Богдана ГАЙВОРОНСЬКА. Люди на Урані

люди на Урані

я не розумію чому немає жодних засобів зв’язку

ні телефонів

ні інтернету

ні пошти

я не можу поговорити з другом навіть якщо він 

живе поверхом нижче

бо двері його замкнені та оббиті ватною ковдрою

 

я не розумію

чому в людей немає очей і вух

і як вони досі вижили без очей і вух

і як могли би листи знаходити адресатів

якщо поштарі не можуть дійти навіть до пошти

 

я не розумію як вижили люди

якщо упродовж ста років жодна жінка не народила

жодної дитини

жодна дитина не виросла в жінку

не закохалася й не народила дитину

щоби та виросла в жінку і закохалась би в тебе

або хоча б у мене

 

я за себе віддала багато

я продала свою душу людям

це ще гірше аніж дияволу

яблуко пізнання виявилось отрутою

справжній світ не такий як ти бачиш

 

я не розумію чому всі вдягнені

хоч це заборонено законодавством і церквою

ігнорують закон і мораль

вдягають прозорі светри щоби хоч якось прикрити

свою досконалість

а мріють про щільний комбінезон

і бажано щоби не видно було обличчя

навіть узимку вдягають куртки й пальта

хоча це самісінький час щоб ходити голими

ловити шкірою шпичаки сніжинок

і засинати в теплій норі зі снігу

 

я не розумію навіщо ми полетіли в космос

навіщо відкрили інші планети послали туди астронавтів

навіщо створили колонії де повітря у колбі бази

фільтрується через хімічні фільтри й потрапляє знов у легені

 

ми вже забули якими були люди Землі

бо на Урані люди зовсім інакші

 

суворий клімат змусив їх відростити панцир

немає очей і вух

жінки не народжують дітей

волосся перетворилося на прозорі пластини

не розмовляємо і не думаємо

ми вже не люди

ми уранці

 

я спантеличено озираюся

не розумію звідки тут стільки дерев

звідки блакить на голові у міста

звідки тече ріка і куди несе своє березове листя

я спантеличено озираюся

і мене прошиває раптове пекуче нестерпне

прозріння:

…це не Уран…

 

гаряче північне серце

ти кажеш:

ось я

ось всі інші

ось світ

ось життя

ось реальність

кого обираєш? швидко!

в мені надломився останній сірник

і розмокла тріска

свічка стоїть запилена з білим ґнотом

світити й горіти – нічим

питаю:

хто ти?

і обираю людей і все інше по списку

 

я опиняюсь одна серед поля

навколо кіннота

і постріли із пістолів

навколо пластмасові ноги згорілі птахи

навколо пустеля й діри злиденних дахів

навколо залізні зуби зривають плоть

мене як горіх намагаються розколоть

я опиняюсь одна серед вулиці як серед поля

навколо усі в обладунках

під ними голі

снують мовчазливо немов загубились у снах

вмикаються лиш реагуючи на сигнал

це зовсім не вулиця

це суцільна як місто стіна

і ми у ній полишили надію

віру

і нас

 

я знову питаю: хто ти?

ти піднімаєш брову і мені вертаєш:

а ти – хто?

я ось – гаряче північне серце

а ти?

 

я обираю реальність і все що лишилось із нею

тіло моє довжиною в прожиті роки

витертий стіл і кімната самотня як скит

вірші та квітка Ірпінь їсть покірно з руки

спить на погоду безжально обстрижений кіт

і у вікно заглядає невивчений світ

життя невивчене

і реальність невивчена досі

 

а ти на своєму:

ось я.

ось все інше.

ти. маєш. обрати.

 

…якби знала що серце твоє грандіозне як Пояс

Койпера

що вміщує всю систему і безсистемність

матерію світлу

матерію сіру

матерію темну

антиматерію

антилюбов і любов

людей

і світ і життя

і реальність

і всі її грані

якби я знала

то звичайно обрала б тебе

коханий

Поділитись ланкою в соціальних мережах

коментарі

  1. Admin сказав:

    Довелося гуглити “Пояс Койпера” ))

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *