Дарина ГОРСЬКА. Біле сарі з червоною вишивкою

Андрій прокинувся в задушливій кімнаті величезного готелю в самому центрі Мумбаї. 10.00, неділя, 5 серпня. З похмілля боліла голова. Від набридливих звуків поблизу вікна — ймовірно, співу тутешніх дятлів, — вона просто-таки тріскалася. Чоловік заплющив очі. “Навіщо я пив? Нащо взагалі туди пішов?”

Розплющив. Зі стелі звисала зловісна сіра тінь.

Знову заплющив. Тепер перед ним блискавично пронеслася постать стрункої, розкішної індійської красуні. Більше останнього запитання він собі не ставив.  

Звідусіль долинав неймовірний шум. Усе навколо гримотіло, гуркотіло, грюкало і гупало. Колишній киянин геть відвик від такого гамору. Переїхав до Індії 5 років тому. Жив у маленькому містечку Хуваттупужа в штаті Керала, де його оточували лагідна тиша, всамітнена благість і аюрведа-йога.

Чомусь пригадалася батьківська квартира на Хрещатику. Навіть у День Незалежності центральні вулиці не потерпали від галасливого натовпу й не кишіли машинами так, як вулиці Мумбаї в звичайні дні. Чоловік не хотів сюди їхати — занадто шумно. Та вмовив друг із України, що приїхав сюди зніматися в масовці боллівудських фільмів. А заодно й погуляти.

— Добре, Вєталю, я приїду, але більше 3 днів не протримаюся! Не люблю я цих тусовок! —  попередив друга Андрій.

У першу ж ніч Віталій потягнув Андрія до крутого нічного клубу Breakout. Бухло, наркота — все як годиться. “Годиться” для зеленоокого красеня Віталіка, звісно. Він же заробив “шалені” гроші — 900 доларів за три тижні зйомок у масовці! Вирвавшись із тісних обіймів батьків і Батьківщини, Віталік започаткував нове кредо: заробив — прогуляй. Дивом умовив друга випити з ним віскі — за удачу. Хоч щось! Бо від екстазі його однокласник Андрійко, який став на шлях духовного розвитку та просвітлення, відмовився.

— Якийсь ти нудний став!

— Люди змінюються… Таке життя.

— Так, Андрюха з 10-го “А” вже не той!

Андрій лиш ностальгічно всміхнувся.

Раптом перед очима напівпросвітленого програмера з’явилася неймовірна, божественна красуня. Вона гордо несла загадкову напівусмішку, дивлячись у нікуди двома зелено-сірими зорями й неквапливо та граційно переставляючи ідеальні ноги в коротеньких шортах. Її ніжна шкіра кольору молочного шоколаду відливала золотом. Ця краса була просто-таки сліпуча. До сьогоднішнього вечора таких гарних індійських дівчат Андрій бачив лише на екрані.

Він уже й не пам’ятав, коли востаннє так дивився на жінку. В Києві колись давно мав дівчину. Так давно, що вже й не пригадати, коли саме. Чи не в минулому житті? Пам’ятав, що звали її Ангеліна. Що вона теж була дуже красива: смаглява, з темними грайливими очима, чорним волоссям, пласкими, але м’якими й пристрасними вустами. І ще пам’ятав, що дуже сильно кохав. Та її батьки мали для дочки більш вигідну партію. Не склалося… Після цього юнак впав у глибоку депресію. Мати, здавалося, навпаки — раділа: “Та що ти, сину, через неї переймаєшся?! Вона була тебе недостойна, я це давно казала!”

Тоді, в безвиході, потерпаючи від анемії, хлопець і почав цікавитися подорожами заради лікування тіла й душі. Про жінок вирішив на деякий час забути. І — неймовірно! — плоть завдяки духовним заняттям на деякий час удалося приборкати. А тут стрепенулася і душа, і тіло…

— Андрон, ти шо, вже в нірвані? — регіт однокласника перервав його солодкі мріяння. — А таки ніщо людське тобі не чуже, еге ж? Скільки чоловіка не годуй всякою духовною фігнею — все одно на дівок дивитиметься!

Андрій тільки скривився.

— Піду-но я до готелю.

— Та шо ти сам ото як дівка? Образився?

— Просто втомився. Очі вже злипаються.

— Окей, тоді добраніч! Побачимося завтра.

Наступного дня Віталій захотів піти на місцевий базар. Це Андрієві сподобалося більше, ніж клуб. Хоча, як не прикро було це визнавати перед самим собою, він не міг забути ту красуню й віддав би що завгодно, аби знову її побачити… Віталіку нічого не казав. Не хотів, щоб той знову кепкував із нього. Але актор боллівудських масовок немов читав думки Андрія:

— До клубу ввечері підемо? Я ж учора ще трохи побув. Поспостерігав за твоєю кралею. Хлопи до неї лізли табунами, але вона всіх відшила, пішла сама. Я саме виходив — і тут вона. Сіла в кльову тачку, з водієм. І поїхала. Мабуть, із багатої родини. Так шо, Андрюхо, вперед! Закадриш таку — працювати більше не доведеться!

Андрій не знав, чи плакати йому, чи сміятися.

— Добре, підемо, — тільки й зміг вимовити він.

Весь вечір пройшов ув очікуванні індієчки. Щирий індоукраїнець нервувався перед зустріччю, яка неодмінно мала відбутися, як колись давно перед іспитами в школі. Та красуні не було. Він уже майже втратив усяку надію, аж нарешті з’явилася вона.

— Іди! — підштовхнув його Вєталь.

Коли від тебе дуже тхне алкоголем, ти, як не дивно, цим не так сильно переймаєшся, ніж коли ним майже не пахне. Андрій уже випив не одну, а з десяток доз “для хоробрості”. Втім, його все ще трохи трусило. Підійшов. Заговорив англійською:

— Привіт. Як тебе звати?

— Швета.

— Швета..? Яке гарне ім’я. В нас в Україні схоже є. А ти звідки?

— З Мумбаї!

— Дівчина з великого міста…

— …яке ніколи не спить, — майже зухвало як для індійки посміхнулася екзотична красуня.

Цей сміливий погляд і несхожість на всіх інших індійських жінок вражала, либонь, ще більше, ніж її краса.

— То ти з України? Я не дуже багато чула про вашу країну. Тут більше людей із Росії… Ти чимось схожий на них. Це ж недалеко від вас, так?

— Так, недалеко, — сухувато відповів Андрій.

Помовчавши з хвилинку, протягом якої дівчина пильно його вивчала, чоловік цілком несподівано для себе додав — наче це промовив хтось інший:

— Я хотів би показати тобі свою країну.

Швета загадково посміхнулася.

“Дурень ти, дурень! Пропозиції щось показати, мабуть, надходять до неї тисячами!” — наче сахнувся власних слів.

— Подивимося. Ти мені подобаєшся.

Чоловік сковтнув слину. А вона йому як подобалася..! Голова йшла обертом!

— Запроси її на побачення! — триндів над вухом Віталік. І справді, запросити дуже хотілося.

Але… як бути з його духовним учителем, зі школою аюрведа-йоги? Треба повертатися туди.

— Та нікуди та школа від тебе не втече! — наче диявол, продовжував спокушати Вєталь.

Андрій таки піддався на його вмовляння. “Було не хотіти, а я дуже хтів”, — пригадалися рядки з популярного в 90-х хіта Гадюкіних.

— Розповіси потім, як усе пройшло. Хочу знати, як пахло її волосся, про що ви розмовляли, як вона дивилася на тебе під час оргазму, — підморгнув дружбан, бачачи, як однокласник насуплюється й густо червоніє — чи то від люті, чи то від збудження.

А пройшло все дуже добре, хоча розповідати подробиці тому йолопові ніхто нічого не збирався. Дружба дружбою, а прайвасі — понад усе.

Швета прийшла в білому сарі з вишитими на ньому червоними квітами. Неочікуваний вибір вбрання: в клубі дівчина обидва рази була в футболочці й шортах. Але Андрієві чомусь було приємно, що вона була одягнена саме так, традиційно. Пішли до ресторану.

29-річна красуня й розумниця була дуже амбітною й незалежною. Працювала моделлю, вже кілька разів жила з хлопцями всупереч волі батьків. Та всі ті чоловіки виявилися не тими. Вона дуже мріяла зустріти своє справжнє кохання.

— Знаєш, я була б не проти, щоб мій коханий був білим. Хоча, звісно, риси характеру для мене важливіші, ніж риси обличчя. Мені подобаються твої темні очі й смаглява шкіра: варто трошки полежати під сонцем, у Гоа, наприклад — і тебе майже не відрізниш від світлошкірого індійця, — на цих словах Швета ніжно засміялася.

Її щирість, відкритість, природність вразила українця. Щоразу, як дівчина усміхалася, все стискалося йому в грудях. Поцілувати її так і не насмілився.

Тієї ночі, за логікою речей, Андрієві мав би наснитися еротичний сон.

 

Худа жінка з дуже знайомим обличчям у білій вишиваній сорочці стоїть посеред хати й щось варить. Усе навколо старе, сіре, вбоге. Вариво виявляється супом із жаб. Андрій підходить ще ближче… З тих жаб вистрибують хробаки й присмоктуються до його очей, із яких на дзеркало в ванній бризкає кров.

 

Чоловік кричить від болю й жаху і… прокидається. 3-я година ночі. Перше, що він робить — біжить до ванної кімнати й дивиться в дзеркало — перевіряє, чи не тече кров з очей. Усе добре. Очі незаймані.

Після цього шоку сон довго не брав Андрія. Добряче покрутившись на ліжку, ще раз пішов до туалету. Знудило. Блювотиння було зелено-коричневе і гидко смерділо. Дуже дивно: їжа в ресторані була смачна, свіжа… Потремтівши під ковдрою зі страху, самотності й холоду десь із годину, чоловік знову зміг заснути.

На ранок написав Шветі: “Доброго ранку. Дякую за вчорашній вечір. Усе гаразд?”

Відповідь не забарилася: “Morning! І я тобі дякую. Так, усе чудово, а в тебе?” Андрій вирішив не казати їй про кошмар і прикре нездужання: “Все добре, щоправда, заснути після нашої зустрічі я довго не міг”. Дівчина, мабуть, сприйняла ці слова зовсім не так, як розумів їх автор.

Знову пригадавши всі подробиці сну, усвідомив, що настільки яскравих жахіть, що лякають  передусім відчуттям повної реальності, не бачив давно. В далекому дитинстві, коли хворів на сильний грип, і температура була під 40, він якось побачив уві сні сотні черепів, які падали просто на нього зі стелі. Жахливе видовище.

І от через тридять років його спіткало ще одне моторошне потрясіння. Неабияк бентежило те, що обличчя тієї жінки було до болю знайоме.

Несподівано подзвонила по скайпу заплакана мати: “Андрійку, в нас горе… приїдеш на похорон?” Помер дядько Сергій, її брат. 54 роки. Зовсім молодий… Офіційна причина смерті — ішемічна хвороба серця. Неофіційна — доза алкоголю, несумісна з життям.

Так, треба летіти на похорон. Заодно й маму побачить. Хоча шкода, що приводом для відвідування матері стала смерть. Що ж, таке життя. Терміново взяв квитки. Повідомив свого індійського вчителя Манеша, що заняття аюрведою поки що доведеться перервати. Написав Шветі, що хоче побачити її перед відльотом. І Вєталеві сказав, що мумбайським гулянкам настав кінець.

Побачення перед поїздкою на похорон дядька було не надто веселим.

— Мої співчуття, — зі щирим сумом вимовила Швета. — Ти його дуже любив?

— Так. Ми проводили багато часу разом, коли я був малий. Ходили рибалити, розмовляли про те, про се… Я обожнював його почуття гумору — чорне, але таке життєве.

Під кінець вечора Андрій нарешті зосередився на дівчині. Сів поруч із нею, пару разів поцілував у щічку. А на прощання притягнув її до себе, відчуваючи тіло Швети під кількома шарами тканини — вона знову була в світлому сарі з яскравою вишивкою — й поцілував у вуста. Відповіддю на несміливий поцілунок молодого українця були відверті вологі рухи дівочого язика. “О, Боги! Що вона зі мною робить!?” Чоловік збудився не на жарт. Член сороміцько випирав зі штанів. Але час розлучатися.

Пізніше, в готелі, Андрій пішов до туалетної кімнати. Подумав про свою індієчку. Знову ерекція. Сексу не було вже рік — чого не зробиш заради духовного очищення? Але, якщо 35-річний чоловік дуже закоханий, настає певний момент, коли плотські бажання переважають прагнення до самовдосконалення. Що не кажи, а проти природи ми майже завжди безсилі. Уявляючи, як він цілує, обіймає, роздягає Швету, Андрій почав трогати себе. Стуливши вії від задоволення, він відчував, як стрімко наближається оргазм. О, так! Ось вона, довгоочікувана розрядка… Розплющив очі — це було великою помилкою! — і побачив фонтан крові… Мало не знепритомнів. Понад ним знову пролетіла сіра тінь, та сама, яку бачив учора. Від несподіванки хлопець упав.

Що це? Хоч скасовуй поїздку! Та похорон не скасуєш… Треба летіти. “Не панікуй!” — спробував заспокоїти сам себе.  — “В Україні й обстежишся.”

 

Та сама жінка, в тій самій вишиванці, тільки обличчя її вже не просто худе. Воно виснажене, сіре, змарніле. По хаті походжає годований молодик із гвинтівкою. “Чоловік мій уже помер. Хоч над дітьми зглянься, Павле! Це ж племіннички твої двоюрідні!” — молить, стоячи на колінах, жінка. “Чи не заховала ще чогось, суко?” — погрожує покидьок зброєю. Раптом його хтось гукає: “Диви-но, що ми знайшли! Ці падлюки борщу наварили! Хай признаються, де квасолю взяли!”. Процідивши крізь зуби “Курва!”, Павло вдаряє жінку приклáдом. Вона зі слабким зойком падає. Чоловік підходить до горщика. З виглядом повної сатисфакції випорожнює туди кишковик. Двійко худеньких дітей, хлопчик і дівчинка, горнучись одне до одного, тихо плачуть…

 

На цьому Андрій прокинувся. Звело судомою ноги. Цей сон навіть страшніший і огидніший, ніж перший. Від кислувато-приємного запаху борщу, змішаного з ацетонним смородом фекалій, скрутило шлунок. Знову виблював.

Назавтра, цілком виснажений, поїхав до розкішного білого аеропорту Мумбаї. В літаку поспати не вдалося — мучили неспокійні думки. Та ось нарешті Батьківщина. Вже в “Борисполі” охопило тепле відчуття. Не тому, що тут зараз +35, так само, як і в Індії. А тому, що обійняв маму, почув рідну мову, сьорбнув просто в аеропорті соковиту пінку еспресо, про яке там годі було й мріяти…

Мати заголосила:

— Андрійку, ну куди каву зараз?

Хлопець написав Шветі, що долетів добре, несподівано для самого себе додавши “Хочу тебе”. Дівчина надіслала смайл-поцілунок. Вдоволений, Андрій відповів матері:

— Мам, та після такого перельоту я засну навіть після 20 чашок кави!

— Не кави тобі треба, а сала! Так схуд — боляче дивитися!

— Cала я більше не їм.

Мати подивилася на сина, наче він когось убив:

— Боже, що ті індуси з тобою зробили?

Той змовчав. Посидівши трохи в мами, пішов на зйомну квартиру на Прорізній. Тієї ночі спав міцно, спокійно. Що все-таки значить рідна земля!

В обшарпаній сільській хаті, де провів свої останні самотні роки дядько, стояв пліснявий запах старого одягу.

Затріпотів крильцями сіро-плямистий нічний метелик у кутку. Раптом Андрія мов блискавкою вдарило: на старезному комоді побачив світлину жінки зі своїх тривожних снів. У тій самій вишиванці. На фотографії були й двоє діточок — із похмурими, наляканими обличчями. Клацнув на телефон. Мати поралася, пов’язуючи всім присутнім хустки.

Андрія охопило легке відчуття провини.

“Я ж ніколи не цікавився своїм родом, його історією. Треба буде розпитати маму.”

В сільському морзі не працював холодильник, тому тіло дядька вже почало розкладатися. Все ж Андрій вирішив подивитися на нього востаннє. Це був, звісно, вже не Сергій. Через те, як опухло його фіолетове лице, ховати дядька в відкритій труні не видавалося можливим.

Поплакали, пом’янули, випили й закусили на могилі — все як годиться. Всі пили й наминали хрусткі огірочки, свіжий хліб, прозоре сало так, що аж за вухами лящало. Тільки одна людина нічого не їла.

Повернулися до хати. Очі Андрія вихопили поминальний борщ на столі. Знов ледь не виблював, дивом стримався. Лише вдав, що пригубив півграма горілки з чарки. Більше не пив.

Поговорити з матір’ю того дня так і не вдалося — занадто вона була виснажена.

Не мучили кошмари — і те добре.

Однак тривога не полишала його і під час візиту до лікаря. Дарма, що уролог виявився чолов’ягою з гумором:

— Ставити хрест на “цьому ділі” зарано — як лікар я Вам це забороняю. Спершу як мінімум батьком треба стати!

Андрій усвідомив, як скучив за такими простими, теплими, добрими українцями. А якщо вони ще й хороші лікарі — ціни їм немає!

— Результати зовнішнього огляду дуже добрі. Хвороб не виявлено. Аналізи будуть готові за 4 дні.

— За 4 дні мені вже треба вилітати назад до Індії. Я в Україні ненадовго. Цього разу…

— Зрозуміло. Тоді зробимо терміново.

Андрій подзвонив мамі. Звичайно, нічого про похід до уролога, аналізи, як і про причину візиту до клініки, не сказав — людина ще не оговталася від смерті брата, навіщо її так тривожити? Він хотів лише спокійно розпитати її про своїх предків. Понад усе — про ту загадкову жінку в вишиванці. Мама примчалася одразу, покинувши всі свої справи.

— Синку, жінка на фото — твоя прабабця по батьківській лінії. Горпина.

— Вона вижила під час Голодомору? Що ти про це знаєш?

— А чому тобі так терміново це знадобилося?

— Мам, не розпитуй. Будь ласка! Просто відповідай.

— Знаю, що вона збирала колоски. Сіла за це в тюрму. Але саме завдяки цьому вижила. Дітей мала двоє — хлопчика й дівчинку. Вижив тільки хлопчик — твій дід Степан. Більше нічого не знаю. Батько більше знав… Треба було його розпитувати… доки був живий… — мати розплакалася.

Андрій обійняв її. Пообіцяв, що вони ще побачаться перед його від’їздом.

Спав юнак, як і в попередні ночі, міцно та спокійно, незважаючи на гнітючі події, свідком яких він став — увісні й наяву. Зрідка думав про школу аюрведи й часто — про Швету. Про те, як хоче її бачити, цілувати, пестити.

За три дні подзвонив уролог:

— Скиба Андрій Іванович? Мої вітання! Ви цілком здоровий чоловік. А те, що з вами тоді сталося, ймовірно, є наслідком стресу.

— Добре. Так, стресонуло мене добряче. Дякую! Тепер можна з чистою совістю повертатися до Індії!

— Можна. Але краще повертайтеся до України! Люди з чистою совістю нам тут ой як потрібні!

— Зроблю все можливе! На все добре!

Останній день він провів із мамою, стараючись не перейматися її сльозами та благаннями не залишати матір-удову надовго саму. Спробував натякнути, що могла б і вона до нього колись навідатися, та мама тільки скривилася, мовляв, “там так брудно”. Андрія відвідала зрадлива думка, що бруд — у головах людей. Та висловлювати її він не став — мати образилася б.

І знову Індія. Нестерпна спека, гамірливі авторикші, строкатий натовп — суміш туристів і місцевих.

Перше, що зробив Андрій, вдихнувши вогкого палючого повітря аеропорту Мумбаї — подзвонив Шветі. Як він цього жадав! Не просто почути голос своєї красуні (дзвонив їй щодня і з України), а знати, що скоро вони побачаться. Вперше назвав її своєю коханою. Ладен був подарувати їй весь світ.

Потім зателефонував Манешеві. Попередив, що затримується ще на кілька днів. Учитель був не надто задоволений. “Однаково. Маю право і про себе подумати. Треба ж перевірити, серйозно я закохався чи ні”, — намагався зменшити почуття провини сам перед собою учень.

Перед зустріччю зі Шветою Андрія знову на мить налякала поява сірої тіні-привида. “В Україні цих жахів не було… може, це знак, що мені таки треба повернутися туди?”. Та усмішка милої розвіяла всі сумніви й страхи.

— Я кохаю тебе!

— Я тебе теж! Я так сумувала!

— Ти… вийдеш за мене? — Андрій витяг із кишені маленьку коробочку з обручкою.—

— О-о-о, любий… це трохи несподівано, але… так, так, так!!! — дівчина кинулася палко цілувати коханого.

— Я хочу познайомити тебе зі своєю мамою, показати тобі Київ. Ти як, не проти?

— Тільки “за”!

— Тоді ми летимо до України! Пакуй валізи!

Тієї ночі вони вперше кохалися. Цілуючи її ніжну шкіру, Андрій відчував надприродну насолоду. Та й настільки яскравого оргазму він не зазнавав ніколи. Зі спермою цього разу було все гаразд. Чоловік дещо заспокоївся. Щоправда, презерватив порвався. Та чи не все одно — вони ж незабаром стануть чоловіком і дружиною. Навіть навпаки — він мав би за щастя стати батьком!

Майже перша ночі. Швета заснула. Та Андрій не встиг навіть і хвилину помилуватися своєю сплячою красунею, як знову з’явилася та гидка тінь. Намагаючись подолати страх, почав вдивлятися в риси її обличчя. Якщо так можна було назвати сіру масу, що нагадувала багнюку, змішану з цементом, із якої була зроблена голова постаті. Кількох секунд, протягом яких привид літав просто понад ним, не вистачило, щоб визначити стать цієї дивної істоти в довгому савані. Більше вона скидалася на чоловіка, ніж на жінку. Дуже хворого чоловіка.

Андрій вирішив усе ж таки поїхати на два тижні до Керали — не хотілося ставити хрест на заняттях аюрведою. Там трохи прийшов до тями. Кошмари полишили його. Андрій щиро розповів учителеві про все це. Темношкірий серйозний вусань років 50-ти, Манеш вислухав із суворим виразом обличчя, пообіцяв, що допоможе, чим зможе.

В середині вересня закохані разом вилетіли до столиці України.

Окрилений коханням чоловік у перший же вечір познайомив наречену з матір’ю:

— Мамо, це Швета. Незабаром ми одружимось!

Але та не сприйняла дівчину. Й навіть не намагалася це приховати:

— Подивимося, скільки ви витримаєте разом!

Андрій був шокований і обурений. Тільки й вичавив із себе:

— Ну, дякую за благословіння!

Однак, стиснувши зуби, продовжував запрошувати матір на “побачення” втрьох. Незалежна красуня-індієчка висловила своє невдоволення, та аргумент, що його навів наречений, не залишав вибору:

— Вона ж така самотня…

Годі й казати, що набагато більше до вподоби Шветі були походи в нічні заклади Києва —  мамі пхатись туди не дозволяли так звані “рамки пристойності”, він же “постбальзаківський” вік. Тому ходили з друзями. Андрій просто терпів усе це. Коли приятелі активно на щось підбурювали, не міг відмовитись. Вєталь, звісно, був у перших рядах. А майбутня дружина була не проти.

Якось гуляли в клубі “До-За”. Не гаючи часу, Віталя підчепив одразу трьох дівчат, і всіх їх запросив за столик. Вони виявилися дуже приємними, освіченими, чудово володіли англійською. Звали їх Катерина, Наталя та Емма. Забивши на актора, натомість одразу розговорилися зі Шветою — їм дуже сподобалося її ім’я та було збіса цікаво, що така красива індійська дівчина робить у Києві. Останній була дуже приємна така увага з боку не менш красивих українських дівчат, тож вона радо відповідала на їхні запитання.

— А чому в Болівуді так мало знімають фільмів жахів? — поцікавилася Катя.

— В мене є один знайомий болівудський режисер, треба буде в нього спитати!

Втрутився Віталік:

— І за мене словечко замов, якщо що! Скажи, що один актор у тебе на прикметі є! Це я!

— А вигідний який! І на гонорари великі не претендує, і на грим витрачатись не треба! —  підколов однокласника Андрій.

Всі весело засміялися.

— Слухай, Швето, раз ви скоро одружуєтесь, я маю пропозицію: влаштувати дівич-вечір! Як тобі ідея?

— Дуже цікаво! Якщо Андрій не проти, я згодна!

Поступливий хлопець укотре погодився під напором Вєталя. Звичайно, за це однокласничок зажадав, щоб його друг перед весіллям теж улаштував парубоцьку вечірку. Але спочатку — дівчатка.

— Прекрасно! То не відкладаймо! За три дні нормально буде? — вигукнула головна заводіяка компанії Катя.

— Чудово! — лагідно мовила Швета.

Того вечора, коли компанія новоспечених подруг пішла гуляти, Андрій вирішив побути сам. Але знов відчував тривогу. Написав смску мамі: “Як справи?”. Відповідь була: “Кепсько! Не одружуйся ти з тією чорномазою відьмою! Не буде тобі з нею щастя!”. Серце чоловіка розбилося на друзки. Він саме нарізав помідори кухонним ножем. Сильно порізався. Від шоку, що мама могла таке написати й навіть подумати, Андрій кілька хвилин стояв, дивлячись в одну точку. Кров стікала на підлогу. Трохи згодом опритомнів, нашвидкуруч перев’язав палець. Матері вирішив не відповідати. Сів на кухонний диванчик, бо страшенно паморочилося в голові. Глянув на стелю. Звідти знову звисала зловісна сіра маска-тінь. Андрій підвівся й що було сили жбурнув у привида тарілкою, яка призначалася для салату. Але стеля вже була незаймано-білою. Заволав на все горло від безсилля. Начхати, що подумають сусіди.

Друга ночі. Не спиться. Кінець вересня, а така спека! Швета все ще гуляє… Може, зателефонувати? Та ні, хай уже насолодиться веселою українською жіночою компанією. Нарешті почав підступати довгоочікуваний сон. Та довго поспати не вдалося.

 

До жінки, обличчя якої вже ледь живе, підбігає 10-річний син: “Мамо, мамо, Леся померла…”. На бідолашній уже немає вишиванки, вона в якомусь дранті. Висохлі очі не мають сил навіть плакати. Жінка тільки труситься, схиляючись над кістлявим тілом донечки зі спухлим животом, і безсило шепоче: “Лесенько! Доню! На кого ж ти нас покинула?”. До хати вриваються три молодики. Серед них — знайоме підступне обличчя. “Горпина Іванівна Грабовська. Надійшла інформація, що ви крали колоски на колгоспному полі. Це злочин проти Радянської влади. Вас заарештовано,” — промовляє з садистською посмішкою. “Будь ти проклятий, виродку. І діти твої, і онуки, і правнуки!” — слабко цідить Горпина. Її виводять із хати. Вона встигає лиш крикнути синові: “Степане! Біжи до дядька Василя! Він допоможе…”

 

Андрій прокинувся з гострим болем у серці. Тепер навіть Україна не рятує від цих видінь. Що ж відбувається? Четверта ранку. Швети все ще немає. Розхвилювався. Тепер уже без вагань набрав її український номер. З телефону долинуло байдуже “Абонент поза зоною досяжності”. Блін, що його робити? Мозок напружено прораховував варіанти. Вєталь, певно, має номери дівчат, із якими гуляє кохана. Сміливо подзвонив однокласникові.

— Привіт, вибач, що турбую о такій порі…

— Бля, ну ти зовсім здурів! Такий сон перервати! Я саме її трахати збирався!

— Я ж вибачився!

— Ну добре, добре… кажи вже, шо сталось?

— Ти маєш телефон тієї Каті чи інших дівчат? Швети досі немає, а телефон вимкнений.

— Та дай людині погуляти востаннє! Потім уже ж не відпустиш! Мо’, вона з там із якимсь хлопом запалює танцмайданчик?! Ха-ха!

— Облиш хоч зараз свої дурнуваті підйоби, га?

— О-о! Просвітлений матюкається! Мабуть, ситуація більш ніж серйозна! Гаразд, я тобі смскою номер надішлю.

— Дякую…

Надійшов номер Катерини.

— Ало, Катю? Привіт, це Андрій. Вибач, що турбую. Слухай, Швета ще з вами? Вона поза зоною.

— Ні, вже не з нами. Ми попрощалися буквально півгодини тому. Може, вона десь їде, що не бере.

— Та ви ж були в центрі. Квартира в нас на Прорізній. Скільки там їхати?

— Ну перетелефонуй їй пізніше, буває, що зв’язок просто зникає на деякий час. Все буде окей!

— Ага… Добре, дякую. Добраніч!

Почекав ще з півгодинки. Монотонний голос у телефоні повторював одну й ту саму фразу.

Міокард ганяв кров у шаленому ритмі.

“Все, дзвоню до поліції”.

— Ало! — сонним голосом відповіли на тому кінці дроту.

— Доброго… ранку. Пропала моя наречена, громадянка Індії.

Дізнавшись, що дівчина попрощалася з приятельками лише годину тому, жінка з поліцейського відділення ліниво вимовила:

— Ну добре, приходьте, заяву ми, канєшно, приймемо. В разі чого (якщо вона просто загуляла) потім заберете.

“Та пішла ти!” — вилаявся про себе Андрій. Дуже обурило те, що сказала це жінка таким тоном, наче робить послугу, а не виконує свої обов’язки. А ще більше — сам факт такого натяку з боку представниці правоохоронних органів. Чоловік був певен на 100% — цього бути не могло.

Поліція за лічені хвилини знайшла Швету. Оце професіоналізм! Не знайти було неможливо: центр столиці України, як-не-як.

Шкандаль!

Нутрощі були розкидані по всій вулиці Лютеранській. Експертиза показала, що їх довго, методично вирізали з живота жертви кухонним ножем. Крім того, дівчину душили, кололи дротом. Нещасна померла від звірячих тортур, що тривали кілька годин. Також аналіз рештків виявив, що міс Швета Шанкар була на 5-му тижні вагітності.

Індійське посольство та вся індійська діаспора в Україні були приголомшені. В шоці були і Вєталь, Катя, Емма, Наталя.

Геть незрозуміло, як подібне криваве вбивство, “виконання” якого, до того ж, так довго тривало, могло статися в центрі Києва, але при цьому немає жодного свідка.

Опрацьовувалася версія вбивства на ґрунті расизму. Та слідство зайшло в глухий кут, навіть не почавшись. Поліція опитала мешканців усіх будинків на цій центральній вулиці. Ніхто нічого не чув і не бачив…

Батьки Швети, дізнавшись про всі подробиці, були вбиті горем. Спершу відмовлялися вірити. Зажадали, щоб залишки тіла були відправлені в Індію. І прокляли Андрія. Хоча українець до останнього намагався їх переконати, що для нього це теж трагедія. Він щиро покохав їхню дочку. І не заспокоїться, доки не знайде вбивцю.

Мати Андрія була в розпачі. Та лише через самопочуття сина. Смерть Швети її цікавила менше за все.

Чоловік просто не міг їсти — за день схуд на 7 кілограмів. Проблеми зі сном погіршилися. Коли й засинав — щопівгодини прокидався. Снилася Швета в образі, в якому він уперше її побачив тоді в модному клубі, й одразу ж після цього — її кишки, розкидані по центральних вулицях Києва. Від таких жахів весь тремтів, наче в агонії після того, як йому вирвали серце.

Звичайно ж, він хотів бути присутнім на похороні нареченої. Та батьки дівчини не пустили: “Дай нам спокій”.

Сили покидали Андрія. Байдужість мами повільно вбивала. Намагався не думати про це. Єдина розрада і надія — вірний друг і вчитель. Подзвонив йому:

— Манеш-джи… Швету…

— Вже знаю. Це жахливо. Співчуваю.

По очах Андрія скотилися дві сльози. Манеш це відчув і зробив глибокий вдих і видих.

Його учень зробив те саме. Схлипнув у слухавці, за хвильку затих. Потому продовжив:

— Хто б це міг бути?

— Я влаштую глибоку медитацію. Спробую зазирнути в минуле. Для цього мені треба накопичити багато енергії. За кілька днів я зможу це зробити. Тримайся.

— Thank you… Я вже їду.

За чотири дні Манеш викликав свого українського учня на серйозну розмову за чаєм масала.

— Як себе почуваєш, друже?

— Так, як зазвичай почуває себе людина, всі мрії та надії якої розтоптано, сплюндровано, знищено…

— Приготуйся до того, що зараз почуватимеш себе ще гірше.

— Хіба може бути гірше??? — в голові Андрія крутилася божевільна і страхітлива думка “Чи не могла це бути мама? Вона ж так ненавиділа мою кохану!”.

— Зараз дізнаємося. Готовий?

— Так.

— Отже, я побачив сивого чоловіка, якому було років 80 на вигляд. Він, помираючи, залишає онукові якісь записи, ймовірно, щоденники. Потім я побачив дату: 20 квітня 1988 року. Відтак — могильну плиту з написом кирилицею. Встиг записати. Ось. Павло Григорович Карпенко.

— Англійською це “Pavlo Hryhorovych Karpenko”. Я поки що нічого не розумію.

— Коли був… день народження Швети?

Андрій на хвилину замовк. “Павло?” Він не знав жодного Павла. Жодного… крім того, який приходив у снах.

— 20 квітня… 1988 року.

— Саме так. Ще я побачив, як відлітає душа того старого. І як в Індії народжується дівчинка, яку батьки назвали…

Очі учня і вчителя на мить зустрілися. Це було наче вибух.

— Ні, ні, ні!!! — зі слізьми на очах протремтів Андрій. — Це… неможливо!

— Я просто розповів тобі те, що побачив, мій любий друже. Наостанок я побачив дивну сіру тінь, яка… вбиває твою наречену, — намагаючись зберігати спокій, вимовив Манеш.

— Це якась маячня! Це неправда! Я відмовляюся вірити!!!

Вчитель мовчки вийшов із приміщення. Андрій плакав, бився головою об стіну… Врешті, трохи заспокоївшись, зблідлий і змучений, прибіг до Манеша.

— Чи можеш ти зробити так, щоби з нею… чи з ним… нічого не сталося в наступному житті?

— Ні, не можу. Я ж не Господь Шива.

Це були останні слова, які Андрій чув від учителя. За три дні спеціаліст із аюрведи мав їхати до Делі в справах. Вже наступного ранку аюрведичну спільноту Керали сколихнула жахлива новина: індійця жорстоко вбили в готелі.

Роздивляючись фото з місця злочину, Андрій пережив ще один шок. Учителеві виколупали мозок, розмазали його по стінах. Наче хотіли щось написати ним. А кров і нутрощі розкидали по тарілках і каструлях, немовби збиралися приготувати… борщ?

Після цього українець на деякий час повернувся до Києва. В Індії залишатися більше не міг. Але й в Україні теж не міг вільно дихати. З друзями порвав усі зв’язки. Стосунки з матір’ю теж налагодити не вдалося. Не спілкувалися кілька місяців.

Та якось він подзвонив їй:

— Мамо, привіт, я відлітаю. Назавжди.

— Куди?

— В країну, уряд якої підтримав мою ідею щодо відкриття Центру Кармічної Криміналістики.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *