Анджей ВАН. Напиши мені опівдні

1

Бронкс, Нью– Йорк

Лінда перемкнула музику на портативному програвачі та вийшла на вулицю. «Цієї дози вистачить надовго», – вирішила вона, починаючи перебирати мотиви для зустрічі з дилером. Світле, трохи сальне волосся падало на плечі, а вітер, неначе здмухував його з них. Життя на вулицях Нью– Йорка медом не здавалося.

Зупинившись біля паркомату, вона побачила скручену двадцятидоларову купюру, яку, здавалося, їй сам Господь послав з неба. “Нема нічого такого в цьому”, – знаходила виправдання Лінда і пішла своєю дорогою до метро. Складалося враження, що день вдасться. 

В голові грали The Neighbourhood. У навушниках – якась маячня, яку вона навіть сама не розуміла, але все одно слухала задля того, аби не чути вулиці. Бо вони були заповнені шумом машин та бридкими голосами людей. Вічна боротьба, і це не завжди їй подобалось. Усе, що їй так чи інакше колись подобалось, крилось у власній безпеці.

На станції її погляд зупинився на людині, яка просила милостині. Та все ж їй не хотілось нікого жаліти. У неї є карт-бланш на почуття до людей, які є безхатченками. І якщо це її життя, то вона в ньому – головний безхатченко. Але себе вона не жаліла.

Заходячи в метро, Лінда раптом подумала про те, що скоро їй виповниться 19 років, а вона все так само тікає від свого наставника в наркологічній клініці. Тим не менше, Даян Бакстер не та, котру треба боятися. Боятися треба було б самої себе, адже те, чого Лінда не могла знати – це почуття спокою.

– Яке воно на дотик? – питала себе дівчина.

– Нехай воно іде до біса! – відповідав той тюхтій на ім’я Бобі, що за іронією долі трохи більше місяця був її хлопців.

На ідіотів мені щастить, – подумала Лінда й зайшла у вагон метро. В навушниках ритмічні звуки дали їй на певний час спокій, а потім знов витягнули в сумбурну реальність: хтось штовхнув її, і вона злегка вдарилась в металевий поручень.

– Дивись, куди сунешся! – витягнувши один навушник прошипіла вона.

Вставивши навушники назад у вуха, Лінда змінила пісню та побачила, що на її крадений телефон прийшло повідомлення:

«Як ти? Нам треба поговорити!

Боббі»

«Нема, про що розмовляти!»

«Напиши мені опівдні»

Лінда посміхнулась і заблокувала його номер. “Дурник. Певно думає, що я з ним і далі буду возитися”, – подумала дівчина і підійшла до дверей так само посміхаючись.

А в кінці вагону потайки стояв і посміхався про себе він – наглядач. Він зробить своє діло, і скоро.

 

2

Таймс-сквер, Мангеттен, Нью-Йорк

Детектив Девон Лі нахилився над бездиханним тілом дівчини, руки якої були в слідах від уколів.

– Наркоманка, – мовив хтось за його спиною. То був судовий експерт Рік Лоу.

– Без тебе бачу, – наче в своїх думках мовив Лі. – Краще скажи мені: як вона померла?

Рік обійшов його ще раз і махнув своїй помічниці, щоб та принесла з-за стрічки, яку, натягнули патрульні, його кейс, де були всі необхідні йому інструменти. Перш за все, гумові рукавиці. Натягнувши їх, він взяв лікоть дівчини и злегка підняв його, відриваючи від землі. Далі він глянув на укол і поклав лікоть у вихідне положення.

– Що там? – не стримався Лі.

– Терпіння, детектив. Від чого вона померла, не можу сказати, проте можу запевнити: від ін’єкції. Укол зроблено приблизно годину тому, можемо сміливо дивитися правді у вічі.

– Якій ще правді? – не зрозумів Лі.

– Правда в тому, детектив, що її оточувало близько ста раптових перехожих, і ні один не допоміг. Якісь джунглі…

– Ти гадаєш, що в її випадку можна було допомогти? А якщо це дійсно звичайне передозування?

– Не можу точно сказати. Розумієш, це не типовий випадок, треба робити розтин. На це піде час.

– Добре, я поки що огляну її самтпопередньо, – мовив Лі і обмацав кишені померлої. Там він знайшов телефон, на якому висвітлювалось повідомлення від якогось Бобі.

– Гм, – задумуючись, відкинув детектив. Підвівшись, він знайшов пакет для доказів та кинув туди телефон.

Шприца поруч не було, ба навіть в кишенях. Ясно було тільки одне: що б вона там собі не вколола, зробила вона це не на Таймс-сквер. Потрібно бути зовсім без глузду, аби на площі приймати наркотики.

– То, може, зробиш мені ласку? – перебив потік думок детектива Рік.

– Що тобі, Ріку? – запитав той.

– Не кажи потім, що я не попереджав тебе. Час смерті, він дійсно точний.

– У якому це сенсі? – несподівано спитав Лі.

– Вона померла опівдні.

Девон Лі подивився на годинник – він показував о пів на другу.

– Коли до нас дійшло повідомлення? – роздумуючи, спитав він.

Рік прикинув у голові числа.

– Приблизно через пів години після смерті цієї дівчини мене висмикнули із кабінету, де я мав насолодитися своїм обіднім тако. Можна припустити, що десь о двадцятій хвилині після дванадцятої її знайшли.

Погляд Лі був направлений у сторону будівель поруч із місцем злочину, де він намагався розгледіти камери відеоспостереження. Та легше було зрозуміти, де їх немає. Не, поруч із кав’ярнею Starbucks, куди на думку Лі, наша «героїня» точно могла зайти. Якщо, звісно, була обережною. А вона саме такою і була.

Не без допомоги коронерів Рік помістив тіло на каталку і погрузив її в медичний позашляховик, звідки машина рушила в морг. Девон Лі подався у бік кав’ярні, куди, на його думку, могла заходити дівчина. Він був майже правий.

 

3

Бруклін, Нью-Йорк

Близько п’ятої години вечора Бобі був задоволений собою, дивлячись на фото мертвої коханої, яку для нього зробили одразу після її смерті. Чорта лисого хтось хоч щось пронюхає до його від’їзду з міста. «Потрібно робити все швидко», – раптом подумав хлопець і почав пакувати свій рюкзак, набиваючи його невипраним лахміттям і залишками їжі з цього дурного місця.

В цьому «сховищі», а якщо просто, то притоні, завжди лишались люди невиправданих сподівань. Бобі був одним із них. Утікши з дому три роки тому, він не відчував провини за це перед матір’ю. І коли вона одного разу побачила його на вулиці, він зробив вигляд, що не знає її.

На його телефон незабаром прийшло повідомлення:

«Зустрінемось на Мангеттені…

Н»

“Що він собі думає?” – вирішив Бобі і проігнорував повідомлення. Закинувши останні консерви в рюкзак, хлопець вискочив із будинку на вулицю, де вже вечоріло. Декілька кварталів по восьмій, далі на шосту і він змінить місце своєї дислокації, проте це лише на ніч, не більше.

Машини плавно рухались по вулицям то туди, то сюди, але Бобі знав, що це ще не час пік. Бо, коли починається час пік, рухатись по місту просто нестерпно. На секунду він згадав колишню Лінду.

“Що ж, серденько, ти не любила це місто, воно тебе також”, – збагнув Бобі і спустився по сходинкам вниз кварталу. Ці місця йому подобались як ніколи. Більше, аніж будь-які інші. Вони лишали момент свободи, та правда була в тому, що свобода – поняття для забезпечених, яким він себе не вважав.

«Мені потрібна плата за життя», – було сказано в повідомленні, яке прийшло незабаром після останнього від того самого відправника. “Немає в мене грошей, хлопче, не має”, – подумав Бобі і заблокував телефон.

Крок за кроком він рухався озираючись у бік заданого в своїй голові маршруту.

 

4

Квінз, Нью-Йорк (Клініка доктора Бакстер)

Вечоріло. Девон Лі якраз під’їхав до потрібної йому будівлі. Припаркувавши машину, він підійшов до під’їзду. Двері були відчиненими, а на них – надпис «Працюємо до восьмої». «Я встигаю», – подумав Лі.

Підіймаючись до приймальні психіатра, він ще раз прокрутив факти у голові. “Якщо це суіцид, то чому Лінда зайшла в Starbucks? – подумав він. – Чому не покінчила із життям привселюдно, як це здається тепер?”. Рік має віддати йому до півночі звіт про розтин тіла дівчини.

– Детективе, – сказала, привстаючи із свого крісла, жінка, якій було трохи за сорок. Чорняве волосся її молодило, а очі кольору неба, наче вводили в транс на мить будь-якого чоловіка.

– Міс Бакстер, я прийшов з дуже делікатною справою.

– Що ж, я вас слухаю.

– Чи давно ви говорили зі своєю підопічною?

– Якою саме? У мене їх декілька…

– Та, що Лінда Гілмор, – коротко відповів їй Лі та одразу прочитав німий докір сумління на обличчі психотерапевта, неначе весь світ перевернувся.

– Що з нею? – ігноруючи запитання, поставила своє лікар.

– Її знайшли мертвою.

– Господи, я звонила їй, казала триматись осторонь того типу, а тепер її вбили! Чорт забирай, це найгірший день у моєму житті…

– Здається, я не казав про вбивство, але тим не менше, я відчуваю, ви можете розповісти більше, аніж мій патологоанатом.

Даян Бакстер встала з крісла, детектив продовжив за нею спостерігти. Вона робила повільні кроки, ходила по кімнаті і згарячу намагалась думати, а думки все плутались і плутались. Та виглядала вона, на диво, спокійною.

– Вірно я їй казала. Коли вона почала зустрічатись з тим пройдисвітом, у неї знову почалася залежність. Від легких наркотиків до героїну. Довелося навіть в клініку її класти до себе. Тут у неї був наглядач, який щодня мені звітував щодо її стану. Таке відчуття, що коли вона була тут, все було гаразд.

– І як нам із ним поговорити?

– Я, звичайно, не детектив, та можу вам уже зараз сказати, що вам треба говорити із колишнім Лінди. Він – кошмарна людина, і я не буду здивована, якщо це він все влаштував, або довів до самогубства, або убив. Зрозумійте мене правильно, сер, в її житті все було можливо: як самогубство, так і вбивство. Наркомани, знаєте, люди не розбірливі в тому, що колють собі…

– Добре, чи є у вас якісь контактні данні колишнього Лінди. Ви були близькою їй людиною.

– Не зовсім близькою, та моя дитина загинула, і я стала піклуватись про неї, у мене наче з’явився сенс у житті. Виною наших міжусобиць – Бобі Фрай, чорт би забрав його душу.

Вона була розгнівана на себе, але знайшла в собі сили дістати клаптик паперу і написати його адресу, а потім і тимчасову адресу: їх було дві. Знизу вона вказала телефон Бобі. Потім дала цей аркуш Лі.

На столі детектив помітив фото дівчинки років восьми, не більше. Це його аж ніяк не здивувало.

– Та все-таки ви не змогли її втримати? – спитав детектив, який підвівшись із крісла і підійшовши до дверей.

– Не втримала я Лінду через її бентежність, жагу до нових вражень та вразливість, але в цілому вона була дівчинкою доброї натури, хоча і черствою зовні.

– Не виїжджайте з міста, мем,– мовив він і вийшов із її кабінету.

“Тепер складається картина, що це точно вбивство. Але кому прийде в голову серед Мангеттенської головної вулиці вбивати людину, інсценуючи самогубство?” – думав детектив Лі, поки йшов до своєї машини.

Сівши за кермо, він почув телефон – дзвонив Рік Лоу.

– Слухаю тебе, художник трупарні.

– Дуже смішно, сторожовий песику, як вулиці? Вигулявся?

– Ближче до справи, Ріку, здається я відчуваю, хто міг її вбити, чи взагалі не вбивати, а інсценувати самогубство.

– Коротше кажучи, у неї в крові епінефрин. Пояснюю: це препарат, який збуджує адренорецептори. Тобто дівчина померла від передозування адреналіну. Легше це все сприйняти як шок, тобто зупинка серця, вимушена. Але є в цьому всьому доказ того, що її все ж таки вбили – у неї був цукровий діабет.

– А хворим на нього, я так розумію, епінефрин приймати протипоказано?

– Так, розумієш про що я?

– Убивця це знав, точно знав. Чорт забирай, я їду до її колишнього хлопця, а ти поки що передай її телефон технікам.

Детектив завів машину і рушив із місця.

 

5

Бронкс, Нью-Йорк

Приблизно о першій годині ночі, підвівшись, він не знайшов сил іти далі. Бобі був розбитий, голова тріщала, та він ще міг розуміти те, що відбувалося. Напевно, його відключило, коли він прийняв ті таблетки, та все-таки він опритомнів.

– Ти був декілька годин у відключці, – мовив голос поруч. То був Алан – його приятель, з яким вони переховувались – нерідко і від копів – у цій будівлі.

– Вічно щось не те приймаю.

– Що було того разу?

– Була якась невідома суміш із барбітуратів.

– Я ж казав, бери тільки у мене, я тобі гіршого не пораджу. Тим паче, що у мене вже роками перевірені речі.

Алан тяжко зітхнув, підвівся і підійшов до ледь розуміючого свій стан Бобі, подав йому пляшку із водою і сів назад на брудний матрац, який за їх відсутності гризли щури.

– Мені треба на Мангеттен, там є людина, яка мені зможе допомогти.

– Ти щось бормотав уві сні про Мангеттен, наче ти туди не маєш іти, – здивовано мовив Алан.

– Ні-ні, там дійсно є той, хто мені допоможе.

Бобі спробував встати, та ноги його не тримали.

– Зранку вже підеш, зараз майже перша година ночі.

– Що ти, Алане, це не те, чого я прагну.

– Ну воля твоя, щоправда тебе будь-який патрульний коп розкусить, якщо побачить у такому стані, а далі вийде і на наше сховище, тому раджу бути обережним. А якщо ти обережний, то сьогодні нікуди не підеш.

– Чорт із ним, не піду, – мовив Боббі і заплющив очі.

Спостерігаючи тепер за ним, наглядач бачив у цих хлопцях щось дивне. Напевно, їм було складно знайти своє призначення у житті. І чи стало би йому легше, якщо він розумів, що того, кого життя не обділяє, автоматично робить приреченим на невдачу?

 

6

Відділ убивств поліції Нью-Йорку

– У квартирі, я скажу тобі, дійсно пусто, якщо це звичайно можна назвати квартирою, – мовив Лі, опускаючись на крісло і помічаючи, що Рік валяється на його дивані і гортає журнал.

– Звіт по розтину на столі.

– Дякую, маестро, – поглузував з експерта Лі.

– Її убили, зробивши це поетично. Не було сумнівів, що вона сама ввела собі епінефрин. Слідів боротьби не видно, та вона була дійсно нерозбірливою, – мовив Рік. – Із крайності в крайність.

Сказавши це, він згорнув журнал.

– А що спричинило смерть?

– Ти маєш на увазі зупинку серця?

– Так, саме це я і маю на увазі.

– Анафілактичний шок, – відповів судовий експерт.

– Ще раз. З початку. Техніки передивились за допомогою триангуляції маршрут жертви. Отже, вона поїхала від будинку, що в Бронксі, на Мангеттен, далі купила в знайомого на точці препарат, який вважала за героїн, вколола собі його в туалеті кав’ярні і спокійно вийшла на Таймс-сквер, а далі що? – поставив наче риторичне питання Девон Лі.

– А далі я увімкну дедукцію, містер Холмс, – поглузував Рік, і, піднявшись з дивану, почав ходити по кабінету детектива. – Далі я маю декілька припущень: по-перше, щоб епінефрин подіяв в потрібному для вбивці напрямі, він має спричиняти шоковий стан. Анафілактичний шок так просто не приходить до твого організму. По-друге, він точно мав знати час, за який вона прийде на Таймс-сквер. По-третє, якщо дилер і є наш убивця, то справи кепські.

– Що ти тільки що сказав? Дилер?

– Чорт забирай, дилер, Девон, дилер!

– Ні, а якщо хлопець і є тим дилером? Що як вона нікуди не ходила, а зустрілась з ним у кав’ярні?

– Можливо, та малоймовірно…

– Чому це?

– Тому що поки ти шукав колишнього жертви та катався поспілкуватися з лікарями, до нас надійшов відеофайл камер спостереження із сусідньої будівлі, де чітко видно нашу кав’ярню, і за пів години, і після нікого навіть приблизно схожого на наркомана, а тим більше на хлопця двадцяти років, там і близько не було.

– Що ж, тоді мені треба його також глянути.

– Я можу тебе запевнити: лікаря Бакстер на записі немає, – зруйнував здогадку Девона Рік.

– Потрібно перепочити. Я був в клятому Брукліні. На вулиці, де мешкав наш наркоман, суцільне жахіття.

Рік вийшов із кабінету, а Девон присів на диван. Додому його не тягнуло, та перепочити варто було. Лі заплющив очі.

Телефон задзвонив десь близько третьої години ночі. Детектив одразу ж підскочив, наче під дією енергетику, та марно, бо коли він взяв слухавку, на іншому кінці наче щось обірвалось.

“Пусте”, – подумав Лі. Даремно…

 

7

Таймс-Сквер, Мангеттен, Нью-Йорк

 

“Чорт забирай!” – подумав Девон Лі. Було близько о пів на другу годину дня, думки плутались, а новий труп лежав на Таймс– Сквер біля іншого годинника.

– Може це дійсно відсилка до годинників і дати смерті? – роздумуючи спитав судовий експерт.

– Я не розумію. Це він – Бобі Фрай? – в шоці запитав детектив.

– Не розумію, як ти його раніше не знайшов, – риторично мовив Рік.

Це вбивство на вулиці нагадувало попереднє. Та як його можна було мотивувати?

– Із попереднього огляду можу сказати, що причина смерті та сама, якщо не брати до уваги, що цю людину точно ще намагались приспати.

– Як це? – здивувався Лі.

– Давно ти бачив наркоманів, у яких сколоті вени, а після смерті знаходиться один єдиний укол в шию?

– Може він не міг знайти вену.

– Слухай, навіть я розумію, що його вбили. Він не сам собі робив укол.

– Здається, що капітан скоро почне нам свердлити дірки в голові за такі проколи.

Рік промовчав, загострив погляд на одній деталі, потім присів на коліна і протер очі.

– Так, детективе, якщо мені не зраджує пам’ять, у минулої жертви був телефон у кишені, та зараз телефон у жертви в руці…

– І це наводить на думку?– здивувався Лі.

– І це навидить на думку, що треба перевірити хмари обидвох телефонів, якщо туди щось надсилали, то ми одразу зможемо знайти вбивцю.

“У цих незграбних копів вже щось є”, – подумав наглядач.

Повідомлення надійшло настільки швидко, наскільки це було можливо. Вимкнувши мобільний, він поправив свій капюшон і підійшов до годинника на площі. Підпаливши цигарку Мальборо, він жадібно затягнувся долею нікотину та розрідженими смолами із тютюна. Він − символ цього міста, невід’ємна його складова, без якої не трапляється жодна подія. Він − наглядач. Наглядач долі.

Траплялося, що його бентежив цей натовп. Нерідко він справлявся з нападками внутрішньої агресії в своїй голові за допомогою своїх таблеток. Вони його рятували. Доктор Беггінс був правий: якщо їх вживати, то тривалі розлади із сприйняттям навколишнього світу з часом проходять. Афганістан давав своє. Проте на цей час у наглядача були інші справи, окрім згадок про війну.

Пройшовши трошки далі від кінця тротуару, він подивився на свій годинник. Вони показували рівно за чверть дванадцяту. Якось сержант на війні сказав йому, що очікування − найгірша річ на землі, адже можна очікувати все життя і так нічого не дочекатися. Але сьогодні він готовий був зачекати. Та коли годинник показує дванадцяту – сонце в самому зеніті. Це божественне явище, яке не можна порівняти ні з чим, навіть із втіхами, хоч і глянути на сонце не можна.

Наглядач – людина принципів із повними мрій думками, щоправда не було такого дня, коли його мрії до кінця здійснювались. Рідше за все ставалось так, що вони нікого не турбували, а він цього прагнув. Хотів, щоб хтось його почув. Що ж, ніхто не знає завчасно, що станеться. Так чи інакше, він буде правий. А коли він правий – увесь світ може зачекати.

 

8

Квінз, Нью-Йорк, (Клініка доктора Бакстер)

Детектив увійшов до будівлі, де працювала Даян Бакстер, близько третьої години дня. Постукавши у двері її кабінету, він почув слабий гул, та відчув, що двері відкриті. Увійшовши, він побачив доктора Бакстер у кріслі за своїм столом. З правого боку від стола стояла сумка. З першого погляду, можна дійсно було сказати, що вона була важка.

– Кудись збираєтеся? – спитав без усякого ентузіазму детектив.

– Ні, що ви… Це речі, які треба здати в хімчистку.

– Менше з тим, міс Бакстер. Скажіть мені, будь ласка, одну річ. Вчора я так і не зумів уточнити це, та все ж таки, як мені поговорити з наглядачем Лінди Гілмор?

– Гадаю, що сьогодні я його не бачила.

Лі дістав свій блокнот, після чого продовжив:

– Мені потрібна його адреса, та спочатку треба уточнити деякі деталі із життя Бобі Фрая, які ви точно могли б знати.

– Що вас цікавить? – вигляд у лікаря був такий, наче вона хоче позбутися детектива, тому намагається швидше відповісти на всі питання, що його цікавлять.

– Наприклад, чим він займався, окрім того, що підбурював колотися вашу підопічну?

– Не можу вам сказати точно, я вже розповіла вам про те, що він був абсолютно недієздатним суб’єктом цього суспільства.

– Ну що ж, тоді напишіть адресу наглядача Лінди, і я, певно, не буду вас затримувати, – сказав Лі, підводячись і застібаючи сірий піджак на верхній ґудзик.

Доктор Бакстер написала щось на клаптику паперу, та поки вона писала у детектива задзвонив телефон: то був Рік.

– Техніки надіслали дещо. Я скину тобі повідомленням.

– У мене немає часу, Рік.

– Це важливо! – наполягав експерт.

Повідомлення відкрилося не одразу. Та після того, як фотографії з’явилися на екрані детектива, усе стало на свої місця. Він зрозумів, що вбивця, продаючи для жертв «наркотик», давав епінефрин, а вони вводили всю дозу, після якої він надсилав їм фото, які їх шокували і вбивали…

На екрані було фото маленької дівчинки, а далі текст: «Роби все точно так, як я і скажу, тому що в поліції дізнаються про вас. Менше з тим, я вас вб’ю! Так, любі, я знаю, що ви зробили, вам не втікти…»

Девон заплющив очі і уявив на хвилину фотографію дівчинки у себе в голові. Де ж іще він міг її бачити, як не тут? А далі із жахом зрозумів, що стоїть навпроти вбивці.

– Міс Даян Бакстер, ви заарештовані за подвійне вбивство, маєте право зберігати мовчання. Усе, що ви скажете, буде використано проти вас у суді! Маєте право на адвоката, а якщо не маєте можливості собі його дозволити, суд надасть Вам державного юрисконсульта! – проговорив стандартні репліки детектив Лі і дістав наручники.

Доктор Бакстер сиділа і дивилася в оду точку. Наче життя покинуло її, час зупинився, як при смерті. Час невпинно йшов, перетікав дуже швидко, а тепер зупинився…

– Вас зовсім не цікавить, як ми це провернули? – сподіваючись на відверту відповідь, запитала Даян.

– Надягніть це,– зіронізував Лі, дістаючи наручники. – А потім продовжимо.

Вона послухалась.

Мовчання затягнулося на цілу хвилину. Здавалося, що пройшло декілька днів. Ще так довго детектив не відчував паузу, яку витримував злочинець.

– Це сталося рік тому. Вони вбили мою Дебру, мою маленьку Дебру… З Уолесом уже тоді в нас були холодні подружні стосунки. Він мене ніколи не розумів. Ці покидьки мчали на своєму мопеді із неймовірною швидкістю. І якби вони не кололися того вечора, я гадаю, що вони б не виїхали на тротуар і не збили ні в чому невинну дівчинку.

– Мотив мені зрозумілий, міс Бакстер. Та мене цікавить, як ви їх вбили. Розкажіть мені це.

Трохи помовчавши та витерши із очей сльози, Даян продовжила:

– Як відомо, наша поліція знаходить злочинців лише тоді, коли їм це вигідно, – мовила вона і подивилася прямо в очі детективу Лі, який у свою чергу не відводив погляд. Йому не було соромно за себе. Він знав, що вона в певній мірі помиляється.

– Та що ви кажете! – із таким же поглядом промовив він.

– Та не про це зараз. Я знала, що поліція не шукатиме мопед, який збив дівчинку. Тим паче, що і дівчина, і хлопець були у шлемах. Віднайти їх було важко, ба навіть камери відеоспостереження не зафіксували їх номер. Я відтоді знала, що відшукаю той мопед. І коли мені це вдалося, виявилось, що він був краденим. І вони навіть нічого не пам’ятали: ані моменту зіткнення, ані того, що зрештою стало причиною моєї ненависті до них.

– Тож ви вирішили їх певною мірою пожаліти, – мовив із сарказмом Девон.

– Одразу ж я вирішила вигадати цю гру. Клініка в мене вже існувала, та я хотіла просто їх убити. І коли одного разу Лінда прийшла сама до мене із безпомічним виглядом, я не могла не скористатися цією можливістю.

– Вже маю негарне передчуття.

– Правильно маєте, детективе. Я взяла її під опіку. Мій чоловік, якого ви навряд чи знайдете, став колоти їй певну рідину, яка мала згубний ефект, та їй напрочуд ставало легше. Ми запевнили її, що зменшуємо дозу до мінімальної, а через два тижні і взагалі перестаємо колоти наркотик. І тим самим вона одужає. До речі, ця практика застосовується в Каліфорнії вже близько тридцяти років. І вона в це вірила. Замість наркотику ми кололи інсулін із часткою епінефрину.

– Тож ви робили убивчий коктейль, а ваша жертва навіть не розуміла, що коїться.

– Ні, звичайно, вона тікала від мене, та ось її хлопець цього як раз і не знав. Я дала їй підказку: якщо вона кине його, усе закінчиться. Вона так і вчинила, щоправда паршивець виявився спритнішим.

– У якому сенсі?

– Не зумівши змиритись із розставанням, цей покидьок знайшов кілера для вбивства, який виконав все з певною своєрідною чіткістю.

– І кілером виявився ваш чоловік. То хто ваш чоловік? – нарешті спитав детектив.

– Наглядач. Ви ще цього не зрозуміли?

– Я зрозумів, що Ви розумно, але майже безглуздо згаяли мій час!

Зателефонувавши до управління поліції, він вилетів у коридор, де вже побачив людей в поліцейській формі.

– Вона в наручниках у своєму кабінеті. Везіть на допит! – скомандував Лі, а сам побіг вниз і заскочив у машину.

Полуденне сонце вже не на жарт розвело спеку всередині салону, та детектив не гаяв часу на кондиціонер, бо це не було в пріоритеті. Він тиснув на газ так сильно, як тільки міг, щоб швидше дістатися Таймс-Сквер, бо саме там зараз відбувалося третє вбивство. Він не був геніальним детективом, та він читав звіт Ріка Лоу, де було чітко зазначено – діабет.

Лінда Гілмор хворіла на діабет, і вбивця цього не знав. Тож колючи їй інсулін, вони вже точно знали, як він подіє на неї, а після смерті інсулін не був виявлений. Чорт забирай, не чоловік Даян Бакстер був убивцею Лінди, хіба що Бобі, та аж ніяк не Лінди.

Лі зупинив машину біля кав’ярні, годинник на будівлі показував за чверть чотири, та він знав, що наглядач, ким би він не був, не чекатиме до опівдня завтра. Він зробить усе зараз.

“Думай, Девоне, думай!” – лунало в голові у детектива. Він стояв посеред площі і озирався, дивився за кожною деталлю. Він знав, що це станеться не опівдні, та тут. Загалом це не складно: організувати третє вбивство в інший час, коли всі відволіклися. “Чорт забирай, це взагалі нескладно. Годинник тут, це Таймс-Сквер, що ще потрібно?” – гарячкуючи думав Лі, та нічого в на думку так і не спадало. Більш за все він розумів, що там насправді порожньо.

Девон Лі підняв голову і подивився на будівлю газети The New York Times. Однак коли зрозумів, що коїться, жахнувся: тіло чоловіка летіло з неймовірною швидкістю до низу. За долі секунди воно впало на машину таксі поблизу будівлі. Підбігши до нього, Лі подивився на фото у своєму телефон і впізнав чоловіка Даян Бакстер.

У руці чоловіка був конверт, на якому зазначалось: «Особисто детективу Лі»

“Чортів кілер грає зі мною у гру”, – подумав Лі. Відкривши конверт із листом, минаючи всякі процедури перевірки речового доказу, він почав читати:

 

«Зрештою я задоволений. Лінду Гілмор мені замовив Бобі, Бобі Фрая мені замовив Уолес Бакстер, краса, ідилія. Я нарешті віднайшов ціну своїм вчинкам. У Бобі не було гонорару в п’ятсот тисяч, які він мені пообіцяв. Ще б пак! Батько в тюрмі за насильство неповнолітньої, мати – прачка. Тому-то була вимушена вендета, зрозумійте. А в Уолеса не було совісті. Тому що він був не наглядачем Лінди, а її коханцем. Господи, 19 років! Чортові збочинці! Скрізь одні бездушні…Та знаєте, детективе, я і є наглядач, наглядач долі, на якого не можна подивитись, як на сонце в зеніті, щоправда зараз уже близько четвертої години. Ні, не нервуйте, просто змиріться, бо вам мене аж ніяк не зупинити. Напишіть мені завтра опівдні, сер, та надішліть голубів із вашою відповіддю. Я буду чекати. З НЕТЕРПІННЯМ. Бувайте, детективе Лі. Та все ж не забудьте: напишіть мені опівдні».

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *