Ярослава МАТІЧИН. Ідеальне вбивство на дні Сарматського моря

Монотонно стукотіли колеса потяга – ту-дух, ту-дух, ту-дух, колія співала звичну колискову, тільки сон не йшов. Якби не Петро, нізащо  не пустився б у цю манівцеву подорож. Не любив він таких містичних місцин, не вірив у потойбічні афери привидів. Вірив фактам, речовим доказам, відбиткам реальних людей. Його логічно-математичний розум сканував місце злочину до найменших дрібниць, ніщо не могло сховатись від орлиного ока і собачого нюху. Хитро закручені злочинцями головоломки тільки загострювали розумову діяльність і сіра речовина починала вулканити в мозку. Він вмів бути уважним, пильним і дуже спостережливим. Жодної невдачі за всю кар’єру, жодної! А зараз… Вперше в житті не міг холоднокровно мислити. 

Резонансне ритуальне вбивство розворушило   до столичного рівня давнє провінційне містечко, яке, не зважаючи на свою унікальність, воліло перебувати в анабіозі.  Місцеві князьки звикло гребли у всі кишені, не дуже переймаючись, ні спадщиною ЮНЕСКО, ні екологією, ні просвітництвом, а пересічні мешканці мирно скніли, жадні видовищ і пліток, періодично для розваги вишукуючи місцевого «цапа-відбувайла» і починали його травити. Інакомислячих було мало, їхні ідеї мало кого цікавили, на  них дивились підозріло і періодично оголошували «полювання на відьом». Отак і розважались, не гірше ніж на арені давнього Рима.

А тут – неочікувано – така сенсація! Увага всієї країни зосередилась в епіцентрі подій. Оце пощастило! В каньйоні місцеві хлопчаки натрапили на неймовірно скалічене і спотворене тіло чоловіка. Аналіз ДНК підтвердив особистість  відомого на всю країну бізнесмена, мецената і філантропа, нащадка давнього славного роду, який  раптово зник із столиці і невідомо як опинився в цьому місці. Обшукуючи детально тіло, місцеві «слідаки» у внутрішній кишені  піджака знайшли  листа. Аутодафе! Члени таємного ордену оголосили вендету за відмову сприяти поверненню законного, у їхньому розумінні, спадку.                                                                                                          Як вдалось заманити у цю мишоловку такого розумного і розважливого чоловіка? Загадка, над якою ламали голову  представники місцевого Скотленд Ярду. Залучення столичним оперів справу не зрушило з місці, тому й звернулись до останньої інстанції… до нього. Не погодився б на цю авантюру, нізащо, але це було – для Петра, в пам’ять про Петра, в ім’я святої дружби, яку не зрадив би, навіть вмираючи.

Пані Софія важко відходила від пологів і втратила молоко, маля Петрусь мав купу няньок, але в силу слабкості потребував грудного вигодування. Порадившись з дружиною, пан Василь розпочав пошуки мамки для сина. То мала бути надійна людина.

Катерина не знала як має вижити і дати раду з малим сином. Коханий чоловік виявився брехуном і негідником. Звів молоду й наївну і кинув покриткою. Вічно жива Шевченківська тематика… «Кохайтеся, чорноброві…» Покинув, як тільки довідався, що вагітна. Довелось залишити науку і шукати роботу, батьки на поріг не пустили – ганьба на цале село. Хлопчик, хвала Богу, такий славненький народився. От тільки з гуртожитку просили вибратись, мовляв, не для сімейних, дали місяць часу, що підшукала прихисток. Робота по нічних змінах. Як довго витримає в такому стані? Не знала, тільки молилась Богові за синочка, просила допомоги…

Пан Василь вже тиждень не міг знайти для дитини годувальницю. Все не те! І дружина нервується, і дитина плаче. Хто б подумав, при його статках і можливостях, отака халепа! Хмурив чоло, понуро розглядаючи пейзаж за вікном.

–        А ну, зупини! – до водія. Той по гальмах.

Серце стиснулось, сам не знав ще чому, проте інтуїтивно рушив до молодої жінки, яка колихала на руках дитя. Самотня сльоза стікала по щоці, але жінка її не відчувала.

–        Син? – безапеляційно.

Кивнула. Повні болю очі, вразили в саму душу.

–        Молока багато? – сам завстидався від отакої відвертості із незнайомкою.

Та, на диво спокійно кивнула, наче ніщо вже у цьому світі її не дивує, не ображає, не зачіпає гідності. Сів поруч:

–        Я мій синочок голодує…

 

Жодного разу у житті не відчув себе чужим у цій родині, яка прийняла їх з матір’ю як рідних. Петро став не тільки молочним братом, а цілим світом для нього, кумиром й ідеалом. Все, чого досяг – з легкої руки Петра. Це він спонукав, сварив, наполягав, переконував, нераз рятував і ніколи не відмовляв у допомозі – фінансовій, моральній чи навіть простим словом, щирою людською участю. Тільки він знав, як часом важко Петрові залишатись тою скелею, якою був для оточуючих, тільки йому звірявся про сокровенні таємниці. Крім одної…

–        Чому, Петре?! – хоч би на хвилю забутись у сні… А сон не йшов. Ту-дух, ту-дух, ту-дух…

Картав себе, чому погодився на ту поїзду до Штатів. Бо спокусився, захотілось чужоземної слави ще й у заморській країні. Невелика послуга великій людині дала чималі прибутки і ще непогану рекламу на американській землі, але ті пів року стали фатальними у його стосунках з Петром. Урвалась ниточка і горе спіткало молочного брата. Якось неочікувано відійшла пані Софія, видавалось, постродовий синдром мордував її ціле життя, тільки Петрусем і жила, пан Василь геть немічним зробився і от біда з Петром. Його вина! Але хтось відповість за ВСЕ!

 

З поїзда відразу вирушив на місце події. Молодий поліцай виголосився бути гідом. Місто-фортеця вражала найвибагливішу уяву, все в цьому місті було незвичним і несхожим на типові урбаністичні поселення. Старовина фортифікація: давні брами, торгові площі, Міська ратуша,  бастіони та дзвіниця, Тріумфальна арка,  Кафедральний костьол і Богородиця на мінареті, Домініканський монастир і Миколаївська церква XIV століття. Руїни і безцінні будівлі, стилі і епохи, велич і краса, романтизм і трагізм – все якось в єдиному вирі життя. Це – якщо глянути угору, але трагедія відбулась внизу… на дні Сарматського моря, у каньйоні, який навівав сум і тривогу, не зважаючи на унікальність і неповторність.

Серце! Він довіряв серцю. А воно мовчало і при огляді тіла, і на місці злочину. Дивився експертизу, вивчав кожен клаптик справи,  а серце мовчало. Мав би вірити очам, а вірив серцю. Вперше не покладався на залізну логіку і власний метод розслідувань, якому б навіть Шерлок позаздрив.

Каньйон! Химерне відчуття дива природи, перед яким людина безсила.

–        Ви знайдете вбивцю? – поліціянт виявився не тільки чудовим гідом, він ставив питання  по суті справи. – Всі вважають це вбивство ритуальним. Замок, фортеця, давній орден. Суцільна містика.

–        Містика? – хмикнув. – Гід з вас просто чудовий.

–        А як же ритуал? – не вгавав молодик, не ображаючись на прозорі натяки відносно компетентності.

–        Все ясно. Пропоную вам роль доктора Ватсона.

–        Єз, сер! – відрапортував радо.

–        Тут, все зрозуміло – ідеальне місце для ідеального вбивства, але більше шукати на цьому місці нічого. Давай у замок!

Звичний робочий день, автобуси, туристі, які ліниво оглядають фортецю. Гіди перегукують одне одного. Нічого надприродного, крім величі самої будівлі. Дух захоплює! Не дивно, що цей останній блокпост давньої землі  ставав ласим куснем для завойовників, але й ті, відчували слабкість перед величчю.

–        Хто укріпив це місто, – спитав султан, побачивши фортецю.

–        Бог! – відповіли люди.

–        То хай Аллах і здобуває, – відступив перед неприступною твердинею і мужністю її оборонців.

 

–        Що не можливе у людей, в Бога все можливо, – глибокодумно виголосив, але звідки тоді взялась така нечисть, що чинить брутальні злочини під покровом ночі? Одне знав точно – не в каньйоні. Огидне вбивство і вчинили його живі люди, а не привиди і він їх знайде, хай їм грець!

Не привертаючи зайвої уваги, сновигав між гамірними туристами, проте все фіксував до найменшої окрушини. Раптом відчув у потилиці неприємне поколювання від проникливого погляду.

–        Хто це? – не обертаючись, спитав свого помічника.

–        Та, нічого вартого уваги, місцевий безхатченко, який облюбував цей замок і має себе за його охоронця. Скільки не гнали, все одно вертається. Хитрючий! Знає всі входи, виходи – наземні й підземні. Та й не шкідливий він, Бароном себе величає, а справді Борисом зветься.

–        Хочу з ним познайомитись, – нарешті ниточка з’явилась!

***

–        Барон?

–        Ти чужак, – свердлив чорнющими, як ніч, очима.

–         Тому до тебе звертаюсь.

–         Думаєш, мені то треба?

–         Думаю, бо справжнє благородне серце видно відразу.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Чолов’яга здивовано чухав потилицю – ніхто так з ним не розмовляв. Як з рівним!

–        Ти знаєш, що таке втрата бойового побратима, товариша по мечу?

–        Так, – ошелешено вглядався в цього незвичного чоловіка. Пришелепкуватий чи знущається?

–        Мій брат – благородна і мужня людина – був підло й підступно вбитий і я маю покарати злочинців. Ти щось знаєш про це?

–        Благородна? – недовіра читалась в очах.

–        Найблагородніша, яких знав. Ти його бачив, лицарю цієї фортеці.

–        Звідки ти знаєш, що я лицар? – благоговійних страх з’явився в очах бородатого велетня.

–        А чого б тебе манив той замок?

–        Так, колись мої предки і направду володіли цими землями. Коли довідався – світ перевернувся в голові і… сьогодні я той, ким є. Безхатченко, покидьок суспільства і… володар замку. Я – вільна птаха, незалежний від людських умовностей і дрібнотного марнославства. Я оберігаю давню фортецю і не дам її знищити зайдам!

–        Славно, якщо допоможеш мені, посприяю, щоб ти міг офіційно тут жити і бути охоронцем цієї фортеці. Розповідатимеш людям його історію як і належить Лицарю і Барону.

–        Божевільний! – недовіра ще читалась в очах, охоплених нездійсненною мрією.

–        Ось фото мого брата, – угода прийнята, прочитав в погляді велета.

–        Пішли, – кивнув той.

Відкликав помічника:

–        Прикрий від допитливий очей.

–        Єз, сер!

 

Розійшлись в різні боки, зустрілись біля каменю за мурами. Сам би в життю не пішов у такі катакомби. Переходи, тунелі, підземелля. Вверх- вниз, вверх,-вниз.

Залишалось довіритись порядності провідника. Той почувався, як риба у воді, у хитромудрих переходах.

–        Предки будували, – наче прочитав думки Барон. – Ось і прийшли. Підземна зала вражала величчю! – Тут і живу. – скромно потупив очі Барон. – В старих архівах чисто випадково надибав план підземель. Решту досліджував сам. Ніхто, крім мене, а тепер і тебе, тут не бував. Але сам – в життю не виберешся, – реготнув задоволено.

–        Тепер, до справи, – холоднокровно промовив той.

Барон знову здивовано втупився в чоловіка – оце витримка! Залізні нерви і  вбитий, певне, вартував його уваги.

–        Гаразд, – почав понуро. – останнім часом зауважив чужаків на своїй території – не туристи, не шукачі старожитностей чи скарбів. Ні! Чужаки! Збирались кілька разів, ритуали якісь чинили, бубоніли незнайомі заклинання.

–        Хто вони – місцеві чи зайди?

–        Біс їх знає! В плащах, капюшонах, морди ховали!

–        Лицарі, хрестоносці, храмовники-тамплієри? – ще трохи і він у містику повірить.

–        Трясця їхній матері, перевертні. Лицарі – у всі часи лицарі. А це – банда, нюхом чую. Головний – мерзота рідка,  весь такий зверхній! Інші все – ваша екселєнсія , величали.

–        ТИ слідкував за ними?

–        Хай їм грець, вони не переходили на мою територію, тому тільки спостерігав здалеку до того дня…

Барон якось вмить обм’як і зробився маленьким:

–        Кажеш, благородний? Ще здалеку помітив його – йшов з ліхтариком і картою. Не боявся у незнайомому місці. Кінцева точка – невелика зала на верхній галереї. Став, оглядався, чекав когось, а тут – я, мовляв, чому зазіхнув на приватну власність. Той, зрадів мені, сказав, що призначено зустріч і просив бути свідком, якщо щось піде не так. Я взлостився – Барон у своєму замку і свідок брудних інтриг? Він не наполягав, вибачився за незручності. Тоді ми почули кроки і я, кивнувши головою, сховався в ніші. Новоприбулий – в тому ж незмінному плащі і каптурі. Мерзка маска прикривала лице. Стали одне напроти одного, як на рингу. Мушу визнати – гідні супротивники, проте мій, неозброєний, а той – при повній амуніції. Я за голову схопився – дурний, довірливий чи, як то ти казав, надміру благородний? Дурень, як на мене! А далі, чужак, той «екселєнсія» (впізнав його) – давай документи і вали, поки живий, а мій – спершу, хочу знати правду! Той розреготався і меча до горла. Правда – зажився ти на цьому світі і живеш ти по фатальній помилці, так, що пора сплачувати векселі. Думаю, пора! Вистрибнув із схрону і лупнув здуру, щосили. Той – беркиць – ногами вкрився, я свому – виведу, дурню, давай!

–        Показуй дорогу, – скомандував, наче то не його мали щойно, як курча, зарізати. Я підняв ліхтар «єкселєнсії», а він – свого. Я вже біг, а він на хвилю схилився над нападником. Стяг з нього маску і якусь мить завмер, вражений. Що він робив далі, я вже не бачив, тільки кричав:

–        Біжи, дурню, зараз інші надійдуть, – і він мене наздогнав.  Вивів його аж за мури, таємним ходом, що далі вів за місто. – Втікай, не знаю, що ти там вчудив, але ворогів нажив сильних. Він кивнув коротко і побіг у вказаному керунку. Я ж мусів зняти стрес! Завжди маю приховану плящинку. Спожив її і рушив назад. Сподівався, що ті «ритуальники» вже забрали свого боса і вшилися шукати жертву. А жертва, якщо при розумі, мала вже шукати допомоги, де треба.

Барон перевів подих:

–        В горлі пересохло, – пожалівся.

–        Згодом!

–        Гаразд, – примирливо пробубонів. – Повертався, не поспішаючи, і уяви моє здивування – судилище продовжувалось! Таки спіймали невдаху! Що сталось, не знаю, тільки ватага із смолоскипами чинила суд Лінча над тим, твоїм. Правда, «єкселєнсії» не було. Таки я йому довбешку добре потовк, відходив десь від шоку, а братки за той час жертву добивали. Той вже був, явно нежилець, я хіба костюм впізнав. Потім вони тіло в каньйон скинув, не інакше. Чи мав я втручатись?  Уяви, хто я такий і хто ті, орденці. Одне слово, ще б посадили – «по-жизнєнно». Чого тобі розпатякав? НЕ знаю, може й справді хорошого чоловіка замочили і ти ту мерзоту знайдеш…

 

***

Ясно, хтось захотів знищити  Петра, нахабне рейдерство на добровільній основі. Сам же все віддав! Чому, що спонукало? Але це – згодом! Зараз треба ту банду взяти на «живця». «Живцем» зголосився стати Барон. Сам запропонував, совість, мовляв, спати не дає. В місті заговорили, що безхатько із замку дещо бачив…. Знову завирувало – містичні ритуали, давній загадковий орден і не страх, а надлюдська цікавість!!! Хто наступний? А Барон… тепер і не ховається, виділили йому комірчину, туристів бавить, вчить з лука стріляти і все таке…

Тіло наразі ще знаходилось на місці, помпезний похорон відклали на кілька днів. Він просив дружину зачекати. Вбита горем Анастасія довіряла тільки йому, а він просив почекати…, наче давав згорьованій жінці якусь надію.

 

Барон подав знак – сьогодні! Бачив, що його пасуть. В операції залучались  столичні і кілька місцевих. Молодий поліціянт виявися надійним хлопцем і чітко розклав – хто свій, а хто по вуха корумпований. Шериф, он, новенький і кілька його  людей. Решта – не в темі, хто знає, може тих покидьків ще й прикривають.

 

Барон  бився, як лев, поки підоспіла допомога.

–        Ти гідний цієї фортеці, – шериф обіцяв особисту участь і захист прав Барона.

Пов’язали всіх. Правда виявилась гнітючою для цього сонного міста. Вже не відкупляться, справа поїде в столицю і він особисто доведе справу до справедливого  вироку.

–        Ти, Петре, будь спокійним! Феніта ля комедія!

 

Тіло їхало у відповідному місці. Ця сумна місія залишалась за ним. Знову безсонна ніч під монотонний стукіт коліс. Його купе, індивідуальне, без сусідів. Феніта ля комедія!

 

***

–        Здоров, брате!

Обнялись, як раніше, міцно, по-чоловічому невміло.

–        Більше жодної містифікації, не люблю я того!

–        Знаю, вибач, я мав сплатити чужі борги, – Петро виглядав таким втомленим. – Знаєш, рано чи пізно, скелети у шафах оживають, і доводиться платити. Все має свою ціну, ВСЕ! Діти за батьків, батьки – за дітей.

–        Шерше ля фам?

–        А як же без неї… Моя мамця, царство їй Небесне, за дівування  мала одного залицяльника і не просто прихильника. Коли вона віддала перевагу батькові, той мало себе не порішив, а коли вгомонився – обіцявся помститись. Помстився жорстоко! Нас було двоє – Петро і Павло. Павло зник відразу по народженню і зустрілись ми з ним у підземеллях фортеці. Опікун виростив з нього манкурта і ненависника нашої родини. Батьки так і прожили все життя, оплакуючи  сина, аж поки перед смертю матері не почали надходити дивні листі, що й звело її в могилу. Наступного листа отримав я.

–        Чому не дав знати мені, а кинувся сам у це ідеальне місце для ідеального злочину.

–        Обіцяли викрасти мою доньку. Вони б це зробили, не було часу і я не знав, хто прихований під «вашою екселєнсією». Знявши маску, я прозрів! Думав, звичні рекетири, які вирішити у лицарів побавитись. Виявилось, мій брат мав манію князя, в якого викрали спадок. Для солідності створив то «братство» і готував їх до ритуального вбивства, щоб ніхто не здогадався.

–        Чому порішили його? О!

–        Так!Я встиг зняти його рицарський плащ, сховавши у першій кращій ніші, і виявилось, що він точнісінько так одягнений як я. Ще той актор! Пафосно хотів мене добити і… стати мною! Прикриваючись історією про давній орден, заманив місцевих адептів і шукав момент для помсти. Що ж, його мрія життя здійсниться і він займе почесне місце в родинному склеп. Батько має право попрощатись із сином…Свої – зрозуміють, а чужим… розкажемо про ідеальне вбивство на дні Самратського моря.

–        Твій брат Павло…

– Ти – справжній мій брате, Павле. Якби не ти, хто знає, яка би була Феніте ля Комедія.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *