Ема ІЛЬМ. Маленька Анєчка

“Я часто запитувала у Кларенса: “Чому мені здається, що наш світ йде на дно, а люди такі злі?». А він казав: “Так іноді буває. Але не забувай, світ іноді рухається і в інший бік.” (з к/с “Справжнє кохання”)

 

22 год. 43 хв.

 

Анєчка має довжелезні чорні вії та очі кішки, такі ж зелені, з особливою тваринною прозорістю. 

Анєчка має довгі ноги, неймовірно гарні цицьки – яблучками, невеличкі, що стирчать акуратними темно-рожевими сосками (у відповідні моменти твердими виноградинками), і це дуже звабливо.

Анєчка має білосніжні зуби та дивовижну усмішку Франки Потенте, саме ту, коли її героїня у фіналі «Ідентифікації Борна» розуміє, що Борн вижив.

Анєчка має коротку стрижку з кольоровими, червоними та фіолетовими пасмами і чудове обличчя, яке дихає щастям та безтурботністю. Гладеньке, без жодної зморшки, без жодної зайвої веснянки чи волосинки, лише з кокетливою родимкою над верхньою губкою.

Анєчці вісімнадцять років.

Вона полюбляє нічні клуби, дискотеки, парки з атракціонами, багато сміятися, їсти м’ясо та солодощі, палити цигарки і пити мохіто, мартіні та ром. Вона полюбляє співати – і це в неї виходить не гірше за секс. Вона постійно співає різні свої джазові штучки, перед сексом чи після нього, навіть коли приймає душ, коли сама, коли здорова чи хворіє.

І в неї лише один недолік – Анєчка дурепа.

Але мені самому вже двадцять сім і я не проти мати собі за подругу дівчину, яка гарна в ліжку і просто… просто гарна. Ось саме це я намагався пояснити Оксі, яка цинічно слухала мої теревені і недоброзичливо хихотіла при згадці кожної доброчесності Анєчки. Оксі вже за тридцять, точний її вік нікому невідомий і нікого не цікавить, вона має власний журнал, де пишуть про чоловіків для жінок, яким маніакально пишається. Окса теж палить, що вбиває її тендітне тіло та красу, має чуттєвий великий рот, руде волосся та ніколи небаченого мною моряка за чоловіка.

– Бідося Даня, – цідить вона крізь зуби. – Додай мені коньяку. Тут так звідусіль тхне самотністю, що мушу лікуватися…

Я збільшую їй порцію алкоголю, роблю це вже втретє чи вчетверте. Вже сам не пам’ятаю, як довго ми сидімо у занедбаному барі під землею, і скільки разів я підливав їй дешевий трьохзірковий коньяк. Кляте освітлення! Ледь мерехтять жовті лампи на низькій стелі підвалу. Ставлю пляшечку на так-сяк протертий офіціанткою стіл, на якому вже спустошені тарілки з-під смаженої картоплі та розсипані нами зубочистки поряд з човником паперових серветок.

– Даню, – каже Окса ковтаючи свій коньяк, – те, що Анєчка дурепа – це поза сумнівами. Всі ми дурепи, коли закохуємось. Та абсолютно не дурепи, коли кохають нас. Відчуваєш різницю?

– Ні, я лише хочу, щоб вона зателефонувала! – кажу я.

Окса нічого не розуміє, тому мовчить та п’є свій коньяк, як моя матір бальзам Бітнера – потрошки та морщачись.

– Гнати б цю офіціантку, що не йде та не йде… і гнати б цю твою Анєчку, – каже раптом Окса. – Ти думаєш, дурепа – це інстинктивна природа жінки? У тому є правда, але не вся. Дурепа у нашому контексті  – це передатчик всіх хвиль, всіх душевних коливань, що ввімкнений на повну потужність. І він, передатчик, працює без зупину, зрозумів?

– Ні. Конкретизуй. В моїй голові вже так шумить, що ледве-ледве, – зізнаюсь я.

– У дуреп, коли вони кохають, той потужний передатчик її світосприйняття… він працює, як телескоп астронома. Вона наводить його на об’єкт чи суб’єкт, – Окса вільною рукою утворює умовну трубу телескопу й смішно зазирає у неї лівим круглим оком, –  чи на явище, уявив? І збільшує навколишнє. Все, все, що трапляється їй на очі – у кілька сотень тисяч, а то й мільйонів разів! А наводить вона телескопом безкінечно…  второпав? – Окса задумливо випускає дим з рота і затягується ще цигаркою.

– Що це… значить?

– Це значить, що дурепа має лише одне стратегічне завдання –  розповісти та поділитися про все та всім, що знала, бачила, думає, мріє… та має, та буде мати у проекті – з ким, га? Правильно. З коханим чоловіком.

– Ти кажеш дивні бздури… Ти про базікання чи шо? То ви всі базіки, жінки,  – кажу слабким голосом, що слабнув з кожним ковтком гидотного коньяку дедалі більше.

– Нєєє… Це виглядає як суцільне перевантаження мозків. Уяви, ти прийшов з роботи, а вона як липучка, дурепа. Прилипла і меле, меле язиком… Накручує, розповідає, вимагає, змушує, розпалює, створює конфлікт тощо. Це є ду-ре-па.

– Це ж що… кожна закохана дівчина така? – питаю я та доливаю нам ще по останній коньячній рідині. Пляшечка опустіла, хоча ми висисали її інтелігентно, всього за дві години.

– Ні, лише дурепи. Жінки, в яких сильна інстинктивна гендерна природа, – Окса із задоволенням докурює цигарку та морщить лоба у пошуках відповіді. – А та, що не дурепа – то відоме вже тобі стерво, – пояснює вона.

– О, боги!.. У чому ж порятунок? – питаю я. – Однаково обидва типи мене не влаштовують.

– Знаєш, нікого не влаштовує дурепа чи стерво! – Окса зареготала.

– Яка ти зла, Оксо, – кажу я.

– Це не я, це коньяк! – каже Окса. – Не переймайся, твоя Анєчка дурепа з іншої категорії.

– З якої ще?

– Ну, безмозка дівуля, звичайна ходяча піпа з цицьками! – регоче Окса.

Я розумію, що ми хильнули зайвого – з наших розмов, з нашого загального стану організму.

– Оксо, це не коньяк – це дешевий шмурдель. Погані часи настали, Оксо, я навіть не можу пригостити тебе гарним віскі, – зітхнув я.

– Не скигли, минеться… – Окса ніжно подивилася на мене крізь хмаринку цигаркового диму.

Її вузькі, довгасті карі очиська випромінювали стільки тепла, що я жадібно пив лагідність чужої жіночності без будь-якого докору сумління. Вдома на мене ніхто не чекав. Анєчка знову зникла, десь гасає по нічних клубах з подружками-студентками.

Напевно, я виглядав жалюгідно в очах Окси, бо вона якось гірко зітхнула і врешті дала дозвіл:

– Добре, жалійся. Що цього разу, ревнощі? – запитала вона.

Я знизив плечима та витяг цигарку.

– Ну, давай-но, ріж правду, – Окса клацнула запальничкою, я затягнувся. – Скигли, малий!

Мета мого скиглення була визначена пошуком виходу з пастки, в яку потрапляє хоч раз у житті будь-хто. Чоловік чи жінка – неважливо, ми всі там опиняємось. А невдахи у коханні звідти, мабуть, навіть не вилазять.

– Оксо, ти ж гребана інтелектуалка та досвідчена жінка. Скажи, що мені робити? Ех, Анєчка, Анєчка, Анєчка… Піду застрелюся і все, – жалісливо, зовсім як школяр, кажу я, останні слова злітають наче стогін.

– Песимістичне ти мудло, Даню, – каже Окса. – Всі ми закохуємось не в тих людей, чекаємо від них тих же жестів чи душевних рухів, на які здатні самі. Що у відповідь одержуємо, га?

– Лайно. Я називаю це лайном.

– Отож.

– Ну… сварки, – сказав я. – Але перше моє визначення більш змістовне, бо наші сварки – зовсім не ті сварки, після яких приємно миритися. Ти розумієш, вона витискає мене, як лимон. Ні. Надто лагідно… Вона прокручує мене через м’ясорубку. Я хочу після того просто застрелитися, втопитися, вбити себе об стіну, отруїтися…

– У відповідь, – невблаганно правила своє Окса, – ми одержуємо не просто сварки, а ми отримуємо непередбачувані масштабні конфлікти. Остогидлі та потворні скандали, – злісно наголосила вона, – або – вічну мерзлоту… Альтернатива не дуже, чи не правда?

– Треба на все наплювати, тільки не можу, – перебив я. – Розумієш, я хочу кохатися з нею, бачити, як ніжне волоссячко колоситься біля її вушка, змахувати піт з лоба, поправляти ковдру на її грудях, коли вона розгортається вночі, як маленьке дівча… Хочу купувати їй морозиво, ходити з нею у театр, стрибати в море з пірсів, годувати з нею голубів, купувати їй сукні, читати їй Рільке…

– Нащо Анєчці поезії Рільке? Вона ж у тебе дурепа! – щиро здивувалася Окса. – Краще зводи її у кіно, на блокбастер. Що Анєчка на цей раз викинула?

– Зникла. Ніде немає, – кажу я безсило.

– Зникла…  А батькам телефонував?

Я похитав головою.

– Та ну? – іронічно протягнула Окса і загрозливо примружила очі.

– Та кукусіки! І там її немає. Писав їй на сторінку у соцмережах, телефонував її колежанкам, телефон окупував – йдуть гудки, але не вмикає… І так вже три доби. Не знаю, що відбувається. Мені зле, Оксо!

– Ще б пак! Ой лишенько…

– Помираю нафіг, – занудив я.

– Не скигли, Даню. Ми її знайдемо, – обіцяє Окса і встає. – Давай-но розрахуємось і залишимо цей бар теплого пива, тарганів і брудних столів. Вирушаймо на розшуки твоєї дурепи…

Я вдячно посміхнувся і навіть потис їй руку. Окса була мені справжнім товаришем у спідниці вже років зо сім.

– Ти надійна, розумна та чуйна людина, Оксо!

Окса кривиться усмішкою та дивиться на мене як на кретина. Я підігрую і підіймаю брова хаткою вгору… Окса сміється. Задоволені собою ми покидаємо бар.

 

 

22 год. 57 хв.

 

Анєчка з’явилася без запізнення, непевною ходою вона дійшла до ліхтаря і застигла біля нього. На перехресті було ще людяно. Холодний осінній вітер бив в обличчя листям, мрякою та безпорадністю. Анєчка заплющила очі і подумки помолилася. Щоправда, змогла насилу згадати лише «Отче наш». Колись її навчив цієї молитви хлопець з духовної семінарії, з яким вона жила рік і ледве не вийшла заміж.

Анєчка ковтнула слину. Хотілося їсти. Шлунок волав невблаганно щось зжерти. Вона пригадала, як Киря навчав її, що не хлібом єдиним жива людина, але у цю мить готова була продатися сутенеру за дешеву вафельку.

Голод – страшна штука, особливо, коли не їси вже майже добу.

Погойдуючись на вітру, вона відчувала страшенну слабкість.

– Отче наш, ти, що єси на небі та на землі, нехай святиться ім’я твоє… – кволо прошепотіла вона. Сутінки згусли, вночі дощ став лютішим, капюшон ще рятував, але сама вона трусилася, як бездомне цуценятко.

Нарешті показався клієнт. Він був не один, а з якоюсь дівчиною та чоловіком. Анєчка затремтіла. З кожним кроком клієнта вона відчувала, що страх стає дедалі густішим, наче ці нічні сутінки. Несвідомо вона зробила крок назад, під арку, що вела в якесь подвір’я. Але ховатися було нікуди. Всі слова, що вона придумала до цього, панічно переплутались, язик став вареним, чужим, слинявим.

Клієнт був рослим хлопцем у спортивній куртці, в штанях з кишенями, які стирчали та відтягувались донизу від важкості вантажу. Він також був у капюшоні. Впізнавши її, він скинув капюшон, щоб вона могла краще його бачити і щось стиха сказав супутникам.

– Привіт, дєвочка! – мотнув він головою Анєчці, виразно проговорюючи кожне слово.

– Привіт, – сказала Анєчка.

– Чим порадуєш, бейбі? – він був коротко стриженим, краплі дощу стікали на лоб з низького лоба. Звичайний гопник. Від швидкої ходи тепер він задихався, тому говорив уривисто. Він йшов просто на неї, Анєчка відступала у темний коридор, що створювали облізлі стіни будинків, які стояли на відстані двох метрів один від одного.

Анєчка стиснула кулаки всередині кишень і тихо відповіла заготовлений текст:

– Він обіцяв піднести. Але зараз телефонувала – телефон вимкнений.

Клієнт наче сказився. Він голосно захрипів і вилаявся популярним нецензурним словом на літеру «б», яке старанно тиражують щодня де-не-де люди слов’янського походження.

– Ти що… ти, сучко, як взагалі? Нормальна, га? Жартуєш чи шо?! – клієнт захлинувся від обурення. Змірив її презирливим поглядом і повернувся до своїх приятелів. – Товару не буде! Ця дівка, каже, що Манпіль, сука, ховається, сука!

Приятелі розчаровано пробубоніли щось на зразок, а чи не врізати цій шмаркачці по писку, щоб Манпіль, виродок, заворушився скоріше?

Анєчка схопила клієнта за рукав:

– Заждіть, хлопці! Та він прийде! Я знаю, що прийде! – жалібно писнула вона, капюшон обпав, і скуйовджене волосся розміталося під дощем мокрими фіолетовими стрічками. – Він принесе!

Клієнт згріб її за комірець куртки, сам він був вже досі мокрим, краплини дощу злилися в прозорі струмки, що брали розбіг на крупному, вуграстому носі, а звідти швидко-швидко крапали на товсті губи.

– А-ай! Не треба! Заждіть хвилинку! – скрикнула Анєчка  у ті прищі на носі, що раптом наблизились до її очей настільки, що стало видко маленькі волосинки на шкірі клієнта. Вона спробувала звільнитися з ведмежих лабетів гопника, але дарма. – Він принесе! Принесе-е-е!

– Ця сука мені винна десять штук зелені! Перекажеш йому наступне: або товар, або гроші! як не встигне у термін від двох днів – я тебе йому передам фрагментарно, курво! Себто – по шматках! У посилці, бандероллю! Все запам’ятала?!

– Та-а-к… – Анєчка вже не смикалась. Очі її закотилися від жаху, вона трусилася і ладна була впасти на землю замість листя, що крутилося у повітрі з осіннім вітром.

– Наступним буде він!

Клієнт ще раз рясно полив її брудною лайкою і потім, коротко розмахнувшись, врізав їй кулаком у ніс. Анєчка мовчки схопилася за роз’юшене обличчя – кров заструмила в ту ж саму мить і вихлюпнулась у цілу калюжу. Від удару вона присіла над власним кровавим озерцем і, поколихуючись від болі, помітила, що кров віддзеркалює її не гірше, ніж люстерко. Потім вона побачила, як у тому рідкому кровавому дзеркалі до неї нахилився клієнт. Він схопив її за волосся, задрав їй голову назад і, виразно наголошуючи, прошипів:

– Сучко, лише два дні! У цій годині, на цьому ж місці. Принесеш ти! Якщо ні – я тебе знайду, атвєчаю… Курво манпільська, – процідив він та сплюнув крізь зуби їй під ноги.

Анєчка бачила, як трійця розвернулася та пішла геть з-під арки на світло ліхтарів, до чорного джипу, що стояв на зупинці, на протилежній стороні вулиці.

Як тільки вони від’їхали, вона затрусилася, мов у лихоманці, і лише з третьої спроби змогла відшукати в мобілці потрібне ім’я. Потім довго раз-у-раз вслуховувалася у плачливі гудки. Ніхто не відповідав.

– Манпіль, виродку! – хижо прошепотіла вона.

Стискаючи у руках мобільний телефон, наче меча, Анєчка пошкандибала на світло ліхтарів, машинально отираючи мокрий від крові ніс долонею.

 

 

23 год. 49 хв.

 

Розмірковуючи над своїм невдалим коханням і життям, що переповзає тридцятиріччя у самотність наступних років, я вів свою черрі крізь ніч. Окса сиділа поряд і мовчки курила у шпарину, понизивши скло на два пальці. Напевно, їй набридло базікати зі мною, тим паче, що мене як заціпило сьогодні на одній та тій самій темі.

Я вирішив подбати про дівчину:

– Оксо, ти там як?  – спитав я, беручи трохи ліворуч.

Черрі плавно гойднулась вліво, у вузеньку вулицю, що проковтнула нас темрявою – ліхтарі всюди були чи-то розбиті, чи-то вимкнені.

– Норм, – сказала вона голосом, який нічого не виражав.

– Точно?

– Так.

– А що тоді?

– Є одна ідея, – відповіла Окса. – Обдумую…

Я терпляче промовчав. Однією рукою я тримав руля, другою ще раз набрав Анєчку по мобільному, але результат був той самий – ідіотичний «ігнор» розбещеного дівча.

Через пару хвилин Окса обізвалася:

– Ти не дуже п’яний?

– Ну, бачиш… веду ж машину. Хоч би поліцейські не стопанули…

– Це добре. Твоя тверезість вкрай цінна. Буду, мабуть, знайомити тебе з чоловіком.

– Ооо!.. це з моряком? – сказав я з подивом. – Ну, нарешті познайомлюся з твоєю половиною!

– Він лоцман. – Окса болісно скривилася, наче від укусу комара. – Менш за все прагну вашого знайомства… В нього є друг. Спочатку ми поїдемо до нього.

– Що, вже повернувся з піврічного плавання?

– Так. Був у Сінгапурі і знову привіз мені різних лахів, привіз сувеніри, ласощі… найголовніше, привіз гроші для видавця – бо мій «Чоловічий інтерес» заборгував вже за три місяці. Новий дизайн журналу вдарив по моєму кошику споживача…

– Круто ходити в моря. Завжди мріяв бути капітаном дальнього плавання! – зізнався я щиро.

– Так. Круто… – відізвалася вона, і я встиг розрізнити у цій інтонації прихований сум.

Ніч вже потопляла місто, але машин на дорогах було ще чимало. Проте я навіть трохи голови не скрутив, постійно відривав погляд від дороги, і дивився як тіні стрибають по жовтому та чужому у світлі ліхтарів обличчю Окси. Але вона не реагувала на мої заклики очима.

– То можна в тебе тепер грошенят позичати? – уточнив я з усмішкою.

– Можна. Тепер їх не менш, ніж у Рокфеллера, – обізвалася Окса.

– Оксо, чого собі машину не купуєш?

– Я короткозора, немає сенсу, – відрубала Окса. – Дивись на дорогу, Даню.

– Дивлюсь. Де шукати того друга?

– Клуб «Троя», Михей знає всіх, хто регулярно зависає в його нічних клубах. – відповіла Окса. – Він мені не відмовить.

 

 

23 год. 50 хв.

 

…Карл! Мені допоможе тільки Карл, думала Анєчка, відміряючи кроками калюжі. До «Трої» вона мчала на першому-ліпшому таксі, потім бігла сходами клубу нагору, на третій поверх, де розміщався різношерстий за віком контингент дівочек-хлопчиків, дівуль-хлопців, жінок-тіточок та дядьків, яким вже за сорок п’ять…  проте всіх об’єднував кайф і часто у буквальному сенсі, себто наркотичний,  спрага алкоголю, спонтанного сексу та ґламурного драйву.

«Троя» вібрувала, дрижала всім тілом будинку, в якому розміщалася. Всередині її організму Анєчка відчувала себе клітиною, в якій пульсувала кров. По мірі наближення до третього поверху клубні трекі прицільно били під серце, коліна, вгризалися у вуха. Поодинокі напідпитку чуваки та чувихи з келихами в руках виринали з цигаркового туману блиском п’яних очей, блискотом коротких золотавих спідниць, чорних панчіх, дзеркальних модних шпильок жіночих босоніжок та рожевих чоловічих краваток і спільним фліртом …  Всі сміялися, шепотіли, гаряче дихали в обличчя сумішами випитого. Анєчка впала в їхнє дихання, як спраглий за киснем, водолаз.

Карл… Карле! Де ти? Вона вкотилася в щільне коло тіл, що хиталося, ставало дедалі щільнішим та подрібнювалося на ланцюжки кампаній. Клубняк лупив по голові, разом з ним гепала світломузика, що блимала, ділила обличчя на рожево-зелені маски. Прорвалася через тіла, що агонізували під трек діджея, який чаклував за стійкою, зливаючись з стіною майкою, рукавицями-розпальцьовками, штанями та шарфом. Лише чорні навушники, жовті окуляри та волосатий капелюх, схожий на кульбабу у період «парашутиків», виділяв когось незрозумілої статі, істоту «унісекс»».

Анєчка підбігла до кульбаби-унісекс та смикнула одну з лапок її навушників.

– Де Карл?! – крикнула вона щосили у вивільнене вухо.

Діджей, що підтанцьовував разом з контингентом «Трої», штовхнув її у плече, забрав лапку навушника назад і, відмовляючи, похитав головою.

– Мені конче потрібний Карл!! – крикнула Анєчка.

Тоді вона зірвала навушники геть, і кульбаба здивовано зняла свої модняві окуляри.

– Ти шо? Коліс наковталася, мала? – забасив діджей, і схопив дівчину за лікоть. – Він у Михея… Віддай!

Анєчка слухняно протягнула окуляри назад. Кульбаба, що виявився більш схожим на хлопця, покрутив пальцем біля скроні та мовчки посадив на ніс окуляри.

– В катакомбах, смертниця… – сказав він і знову розпочав ритмічно стрибати разом зі своїм рожево-зеленим народом танцполу.

– Дякую, Шевочко! – Анєчка цьомкнула підстрибуючого діджея у білу щоку і щосили стиснула в обіймах.

Кульбаба закляк на мить. Потім, проводжаючи поглядом її тендітну фігурку, яку радо з’їла хвиля рожево-зелених тіл, байдуже буркнув:

– Дурепа…

 

 

1 год. 08 хв.

 

У кришталевій попільничці на біло-коричневих стовбурах «бичків» ще димилася недокурена наполовину цигарка. Карл щойно поклав її на цю могилку недопалків і тепер спостерігав, як цигарка тліє. Вона тліла разом з його життям – незворотній процес. Хоча, якщо простягнути руку та натиснути пальцями… Анєчка обхопила його ззаду, якомога глибше втопила обличчя в його поясниці, впираючись лобом, потім очима, терлася носом… Вона цілувала його крізь дорогу бавовну сорочки короткими, відчутними поцілунками. Такими гарячими, як опіки. Сорочка ставала дедалі вологою.

– Припини, – обірвав він її старання. Розірвавши зціплені руки, він схопив одну з них та витяг Анєчку з-за спини. Поставив перед собою, міцно затиснув її заплакане обличчя із червоно-фіолетовими, тепер мокрими, пасмечками між великими долонями, наче пшеничне колосся між жорнова. Підборіддя та носик Анєчки задерлися вгору, заплющені очі не припиняли струміти сльозами.

– Карле, – пошепки сказала вона, – благаю…

Карл роздивлявся лице Анєчки ретельно, рису за рисою, розтираючи великими пальцями сльози по замурзаних щоках.

– Маленька, – нарешті сказав він, – ти підставила мене, підставила все моє життя. Все, що я маю у цьому місті, все, що створив та придбав – тепер не коштує ламаного гроша. Бо треба рятувати твою дупу. Твою гарненьку тупу дупку, маленька. Ти розумієш, на що я йду?

– Так, – прошепотіла Анєчка. І нові мокрі доріжки пролягли з-під густих чорних вій по шовковистим щічкам.

– Нащо ти зв’язалася з цим покидьком Манпілем? Га? Тобі що, не вистачало грошей свого програміста? Тобі не вистачало того, що пропонував я?

– Карле… благаю!

– Бач, як ти заговорила… А колись крутила цим шмарклявеньким носиком, погорджувала Карлом… А тепер, бачиш, ти переді мною. І на все згідна, бо хочеш жити, еге ж? Хочеш жити, кажи?

Анєчка ковтнула слину і разом з цим видала зойк, що мав підтвердити сказане Карлом.

– Ну, добре, жадібна дівчинко. Я кину заради тебе своє теперішнє життя на смітник. Хоча перед тим спробую стрибнути вище… Подивися на мене, маленька.

Анєчка відкрила очі. Зелені, розчахнуті, довірливі, поглинаючі, отруйно-смарагдове живе каміння… Карл зітхнув.

– Гаразд, почнемо гру…- Карл кивнув узбеку, що сидів у кріслі напроти та смоктав трубку кальяну. – Михею, нагодуй її та перевзуй.

З цими словами він обережно відпустив Анєчку, що просто впала на коліна й так і залишалась навколішки, з опущеною головою, зануреною обличчям у долоні.

Карл перетнув кімнату, що мала жовті стіни, низьку стелю, в центрі крісла, диван з торшером, журнальний столик з розкиданими попільницями, двома працюючими ноутбуками та, власне, кальяном, що курив узбек, який займав одне з крісел.

Карл підійшов до настінних полиць із скляними статуетками, пляшками спиртного та годинником. Він взяв одну з фігурок і покрутив у руці. Це була велика, розміром з долоню, рись, видута з жовтогарячого матового скла. Кішка стояла на чотирьох лапах, вигинала спину та скалилася розкритою пащею. Зненацька він різко розмахнувся і жбурнув її в стіну .

Дзелень! – рись розлетілася на шматки битим склом. Анєчка скрикнула і схопилася на ноги.

 

 

 

1 год. 10 хв.

 

Я не тусувався у нічних клубах принципово. Мій відпочинок – це іграшка, з хорошою графікою та цікавим сценарієм, краще RPG або квест. «Троя» грохотила, модні поп-трекі розносили вщент вулицю, насичену магазинчиками та торговими крамничками, ліхтарями, плетеними бесідками затишних вдень кав’ярень. Це була центральна вулиця міста, тут майже не було ніде хатинок мешканців, деінде височіли темними трьохповерховими велетнями хіба що адміністративні будівлі.

На круглих сходах клубу, обпершись на блискучі металеві поручні, стояла кампанія студентів. Вони голосно щось тріщали, зміст історій був, очевидно, анекдотичний, бо регіт час від часу переривав метушню із слів, зітхань, зойків та лайок.

Окса не стала чекати, поки я оббіжу черрі та допоможу їй вивантажитись назовні.  Вона вистрибнула з машини і почала озиратися навкруги. Потім крикнула мені:

– Бачу форд Михея! Ану, хутчіш!

Спершу я дістав з бордачка невеликий мисливський ніж і сховав його у кишені куртки. Нащо це зробив – я і сам не второпав, але його присутність поряд заспокоювала. Лише потім натиснув на пульт і зачинив двері автівки. Окса вже чекала мене біля входу, нетерпляче поправляючи собі пальцями гривку.

– Чого ти там завис? Не відставай, – суворо сказала вона і рушила всередину.

Я пірнув за нею у гущу якихось спітнілих напівголих тіл, напівп’яних і дуже п’яних облич, що вистрибували та коливалися перед очима у танці. Потужність динаміків тиснула на вуха та вимагала накидатися додатковим алкоголем, щоб гулькнути у загальний ритм опіумної атмосфери клубу. До речі, знайомий солодкуватий запах марихуани бив у ніс ненав’язливо, але бив… Я просто йшов за вузькою спиною Окси. Її зелена замшева куртка та рудий високий хвіст були єдиним орієнтиром у чужому просторі, за який я хапався квапливою ходою та подекуди окликами. Я безпомічно звав її, вона зупиняла крок, сердито оберталася через плече і голосно кричала мені в обличчя:

–  Рухайся! Лише за мною! Бо загубишся!

Це було схоже на святу правду: шикарний клуб «Троя» вміщував чотири танцполи, загалом п’ять залів, та окремі більярдну та зал кальяну. Ми минули три, де груші вряди-годи було впасти – стільки хмільного народу, веселощів та танців я не бачив вже з добрий десяток років. Проте Анєчка бачила це, жила у цьому щоденно та не уявляла своїх вечорів без клубної тусовки.

Я біг за курткою Окси, трясучи пивним животиком, а сам трохи не вперше думав про те, наскільки ми з малою різні люди. Її світ різав мені очі тінями та болючим світлом, затоплював вуха скаженою ритмотекою, вбирав мозок і підштовхував до барної стійки, де вмілий бармен колов лід ножем, але нечутно – бо всюди вирували звуки хауса…  Анєчка, Анєчка, Анєчка… Напевно, їй було нецікаво зі мною.

У третьому залі Окса зупинилась, я налетів на її замшеву спину, вона смикнула мене за руку та потягла до хлопця, що підстрибував і водночас творив мікси за музичним пультом. Цей МС-діджей виглядав, як чоловічок з гри «Скажені кроліки». В нього були кумедні жовті окуляри-зірки та велика пухнаста біла шапка, як зачіска старої поп-діви Анджели Девіс.

– Шево! – гукнула Окса.

Чоловічок припинив пружинити зі сторони в сторону і зняв навушники. Його біле обличчя засяяло у щирій посмішці.

– Шево, я до Михея! Справа невідкладна!

– Окей, – сказав діджей. – Вхід у кухню. Ти ж знаєш сама.

– Бачу! У катакомбах, значить, – сказала Окса.

Ми побігли на другий кінець залу по світловим колам танцполу крізь каталепсичну юрбу тінейджерів до великої барної стійки. Там на високих стільцях сиділи симпатичні дівулі, поряд мостилися їхні бабичі, а на дзеркальних полицях бару рядами красувалися стильними етикетками та дорогим змістом пляшки: віскі, мартіні, джину, рому, самбуки, коньяку… Я ковзнув очима по окремій полиці з вином – трохи нижче йшли лікери, шампанське, ягідні настойки, вітчизняна горілка… та намацав у кишені мисливський ніж: він лежав у шкіряному чохлі, самотній, незрадливий, з гострим лезом, і наче заспокоював мене, обіцяючи повернути Анєчку назад з будь-якої темної історії і у будь-який спосіб.

Щодо останнього я не встиг замислитись – ми, нарешті, ввалилися у чорні дверцята, наче у портал, що вів в інші світи.

 

 

1 год. 12 хв.

 

Новенький сірий порш Карла всередині буквально мав запах грошей,  комфортом тхнуло з усіх шпарин салону тачки. Анєчка сюркнула на задні сидіння, але Карл жестом указав на переднє крісло разом з собою. Анєчка пересіла.

– Змерзла? – поцікавився він, вмикаючи кондиціонер. Тепле повітря, просякнуте пахощами дезодоранту для салонів авто, приємно зігрівало. М’яке сидіння розслаблювало.

– Є трохи, – сказала вона.

Порш ожив і рушив з стоянки. Кілька хвилин мовчазливий Карл на цей раз мовчав настільки суттєво, що Анєчка боялася навіть випрямити спину чи налаштувати дзеркальце для пасажирів, щоб розчесати свої пасма.

– Чому ти не взяв з собою нікого? – нарешті наважилась запитати вона.

Похмурий Карл наче почорнів від думок, що робили його з кожною миттю ще більш похмурим. Він зупинив порш на перехресті і ввічливо чекав на червоний вогник.

– Маленька, я міг би не брати навіть тебе. Але я вирішив, що цей урок ти маєш запам’ятати… – сказав він, дивлячись Анєчці у вічі, які вона не сміла заплющити, хоча дуже хотілося.

Понад усе їй хотілося сидіти зараз у синій старенькій черрі, поряд з Данею!..

Колючі очі Карла позбавили оманливого релаксу. Анєчка принишкла, коли побачила, як смикає кадиком Карл, як зводить прямими стрілами густі, єврейські брова. Цей погляд не обіцяв їй легкість буття, Анєчка з жахом вперлася очима у чорну, мокру і блискучу від дощу та світла фар, дорожню смугу.

– Як сполоханий кролик, – раптом сказав Карл. – Ти гарна, але сполохана… кролиця. Це нікуди не годиться, маленька. Треба грати за правилами.

– За якими?

– За тими, що живеш. Дають – бери, б’ють – біжи. Зараз саме час виконувати обидві пропозиції… Хочеш жити, га? Хочеш собі квартиру столичну, відпочивати на Мальдівах?

– Хочу.

Карл хитнув головою:

– Ну, так… що ж ти ще можеш хотіти… – сказав він. – Приїхали. Вилазь.

Порш плавно загальмував, майже безшумно, в одному з дворів висоток. Карл пошарив рукою під сидінням і дістав довгий ствол з глушком.

– Карле! Я чекатиму! – перелякано скрикнула Анєчка. Вона вчепилася у рукав його куртки нарощеними нігтиками тоненьких пальчиків, але він грубо скинув її руку:

– Ні, ти підеш зі мною, маленька Анєчко. І будеш мовчати, наче язика проковтнула. Почула?

– Так…

Вони пройшлися вздовж периметру великого дитячого майданчика з газонами, до під’їзду висотки, що була сьомою за рахунком і кутовою. Під’їзд тхнув смердюче, переважно людською сечею. Анєчка перетисла пальцями ніс, коли зайшли у «совковий» облізлий ліфт – затісний навіть для двох, із запльованою підлогою, його стіни шпана розмалювала як вміла непристойними словами та малюнками, писали чорним маркером і звичайною шариковою ручкою.

– Хочеш таке собі життя, маленька? – спитав Карл і всміхнувся. Крупними, білими та чистими зубами, що сяяли здоров’ям і обіцянкою зовсім іншого майбуття.

Увесь він був наче з майбутнього: гарний, спортивний, смаглявий, з м’язами боксера і очима телятка, з довгим лискучим чорним волоссям, зв’язаним у хвіст. Він уособлював розв’язання проблем та масу задоволень, він був… так, він був надійним. Страшною людиною, але надійною. І, найголовніше, що він її, дурепу, кохав. Кохав до нестями, як щеня – беззастережно, віддано, до щему в серці і вереску чоловічого, тваринного захоплення.

Менше з тим, восковим чоловічком Карл не був, зліпити з нього Даню не вийде ніколи. І примусити бути Данею – річ неможлива у принципі. З нього взагалі ніколи і нічого не зліпиш. Бо це він, Карл, робить з людьми все, що забажає…

– Ні,  –  відповіла Анєчка. – Я не хочу такого життя.

– От і не треба в нього лізти… А тепер, маленька, затикайся і будь розумничкою…

Вони вийшли на дев’ятому, останньому поверсі. Карл зробив пару кроків до  двері, оббитої жовтим дерматином. Прислухався біля неї. Анєчка була сама не своя, вона стояла за спиною Карла і відчувала своє серце, яке стрибало з грудей, як на резинці. Коли Карл натиснув на кнопочку електронного дзвінка, здавалося, що воно вистрибнуло і застрягло, тіпаючись у спині велетня Карла, трохи вище його поясниці.

Ніхто не відчиняв. Карл ще натиснув, і ще – доти, доки не почулися кроки. Потім сіпонув Анєчку за шию та поставив перед дверима.

– Хто? – запитали з-за двері.

Анєчка впізнала голос, вона було спробувала вивільнитися, але Карл цупко тримав за шию, ще й великим пальцем тиснув в ямку, де шия переходить у грудну клітину.

– Хто? – знову сонно перепитав хлопець.

– Я! Відчини!

– Ти?

Пауза… Потім клацнув замок. Анєчку відшпурнули вліво з якоюсь нелюдською силою, Карл подався вперед усім корпусом тіла і вдарив грудьми та лобом у заспане обличчя Манпіля, який навіть не встиг злякатися. Він вхопився за двері, щоб встояти на ногах, але Карл вдарив його кілька разів коротко у живіт. Манпіль захрипів і впав на дупу.

Двері хлопнули за спиною Анєчки – вона опинилася у теплі й темряві квартири, в якій насичено пахло їжею, чужими запахами домівки Манпіля.

–  Адресу урода, до якого відправляв сьогодні малу на стрілку – кажи швидко! – наказав Карл.

Манпіль ледве ворухнувся на килимковій доріжці. Карл нахилився і копнув його.

– Адресу, – наказав він. – Дивись, маленька, запам’ятовуй, – звернувся він до Анєчки, не зводячи очей з Манпіля, що зігнутим калачем, обіймаючи коліна руками, тихо стогнав. – Ніколи не май справ з покидьками. Покидьок – завжди починається зі страху… Ніколи нічого та нікого не бійся. Бо станеш покидьком. Будеш підставляти людей, будеш програвати, – Карл дістав з куртки ствол і націлив Манпілю у голову. – Попрощайся, мала.

– Я… я не хочу. Не роби цього, Карле! Благаю тебе, Карле, ні!

– О, маленька Анєчко! Бачу, що ти сама перетворюєшся на покидька… Страх це зараза. Позбудься його, мала! Страх треба викоріняти… Манпіль, адресу!

Манпіль припинив стогнати і заплакав.

– Він… у «Лаосі», звуть Сандро,-  захникав хлопець.

– Молодець! – сказав Карл і вистрілив. Наче хлопнув з шампанського корком, хіба що вдвічі тихше.

 

 

 

1 год. 22 хв.

 

Ми пройшли через коридор металевих довгих столів, біля яких моталися кухарі. Білі поварські халати мелькотіли майже перед носом, Окса ж йшла просто на них і нікому ніц не пояснювала. Я зрозумів, що вони її знають через обережні погляди, які зацікавлено то там, то сям нишпорили по наших фігурах. Певно, тому нас помітили, але не зупинили.

У кухонній залі, де готувалася їжа, були ще двері, що вели у підвал.

– Це катакомби, – пояснила Окса, спускаючись цементованими сходами. – Умовно кажучи…

На стіні кріпилася лампочка, що слабко мерехтіла економним білим світлом, тому спуск був майже безпечним. Хоча для мене, пузанчика, що відростив своє пузо за ноутбуком – типова фахова хвороба програмістів – і купу слабеньких м’язів, долати високі, крутобокі сходи було неприємно. Тим паче, що сходів було чимало. Я запихався, коли, нарешті, ми спустилися вниз.

Катакомби виявились геть цивілізованим місцем. Велика затишна кімната, в якій курили кальян і… так, травичку. Марихуану я почув ще на сходах. Але Окса просила заткнутися – тому промовчав. Їй, мабуть, все це було знайоме, тому і натяків на подив не було. Вона спускалася впевнено, і, коли опинилась у жовтій кімнаті, де посередині стояв стіл, завалений тарілками з їжею, попільницями та ноутами, попрямувала до крісел біля столу та із задоволенням плюхнулась в одне з них.

Я би теж так зробив, але крісел було всього два і в іншому за ноутбуком сидів хлопець років зо тридцять азіатської зовнішності, він тягнув кальян.

– Привіт, Оксо, – сказав хлопець.

– Привіт, Михею, – сказала Окса.

– Це хто? – хлопець вказав на мене пальцем.

– Це мій друг, дуже близький друг, – сказала Окса. – Будь з ним доброзичливішим.

– Доброзичливішим? – хлопець фальшиво здивувався.

– Ну, гостинніше поводься, принаймні, – роздратовано сказала Окса.

– Я не люблю гостей, ти ж знаєш, – сказав він байдуже. – А втім… налити тобі кави? – звернувся він до мене.

– Так, дякую, – чемно та лаконічно відповів я.

Я взагалі вирішив бути лаконічним, пам’ятаючи попередження Окси не базікати.

Окса підійнялася з крісла і підійшла до полиць, що займали одну з стін кімнати і тягнулися до самої стелі.

Чого там лише не було: стопками музичні диски, статуетки та карнавальні маски, кольоровий керамічний і пластмасовий посуд, попільниці різних розмірів і з різних матеріалів, навушники, рушники, світлини, грошові банкноти зарубіжної валюти, що були розкидані деінде пачками, а також – ґудзики, ліхтарики, свічки, пакетики з ганджубасом… Окса знайшла у тій купі два горнятка, поставила на стіл і почала наливати у них каву з кавоварки.

– Кажи, нащо прийшла, – повторив Михей, він щось швидко вистукував за ноутом.

– Шукаємо одну дівчинку. Точніше, її шукає мій друг. Ти маєш її знати, вона тут тусується майже щоночі, – сказала Окса. – Михею, це наші кішки? – раптом запитала вона. Михей відірвався від ноута і прослідкував очима за пальцем Окси, яка вже здивовано вказувала на кілька статуеток-кішечок. – Звідки вони у тебе? Це ж колекція Карла, він ніколи з ними не розлучається…

Я вирішив, що надто не прогнівлю господаря «Трої», якщо підійду ближче подивитись на порцелянові фігурки звіриків. Кошенятка різних порід та у різних позах сиділи, стояли, лежали, спали чи грали: порцелянові, гарненькі, зовсім не схожі на дешевих котів, яких сила-силенна в кіосках підземок – вишукані, з гарно намальованими мордочками, кожна неповторна.

– Це авторська робота? – з видом цінителя спитав я у Михея. – Я бачив щось подібне в Амстердамі, колись доводилось там брати участь в одній конференції для програмістів…  вони мають бути недешевими,  просто зроблені для камінної поли…

«…ці»,- доказав я подумки, бо жестикуляція мене, товстуна, все ж таки підвела.

Я несподівано заціпив одну пальцем, і вона полетіла долілиць.

Бдзінь! – сказала крупна золотиста кішечка, ростом з чайну чашечку, схожа на лисенятко-феника, розколовшись на скалки.

Окса та я втупилися на вивалений з нутрощів статуетки пакет з білим змістом, що нагадував цукрову пудру. Але нею, мабуть, не був.

Бо хто ж ховає цукрову пудру у порцелянову кішечку?..

Окса, либонь, подумала те саме. Вона раптом зблідла і підібрала пакетик рухом кишенькового злодія.

Мить панувала тиша. А потім Окса, що роздивлялася пакетик, нарешті відірвалась від нього і з жахом подивилася на мене, а потім на Михея.

– Вони всі з цим? – запитала вона якимсь низьким, не своїм, а скоріше вранішнім голосом, наче за ніч сама випила щонайменше три пляшки шмурделю з трьома зірками на етикетці.

Михей встав з крісла і підійшов до полиці. Він взяв першу-ліпшу кішку та показово розбив об стіну. Потім другу, третю, а після четвертої зупинився.

– Всі. Тепер вони мої, бо Карл залишив їх мені, – сказав він.

Михей згріб розпластані пакети і розсував по кишенях свого шкіряного жилета. Він простягнув руку до Окси долонею вгору. Окса мовчки поклала на неї свій пакетик.

– Це героїн?

– Ні, це кокс, – на допитливий мій погляд Михей додав, – кокаїн це. Звичайний кокаїн. – Він потрусив пакетиком у повітрі і поклав у кишеню до інших.

 

 

 

1 год. 58 хв. 

 

Вони їхали мовчки до самого «Лаосу», ніхто не вимовив жодного звуку. Анєчка мовчки плакала, Карл мовчки вів порш нічними, напівпустельними магістралями міста, яке щомиті провалювалося у глибоку ніч і затихало. Вони були на місці за десять хвилин. «Лаос» виявився hostel-готелем, рожевим будиночком з дешевою, іграшковою вивіскою під дахом, що спалахувала червоно-рожевими лампочками назви за принципом новорічної гірлянди.

Коли вийшли з автівки, Карл запалив цигарку і простягнув її Анєчці, потім запалив другу для себе.

– Ну, що, маленька, більше не будеш дурепою? – спитав він, дивлячись, як вона витирає рукавом останні сльози.

– Не буду, – сказала Анєчка.

– От і добре. Сподіваюсь, Манпіль загинув недаремно…

– Загинув?! Ти вбивця, Карле!

– А ти?

– Ні.

-Так.

– Ні!

– Ти гірше. Ти дівчина вбивці.

Обидва дивляться одне на одного очима повними презирства і зухвалості, обидва готові вчепитися у горлянку чи вдарити, чи крикнути… це триває півхвилини. І, зрештою, все стихає.

– Це завжди отакої, маленька, коли вперше, – сказав Карл. – Ти звикнеш.

– Ні.

– Так.

Анєчка промовчала. Вона постійно думала про Манпіля, що лежав на килимі у себе в прихожій, холодний, нерухомий, застиглим тілом. А під головою у нього, спочатку була тепла, а зараз вже холодна, калюжа крові… Анєчка знову заплакала.

Глитаючи сльози, вона попросила у Карла цигарок, він взяв ще одну з пачки, прикурив, а потім сказав:

– Завтра ти все забудеш. Ми зробимо ще одну справу, а потім ти спатимеш у мене на плечі. А завтра… Завтра я поведу тебе у дорогий ресторан, купатиму у гарячому джакузі, пеленатиму у затишні величезні рушники з довгим ворсом. Ти побачиш океан, відчуєш його силу. Шурхіт хвиль, крики океанських чайок, басейни з блакитною водою… – Карл обійняв її. – Тобі сподобаються Мальдіви. Заспокойся, маленька. Заспокойся… просто набери клієнта і все. Я сам все зроблю. Все зроблю для своєї маленької Анєчки…

Схлипуючи, Анєчка вийняла мобілку та обрала потрібне ім’я.

– Це я. Так, під дверима «Лаосу», – підтвердила вона, – з товаром. Сама, так.

– Ось бачиш, маленька, – сказав Карл і повторив, як нещодавно Манпілю, – молодець…

І ось вона знову чекає клієнта, але тепер у машині. Карл посадив її туди зі словами «на сьогодні з тебе вистачить» і захлопнув дверцята, щоб не вилізла. Просто заблокував. Анєчка розсерджено вдарила кілька разів у скло вікна кулаком, але Карл лише посміхнувся. Побачивши, що на ґанку готелю показався клієнт, вона спробувала згадати як у Карловому порші опускається скло і натиснула потрібну комбінацію на управлінні, що було напхано комп’ютерними схемами. Кінець кінцем вдалося.

Анєчка висунулась, щоб бачити і чути, що відбуватиметься.

На фоні здорованя Карла клієнт Сандро більше не здавався Анєчці страшним крем’язнем. Він був заспаним, у халаті і куртці, тій самій спортивній, але капюшон не насував і виблискував лисиною,

Клієнт побачив Карла і все зрозумів. На хвилину вони застигли, шпортаючи поглядами більше, ніж словами.

– Я приніс товар, – сказав Карл.

– Давай перевіримо, – сказав Сандро і випростав квадратну долонь. При цьому він помітив Анєчку, що сиділа у порші та невідривно дивилася на них.

Карл дістав з кишені пакетик кокаїну та акуратно підпалив краєчок запальничкою, через утворену дірочку він малюсінькою цівкою відсипав на простягнуту долонь клієнта, який спочатку лизнув, а потім заліпив одну ніздрю пальцем і засмоктав кокс іншою. Клієнт задоволено крякнув, по-пташиному подивився навкруги, зашарпав плечима.

– Добре, – оцінив він. – годиться.

Карл віддав йому пакет з кокаїном. Клієнт прийняв, але нікуди не пішов. Вони не тиснули руки, не прощалися, а продовжували просто стояти і дивитися.

–  Бачив малу? – аж ось запитав Карл, хитнувши головою у бік порша.

Сандро ще раз подивився на Анєчку і кивнув.

– Вона тобі нічого не винна.

– Розумію, – сказав клієнт і покосився на Анєчку.

– А ось ти заборгував.

Клієнт повільно кивнув. Тоді Карл зробив швидкий крок вперед і вдарив кулаком знизу, від свого живота у щелепу клієнта. Той похитнувся, але встояв, схопившись за підборіддя.

– Розрахувалися, – сказав Карл. – Малу мою добряче запам’ятав?

Клієнт ствердно кивнув.

– Ну, бувай… – сказав Карл і закрокував до порша. – Посунься, маленька. Ти не вмієш водити такі машини, – сказав він, проганяючи Анєчку з сидіння водія.

– Я думала, ти і його вб’єш…

– Нащо? – здивувався Карл. –  Він не покидьок. Хай розмножується.

– А ти покидьок?

– Ні.

– Ти гребаний вбивця, Карле! Наркоділлер! Від того лайна в пакетах люди зрештою мруть пачками… Ти – покидьок!

Карл посміхнувся. Його розвеселив морально-логічний ряд, побудований Анєчкою.

– А ти ростеш, маленька, – оцінив він. – Істина в тому, що коли ти граєш за правилами – ти не покидьок. Не треба порушувати системи. Люди, що купують кокс, заслуговують на вимирання. Я лише допомагаю пану Богу, тільки роблю це не молитвою, а справами. Виконую свою брудну роботу, маленька. Та беру за це заслужені гроші.

– Чудовисько.

– Ні, санітар людства. Як ти гадаєш, чому я вбив Манпіля?

– Бо ти покидьок.

– Ні, бо Манпіль підставив тебе і не пожалів. Сандро міг би запросто перерізати тобі горлянку – ти б писнути не встигла, маленька. Вчора чи потім. Ти це зрозуміла, еге ж? Манпіль порушив правила. Тому я мусив його пристрілити.

– А Сандро?  Я боялася, що ти вб’єш його просто тут, на вулиці!

– Можу вбити і на вулиці, – Карл посміхнувся. – Сандро був ніц не винний. Він заплатив гроші і чекав на кокс. Він мав право вбити тебе – але дав тобі шанс. І я лишень розрахувався з ним.

– Дякую. Та все одно – ти покидьок, – вперто сказала Анєчка.

– Маленька, я не можу бути шляхетних манер і мати стільки грошей… А ти любиш гроші і хочеш на Мальдіви. Хочеш на Мальдіви?

– Хочу. І ще я хочу пі-пі… куди ми їдемо?

– В аеропорт, маленька, – сказав Карл. – В аеропорт…

 

 

            2 год. 32 хв.

 

Окса повернулася спиною і дрібно затрусила плечима – я зрозумів, що вона плаче. Я підбіг, розгорнув її до себе, обійняв і почав гладити по волоссю, спині, куртці – по тремтячим хвилям, від яких випручувалось і тремтіло її тіло. Вона плакала беззвучно.

Поки я втішав Оксу, Михей сам налив нам кави, взявся пригощати – було видно, що він й справді співчуває. Я ще обіймав її, коли Михей  запитав у мене:

– Кого ти шукаєш?

– Свою дівчину, її звуть Аня. Вона маленька – і за віком, і за зростом, волосся стрижене під хлопчика, коротке. Фарбоване. Вона схожа на дівча з аніме-серіалів – очі великі, шкіра бліда…

Михей оживився. Він запалив цигарку, вільну руку засунув у кишеню. Спочатку його погляд зосереджено ковзав по мені, наче він щойно побачив мене, потім Михей затягнувся цигаркою та пильно подивився на Оксу. Вона вже не плакала, тільки міцно обіймала мене за праве плече, повиснув на ньому і виколисуючись.

– А ззовні Анєчка наче лялечка – ротик-очка-фігурка? – уточнив Михей.

Я ще раз кивнув.

– Та нафіг! – голосно сказав Михей, він вилаявся по-узбецькі, а потім українською, висваривши чиюсь матір і комусь вказавши найкоротші шляхи у чужу дупу, та загасив недопалок. – Те курво Анєчка більше не твоя дівчина, чуваче, це точно кажу! Всі свої мрії заткни собі в дупу, бо, гадаю, вона вже у літаку разом з Карлом і десь тріпочеться у повітряних ямах над кордоном рідної країни…

– Звідки знаєш? – раптом хрипким голосом сказала Окса. Вона відпустила моє плече і тепер тримала мене за руку. – Заспокойся, Даню, цей тлумак нічого не знає напевне.

Навдивовижу я дуже стримано прийняв цю звістку. Тільки ще ніяк не міг зв’язати все до купи і, очевидячки, Михей це зрозумів.

– Карл бачив, що вона постійно крутиться в «Трої», маленьке, з хитрющими очима байстря… Спочатку залицявся, купував, що не попросить, бігав за нею, як цуценя за цуценям. А потім роботу запропонував. Давав товар, вона продавала клієнтам, жила на відсоток від продажу, – пояснив він.

– Вона не на відсоток жила, вона зі мною жила,  – сказав я, потрохи скаженіючи.

– Ні, чувачок! Це тут вона жила, а з тобою ночувала – готувала тобі борщі і старанно робила вигляд, що ніколи не жерла омарів і не знає, що таке п’ятизіркові готелі на морі, – всміхнувся Михей. – Та їй того замало. Вона знайшла Манпіля, чи він її знайшов – тут не знаю, що до чого. Недолугого хлопця-контрабандиста, що лише тільки починав свій бізнес у наркоторгівлі. Анєчка стала клієнтам Карла продавати манпілівський порошок, трохи дешевше, а собі класти у кишеню третину від продажу. Гроші брала вперед, а кокс Манпіль підвозив наступного дня. Карлу вона казала, що клієнти знайшли іншого торговця, Карл їй вірив і серйозно від того не страждав, адже його мережа клієнтури дуже широка і, якщо з неї випало дві-три людини – то не біда. В Карла клієнти не лише в цій країні – є на Кубі, в Колумбії, на Мальдівах, у Голландії, на Балі…

– Я ніц не знала, – перебила його Окса. – Стільки довгих років він дурив мене. Знала, що він зраджує мене у рейсах, але чи було то правдою… А про гроші – ні. Ніколи. Думала, що йому гарно платять, бо він фаховий лоцман… Що ж це?.. – Вона розпитувала поглядом то мене, то Михея.

За все життя не бачив такої розгубленої і нещасної Окси. Як я виглядав сам, того не знаю. Імовірно, повним дурнем, круглим ідіотом і теж нещасною людиною.

–  Мій журнал – він теж за ці гроші видається? – спитала Окса чомусь у мене.

– Оксо… – я спробував її знову обійняти, але вона вивернулася з моїх рук і повернулася до Михея.

– Скажи, скільки років він у наркобізнесі?! – гнівно спитала вона, і стисла свої маленькі кулачки так, що вони аж побіліли.

Михей підійняв брова, прикидаючи скільки років Карл Розовський торгує наркотою.

Я ж дістав свій блакитний «Camel» і запалив. Але перед тим намацав у кишені ніж. І подумав, що зброєю такі речі, як зраду, на жаль, не зітреш…

– Карл торгує стільки, скільки ми дружимо. Років сім, мабуть, – сказав Михей. – Пригости цигаркою, ліньки підійматися нагору.

Я мовчки витяг з пачки штук п’ять і передав Михею.

– Майже стільки ж, скільки ми одружені, – з розпачем підсумувала Окса. – Скільки ж брехні…

Потім ми підійнялися з клятих катакомб нагору, де продовжував стрибати народ, і грати клубняки діджей Шева. Тепер я йшов попереду крізь ошалілий від марихуани, гупання динаміків п’яний натовп, мерехтіння чужих облич, тіл, чужого екстазу, і в моїй руці була рука Окси.

Коли ми пройшли всі зали та опинились на вулиці, я відчув, що маю сказати щось важливе.

– Оксо…

Вона стояла біля моєї черрі і дивилася крізь мене, тоді я взяв обидві її руки у свої долоні і запитав:

– Оксо, скільки тобі років?

Окса очманіло подивилася на мене:

– Тридцять два.

– Так мало?.. А я чомусь завжди думав, що тобі набагато більше.

– Якого це ляха? – пирхнула вона.

– Ти завжди здавалася розумнішою.

– Бачиш… А виявилося на справі, що я дурепа.

– Ну… – я не знайшов доречного аргументу і просто знизив плечима. – Я тобі хочу… дещо запропонувати.

– Що?

– Одруження зі мною, – сказав я.

Окса було хотіла заперечити, але чи слів не добрала, чи ще щось… Вона просто розгублено блимала очима і мовчки вивчала моє серйозне обличчя.

– Розумієш, чоловіки завжди одружуються з дурепами. Ти ж знаєш… – Я розумів, що одних слів замало і обережно торкнувся губами її щоки.

Щока була холодною, солоною, але рідною – такою рідною!.. що я відчув, як втрачаю рештки гребаного такту…

– Давай, скоротимо дистанцію, – сказав я. – Поїхали до мене?

Окса недовірливо посміхнулася.

– Ти що… хочеш… ти хочеш займатися зі мною сексом?

– Більше. Хочу з тобою жити. Можеш народити мені сина чи навіть близнюків. Погоджуйся, Розовська. Так чи інакше, хтось має тепер фінансувати твій журнал? Хоча, звісно, такої колекції порцелянових кішок у мене ніколи не буде…

Окса перервала мене, швиденько затулив долонею рота. В її вузьких карих очах блискавкою прохопився нещодавній жах:

– Але ж я дурепа, – тихесенько сказала вона, за мить обіймаючи мене міцно-міцно.

– Дуже радий, що ти дурепа. І мені плювати з якої саме категорії дуреп, чесно кажучи… наразі ми поїдемо до мене. А завтра щось придумаємо з твоєю житловою нерухомістю.

Я турботливо посадив її у свою черрі, вперше розуміючи у житті, що я народився на цей світ недарма…

 

 

 

3 год. 01 хв.

 

За дві години до світанку Анєчка і Карл дивилися в ілюмінатор-віконце, радіючи мереживу рясних вогників сплячих внизу українських міст, країні, що прощалася з ними невидимими у темряві зелено-жовтими полями та смарагдовими лісовими смугами.

Вони летіли бізнес-класом. Анєчка повечеряла смачнючою куркою, запила її шампанським, а потім заснула на плечі Карла, як він і казав. Уві сні вона то бачила мертвого Манпіля у калюжі крові, то чула регіт клієнта та постріли Карла. Карл з сну чомусь багато стріляв по Манпілю і постійно мазав.

У той же час Оксана і Данило несамовито кохалися в ліжку: вони відчували гостру самотність, біль і чимдужче бажання їх подолати. Долали вони ці паскудства зради з успіхом, годину за годиною. Поки їхні душі не наситились так само, як і тіла.

А потім над Києвом розвиднилося і літак Карла та маленької Анєчки залишив позаду країну мрій. Саме у цю мить Даня та Окса солодко дрімали в обіймах одне одного. Кожному з них снилися світлі сни, наближуючи перший ранок нового життя.

 

5 год. 43 хв. …

 

КІНЕЦЬ.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *