Абрахам ХОСЕБР. Я не хочу бути собою

Please don’t dress in black
When you’re at his wake
Don’t go there to mourn
But to celebrate

                       Type O Negative

 

 

  1. Доктор Олівер Лурія

Туман над Кайзеровим Попелищем. Масний і важкий, він пахне хвоєю і чимось затхлим, підгнилим. Про те, це не здивує жодного з місцевих жителів, як старий так і молодий відповість вам – “Туман пре з Карпат, так було здавна і буде завжди’’. Місто з дивною старою архітектурою, пам’ятками історії і, здається, з такими ж людьми – застигнутими в часі, ніби комаха в шматку бурштину. Місто, котре вмирає, бо молоді покидають його, а через паскудний клімат, туристів не приманиш, ані численними скульптурами Митаря, ані чудовими віллами шляхти всіх ґатунків і епох. Дивно, як ще й досі функціонує комплекс санаторних установ, куди відправляють безнадійно хворих. Проте зараз туман не тільки шириться з гір, а здається саме місто випускає його з секретних підземних ходів і шахт, воно жадає приховати сліди недавньої смерті.

Я йду древніми вулицями, кроки відбивають такт на австрійській бруківці. Густа пелена ховає перехожих і лише за мить до зіткнення бачиш – жінку, дитину, подружню пару або ж молодого хлопця котрий кудись поспішає і навіть не вибачається зачепивши мене плечем. Біжать, втікають. Швидше до інших, швидше до теплого каміна в кімнаті, до звичних голосів і облич, до старого вовняного пледу, котрий так ненав’язливо пахне дитинством.

А я не поспішаю. Нічого доброго не чекає мене в пункті призначення. І як не сповільнюй кроки, а він сам наближається, ось і статуя Гастура з потрісканою маскою в правиці.  Нереставровані колони в тумані здаються не такими старими,  горгулії і атланти з піддашшя ніби випускають теплу пару з рота. Колись це був помпезний сінематограф Вацлава Яблонскі, а зараз…

Гм … я от подумав, на скільки дивне почуття гумору в панни Долі, адже тепер ця будівля слугує санаторієм для душевно хворих …

І десь там, в одній з кімнат, скрутившись калачиком, лежить новий пацієнт. Галюцинації не дають йому заснути, він раз по раз скрикує, плаче і просить спокою у білих стін.

 

  1. Рукопис в матраці

Для кого це видовище?  Юрба безликих манекенів скандує слова невідомої мови. Коли двоє чоловіків стоять один напроти іншого з іржавими лезами в руках. Абсолютно голі на розжареному піску. Навколо трибуни і крики публіки. І коли врешті чути дзвін гонгу вони кидаються один на іншого і просто тупо б’ють ножами. Зі всієї сили, дико і сліпо.

Я відчуваю як холодний ніж застрягає в моєму ребрі і коли він намагається витягнути його, я з якоюсь диявольською силою починаю прорізати в животі нападника величезну багряну яму. Але його рука вже в моїх грудях, от-от стисне серце і розчавить. І тоді останній порив – не знаю як, але вириваю його око зубами. Розжовую солоне і гливке. Випльовую на пісок і бачу як чорна кров на шматку м’яса обкачується в піщинки ніби в панірувальні сухарі. І лише опісля усвідомлюю, що його однооке обличчя сповнене болю і смерті це моє обличчя.

*

Все почалось з відображення. Здається тоді я просто чистив зуби коли якийсь спалах на мить спотворив все. Я побачив одноокого, тобто суперника зі сну і згадав сон. Так буває, коли випадкове слово, порив вітру, чи погляд на будівлю відкликаються в нас спогадом.

Вся недосконалість і безглуздість моєї пики стала нестерпна. Це було лице тупої тварини, жирної брудної свині, котра годиться тільки для забою. Раптово я постав перед вибором, або змиритись зі станом речей, або змінити все докорінно.

Перед цим старим дзеркалом я напевно вперше за все життя уважно оглянув себе, своє тіло і те що я зробив з ним.

Не було сили більше терпіти. Музика чорних квітів починала тихо лунати, десь в глибині мого єства.

*

Він з’являвся у снах. І обіцяв назвати себе лише тоді, коли я стану достойним.

Сила приходила поступово. Я бачив як тіло наливається нею і це було прекрасно. Звички минулого відпадали – відгнилі шматки м’яса. Це торкнулося і друзів і ворогів. Поступово я занурювався в самого себе.

Він приходив в ночі і давав поради.

Перше – безкінечні коридори міської бібліотеки Хорхе. Здається її ніхто не відвідував роками. Пилюка розступалась, танцювала в променях світла, як чисте золото. Але справжні скарби ховались в глибині. Старовинні роботи і манускрипти.

Думки і фрагменти життів цілих легіонів мудреців. Все це припадало пилюкою тут, поки я безтямно знищував себе, поки тікав в безглузді розваги і потіхи. Скільки таємниць ховає в собі це древнє місто, котре виросло на проклятих безплідних полях?

Більше книг. Більше і більше слів.

П’ять видань ‘’Гоетії’’ я поглинув за декілька тижнів. Потім всі доступні ‘’Ключі Соломонові’’ , роботи Аґриппи і Борела . Була ще одна книга – ‘’Кодекс Верміс’’ Аластора Ґрімальді, звісно що зміст попередніх не був для мене явним повністю, але саме те про що йшлося в ній було наче взагалі не від світу цього. А скільки принизливої істини містила малесенька книжечка в оправі з зміїної шкіри – ‘’Король у жовтому’’…

Друге – ліс і місця сили. Вогонь, котрий ледь тлів, тепер горів у мені з новою силою. Ніяк не можна було лишатись на місці. Я вривався крізь колючі кущі дикої ожини, крізь трухляві стовбури і гнізда дрібного птаства. Я біг на його поклик. В чорних ночах ліс чекав мене, як своє дитя.

Я сміявся в голос, усвідомлюючи свою могутність. На берегах річок я відривав від землі гігантські камені і кидав їх у воду. Голими руками я валив дерева. Збігав по стовбурах столітніх сосен аж на верхівки і стрибав звідти в студену кришталеву воду. І чув його солодкий голос.

Він говорив з старих пнів, котрі світились зеленим сяйвом в ночі. І під кінець – вогонь.

Я точно пам’ятаю як це сталось. Тоді я підбіг до старого пенька і вдарив його зі всієї сили, трухляве дерево розлетілось на шматки і враз загорілось, осипавши мене міріадами іскор.

І явились мені три серця в небесах. З них линула торжественна, неземна музика і голос.

–                Ти став достойним!

*

Ворон гігантський з величезними крилами , котрі закривають сонце і зорі

З жахливим поглядом, що пронизує і вбиває всіх недостойних

Приходить з глибини темряви

Від його вигляду тремтить все живе, а краса зотліває як тіло старця

Він випускає три чорні пера, котрі розростаються в небесах

Вони стають трьома серцями – чорними квітками, в кожній з яких десять легіонів демонів

І вони співають для того хто достойний чути їх голос

Три серця говорять голосом свого князя 

Він наказує принести жертву

Хай нею стане життя недостойного, того хто позбавлений доблесті і розуму.

*

Я знав що рано чи пізно з’являться послушники. Але обрав тільки трьох. Від мене вони взяли нові імена – Малакат, Сітрі і Оріас.

Нас боялись всі довкола. Навіть вчителі не сміли щось заперечити. Я розумів, що ходити до училища вже немає жодного сенсу, але мусів – десь серед його учнів була жертва і її потрібно знайти якнайшвидше.

Його звали Веніамін, казали що він жив з старою бабою, бо батьки відмовились від своєї дитини, коли дізнались про його неповноцінність. Ми не знали чи був він дауном чи просто дибілом.

Одного разу ми зустріли його на дорозі до дому. Він не відповів на жодне наше слово і погляд цих тупих риб’ячих очей вивів мене з себе.

Все було підготовлено за кілька днів. Його рештки, якщо від них щось лишиться, знайдуть в лісі і ми зробимо все, що б це було схоже на напад хижих звірів. Ніхто не здивується, що слабоумний зайшов у хащі і заблудився там.

*

Я зігрів землю свої тілом, вичікуючи і вдихаючи  навколишні запахи. Туман спустився з Карпат , розстелився густим покривалом і сховав мене з трьома послушниками.

Він йшов не поспішаючи, ліниво сунув і гугнявив якісь беззмістовні звуки собі під ніс. До дому. Ветхої вілли на краю міста, так близько від лісу.

Запах ефіру на хустині, він просочився і розповзся рівчаком холоду на моїй теплій, збудженій долоні.

Ривок – і він мій. Стискаю товсту шию і втискаю хустку до носа. Він спробував пручатись, але ось ефір подіяв і його гидке тіло розм’якло в моїх руках, ніби шматок мертвої туші.

*

Тиха жертва моєму повелителю.

Вони тримали бездиханне тіло, поки я розрізав горло. Спочатку тонка шкіра, м’язи і хрящі, я відчував їх лезом, вони хрустіли.

І тоді я закликав його, сильним голосом.

Раптовий жах в очах прислужників. І сміх.

Труп сміявся протягуючи руки до нас, а ми паралізовані не змогли нічого вдіяти. З його широко відкритих бездонних очей, витікали чорні сльози.

І тоді він здійняв руки до неба і мовив підземним шепотом.

–                Данталіоне, ти порушив дев’яту заповідь! Я просив кубок, наповнений гнилісним вином, а отримав порожню посудину. За цей проступок я візьму потрійну плату!

Малакат, Сітрі і Оріас підлетіли вгору, вони кружляли над нами, а труп тримав високо стиснуті кулаки. І коли закінчив прокльон він розтиснув їх і тіла трьох моїх учнів розкрилися, як бутони троянд. Їх ребра розчахнулися розбризкуючи кров і нутрощі. Моє тіло стало мокре від кривавого дощу. Я кричав, розриваючи своє обличчя нігтями від відчаю і бачив, як з небес зійшов темний вогонь котрий спопелив їх, перетворивши в три чорні квітки.

І з кожної линули голоси десяти легіонів. Музика пекла була нестерпна для того, хто втратив милість свого пана. Світ закрився перед мої зором.

 

  1. Усвідомлення

Вже з вулиці я відчув недобре. Переодягнувшись побіг до плати хворого і побачив усе. Давид Омніус сидів обіпершись на стіну, чорна дірка очниці виблискувала свіжою кров’ю. В його мертвому роті було затиснуте власне око.

Згодом медсестра оповіла, що в палаті був відвідувач. Він назвався братом пацієнта. Напевно він якимось дивним чином, підсунув Давидові тонке лезо, котре легко розітнуло гамівну сорочку.

Ще одна таємниця божевільного залишиться нерозгаданою.

*

Брата в Давида не було.

Батьки розповідали, що хлопець змінився раптово, став мовчазним, замикався в кімнаті. Приносив до дому багато дивних книг з бібліотеки і порвав старі знайомства.

Викладачів училище теж непокоїв стан учня, а ровесники навіть боялись говорити про нього.

Схоже на бурхливий розвиток юнацької шизофренії, про те…

Я стою в його палаті – останньому місці де він покінчив з життям. Вчора мене покликав детектив, окрім леза в матраці він знайшов кілька сторінок дивного тексту. Написав його хворий за допомогою цього ж таки леза і власної крові.

З нього слідувало, що Давид і троє його спільників вбили в лісі якогось Веніаміна. Але в місті ніколи не жив такий хлопець. Та сама стара вілла де за словами хворого жила бабуся з онуком, ось уже як тридцять років згоріла під час лісової пожежі. Тіла всіх трьох спільників розірвало від потужного вибуху. Слідчі ще досі не можуть визначити що за вибухівку було використано. Про те жахлива смерть сколихнула все Кайзерове Попелище. Дивно і те, що сам Давид від вибуху не постраждав зовсім. Його знайшли в непритомному стані місцеві грибники, коли зранку йшли звичною дорогою в ліс.

І зараз він лежить в морзі. Один з небагатьох хто поповнить мій особистий цвинтар мертвих пацієнтів. Якесь бажання зародилось в мені. Потрібно піти і в останнє побачитись з ним.

*

Молодий анатом поставився до мого прохання з розумінням. Ми увійшли в широкий холодний павільйон. В минулому тут розводили і продавали квіти, тепер тут оселя мертвих. В цьому вся істина Кайзерового Попелища – сінематограф став божевільнею, квіткова крамниця – трупарнею, пансіонат для благородних дівиць – диспансером для хворих раком.

Ряди столів з синіми брезентовими покривалами. Близько десяти тіла. Серед них одне геть крихітне, дитя…  Наше місто – курорт в який їдуть не одужувати, а вмирати.

Він вказує пальцем в потрібному напрямку і я йду, якомога повільніше. Відстрочуючи невідворотне. Каблуки ступають кахляною підлогою, різко впиваються в мозок монотонним стуком. Ось його смертне ложе.

Кладу руку на верх простирадла і затамовую подих. Повільну відсуваю її. Біляве волосся, лоб, зморщений від передсмертного болю і очі, завбачливі анатоми поставили на них монети, що б закрити страшне видовище погляду мерця. Рот закритий. Цікаво, як вони дістали звідти око і де його поділи. Пам’ятаю колись в роки студентської практики, лікарі виймали у трупів мізки, а черепну коробку заповнювали памперсами і ганчір’ям.

В своїх спогадах я і не помітив що повіки мерця… Боже його, єдине око і страшна діра в іншому відкрилися! Він дивився на мене. Дивився і щось тихо говорив.

–                Лікарю, чому ви прийшли так пізно? Чому ви впустили його до мене? Дивіться що сталось зі мною. Тіло холодне, але я не знаю як вмерти, він не дає мені вмерти, чуєте лікарю?!! Він приходить до мене з дзеркалом і дражнить мене. Він сміється наді мною. Це демон лікарю. Він не дає мені вмерти ! Не дає мені вмерти!

Він кричав, випльовував чорну кров. З його очної щілини вилазили дрібні білі черв’яки.

–                Я помщуся йому… Слухайте, я зраджу його. Я скажу вам його ім’я, лікарю! Його звати А…

Раптово важка рука молодого анатома стиснула моє плече. Він з тривогою поглянув на мене.

Докторе Лурія, вам пора відпочити. Не варто приймати так близько до серця смерть цього бідолахи. Це певно не моє діло, але ви простояли над трупом вже більше трьох годин! Моя вам порада, завітайте в “Яблунева Сарну’’, візьміть пляшечку джину і забудьтесь у сні.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *