Елен ТЕН. Плями

Плями не зникали. Я дер Стіну ганчіркою до болю в суглобах, до кривавих мозолів (виявляється, це не метафора). Під дією механічних подразників шкіра справді може набубнявіти темно-коричневим наривом, щоб згодом потекти багровою сукровицею.

Врешті закинув шмату до сміттєвого відра. Аби за лічені хвилини знову її дістати. Затягнувся цигарковим димом, поглядаючи знадвору на високе вінтажне вікно, яке вдень дарувало необхідне фотографу освітлення, але з якого, куди правди діти, був препаскудний   вид на місто.

Клієнти сьогодні не йшли. Це дозволило мені  спуститися пожежною драбиною у двір, оминути запорошений прілим листям фонтан, перебігти покоцану вибоїнами доріжку. Опинитися біля НЕЇ… 

  Я знову тертиму Стіну однієї з незрозумілих забудов. Завеликої для гаража і замалої для складу. Досі не знаю, кому належать хаотично розкидані подвір’ям залізяки, дошки та кам’яні брили, до яких вже дісталася пліснява. Навколо росли сиві колюхи, які постійно чіплялися до одягу. Дражнячи мої естетичні смаки, підлітки розмалювали суміжні стіни недолугим графіті їдких кольорів. Лише мою Стіну залишили недоторканою. Наче вона чекала на іншу, велику долю.

Ризикую наразитися на цікаві погляди перехожих. Але беру до рук ганчірку.  Не можу нічого з собою вдіяти. Це єдине, що допомагає. Хоча б на деякий час…

 Тих, хто може щось побачити, вистачає. Кілька разів на тиждень тут вештаються прихильники ідеального тіла, які  проходять повз мій фотосалон,  аби піднятися на третій поверх. Дві галасливі леді невизначеного віку проводять там заняття з фітнесу. Пекельна година, під час якої мій мозок лускає від  ритмічної музики. Доводиться тікати на подвір’я. До Стіни.

Думаю, вони помічають мої дивацтва. Але не крутять пальцями біля скроні лише через страх. Не надто безпечно жартувати над сином орендаря.  

 Татусь пішов на величезні поступки, віддавши мені в оренду занехаяну кімнату між другим і третім поверхами, яка багато років слугувала складом для різного непотребу, місцем для пліток, паління та швидкого сексу. Я намагався зробити з неї цукерочку. А цукор нині не дешевий…

Проклинаючи себе, наближаюся з ганчіркою до Стіни. Вона вимита мною тисячу разів, затерта шматком старої цегли. Я розумію, що ті плями залишились лише в моїй нездоровій  уяві. Тільки продовжуватиму. Допоки остаточно не здеру з пальців шкіру, доки не видеру той біль зі своєї свідомості.

Дзвонить мобільний. Поглянувши на дисплей, не поспішаю відповідати. Батько. Просить купити йому смальцю і назальні краплі. Нотки благання в голосі старого так мені смакують. Колишній пихатий «біг бос» поволі перетворюється на зігнутого стариганя, який все рідше вилазить на світ зі своєї нори-квартири. Така собі запізніла помста природи.

Насправді йому значно легше. Татусь повільно втрачає пам’ять. Я ж мрію переформатувати свій мозок, повикидати з нього зайві, покриті густим шаром безвиході, спогади.

 Ми з моїм старим, наче дві паралелі, ніколи не перетиналися. Не мали точок дотику. Він не сприймав мого захоплення фотографією, вважаючи просто лінивим бовдуром. Не раз, розійшовшись, скаржився на мене дружині, переймаючись тим, що з мене не виросте нічого хорошого. А я стояв за ледь причиненими дверима і ловив кожне його слово. Розумів, що мені не потрібно все це слухати. Але не міг змусити себе піти.

Насправді мою матір він теж не поважав. Щоб не залежати від нього хоча б фінансово, вона пів життя торгувала на ринку, тягнучи за собою навантажену баулами з різним шматтям кравчучку. Заробляючи артроз і виразку шлунку.

Таткові здавалося, що вона просто марудить світом. «Нащо то все, якщо в родині вистачає грошей?» Хіба він міг зрозуміти? Старому ніколи не доводилось гнути горба, аби чогось досягти. Батько жив з оренди успадкованого ним  трьохповерхового будинку неподалік центру міста, яке він здавав під офіси. У дитинстві ми з хлопцями шукали на його горищі привидів. Коли я подорослішав і попросив місце під фотостудію, він поступився заради мене лише курилкою. Я отримав затісне, проте досить світле приміщення. Прямо по його центру проходила широка труба опалення, яку я декорував під зону для фотосесій. Згодом  Ліка намалювала на ній комети, які жадібно поглинав морок нічного океану.

А в кінці коридору третього поверху, де тепер обживалися фітнес-тренери, знаходилась кімната, двері якої завжди стояли зачиненими. У дитинстві, підходячи до обшивки із подертого шкірзамінника, я вигадував неймовірні таємниці. Палав бажанням якнайшвидше їх відчинити, потрапити до середини, де на мене чекали незвідані скарби.

 Лише через багато років, випадково там опинившись, не знайшов за  дверима нічого загадкового або хоча б цікавого. Більшу частину вузької комірчини займало ліжко, в яке татусь  вкладав своїх коханок.

Не уявляю, чи про це знала мати. Батько любив принижувати дружину, натякаючи на її недолугість. Від неї ж вимагалося лише народити йому синів. Але вона й тут облажалася.

За деякий час я привів на те ліжко Ліку, позначаючи у такий спосіб свою територію. Дивна то була дівчина. Я так і не дізнався, звідкіля вона взялася…

На відкриття своєї фотостудії я покликав лише кількох друзів. А наприкінці  вечірки помітив серед них високу незнайомку з рожевими дредами і подертими на колінах джинсами. Упіймавши націлений на неї погляд, дівчина посміхнулася і відсалютувала мені келишком з чимось блакитним, віддалено схожим на чаклунський трунок.

Ліка завжди здавалася безпосередньою, вільною. Кружляла світом наче  перекотиполе, не бажаючи ніде пускати коріння. Не пустила вона його і біля мене. Приходила, коли їй заманеться, йшла, не питаючи мого дозволу. Зазвичай,  навіть не ставлячи до відома.

Поряд з нею я завжди боявся бовкнути щось не те. Подумки перебирав слова, просіював їх у ситі внутрішнього цензора. Важко було любити дівчину і розуміти, що ти для неї ніц не важиш. Читати це в її погляді і відчувати власне безсилля, меншовартість. Неповноцінність.  

Надто різкий то був контраст. Бо я щодня бачив інші, віддані та полохливі очі на невродливому, навіть неприємному обличчі. Її звали Галиною і вона кілька разів на тиждень прибирала офіси таткового будинку.

Не знаю, що вона там собі навигадувала. Я ніколи не звертав уваги на ту дивну високу дівку, не думав про її існування. А вона підгодовувала мене бутербродами ( Галина завжди мала при собі їжу. Носила її у пластикових лотках з квіточками. А в кишенях – хліб для собак),  зігрівала теплим словом, знаходила для моєї фотостудії клієнтів, рекламуючи мене серед своїх друзів. Я робив знімки якісно й дешево. Тому до мене йшли.

 

Ліка любила зникати на невизначений час. Але, перебуваючи поряд, часто відгороджувалась від світу в цілому і від мене особисто навушниками свого медіаплеєра. Одного разу, після чергової сварки (ми знову погиркались через дрібницю),  я побіг за нею на вулицю, спробував зірвати навушники, змусити  подивитися мені у вічі, вислухати. А коли вона розреготалася, кинув у дівчину  піднятим із землі шматком цеглини. Аби стулила писок…

Стіною розлетілися дрібні червоні бризки… Не знаю, як назвати той мій стан. Шок, прострація, гіпноз. Але, замість того, аби кликати на допомогу, я зняв із шиї фотоапарат. На кілька наступних хвилин об’єктив став продовженням мого тіла. Я для чогось фотографував ту Стіну, відчуваючи неймовірну втіху. Не міг зупинитися…

Пізніше я позбувся замотаного в шерстяний плед тіла,  затемна вивізши його на своїй машині до лісу.

А потім  знімки стіни, яка того  дня стала для мене Стіною,  якось потрапили не в ті файли. Їх віддрукували і запхали в рамки. Люди розглядали світлини на виставці разом з іншими, захоплювались креативністю фотохудожника. А в мене тремтіли долоні…

. Минали тижні, місяці. Але не було жодних новин. Насправді я досі не знаю, чи тіло Ліки знайшли. Я не закопував його, а просто поклав під дерево.

Щоденно переглядаючи кримінальну хроніку, не бачив там жодних заміток про цей випадок. Але ж Ліка не могла зникнути безслідно? Хіба що…

Я відразу відкидав ті підозри. Коли я взяв її за зап’ястя, у дівчини не було пульсу. Вона дивилася на мене. Здивованим застиглим поглядом.

В мене не залишилося жодної її речі, жодного спільного знімка. Свого часу я сотні разів фотографував Ліку, але ті світлини зникли разом з іншими, коли полетіла карта пам’яті мого фотоапарату. Я сприйняв це за знак долі. Ось тільки на що вона натякала?

Спогади про неї і той день все більше тьмяніють. Бувають моменти, коли я починаю сумніватися, чи те вбивство на вулиці не вигадка моєї уяви. Хіба ті плями на фото не можуть бути лише фарбою? І найбожевільніше з питань: «Чи існувала Ліка насправді?»

 

Через кілька днів після трагедії, налаштовуючи зранку свій Nikon, я помітив крізь  вікно на  Стіні, яку тієї моторошної ночі ретельно вимив, ті ж плями. У задиркуватих сонячних променях мені здалося, що вони стали значно яскравішими.

Я вибіг надвір і заходився їх терти.  За роботою навіть не помітив приходу Галини. Вона взяла ще одну ганчірку, мовчки стала поряд і, копіюючи мої рухи, почала водити нею по Стіні.

У пакеті на землі лежали її фірмові бутерброди із салямі. А вона мила зі мною Стіну і ні про що не питала.

Розвернувшись, я пошепки попросив її піти. Вона подивилася на мене зеленими очима (присягаюся, то були очі Ліки. При денному світлі вони мали колір застояного болота. У Галини ж були сірі та невиразні) і відказала:

– Не хвилюйся. Все буде добре.

Це вивело мене із себе. Збісило. Налякало. Раптом вона щось знає?

Повернувшись додому, я попросив батька її звільнити. Вигадав якусь напрочуд поважну причину. Він погодився за умови, що я знайду нову прибиральницю. Насправді йому було байдуже.

Галина більше  не зявлялася. Я полегшено зітхнув, намагаючись випустити з легень те, що заважало мені вільно дихати.

 

Плями періодично з’являлися на Стіні. Я швидко їх замивав. Але мені жодного разу не вдалося їх сфотографувати, аби пересвідчитись, що вони реальні; переконатися в тому, що в мене не поїхав дах. Я бачив їх під вечір, практично в один і той же час. Щойно вибігав на подвір’я, наче зумисне, одразу вмикався вуличний ліхтар. Він світив під таким кутом, що на знімках, навіть із вимкненою функцією спалаху, замість Стіни виходила суцільна біла пляма.

Якось, підбадьорившись каводопінгом, я набрався сміливості та запитав про Ліку в приятеля, який був на вечірці в моїй фотостудії.  

– Не пам’ятаю, – байдуже відказав той. – Там було багато дівчат.

Коли ж я натякнув, що мав з нею стосунки, його зіниці розширились:

– Я не знав, що в тебе була подруга.

В цьому не було нічого дивного. Я ніколи не розводився про своє особисте життя. А тепер мені необхідні були докази або спростування…

Я не розумів, що відбувається. І це страшенно лякало. Здавалося, Ліка переслідувала мене не лише в думках. Якось, знимкуючи природу, я розгледів її у натовпі на набережній. Але коли худорлява дівчина з дредами обернулася, я побачив зовсім інше обличчя.

 А кількома днями пізніше,  коли я серед ночі прокинувся у своїй фотостудії,  в моїй голові лунала англійська балада. Одна з тих нудних незрозумілих пісень, які любила слухати Ліка. Її навушники  були на мені. Звук у них зростав, катуючи мої барабанні перетинки. Я відчував холод металу від залізного обідка. Але ніяк не міг їх скинути.

Кілька хвилин я борсався на канапі, змагаючись з невидимим ворогом. Аж доки за вікном не згас ліхтар. Коли дика какофонія в моєму мозку стихла, я обмацав голову. Навушників не було…

Щойно зібралося на день, я начхав на застороги розуму і поїхав до лісу. Але не знайшов там того, що мене цікавило. Ділянку біля ріки, на якій я залишив Ліку, розчистили від дерев, готуючи під масштабну забудову.

Деякий час я в розпачі блукав «підстриженим» лісом, аж доки не помітив серед жінок, які збирали до мішків дрібні галузки, розчищаючи територію майбутнього оздоровчого комплексу, Галину. Впізнавши мене, вона привіталася кивком голови. І, як мені здалося, підморгнула. Від її погляду мені зробилося зовсім не по собі. Я поспішив піти, аби кілька днів пересидіти у приятеля на дачі. Зібрати докупи розкидані у свідомості пазли подій, які ніяк не бажали об’єднуватись  у цілісну картинку.

 

Занурившись у роботу, я майже тиждень не дозволяв собі визирати у вікно. Тікав із фотостудії ще за білого дня, аби не бачити на Стіні клякси смерті. І певний час це рятувало. Аж доки одного вечора, складаючи реквізити від фотосесії у східному стилі,  не почув плескіт води. Обернувшись до труби, чи як я її благородно нарік «колонною», побачив, що малюнок Ліки на ній …ожив. Із нічного неба насправді сипались яскраві комети, які із хлюпанням тонули у смоляній воді.

Першим моїм бажанням було втекти. Назавжди покинути це місце. Але натомість я опустився навколішки перед колоною, від якої пашіло теплом, і розплакався. Я гладив долонею невловимі «полум’яні квіти» і просив у Ліки вже нікому не потрібне пробачення…

 

Наче полегшало. Принаймні, я дійшов із собою якоїсь внутрішньої згоди.

А за кілька днів лаяв себе за м’якотілість. Готуючи макет місяця, випадково визирнув у вікно і помітив біля Стіни тінь. Вона водила рукою по цеглі, малюючи … червоні плями. Я щось голосно крикнув , а силует, який, здається, належав жінці, високій жінці, зник…

Спустившись у двір, я торкнувся пальцем червоної речовини, яка вже майже висохла. Вона мала вигляд справжньої крові. Але в неї не було запаху.

Я не мав доказів. Але був майже на сто відсотків переконаний, що та тінь належала Галині. Відчуваючи на мене образу, вона бажала помсти. Коли я знехтував її увагу, жінка, якось дізнавшись про те, що сталося, вирішила звести мене з розуму. Ті видіння – лише коники, які викидала моя переобтяжена почуттям провини свідомість. «А, можливо, річ у  фарбі. Вона токсична, – подумав я, гидливо витираючи носовою хустинкою долоні. – Здатна  викликати галюцинації…»

 

Сутеніло. Десь поодаль приречено скиглила скрипка. І тіні, зійшовши на землю, реготали, кружляючи в божевільному танку. Я вийшов на вулицю, аби «вполювати» вечірнє сонце, яке так мальовничо заходило за обрій, розмальовуючи мою  Стіну у багрові кольори.

Сьогодні мені вперше за довгий час знову снилася Ліка. Але це нічого не означає.  Плями не з’являлися на Стіні вже майже місяць. Відтоді, як Галина поспішно виїхала з міста. Я не знаю, чи вона назавжди залишила мене у спокої. Які вона має козирі в рукаві. Але тепер я готовий до нашої зустрічі…

 Торкаюся рукою холодної цегли Стіни. Наводжу на неї об’єктив фотоапарата.  Первісна, незаймана чистота. І небесне світило зовсім зникло за хмарами, передавши естафету штучному освітленню вулиць.

Зробивши кілька кроків вбік, аби сфокусувати фотоапарат на лівій стороні Стіни, зависаю зі своїм Nikon у руці. Ні, просто здалося…

 «Здалося», – відчайдушно переконую себе, аби не закричати. Вони знову проступали у тьмяному світлі ліхтаря. Плями. Нагадували про себе.  Так нав’язливо, непереможно…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *