Богдана ГАЙВОРОНСЬКА. Люди на Урані
люди на Урані
я не розумію чому немає жодних засобів зв’язку
ні телефонів
ні інтернету
ні пошти
я не можу поговорити з другом навіть якщо він
живе поверхом нижче
бо двері його замкнені та оббиті ватною ковдрою
я не розумію
чому в людей немає очей і вух
і як вони досі вижили без очей і вух
і як могли би листи знаходити адресатів
якщо поштарі не можуть дійти навіть до пошти
я не розумію як вижили люди
якщо упродовж ста років жодна жінка не народила
жодної дитини
жодна дитина не виросла в жінку
не закохалася й не народила дитину
щоби та виросла в жінку і закохалась би в тебе
або хоча б у мене
я за себе віддала багато
я продала свою душу людям
це ще гірше аніж дияволу
яблуко пізнання виявилось отрутою
справжній світ не такий як ти бачиш
я не розумію чому всі вдягнені
хоч це заборонено законодавством і церквою
ігнорують закон і мораль
вдягають прозорі светри щоби хоч якось прикрити
свою досконалість
а мріють про щільний комбінезон
і бажано щоби не видно було обличчя
навіть узимку вдягають куртки й пальта
хоча це самісінький час щоб ходити голими
ловити шкірою шпичаки сніжинок
і засинати в теплій норі зі снігу
я не розумію навіщо ми полетіли в космос
навіщо відкрили інші планети послали туди астронавтів
навіщо створили колонії де повітря у колбі бази
фільтрується через хімічні фільтри й потрапляє знов у легені
ми вже забули якими були люди Землі
бо на Урані люди зовсім інакші
суворий клімат змусив їх відростити панцир
немає очей і вух
жінки не народжують дітей
волосся перетворилося на прозорі пластини
не розмовляємо і не думаємо
ми вже не люди
ми уранці
я спантеличено озираюся
не розумію звідки тут стільки дерев
звідки блакить на голові у міста
звідки тече ріка і куди несе своє березове листя
я спантеличено озираюся
і мене прошиває раптове пекуче нестерпне
прозріння:
…це не Уран…
гаряче північне серце
ти кажеш:
ось я
ось всі інші
ось світ
ось життя
ось реальність
кого обираєш? швидко!
в мені надломився останній сірник
і розмокла тріска
свічка стоїть запилена з білим ґнотом
світити й горіти – нічим
питаю:
хто ти?
і обираю людей і все інше по списку
я опиняюсь одна серед поля
навколо кіннота
і постріли із пістолів
навколо пластмасові ноги згорілі птахи
навколо пустеля й діри злиденних дахів
навколо залізні зуби зривають плоть
мене як горіх намагаються розколоть
я опиняюсь одна серед вулиці як серед поля
навколо усі в обладунках
під ними голі
снують мовчазливо немов загубились у снах
вмикаються лиш реагуючи на сигнал
це зовсім не вулиця
це суцільна як місто стіна
і ми у ній полишили надію
віру
і нас
я знову питаю: хто ти?
ти піднімаєш брову і мені вертаєш:
а ти – хто?
я ось – гаряче північне серце
а ти?
я обираю реальність і все що лишилось із нею
тіло моє довжиною в прожиті роки
витертий стіл і кімната самотня як скит
вірші та квітка Ірпінь їсть покірно з руки
спить на погоду безжально обстрижений кіт
і у вікно заглядає невивчений світ
життя невивчене
і реальність невивчена досі
а ти на своєму:
ось я.
ось все інше.
ти. маєш. обрати.
…якби знала що серце твоє грандіозне як Пояс
Койпера
що вміщує всю систему і безсистемність
матерію світлу
матерію сіру
матерію темну
антиматерію
антилюбов і любов
людей
і світ і життя
і реальність
і всі її грані
якби я знала
то звичайно обрала б тебе
коханий
Довелося гуглити “Пояс Койпера” ))