнає більше про файли, коди, наші плани… Шкода! Він не знає про Відкат Системи!

 

Великі натовпи – але не людей: наче риби, що шукають черв’яка. Їм прописали, а не наказали! «Чому вбогого черв’яка не можуть «піймати»?» Немає вбогого черв’яка – є розумний рибалка! Прошу, Вік…

Годі… Дрейф через речі, істоти, час – через символи: не надто незаурядні, злегка дивні. Тіла давно втрачені. Тепер всього на всього – код. Годі! Чому вона плаче?  Годі!

Я на вулиці, навколо гостроруких, примарноголових, триоких. Вони не повинні активовувати гострі руки, примарні голови, третє око. Вони повинні взаємодіяти зі мною. А я не повинен взаємодіяти з нестабільним кодом! Не плач! Я бачу!

Трупи, намагались видалити – видалили. Тільки не в минулому – там код переписали, тільки не Темні. Це позбавило їх доступу… До неї? Я мав сестру – Маргарита! Ми приїхали сюди разом – в Гармонію, вдвох… Хто посмів? Я її побив? Я її кинув? Я з нею не поговорив… Ні! Не так все! Чому ці спогади такі огидні, такі темні? Могутня раса, в стані контролювати реальність… А мене?

Я сканую! Треба зачекати! Чому вона плаче? Вафлі? Вафлі випали з моїх рук! До цього не існуючи – не було їх! Додаткове сканування… Швидко…

Остання вафля з написом «ФОРМА!» не виправдується: не існує файлу «ФОРМАРГ»… Помилка в програмі! В мені… Я часто помилявся. Марго, я  налаштовуюсь!

Вуха поглинає місцина над містом, розташованим в ямі. Там виникають поцілунки, крики, дитячий сміх: зникають, з’являючись знову.  «ФОРМА!» Допоможе відшукати Маргариту! Маргариту! Маргариту! «ФОРМА!»

Мене спробували, «взламати»? Цей багатокімнатний дім, ця фортеця з казематами, ця База Даних Темних. Я близько до файла «ФОРМА!». Ще треба зачекати!

Чую Маргариту – в безлічі приміщень. Вона дякує Матусі за пиріг, вона свариться з Татом, вона цілує їх, вона одружується – власник кафе для нелюдей, їх хлопчик народжується дужим…

Аналіз завершився… Хай, не плаче – прошу! Сестра не керувала автівкою, був чоловік, місцевий. Диякон тутешнього храму? Храм! Там зв’язок Темних з реальністю найпотужніший! Завдання храму? Знищити нас… Але не зміг! Темний оманою змусив мене… Дістала – не плач!

Все зникло з вух. Навколо пустка Темряви: я знав це точно, адже поряд масштабний механізм – тримаючий «водія» за кожну частинку тіла. Гарні скули змінились на кардинально інші, огидні. Поза криком, шепотом та клятим віддаленим плачем: я чув тільки блискавичне перетворення обличчя, пропорцій тіла, довжини кінцівок – повтор! Цю істоту змінювали, аби вона більше ніколи не припускалась помилок. Вона все ще верещала – кляла Графа й всіх його бридких породжень.

Я зачепився за цей файл, проте щось намагалось перемістити мене далі: страдник не помічав моєї присутності. Взаємодія з ним була неможливою, адже мене паралізувало – я став нестабільним кодом. Помилка! Я не код…  Я не код… Тембр підвищився: й потвора, розповідаючи – тепер в деталях про кожного в Гармонії, разом зі способом його знищення. Я не код… Тіло змінювалось повільніше – наче в темряві кат стурбовано зупинявся. Я не код…

Я Віктор! Темні не видалили труп Маргарити, тому що його переписали… Прив’язаність… Любов… Чи? Дещо більше?

Віктор провалився в Темряву, через це нарешті почув: навіть фаланга пальця дзвеніла та гуділа – то ще найпростіша конструкція, око і те мало з тисячу механізмів – найменше коливання, й скаут губився в «просторі». Що перед ним? Мученик кляв Графа ще образливіше. Те, що перед Віктором відразу повернуло погляд на в’язня, а коли знову глянуло на Віктора – у диякона замість рота тирчала нога…

Вік пристосувався: чув кожен двигун, кожен циліндр, поршень – лише в руці тієї людини, монстра, механізма… Такі ідеальні обриси обличчя людини, але гудіння під «шкірою»? Складна за конструкцією рука лягла на плече, позаду. Хто стояв позаду?

 

Тихо… А тоді він «побачив»… Він побачив очима! Навпроти з’явилась кімната того будинку: довга, без стін, двері одна навпроти іншої, – а в тій кімнаті люди, вони сидять… Застигли, як воскові фігури – кожен по-своєму: той щось розповідає тому, цей сміється з перших двох, інший читає газету, мати ніжно пестить дитя – що загорнуте в пелюшки. Й все він бачить! Окрім себе самого…

Голос – найчіткіший звук, що він чув: «Аналіз. Аналіз. Помилка! ПОМИЛКИ НЕМОЖЛИВІ! Аналіз.» Говорив не Шепотячий – той зараз відсутній. Вік опинився навколо незнайомців, а головне бачив їх! Його щастю є межі? Віктор хотів доторкнуться до жінки, але зупинився на власних руках – брудних, в ранах. Немає меж.

Слух скаута пропав, але погляд чоловіка читаючого газету, він помітив. Газета чоловіка не цікавила, інші також не думали про особисте: всі споглядали дитину. Знову чітке: «Ми не можемо зрозуміти, чого ти хочеш? Невже ти справді намагаєшся захистити їх, людей?» Від легкого зляку Віктор вибіг у двері: та сама кімната, той самий народ – навпроти Віка знову двері, лише деякі допитливі наразі застигли стоячки зі розлюченими обличчями, знову всі спостерігають за малим.

Побіг швидко – занадто повільно для демона, а попереду третя кімната, Віктор зупинився на порозі: ті завмерли, б’ючи один одного, на підлозі лежала закривавлені пелюшки – жінка досі посміхаючись не змінювала погляду. Коли побачив, які в них, «руки» – двері гуркітом зачинились. Голос на таке: «Це тому що ти вважаєш, наче вони монстри? Люди – ні? Ти завжди хотів бути одним з людей!» Вік обережно підійшов до радісної матусі, заглянув в пелени: тільки кров, малого немає. Він відійшов, рука залетіла в карман – запальничка: на ній не червона троянда, на ній код.

В першу кімнату – втік зі швидкістю Скаута. Жінка з закривавленою посмішкою та шматком м’яса в руці застигла перед ним: «Так, ви монстри! А монстрам треба контроль!» голос втрутився. Через плече люблячої мами, Вік побачив нові двері – й побіг – побіг як справжній Скаут. Голос приказував: «Ні! Всім треба контроль! Інакше…», а коли Вік увійшов, то подумав: «Як Марго відчуває радіоактивний пил? А чи може Шепотячий перетворитись на пил? Марго? Шепотячий?» Кімната показала йому світ, зруйнований, забруднений, неживий: «Люди – ні? Так! Так! Я знаю. Колись я також був людиною…»

Навпроти Віктора чотири кімнати – що перетворюються на важкі знаки: можливо літери, чи цифри. Насправді, ні… Всі зникають в Темряві! Я виходжу з неї. Мені вже огидний цей Скаут. Я зламав його самого, його «друга», але свідомості їх обох поєднались! На більше ніж порушити програму вони не здатні! Мій Хазяїн не вірив в цей задум,  а я підвів його… Я до останнього сподівався: випробовував здібності, дав справу – труп Маргарити. Ти детектив? Ти Скаут? Ти КОД? Ти НІЩО! Чому ж ти вирішив змінити щось… «Взламати» та «видалити» Гармонію?

Ти Віктор! Ти чуєш плач маленької дівчинки! Й ти чуєш, що вона тобі каже!

 

Віктор живе у моря, зі своєю коханою. Вони тільки купаються, веселяться, кохаються, й зустрічають новоприбулих. Він не зовсім розуміє для чого це робить: коли сюди заходить новенький, Віктор з коханою проходять повз нього – голос всередині підказує так робити. А якщо новенький тікає, вони взагалі можуть ним зайнятись – насправді це не їх спеціальність. Їх робота – почастіше купатись, вбирати теплі промінчики, принаймі іноді ПОМИЛКИ НЕМОЖЛИВІ блакитні хвилі. Як же Віку добре, тільки от… Плач, через нього частина Віка постійно в іншому місці, Темнішому місці. Плач посилюється – Вік взнає більше про Темне місце, в ту хвилину купаючись з коханою. Вона не чує плач, й не підозрює, що взнає Віктор. А він взнає не дуже хороше, але йому добре. Знову: плаче маленьке дівча, Вік стоїть поряд – намагається її заспокоїти, а вона шепоче: «Ти тхнеш старим помідором!»

Я кажу йому: «Нарешті. Заспокійся, друже! У нас є справи!» Він вирішив почати з «дівчини». Йшов за нею зараз, до купи кісток – там раніше спав. Свідомість, слух й пам’ять вертались до буднього типу: Вік зупинився, запалив батьківською запальничкою, запитав у мене…

Шепотячий відповів мені: «Я зачекаю!», моя «кохана» захвилювалась. Вона – страж Морської Потвори, а всі стражі й навіть прості місцеві – віднедавна були закодовані відчувати та глушити нас… Я запустив обвуглену цигарку їй в око – а тріщання пробитого черепа нагадало сміх сестри. То моя остання сигарета – все відновлюється…

Ми виходимо з обгиженої печери на «море»: смердюче болото, чимало гнилої плоті, на горизонті курган з водоростів.

Форма детально опівіло, де кожен з них. «ФОРМА!» – в тому будинку ми знайшли його: Форма один з тих, хто прийняв силу Графа. Тільки не корився йому, довго – його помилка. Й він відчув на собі програму «ПОМИЛКИ НЕМОЖЛИВІ!». Без конкретної форми, без конкретної статті, але з конкретною ціллю – будучи несправністю, виявляти несправності в коді. Символи – то продовження його «тіла»: початковий код, теперішній, майбутній, можливий… М’ятіжник вбачив помилку й у нас, його так це розвеселило: ані теперішнього, минулого, майбутнього – ми лише «пустопорожнина». Тому розповів… Як підвищити свій доступ.

В пів шляху до кургану наша рука спалахнула: ми не нервували, лише цікавилися. Спритним кроком надвигались дві дівчини – тільки но одну кінчили, друга – її доскональний клон. Думка «копіювання файлів» поєдналась з роздумами «курган». Тепер багато часу це не займе.

 

Ми прямуємо до головного храму Гармонії. Поза спиною бісова дюжина, Героїв – тих, хто не покорився. Місцеві не атакують, завмерли, очікують. Ми так написали.

Величезні вітражі – ось тобі «Київ 2000000 року» у натуральний розмір, кремезний вівтар – над ним три зламаних стовпа. «Церква переконлива – на відміну влади Графа в цих краях?», священника повеселила наша поява – в нього поки що немає доступу зрозуміти нас. «В той день ви з другом сильно налякали трав’яників  – чортам від їх страху дах знесло. Де поділась ваша влада, коли ви розривали живу істоту на шматки?», ми прекрасно чули й знали всі його види – він не завжди був машиною. «Як же керувати собою? Давно ви в чорній рясі співаєте на Темній мові?». На площі гуляла маленька дівчинка – нечутно наспівувала під носа. Скоро.

Попри обмеження цього користувача, Єрмак взнає! Слуги пов’язані з ним – як й з Графом. Таких місць багато, вони підуть війною не на людей – один на одного. Священник проповідував нам сили павших ангелів, частіше згадуючи подвиги Темних, аніж клану. Я уважно слухав: Єрмак – їх вожак, прийшов до цих воріт першим, демони та астральні сутності – оселившись згодом почали претендувати на територію, втручання нелюдей та реліктів завадило цьому. Хоча сила павших приховувала місто, всіх їх… Тут помилка… Всім їм програв Граф: його можливості безмежні, ресурси невичерпні, але чому ж?  Хто він? Єрмак заключив договір, нехтуючи цим. Де тепер його народ, коли сам вожак зник? Переписаний! Черговий експеримент Графа! Здобуття досвіду! Це правда. А не єресь, яку розповів мені священник! Дізнайся, користувачу! Правду! Віктор народився унікальним – мав сильні слух та волю, цим й привернув увагу з Темряви: Віка катували, відділили його найкращі риси в окрему істоту – створили Шепотячого. Близько, але Темні не зламали й його. А далі тільки Ми! Самі… Маргарита загинула на вулицях Києва 2000000: маленькі ручки та ніжки щільно прилягали до прозорого тротуару, створюючи звуковий вакуум – поверх прозорі будівлі постійно змінювали форму. Її файл не видалили остаточно. Він нагадував нам… Бридку підробку, що валялась на вулицях Гармонії! В тому ж положенні, ніби «пасхалка»! Ні, помилка! А «помилки неможливі»! Повернувшись, ми продовжили своє навчання – нас долали страх та сумніви один в одному, тому не все вдавалось, але ми дізнались… Й прибули сюди… Аби видалити Гармонію!

Він вибухнув, так швидко – як про це дізнався Єрмак, де би той не був.

Ми зупинились на порозі, оточеними. Розповідаємо дівчинці: «Ми видалили її… Її страждання. Ти ж – не зміг.» Ще малою вона відповідає «Так…», дорослою «Мій братику!», «Розчарування!» з відразою запитав механізм. «А чи ти видалив їх всіх? В тебе, немає такого доступу?»

Такого немає…

Будівлі від’їжджають поза межу погляду, рослини згорають, а асфальт перевертається на грунт. Герої-заколотники закривають мене від армії нескінченних крил, пазурей та очей – що хиже виглядали на нас… Не хиже – боячись, за наш тулуб: нескінченні крила, пазурі та очі знаходились за нами також, і їх більше. В два рази.

 

Авто, два голоси, медальйон тримає рука з водяними рунами, навпроти нашого обличчя. Тут холодно – для сорочки та порваних штань. «Фокус?» майже задовільнено сказав Мисливець. Ми дотикаємось реліквії однією рукою: чуємо політ кожної крихітки, на які розпався сувенір Батька  – в іншу руку. Це легше, ніж відростити лезо замість пальців.

Йому смішно – медальйон направили на нього. Останньої зустрічі Мисливець не сміявся. Вужак не врятував Катерину – мавка захворіла на невідому хворобу, він намагався. «Потужний артефакт! Ми завжди відшукуємо тебе за ним!» не захотів більше мовчати роздратований Батарейка. В ньому лунали радісні спогади, про нас. «Не кури, будь ласка. Що на Фронті?», деякі думки Мисливців важко читати. «Коли доповіли Начальству, де тебе знайшли… Терміново, в аеропорт! Пішки в Київ вже не потрапиш. Друже, ти з нами?» Люди в біді – ми допоможемо, а тільки б взнати: «Як довго нас не було?»

 

«Вони заплатять!» так він сказав, мені! Він виправдовується, намагається  довести своє, стверджує – поразка, то до скорої перемоги. Він не помилився! Нарешті – та пізно! Від нього не залишається жодного символу, а натомість… Вона прекрасна! Вона досконале створіння! Вона вбила матір! Вона поведе їх…

Цікаво. Він, запитує себе: «Чому?», «Як?», «Що далі?»

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *