Ірина МАКОДЗЕБА. Кров під покривалом

Білий лапатий сніг, яким небо щедро притрушувало землю, вкривав її м’якою білою скатертиною, приховуючи брудні сліди недавньої відлиги. У парку ледь шелестів вітер, заблукавши в розлогих гілках дерев. А може, то шелестіли сніжинки. А може, то гула кров у венах постаті, яка зимового вечора видавалася примарою. Зупинившись на мить, вона швидко зникла і наче розчинилася в холодному повітрі.

Проте те місце на віддаленій стежці не лишилося порожнім. Сніг, який так завзято вбирав землю у святкове вбрання, вкривав собою чоловіка. Він лежав обабіч стежки, не ворушився, і його пальто аніскілечки не здіймалося вгору – він не дихав. Натомість у його грудях стримів ніж, увігнаний по рукоятку. Очі його в німому подиві дивилися в безодню, а з вуст, здається, от-от мало злетіти означення того, що викликало таку недовірливу гримасу. Калюжа крові зліва від тіла була вже майже непомітна – її старанно вкривали покривалом сніжинки, наче стаючи співучасниками страшного вбивства. 

 

Юлія спокійно потеревенила по телефону з подругою, а потім сіла дивитися улюблені мильні опери. Вона не надто переймалася тим, що вже 23:00, а Андрій уже три години не повертається з вечірньої прогулянки. Він полюбляв побродити парком поруч з їхнім будинком наодинці, щоб “видихнути після робочого дня”, як він казав. Нерідко це “самотнє бродіння” затягувалося на надцять годин, переростаючи в наступний робочий день. А після нього він приходив додому з квітами, перепрошуючи, що його “осяяла геніальна бізнес-ідея, яку він просто не міг відкласти на завтра й одразу ж поїхав в офіс її реалізовувати, де навіть майже не спав, працювавши всю ніч”.
Юлія добре знала ті “ідеї”. За п’ять років їхнього подружнього життя вона вже змирилася з коханками чоловіка. Їй навіть вже було все одно. Спочатку вона ревнувала, з’ясовувала стосунки, погрожувала розлученням, навіть декілька разів сама збирала речі і кидала Андрія. Проте щоразу йому вдавалося випросити у неї прощення і дати йому “останній шанс” – такими щирими були його обіцянки зав’язати з “нічого не вартими легкими інтрижками”. Вона вірила або, швидше за все, хотіла вірити в його кохання і в те, що воно просто трохи заблукало і збочило з правильного шляху в цьому скаженому підступному світі.
Ну а потім у якийсь момент вона зрозуміла: Андрій не зміниться. Звісно, вона може врятувати свою гордість і голосно хряпнути дверима. Але як вона житиме далі? Вона ніколи не працювала, адже побралися з Андрієм одразу після університету. Він став працювати заступником на фірмі свого батька, заробляв більше, ніж вони могли витрачати, і був проти, щоб його дружина працювала. Юлії подобалося розкішне життя, яке вона витрачала на себе. Втрачати все це не хотілося.
Тож вона почала “вірити” в усі його “ідеї”. Так було зручно їм обом. І на людях вони без зусиль розігрували щасливу закохану пару. А в своїх мріях вона обіцяла собі, що колись прийде той день, і її чоловік відповість за всю ганьбу, яку вона терпіла від нього.

Слідчий Артем Приходько, як передчував, що його улюблену п’ятницю йому зіпсують. По дорозі він втішав себе, що просто встав не з тієї ноги. Та зрештою вона все-таки була невинна в тому, що останній робочий день тижня виявився пекельним. Щойно він зайшов у кабінет, як його одразу викликав шеф. Все виявилося навіть гірше, ніж можна було думати спочатку: не просто труп, а вбивство відомого бізнесмена.
Артем виїхав на місце злочину. Тіло близько 40 хвилин тому знайшла дівчина під час ранкової пробіжки і викликала поліцію. Вона досі була тут.
“Це ж треба, не спиться їй до такої міри, щоб по кісточки товктися в снігу!” – подумав Артем, вітаючись з дівчиною.
Експерти продовжували метушитися над тілом. Вони повідомили, що чоловіка вбили напередодні ввечері ножем. Після розмови з медекспертом та свідком, Артем вирішив продовжити розслідування на місці роботи небіжчика.
Там його зустріла молоденька, гарненька секретарка. Почувши мету візиту, її посмішку як корова язиком злизала. Вона витріщила свої і без того великі очі.
– Для початку нам треба б повідомити родині, вони мають опізнати тіло. Я подумав, ви, знайомі з дружиною вашого покійного шефа. Тож, мабуть, буде краще, якщо при такому повідомленні з нею буде поруч хтось знайомий. Не заперечуєте, якщо ми зараз поїдемо додому до пана Біленка і повідомимо все його дружині?
– Боже, я навіть не знаю, що сказати. Так, звісно, я не проти. Але чи не краще буде викликати Юлію сюди? Доки вона доїде, ви могли б оглянути кабінет шефа, поговорити зі співробітниками. Я скажу їй, що справа стосується доленосного рішення для керівництва компанії.
Артем кивнув. І вирішив одразу скористатися порадою секретарки. Обнишпоривши всі шафи і шухляди столу, він нічого підозрілого не знайшов. Діловий щоденник вирішив взяти з собою. Зрештою, поліцейський вирішив подивитися на кабінет під іншим кутом зору, щоб нічого не пропустити – і сів на диван у протилежному від столу кутку. Артем подивися вліво і вправо від себе, сидячи посеред софи. Щоб потім сказати сумлінню: “Зробив усе, що міг”. І раптом зліва від себе між подушками дивана він побачив якусь тканину. Дотягнувся рукою – і витягнув… мереживні жіночі трусики. Артем помістив їх у целофановий кульок – буде над чим подумати.
Якраз у цей час постукали в двері, і в кабінет зайшла секретарка разом із молодою жінкою – красивою, без макіяжу, стрункою і трохи роздратованою.
– Наталю, а де ж мій чоловік? Які важливі справи компанії без нього?
Секретарка мовчала і виразно дивилася на копа, мовляв, розпочинай. Артем не став придумувати гарні фрази. По-перше, не вмів. По-друге, було ніколи. Тож він виклав усе, як є.
Обличчя Юлії було кам’яне. Вона нічого не казала і не плакала – взагалі не рухалася. Здавалося, навіть сумка, яка звисала з її плеча, була витесана з граніту. Секретарка, уже тримаючи напоготові носову хусточку, підійшла до неї, обійняла за плечі, промовляючи слова співчуття і підтримки. А та стояла як укопана. Коп попросив Наталію залишити їх з вдовою наодинці.
– Я перепрошую, але мушу поставити вам декілька запитань для того, щоб знайти вбивцю вашого чоловіка. О котрій він учора повернувся додому з роботи?
– Близько 19:00. Плюс мінус.
– Скільки він пробув удома? Що робив, що говорив?
– Він одразу повечеряв. Був у гарному гуморі. Казав, що згодом ми станемо ще багатшими. Він проверне якусь угоду, залишилося почекати всього декілька днів. А потім сказав, що йде прогулятися парком. Це було десь через 40 – 50 хвилин після його повернення з роботи.
– І вас не занепокоїло те, що він не повернувся?
– Ні. Він нерідко гуляв у парку. Це його надихало. Часто після тих прогулянок він повертався не в квартиру, а в офіс. Одразу брався опрацьовувати нові ідеї. Тож я чекала його додому сьогодні ввечері. З квітами і вибаченнями, як зазвичай у таких ситуаціях, – слабо всміхнулася Юлія.
Артем нічого не відповів. Тільки попросив, щоб вона з’їздила з його колегою в морг на опізнання тіла.
У голові молодого копа роїлися думки. Чи підозрювала вона в зраді чоловіка? А може, він дійсно був такий одержимий бізнесом? А звідки ж тоді у його кабінеті жіноча білизна? Треба говорити із секретаркою. Це люди, які чи не найкраще знають своїх керівників.
– Наталю, як давно ви працюєте на цій посаді?
– Майже рік.
– Скажіть, а ваш шеф частенько працював допізна чи і всю ніч?
– Допізна – рідко. Може, за цей час разів два чи три. А щоб уночі працював – не знаю. Я ж тут не ночую.
– Ну можливо, зранку по пану Андрію ви бачили, що він ночував у кабінеті. Скажімо, зім’ята сорочка, не поголений, заспаний чи ще щось.
– Ні, не помічала. Справа в тому, що у нього в кабінеті є санвузол з усім необхідним. А в шафі – декілька костюмів про всяк випадок. Тому приховати сліди офісної ночівлі, якщо така і була, нескладно.
– Авжеж. А вам щось відомо про інтрижки шефа?
– Ні, я нічого про це не знаю.
– А хто детальніше може розказати про нову угоду, яку Андрій збирався прокрутити, і яка була б дуже вигідною?
– Пан Микола Матвієнко. Його заступник і друг. Вони навчалися разом. Андрій Максимович дуже йому довіряв.

Тим часом голова Юлії була забита думками не менше, ніж у слідчого. Цікаво, чи запідозрив він, що Андрій був невірним чоловіком? Вона впевнена, що про зради ніхто не знає, крім неї. Ну і ще Миколи – вірного друга Андрія. Та за нього Юлія була спокійна. Він настільки віддано її кохав, що не зробить нічого, що могло б її принизити. Микола прекрасно знав, як її гордість сприймала чоловікові інтрижки. Ніхто з коханок теж не бовкне зайвого – всі вони заміжні, наскільки вона знала. Андрій був гулящим, але не ідіотом. Він умів гарно розпрощатися і залишитися в прекрасних стосунках з екс-пасією. Тож переживати їй немає за що.

– Пане Миколо, розкажіть, будь ласка, чи були в Андрія вороги по бізнесу?
– Суперники, опоненти були. Андрій був досить жорстким у справах, що, звісно створювало проблеми конкурентам. Але я не впевнений, чи можна їх вважати ворогами.
– А що вам відомо про найближчі вигідні угоди, які планував Андрій?
– Два роки тому наш банк дав позику одному підприємцю, Івану Ракуцькому, здавалося б, на перспективну справу під заставу. Та він прогорів, кредит не гасив. Останні півроку просив продовжити йому кредит, не забирати майно. Через тиждень збігає останній термін погашення позики. Андрій не збирався йти йому на поступки і вже будував плани, як використає новий об’єкт.
– Вони сварилися?
– Так, декілька разів при мені. Та щойно підвищувалися голоси – я старався піти. Навіщо дарма втрачати час?
– Він погрожував Андрію?
– Та ні, щось я такого не пам’ятаю.
– А ви давно товаришували з небіжчиком?
– Десять років, ми разом навчалися в університеті.
– То, мабуть, ви знали, що ваш друг мав стосунки з іншими жінками, крім своєї дружини?
Було помітно, як Микола намагається контролювати свої емоції. Це запитання його спантеличило.
– Ви маєте на увазі, чи зраджував Андрій Юлії?
– Ні, я не запитую, чи він зраджував. Я знаю, що це так і було. Тож я цікавлюся, чи знали ви про це?
– Ні, не знав.
На цьому Артем вирішив закінчити свою роботу в цьому офісі. Йому ще треба поговорити із судмедекспертом, попрацювати зі знайденими речами у кишенях покійника, особливо – з мобільним телефоном, перевірити всі дзвінки, щоденник. Виходячи, він ще раз звернувся до секретарки.
– Наталю, скажіть, а пан Ракуцький часто приходив сюди? Ви чули його сварки з вашим шефом?
– Знаєте, не те, щоб часто. Швидше, регулярно. Ні, не пригадую, щоб вони сварилися.
– Дякую, до побачення.
Артем почув її побажання “гарних вихідних”, що прозвучало наче знущання в цій ситуації, вже за спиною. І тут його погляд упав на дівчину на дивані. Знайоме обличчя… Так! Це ж вона! Це вона знайшла тіло. Голова і ноги поліцейського наче розділилися. Кінцівки несли його до виходу з приймальної, а голова з очима буквально прилипли до дівчини. І в цей момент він зіштовхнувся з літньою жіночкою у дверях.
– Ей, юначе, обережніше! З такою ходою вкоротите собі віку. І не тільки собі, на превеликий жаль.
Артем перепросив, а коли обернувся – дівчина-свідок вже зникла.

У моргу слідчий дізнався, що Юлія опізнала тіло чоловіка. Йому доповіли, що вона трималася понуро і стримано, без голосіння. Запитувала, коли може забрати Андрія.
На пальцях правої руки покійного – вказівному і середньому – виявили рожеві плями. Сліди від жіночої помади. Це говорило про те, що останньою його бачила жінка. Не беручи до уваги вбивці. Або ж – жінка-вбивця. Це означало, що треба перетрясти косметички знайомих Андрієвих жінок. З кого починати?
Отже, коханки і дружина. Про перших ніхто говорити не хоче. Значить, треба перевірити поки що Юлію. З кількома колегами Артем відправився до квартири Біленків.
Поліцейський попросив вдову показати всю її косметику, в тому числі і ту, яка є в сумці чи кишенях одягу.
Господарка помешкання витріщила очі. Вона не могла ніяк втямити – це жарт, знущання чи дурість молодого зеленого копа? Через хвилину мовчазної дуелі поглядів вона дістала сумку із шафи – ту саму, яку Артем уже сьогодні бачив. А потім у супроводі інших поліцейських пішла на другий поверх до спальні.
Слідчий витрусив вміст сумки на столик і зайшов три тюбика помади. Причому два з них були однакові й обома користувалися. Він порівняв зі зразком, який мав при собі – наче той самий колір. Але треба віддати на аналіз. Ці дві помади він забрав із собою, інші речі скидав назад до сумки і піднявся на другий поверх. У вдови виявилося ще два десятки помад. Ті, які були схожі на колір плям на пальцях убитого, поліцейські теж забрали.
На запитання жінки Артем відповідав коротко: “Триває слідство. Усі пояснення потім”.
Юлія стояла остовпіла і стривожена. Вона напружено думала. Що в копів на неї є? Що вони знайшли? Що накопали на неї? Мабуть, щось таки нарили. Що робити? І вона подзвонила Миколі. Той приїхав одразу. Уважно вислухавши, він став розмірковувати. По-перше, не треба пороти гарячку і поспішати з висновками. Але він погоджувався, що треба відводити від Юлії підозри.

Їдучи у відділок, поліцейський був задоволений собою. Схоже, дружина таки приклала свою руку до небіжчика. Але не треба радіти заздалегідь. Варто дочекатися експертизи цієї помади. Треба б поговорити ще з тим невдахою-бізнесменом Ракуцьким. Для галочки. Щоб відпрацювати всі версії.
І тут в Артема задзвонив телефон. То був Микола і просив зустрітися. Артему це не сподобалося. Відчувала його п’ята точка, що ця розмова зробить нестерпними його вихідні. Домовилися зустрітися в офісі банку.
– Щодо пана Ракуцького. Ви мене запитували, чи міг він бажати смерті Андрія. Після нашої розмови я постійно думав про це, згадував усі розмови. І ось, пригадав, як останнього разу він, виходячи з кабінету, сказав: “Знай, настане той день, коли ця твоя підла посмішка зникне з лиця. Я чи хтось інший, але знайдеться той, хто зітре її”. Чесно сказати, тоді ні я, ні Андрій не звернули на це жодної уваги. Знаєте, доведені до відчаю люди зазвичай кажуть подібне. Але тепер усе сприймається інакше.
– Авжеж, дякую за інформацію. А хтось ще може підтвердити ваші слова? – розчаровано-глухим голосом поцікавився Артем.
– Наталя. Вона якраз розливала нам чай.
Коп провів Миколу в приймальню, де сиділа секретарка. Він спеціально зробив це, щоб той не встиг з нею поговорити і жодним чином вплинути на її свідчення. Розпрощавшись з другом покійника, Артем запросив дівчину до кабінету її шефа, який сьогодні практично став його.
– Наталю, я хочу ще раз уточнити, чи дійсно ви не чули погроз на адресу Андрія від пана Ракуцького? Напружтеся, будь ласка, пригадайте, це важливо.
– Я ж уже вам казала, що не чула, – якось роздратовано відповіла та.
– Дивно, а от пан Микола стверджує, що ви не могли цього не чути. Це було під час останнього візиту Ракуцького. Ви якраз наливали чай.
– Справді? А… Гм… Ну так, він щось казав про когось, хто зітре посмішку з вуст Андрія Максимовича. Але це не звучало як погроза. Принаймні, я не зрозуміла, що він погрожував.

Останнім акордом цього дня мала стати зустріч з Ракуцьким. Артем сів у машину, але перш ніж рушити, дістав телефон.
– Привіт, друже. А що там з мобільним нашого небіжчика? Вдалося зробити розшифровку його дзвінків? За півроку? Чудово. Залиш у мене на столі, будь ласка. Дякую.
Вечірнє місто вже потонуло у темряві і починало потроху пустіти. Вихідні вже майже. Слідчий глянув на годинник. Так, за півгодини офіси зачиняться. Але він уже майже на місці. Має встигнути. За десять хвилин Артем уже йшов коридором до приймальні Ракуцького. Секретарка уважно вислухала поліцейського, зайшла до шефа, а за мить уже запросила і його.
– Добрий вечір, пане Ракуцький. Мабуть, ви вже чули про вбивство Біленка. Ми опитуємо всіх, з ким він останнім часом контактував. Тому мушу поставити і вам декілька запитань. Які у вас були стосунки з покійним?
– Бізнесові. Він кредитував мій останній проект, – сухо відповів той.
– А чи виникали у вас суперечки з приводу цього?
– Виникали. То й що? Усі сваряться, виторговують собі вигідніші умови. Це бізнес.
Було помітно, що бізнесмен напружений. Його немолоде обличчя було заклопотане і втомлене. А в очах причаїлася якась розгубленість. Навіть більше – страх.
– Іване Назаровичу, двоє людей говорять, що під час останньої зустрічі в офісі Біленка ви погрожували йому. Сказавши, що ви чи хтось інший змиє цю кляту посмішку з його обличчя.
– То й що? Я його не вбивав!
– Де ви були вчора з 19:00 до 24:00?
– Я працював тут до 19:00. Потім поїхав додому і був там. Дружина і діти можуть це підтвердити.
– А ви можете прямо зараз набрати дружину і дати мені слухавку?
– Без питань.
Артем, представившись, поставив жінці декілька уточнюючих запитань, подякував і віддав мобільний бізнесмену. Потім зробив записи у своєму блокноті.
– Пане, а яка ваша домашня адреса?
– Вул. Вишнева, 37.
– Тобто машиною з роботи ви їдете хвилин 30 додому?
– Десь так.
– Ви стверджуєте, що вчора пішли звідси о 19:00. І ваша дружина запевняє, що ви прийшли додому о 21:00. Де ви були ці дві години?
Це запитання спантеличило Ракуцького.
– Ви ж знаєте, яке в мене зараз скрутне становище. Тому, щоб хоч трохи розвіятися і прочистити свій забитий мозок, аби він таки знайшов вирішення всіх моїх фінансових негараздів, я поїхав на набережну прогулятися. Обмірковував, що робити.
– Когось знайомого там зустріли? Хто може підтвердити ваші слова?
– Здається, ніхто.
– Що ж, я настійливо попрошу вас нікуди не їхати з міста, не узгодивши це з поліцією. Будь ласка, залишайтеся на зв’язку, щоб я завжди міг вас знайти у разі необхідності. Інакше ви ж самі собі зробите гірше.

Субота виявилася для Артема інтелектуальним днем. Йому треба було все зібрати докупи, обмізкувати всі факти, які мають пазлами складатися в єдину картину. І він взявся за телефонний звіт. Дві години проглядаючи всі дзвінки, коп помітив, що півроку тому і протягом трьох місяців регулярно дзвонили з одного номеру. І сам Біленко теж дзвонив на нього. Але за останні три місяці – жодних розмов з цим номером.
Артем подзвонив на цей загадковий номер. Відповів жіночий голос.
– Добридень, я перепрошую, вам зручно говорити?
– Хто це?
– Скажімо так, я хороший друг Андрія Біленка. І мені треба терміново з вами зустрітися. Справа не терпить. Скажіть, куди під’їхати.
Жінка мовчала. Мабуть, зважувала всі за і проти. Зрештою, назвала адресу.
– Знаєте ресторан неподалік набережної “Бузок”? Давайте через 40 хвилин.
Артем не знав там жодного ресторану. Але гугл знає все. Поліцейський швидко знайшов потрібну адресу і прибув якраз вчасно. Артем замовив чай, а уже через десять хвилин у “Бузок” зайшла вишукана дамочка. Аби пересвідчися, слідчий набрав номер. Так, це була вона. Він підвівся і коли, вона глянула в його бік, махнув рукою.
– Добрий день ще раз. Це я вам телефонував.
– Привіт. Ясно. То що у вас за справа?
– Ви, мабуть, у курсі, що сталося з Андрієм?
– Авжеж. По всіх новинах тільки про це і говорять.
Тут офіціантка, мило посміхаючись, принесла чай. Артемова супутниця попросила принести ще одну чашку – для неї – і тістечко.
– Давайте знайомитися. Так буде простіше говорити. Мене звати Артем. А вас?
– А я Тамара.
– Дуже приємно. Тамаро, ви не знаєте, кому була б вигідна смерть Андрія?
– Ви що – коп?
– Це так помітно?
– Просто таке запитання завжди ставлять поліцейські.
– Он як. Ну що ж, ви мене розкусили. Тамаро, роздруківка дзвінків з Андрієвого телефону свідчить, що ви з ним регулярно спілкувалися. Але три місяці тому все різко обірвалося. Що сталося?
– А я повинна відповідати на всі ваші запитання? Без адвоката? Я що – підозрювана?
– Ні, не підозрювана. Але якщо ви хочете офіційного виклику на допит з адвокатом – будь ласка. Проте щось мені підказує, що ви не захочете афішувати своє спілкування з Андрієм, – сказав Артем, виразно подивившись на її обручку.
Вона помовчала. А потім накинулася на торт, якій їй принесли. З’ївши половину, вочевидь, трохи заспокоїлася.
– Так значить, ви вже про все здогадалися. І якщо я відповім на ваші запитання, ви клянетеся, що про нашу розмову, її зміст, ніхто не дізнається. Я вас правильно зрозуміла?
– Правильно, якщо ви не виявитеся вбивцею, – парирував на озвучений ультиматум слідчий.
Тамара засміялася.
– Домовилися. Наше спілкування припинилося, бо так захотів Андрій.
– А він причини не озвучував?
– Сказав, що ми мусимо з цим зав’язувати, доки ніхто не дізнався. Що ні йому, ні мені не потрібні проблеми у сім’ї.
– І ви одразу погодилися?
– Майже. Я перепитала, чи дійсно причина в цьому. Він щиро мене запевнив, що так. Та я подумала, що іншу знайшов. Тому не стала принижуватися. Пішла і більше не дзвонила йому.
– Як довго тривали ваші стосунки?
– Три місяці.
– На вашу думку, хто став його новою пасією?
– Навіть не знаю.
– А взагалі він частенько заводив романи?
– Наскільки я знаю, так. Але жодні стосунки не були тривалі. Декілька місяців.
– А його дружина знала про його походеньки?
– Знала. Якось жартома я сказала йому, що, якби Юлія знала про всі твої зради, вона вбила б його. А він, сміючись, відповів: “Ну як бачиш, я досі живий”.
– А ви думаєте, дружина здатна на таке?
– Деякі так. А щодо конкретно Юлії, то не знаю. Не скажу, що вона мені подобається, але вона справляла враження непоганої людини. Вона сто процентів адекватна і не дурепа. Тому, якщо говорити про можливість скоєння нею злочину, то тут мала бути б вже остання грань, яку перейшов Андрій.
– А ви добре знаєте Юлію?
– Не дуже. Подругами ми ніколи не були. Наші чоловіки партнери по бізнесу. Ми ж з нею бачилися на всіляких прийомах і вечірках.
– А на них Андрій увивався за жінками?
– Я ніколи не бачила. На людях вони були цілком щасливою сімейною парою.
– Дякую вам, Тамаро. Ви дуже допомогли.
– Прошу. І не забудьте свою клятву!

Понеділок приніс результати аналізу помади – зразки з рук покійного ідентичні тій, яку знайшли у сумці його дружини. Причому – обом однаковим тюбикам. Значить, перед смертю вони таки бачилися у парку. Чи міг він ще вдома забруднися цією помадою? Навряд чи. Доки вийшов би з квартири, будинку, викликав ліфт, напевно стерлася б пляма, навіть, якби він її не помітив. Отже, Юлія таки набрехала, що не бачила чоловіка після того, як він пішов на прогулянку. А мотив? Її дістали його безкінечні зради, яких вона не могла більше терпіти. Все складається.
За дві години вдова вже сиділа у відділку на допиті. Вона знову повторила свою історію. Проте алібі у неї не було. Ніхто не міг підтвердити її слова про те, що вона просиділа весь вечір у квартирі і нікуди не виходила.
– Шановна, а як ви поясните те, що на пальцях вашого чоловіка виявилася ваша помада?
– Та з чого ви взяли, що то моя?! У нього стільки було дівок – перевірте кожну з них, -випалила Юлія.
– Значить, ви знали про зради чоловіка.
Жінка нічого не відповіла. Вона мовчала і на її обличчі читалася безвихідь загнаного в кут звіра.
– Послухайте, у нашому будинку скрізь стоять відеокамери. Якщо я вийшла слідом за Андрієм, а потім повернулася, я маю бути на записах. Перевірте!
Гм. Це навіть якось не спадало Артему на думку. І вона так впевнено радить йому перевірити ці відеозаписи. Не подобається все це йому. Ой, як не подобається. Начальство тисне на нього, преса і громадськість – всі на вухах стоять. Клятий гулящий мажор, де ти взявся зі своїм убивством?!
Довелося відправити копів до будинку вбитого за записами з камер відеоспостереження. Слідчий наполегливо намагався співставити всі факти, нічого не пропустити, щоб не загубити логіку подій. Добре, якщо зайти з іншого боку. Припустимо, це не Юлія. Що ще є і на кого?
Ракуцький. У нього теж був мотив і можливість. І алібі немає. Добре, треба дочекатися відео. Навіщо дарма ламати голову?
Як на зло, на відео дійсно не було Юлії у вечірній час. Вона зайшла в будинок по обіді в день убивства. І не виходила. Андрій же фігурував – і як заходив, і як виходив о 19:55. Артем з колегами додивився аж до того місця, коли Юлія зранку наступного дня покинула будинок – очевидно, після дзвінка секретарки про “нагальні справи” на фірмі. Так, треба знову поїхати туди самому і перевірити всі входи і виходи в будинок.
Артем був злий і водночас розгублений. Сучасний новий будинок. Все в камерах, як у Пентагоні. Прошмигнути повз камери нереально. Ну як же так? Така ідеальна підозрювана, з таким старим, як світ, мотивом, з таким витонченим доказом – і все летить шкереберть. Проте відпускати вдову він не збирався. Зрештою, якщо вона не вийшла через двері з будинку, ще є вікна, можливо, інший якийсь вихід. Дідько, він перевірить і цю версію. А краще доручить це помічникам.
Наступного дня Артем із самісінького ранку вирішив зайнятися Ракуцьким. Його викликали у відділок. Стривожений серйозністю свого становища той замість того, щоб зізнатися у вбивстві, як того прагнула пошматована начальством душа слідчого, заявив про алібі.
– Розумієте, мені незручно говорити про це. Це дуже особисте.
– Ну?
– Гм… А ви гарантуєте таємницю допиту?
– Ви не в тому становищі, щоб перейматися таємницею. Ви розумієте, що вас можуть посадити за вбивство?
Ракуцький вперто мовчки дивився в очі слідчого і чекав відповіді на своє запитання.
– Та ясна річ, що гарантую. Нам непотрібні ваші секрети. Ми шукаємо вбивцю.
– Я був ті півтори години у компанії однієї дами. В готелі “Зорі”, номер кімнати – 544.
У підозрюваного забрали мобільний, щоб він не мав змоги з кимось про щось домовитися. Слідчий зі свого телефону зідзвонився з коханкою горе-бізнесмена і домовився зустрітися з нею у Зорях”. Коли та приїхала, Артем запитав в адміністратора, чи бачив він цю жінку раніше. Той кивнув. Він упізнав на фото і Ракуцького, і в журналі перевірив бронювання номера. Все, як і казав бізнесмен – і час, і вигадане прізвище, яким він скористався. Дівиця теж підтвердила його алібі.

Артем сидів у своєму кабіеті і йому здавалося, що весь світ знущається над ним. Усі нормальні підозрювані вилітали зі справи один за іншим. Тут би і Шерлок Холмс зійшов з розуму. Ракуцького довелося відпустити. Слідчий зосередився на Юлії. Все-таки зачіпки щодо неї є. Аж раптом до нього в кабінет залетів Микола.
– За що ви арештували Юлію? Через якусь нікчемну помаду?
– Вгамуйтеся, чого це ви так розхвилювалися?
– Я спокійний! Та навіщо ви запхали жінку, в якої і так стрес та горе, до камери? Який у неї був мотив?
– Зради чоловіка.
– Що? До чого тут це? Юлія не вбивала його. Вона просто не могла цього зробити. Ви знаєте, що вона не переносить вигляду крові і непритомніє, коли бачить її? Як, по-вашому, вона могла завдати три удари йому в груди, якщо після першого ж вона впала б поруч з Андрієм?
Від подиву Артем аж рота відкрив. На пару секунд він навіть втратив дар мови. А потім одразу подзвонив напарнику. Вони вдвох відвели Миколу в кімнату для допиту.
– Миколо, а скажіть, будь ласка, звідки вам відомо, що в Андрія три рани?
Тепер витріщив очі Микола. Він заморгав. А потім хвацько відповів.
– Звідки-звідки. Звідки новини у нас дізнається вся країна. Зі ЗМІ.
– А от неправда. Про кількість поранень не знав ніхто, крім поліції. Цю інформацію не розголошували. Ну і звісно, ще вбивця знав, скільки разів ударив жертву.
Микола пополотнів. У нього тривожно забігали очі, він почав хаотично махати руками, наче відсуваючи навислу над ним загрозу.
– Що? Ви хочете сказати, що це я убив свого друга?
– Звідки знаєте, скільки ран на тілі Андрія?
Допитуваний мовчав.
– Ви ж розумієте, що ваше мовчання красномовніше за будь-яку відповідь.
Микола сидів, схиливши голову. Вся його постать випромінювала безвихідь, яка, мабуть, і змусила його заговорити.
– Того вечора я хотів поговорити з Андрієм. Я знав про його звичку гуляти ввечері парком. Тому пішов прямо в парк, маючи намір видзвонити його, якщо не зустріну. Мій розрахунок виявися правильним. Я його зустрів на улюбленій доріжці. Проте лежачого і закривавленого. Спочатку я просто побачив тіло, а коли підійшов ближче подивитися – чи то людині зле і потрібна допомога, чи то якийсь безхатько валяється – я побачив знайомий одяг. А придивившись – я впізнав його обличчя. Він лежав горілиць, сніг ще не встиг притрусити його. І я побачив ці страшні рани.
– Чому ж ви не викликали швидку?
– Він у же був мертвий. Я намагався знайти пульс на його руках, шиї – та марно.
– І що ви зробили потім?
– Утік…
– Як убивця з місця злочину?
– Я розумію, що саме так це і виглядає. Я злякався. Злякався, що, викликавши поліцію, стану головним підозрюваним. Хіба не так у нас розслідуються вбивства? Вам потрібна позитивна статистика, а тут цап-відбувайло сам у руки лізе. Якби Андрій був живий, я без роздумів викликав би швидку. А так… Я вже нічим не міг допомогти йому. Нічим…
– А про що ви хотіли поговорити з покійним?
– Про його зради Юлії. Я хотів умовити його припинити робити це. Всі знали про його армію коханок і розуміюче посміхалися за спиною Юлії. Вона горда натура. Спочатку якось терпіла, та останнім часом її це почало вбивати. В офісі я не міг поговорити з Андрієм про це – скрізь вуха.
– А чому вас так хвилювали сімейні стосунки Біленків? Стан Юлії?
– Вони мої друзі.
– Обоє?
– Так.
– А можливо, вас з Юлією зв’язує щось більше, аніж дружба?
– Що за маячня?
Микола ще відповів на низку запитань, після чого його таки відправили до камери. Як він того боявся і передбачав.
Зате Артем прояснів. Ну нарешті він його знайшов – вбивцю. Причому той майже вже зізнався у скоєному. Отож, по вуха закоханий у дружину друга Микола прийшов поговорити з небіжчиком, той посміявся над його почуттями і турботою про Юлію, чим неймовірно розізлив співрозмовника. І той вбив його. Зізнання Миколи, що він бачив тіло одразу після вбивства, є. Тепер для доказу мотиву треба ще і зізнання в коханні. Що ж, треба поговорити з Юлією.
– У яких стосунках ви були з Миколою, другом вашого покійного чоловіка?
– Ми товаришували.
– А можливо, це було більше, ніж просто товариські стосунки?
– На що це ви натякаєте?
– Ви знали, що Микола по вуха закоханий у вас?
Юлія уважно вдивлялася в обличчя слідчого. Вона намагалася зрозуміти, що йому відомо, аби не наговорити нічого зайвого. Впевнений – аж занадто – вигляд Артема не подобався їй. Особливо, враховуючи її становище підозрюваної. Зрештою, якщо він захоче докопатися до істини, то це буде нескладно зробити. Будь-який їхній знайомий може підтвердити це – настільки Миколині почуття були щирі і безмежні.
– Знала. І що з того?
– Дякую. Ви вільні. Ми знімаємо з вас обвинувачення.
Поліцейський був щасливий. Юлія одразу розкололася – мотив є. Що ж, тепер треба зайнятися паперовою роботою, все впорядкувати. Він вирішив ще раз поговорити зі свідком, який знайшов тіло і викликав поліцію.

Дівчина чомусь дуже наполягала зустрітися на нейтральній території. Ну що ж, Артем погодився. Обрали кафе.
– Скажіть, а ви одразу помітили рани на тілі убитого? – запитав слідчий після привітання, замовивши чай з тістечками.
– Ні, я початку гілкою очистила від снігу обличчя, щоб зрозуміти, мертвий він чи ні. Хоча, звісно, 5-сантиметровий шар снігу якраз свідчив саме про це. Але все одно вирішила пересвідчися. Ну і погляд його очей внікуди був більш ніж красномовною відповіддю. Тож я одразу викликала поліцію. І нічого не чіпала. Знаю, що цього не можна робити. Рану ж я побачила, вже коли ваші судмедексперти приїхали і почали оглядати тіло.
– Он як. Тож ви не зразу зрозуміли, що чоловіка зарізали?
– Ну я здогадувалася. Ручка ножа височіла на сніговою ковдрою. Було зрозуміло, що в грудях чоловіка щось стремить. І це “щось” дуже нагадує частину ножа.
– А як би ви могли описати саме поранення? Ви ж його бачили під час роботи судмедекспертів?
– Багато крові на сорочці. Величезна кривава пляма. Жахливо просто. Я такого ніколи не бачила. Рана була глибокою.
– Тобто ви помітили одну рану, але дуже глибоку?
– Ну так, одну рану, в якій стремів ніж по рукоятку, з чого я і припустила, що вона глибока.
– А ще щось? Можливо, навіть якусь незначну дрібничку помітили?
– Та ні. Щось не пригадую.
Значить, вона не знала про три ножові удари на тілі покійного. Отже, нікому не розповідала.
– А ви вже знайшли вбивцю?
– Ми працюємо над цим. Найближчим часом, думаю, ми зможемо це зробити. До речі, а що ви робили в офісі небіжчика тоді, в той же день, коли знайшли тіло?
Дівчина трохи замешкалася. А потім випалила:
– Працювала.
– Ви що – працюєте на тій фірмі?!
Може, це вона була новою коханкою Андрія і завалила його, а потім наступного ранку “знайшла” тіло.
– Ні-ні, просто по роботі мені треба було заїхати туди.
– Ким і де ви працюєте? – строго і з підозрою запитав Артем.
– А яке це має значення? – спробувала з’їхати дівчина.
– Послухайте, у нас труп, жорстоке вбивство. Якась дівиця знаходить тіло, потім чарівним чином з’являється в офісі небіжчика. Це офіційне запитання – де і ким працюєте? – слідчий почав втрачати контроль.
– Ви що – думаєте це я його завалила? – обурилася та.
Ні, вона його доконає. Що за вперта віслючка?! Він роздратовано палив її поглядом і стримував гнівну тираду. Не варто налаштовувати свідка проти себе.
– Добре. Я журналіст. Працюю на сайті “Твої новини”. Я спочатку не впізнала покійника. Та потім почула його ім’я від ваших колег, які знайшли при ньому документи. Забила на телефоні в інтернет – ну і все стало ясно. От я поїхала в офіс у пошуках інформації для статті. Що – посадите мене за це? За те, що я виконувала свою роботу?
Ви подивіться на неї – вона хамить і наривається! Оце так! Журналістка. Приїхали. Винюховує хоч якісь дрібнички.
– Значить, проводите власне розслідування? – глузливо запитав коп.
– А вам що до того? Переймаєтеся, що випередила вас? Вивідала більше, ніж ви? – огризнулася та.
М-да, палець в рот не клади – проковтне з головою. Але ця бісова діваха, можливо, щось та й винюхала.
– Та я не переймаюся. Навпаки, буду вам дуже вдячний, якщо вам вдалося щось з’ясувати, чого не знаю. Ви можете дуже допомогти слідству і, можливо, врятувати невинну людину, – спокійно і примирливо сказав Артем.
Дівчина ошелешено дивилася – чого це він так раптово змінив тон і тактику поведінки. Проте вона вперто мовчала.
– Тетяно, ми могли б бути корисні одне одному. Ви мені – інформацію, а я вам першій дам інтерв’ю після закінчення розслідування, – хитренько закинув вудку слідчий.
І акула пера проковтнула наживку. Її очі заблищали і на обличчі з’явилася усмішка. Артем насолоджувався ефектом своїх слів і хвалив себе за винахідливість. Проте дівчина миттю вивела його з блаженного стану.
– А тепер назвіться і повторіть ще раз свою обіцянку, – сказала та, вмикаючи перед ним диктофон.
Так, хватка в неї – бульдога. Ну що ж – поліцейський озвучив свою обіцянку на диктофон наче під присягою. Дівчина була задоволеною й одразу перейшла до справи.
– Добре. Є один дивний нюанс. Пам’ятаєте, ви тоді в офісі банку Біленка ледь не збили літню жінку в дверях? То була прибиральниця. Секретарка заявила їй про звільнення. Буцімто напередодні сам шеф так розпорядився. Жінка було дуже розсерджена, сперечалася, але секретарка швидко випровадила її у відділ кадрів і бухгалтерію. Я простежила за жіночкою, щоб потім поговорити. Знаєте, прибиральниці повинні знати чимало. Вони ж нишпорять по офісу, коли практичного нікого немає або і зовсім нікого немає. Можуть багато чого помітити. Ну я її запросила в кафе, мовляв, я чула, як з нею повелися, і мені так її шкода, бо сама нещодавно випила таку гірку чашу. Ну от вона мені і розповіла, що навряд чи Біленко став би її звільняти. Бо був хорошим, щедрим шефом, платив їй мало не щомісяця премії. А от та “пройдисвітка” просто спекалася її. На уточнююче запитання щодо “пройдисвітки” жінка відповіла – що секретарка цілувалася з Андрієм. Прибиральниця помітила це, коли прийшла працювати і без стуку зайшла в кабінет начальника – не думала, що він може бути там та ще й не сам. Якось дивно трохи виглядає, що в такий чорний ранок, коли ти дізнаєшся про смерть шефа, ти можеш думати про щось інше, тим паче таке незначуще, як звільнення бабці-прибиральниці. Як гадаєте?
Артем мовчав. Його мізки шалено працювали, складаючи картину. Значить, останні три місяці в Андрія була коханка – його секретарка, заради якої він зав’язав з Тамарою, яку, до речі, Артем уже хотів перевіряти. Чи могла Наталія вбити Андрія? Треба перевірити її алібі. Помада, яка свідчить, що останньою, хто бачив Біленка живим, була жінка. Дідько, ця помада, яка збігається з тією, що знайшли в Юлії. І чому їй у сумці носити дві однакові? Ох, прекрасна стать – зрозумій її. Але Артему чогось в’їлася ця помада. Він не міг збагнути, в чому річ. Наче світ клином на ній зійшовся.
Тетяна виявилася ще тією розвідницею. У неї була й адреса прибиральниці. Артем разом зі своєю новою приятелькою, не втрачаючи ані хвилини, поїхав до бабці. Він відчував, що коло починаю звужуватися і він дуже близький до розгадки. Віра Євгенівна – так звали прибиральницю – підтвердила, що Наталія і Андрій мали інтимні стосунки. Причому вона їх “застукувала” пару разів – місяців зо три тому. А зовсім недавно, десь з тиждень, жіночка прибирала в приймальні, як з кабінету шефа вибігла розлючена секретарка. Було помітно, що після сварки.
Ага, значить, поспішне звільнення Віри Євгенівни, очевидно, пов’язане з бажанням приховати роман. І чому Наталія так боялася, що про нього стане відомо поліції? А який мотив міг бути у Наталії? Мабуть, Андрій оголосив їй про фініш їхнього “кохання”. Але як можна довести її причетність? Артем разом з колегами оббігав той парк вздовж і впоперек – і жодних свідків чи слідів.
Треба з’ясувати адресу проживання секретарки. Прибиральниця сказала прізвище Наталії. Артем не хотів дізнаватися її адресу в банку – щоб не сполохати. Тому попросив колег допомогти. Довго чекати не довелося – і коп зі своєю новою “напарницею” помчав. Їм пощастило натрапити на ту ж, консьєржку, що працювала і вдень вбивства Андрія. Виявляється, Наталію у будинку недолюблювали – зарозуміла молодиця. Консьєржка пригадала, що в той вечір Наталія прийшла якась дивна, знервована, вилаяла жінку “ні за що ні про що”. І це було за пару хвилин до 21:00 – якраз розпочинався її улюблений серіал. Жінка також пригадала, що та приїхала на таксі. Щоправда, так часто бувало.
Треба перевірити номер Наталії, який він завбачливо взяв ще у день знайомства. За декілька годин Артем уже вивчав список вихідних дзвінків мобільного Наталії в день убивства. У проміжку між 19:00 і 21:00 був тільки один дзвінок. Артем набрав. То була служба таксі. Поліцейський миттю полетів в їхній офіс. Там з’ясувалося, що авто подали на адресу біля парку, де вбили Біленка.

Після півгодинних заперечень і воплів про роботу поліції, Наталія таки здалася. Її прорвало злобною отрутою.
– Він зобов’язаний був покинути її й одружитися зі мною! Я стільки старалася, догоджала йому в роботі, терпіла цих його тамар і їй подібних, чекала, доки він нарешті зверне на мене увагу! Щодня доводила йому свою відданість. Я заслужила його! А він раптом вказав мені на моє нікчемне місце. Мені! Яка була заради нього готова на все! Я благала його, навколішки клялася в коханні, просила не топтати мене і дозволити зробити його найщасливішим у цілому світі. Та він був безжалісним і жорстоким. Заявив раптом, що кохає свою дружину. План у мене визрів одразу. Треба було тільки зважитися. Я декілька днів чатувала на тій Богом забутій стежці. І ось цей день настав! Я підготувалася, як слід. Купила помаду, якою користується його дурепа, а коли помстилася йому за свою образу, вимазала його пальці. Підкинути помаду в сумку тієї курки було простіше простого. Ніхто того і не помітив – ні вона, звісно, ні ви, такий шановний слідчий, коли під час утішань в офісі я обійняла Юлію і тихенько вкинула помаду їй у сумку. Так, трохи дивно вийшло, що в її сумці виявилося дві помади одного кольору, але потрібна була 100-відсоткова впевненість, що ви знайдете в неї ту помаду. Раптом вона змінила б свої смаки, все пропало б. Я знала, що ви знайдете і трусики в дивані кабінету Андрія – і ви проковтнули цю наживку. Все йшло за планом. Я хотіла, щоб саме вона сіла за вбивство свого чоловіка. Бо вона винна в тому, що сталося – не відпускала Андрія. А могла б розлучитися – хіба мало він їй зраджував? Так ні, вона вчепилася за нього як воша за кожуха!
Артем, хоча і стикався з убивствами мало не щодня, проте вперше бачив таку одержиму вбивцю з якоюсь хворобливою пристрастю.
Після допиту і зізнання Наталії він подзвонив Тетяні і запросив її в кафе. Треба б віддати їй боржок, як і обіцяв. І, мабуть, таки подякувати.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *