Анна ДАНИЛЬЧУК. Усі люблять про вбивства

Всі люблять про убивства. Усім цікаво, як то воно зважитися на таке, думають, чи й самі змогли б, перераховують випадки коли вчинили такий важкий гріх у голові, а може навіть із закритими очима чують як душать когось за шию, дроблять чиїсь кістки, ріжуть між чужими ребрами. Усім би знати, коли проста собі людина стає убивцею.

Христина знає, Христина щаслива, тому що її сьогодні убив чоловік. Вона його любить, а от тіло її його не любило й тому їй приємно дивитися як він його випатрує, шукаючи душу. Вона то вже давно сидить у нього на голові й нервує аби він таки знайшов ту кляту душу, бо як її немає, то, виходить даремно її вбив чоловік. 

Христина стогнала, стогнала голосно від пестощів, а от коли він її штрикав ножем – мовчала. Їй було боляче, але жоден звук так і не вийшов із рота. Ну хіба коли вона вже геть померла й сиділа в нього на голові, якась частина повітря вийшла з горла й здавленим криком налякала чоловіка. Він і не знав, що то не Христина, то все її тіло. У Христини терплячий чоловік, він так повільно розбирає її тіло, по пелюстках, що Христина тим усім любується. Вона й не думала, що всередині неї така велика квітка.
Гострий ніж без звуку ріже тверді жили й червоні м’язи, під ногами гусне кров. Христині дивно від того, що їй геть не страшно, й не гидко, й ніяк, а от чоловік плаче, губи в нього синіші ніж в неї, хоч то вона труп. Христині якось незручно, що він так побивається, їй же геть не погано, вона, можна сказати, щаслива.

У всіх є свої слабкості. Усім солодко дозволити собі щось, заборонене решті й потому млоститися тихцем від спогадів власної сміливості. Усім треба трошки гріха аби можна було його змивати стоячи в ванній, а чи й сльозами на колінах в церкві, і потім радіти повернутій чистоті.

В чоловіка під нігтями кров, він ріже Христинину середину на дрібні шматочки, розглядає блискуче рожеве м’ясо й не вірить, що таки вбив її. У Христині завжди так багато життя, що коли він її штрикнув ножем вперше, то туге тіло не хотіло випускати леза назовні, наче граючись. Він сподівався, що тільки спустить трохи грішного духу, а решту лишить, і вони сьогодні разом повечеряють. Христина мовчала й він думав, що їй не боляче й вона не помре, але чомусь захолола. Ото яка вона пристрасть, думав чоловік, штрикаючи її вже мертвою в ребра.

Майже щотижня до Христини приходив новий чужий чоловік і вже років вісім вона не ховалася, все пояснювала дивними відчуттями у животі, що не проходили доки не відчує від когось нового ласки. Скільки міг він кохався з нею щовечора й ранку, втомлював її своїми пестощами до болю, прощався з нею кусаючи в шию й брав обіцянки. Найважче було дивитися у Христинині очі, завше налякані власною слабкістю, що змушувала триматися і здаватися із різницею у кілька годин. З часом у нього вже не вистачало сил і плачучи він обціловував усе її тіло, а особливо довго – тонкі, гострі ключиці, й ішов, не озираючись із хати, поміж люди.

Люди люблять життя інших людей. Не так своє, своє вони живуть непомітно, а от чуже манить їх простою очевидністю того як чинити треба, а як не слід. На відстані кількох кроків вони ладні роздивитися глибину всіх проблем, висоту всіх починань, низину всіх падінь і, якщо вже геть на чисте серце, то їх вкрай дратує сліпота з якою жилець бреде по своєму життю, постійно оступаючись.

Христинин чоловік, повертаючись із роботи, з усіх сил не поспішав і аби не чути чужих стогонів, заходив до кожної кнайпи на їх довгій вулиці. І кожен господар, що вже, певне, якось побував у Христини, наливав йому швидко й особисто проводжав до дверей, не турбуючись про можливу виручку, аби тільки чоловік швидше прийшов додому. Ніякими розмовами того було не спинити й останнім часом він уже не гребував чіплятися руками за стіни, двері й сорочки господарів, котрі так прагли врятувати його честь.

Дивним є те, що у день коли чоловік її зарізав, Христина ні з ким не кохалася, а просто помила підлогу. Хата пахла мокрим деревом і водою з пилом. Вона постійно міняла її на свіжу, бігаючи із відром на вулицю і затоптуючи увесь коридор мокрими ногами. Лариса співала голосно й прочиняла вікна. Хатня робота непомітна, але спів чутний. Чоловік завше знав, що коли вона співає, значить робить щось для них обох і на душі ставало легко й просто. Сьогодні він теж втішився, коли почув її пісню. Голос у Христини глухий і сумний, так що навіть найвеселіші слова віддають пліснявою, але в тому є особливий смак, наче всі пісні назбирані з якого іншого світу.

Спокійний від тієї простої метушні, що чулася за дверима, він переступив поріг, роздягнувся і вже майже зайшов до кімнати, коли опустив очі на підлогу. Якраз у те місце, де зараз різав її на маленькі рожеві шматочки, розкидавши руки як для розп’яття. Її м’ясо слухняно піддавалося ножу, беззвучно ділилося на тонкі блискучі стрічки, пахло життям і теплою сіллю від крові й чоловікових сліз. Він боявся спинитися, бо це означало б визнати, що він її вбив, а так він все ще продовжував убивати, значить, вона жива, нехай на самому споді якоїсь маленької блакитної судинки всередині.

Спека бовталася по хаті через прочинені вікна й не дозволила Христині, що й досі сидить на голові в чоловіка, зрозуміти, чому ж він її сьогодні зарізав. Незліченні сліди її мокрих кроків швидко висохли на щедрому липневому сонці. Й тільки чоловік, розглядаючи Христинину середину, хоче забути побачене. Сотні кроків, що йшли з вулиці у їх спальню.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *