Ірина СЕЛЕЗНЬОВА. Лялькова крамничка

Молодий чоловік двадцяти восьми років. Молодий, красивий, багатий. Що він робив тієї ночі у провулку? Офіційна причина смерті – зупинка серця. Але мені відомо, що це не зовсім так.

Ніхто з родичів не збирався наймати приватного детектива – вони шукали лише нотаріуса. Їх не хвилювала причина, через яку вони отримають чималеньку суму грошей. Пощастило померлому, що він не дожив до цих чвар.

Не можу сказати, що в мене були об’єктивні причини взятися за цю справу. Більше того, мої схожі з убитим параметри яскраво сповіщали що не варто вплутуватись. Але від думок про цей злочин в глибині моєї душі здіймалася така хвиля емоцій і почуттів, що я розумів – ця справа стане фатальною в моїй професійній діяльності.  

*

Обходячи одноповерховий будинок вдруге за останні хвилини, Олександр ставав все більш похмурим. Чутки про зв’язок власника лялькової крамниці з нечистою силою виявилися правдивими – надзвичайна безліч потужних енергетичних потоків зосереджувалась на центрі будинку. Чи був лялькар причетний до вбивства, за відсутності можливості просканувати ситуацію за допомогою магії, буде досить важко визначити.

Вирішивши не витрачати час на вагання, хлопець, нарешті, постукав у двері. Він ще не знав, яку модель поведінки варто обрати, аби його одразу не вигнали, як це полюбляли робити підозрювані та свідки. Двері обережно прочинились. Олександр підняв голову, збираючись повторити свій стандартний монолог детектива. Але побачивши ту, хто відкрила двері, обімлів і втратив дар мови. На мить він навіть забув, навіщо прийшов. Поглядові хлопця відкрилась неймовірної краси дівчина. Струнка фігура була одягнена в розкішне ніжного персикового кольору плаття з затягнутим на талії бантом, на ніжках красувалися кремові балетки. Витончене обличчя обрамляли кучеряві локони світлого волосся, а широко розкриті блакитні очі з цікавістю вивчали гостя. Крім зовнішньої привабливості, хлопець на тонкому плані звернув увагу, що в дівчині прихована велика сила. Можливо, вона як і він володіє магією. Якщо ж ні – її оберігають володарі цього світу.

– Ви до батька? – наївно кліпаючи довгими віями, обірвала незручне мовчання красуня.

– Ні. Тобто, так, – похитавши головою, Олександр трохи розгубився, але досить швидко взяв себе в руки. – Я до Михайла Івановича.

– Проходьте, – дочка власника відступила в сторону, пропускаючи детектива в будинок. Прикривши двері, дівчина провела Олександра вузьким коридором до самого кінця. Там вона зупинилася і постукала в дубові двері:

– Батько! До тебе відвідувач!

Почувся скрип, а потім важкі кроки, що з кожною миттю наближались. Хлопець розумів, що у нього є менше хвилини, щоб поговорити з дівчиною, тому, не втрачаючи ні секунди, швидко запитав:

– Як вас звати?

– Мирослава, – здивовано зніяковіла донька господаря. Вона була впевнена, що гість прийшов виключно по справі, а тобто вступати в діалог з нею не буде.

– А мене Олександр, – поважно кивнув детектив в момент, коли відчинилися двері, і лялькар запросив до себе гостя.

– Сідайте, – майстер кивнув на старий диван. – Ви з якого питання? Замовити ляльку чи ..?

– Я з приводу вбивства, яке сталося в кварталі від Вашої майстерні.

Миловидне личко просунулося в дверну щілину і, ніяково усміхнувшись, запропонувало:

– Може, чаю, кави?

Детектив повернувся і ввічливо посміхнувся, збираючись погодитися, але жорсткий голос майстра його обірвав:

– Закрий двері і не заважай.

Олександру категорично не сподобалася така негостинність з боку власника крамниці. Така грубість! І все через те, що до нього прийшли поговорити про вбивство? Чи, може, він почав нервувати, і тому так себе веде? Може, йому є що приховувати?

Невідомо, як далеко думки хлопця могли зайти, коли суворий голос повернув його до реальності:

– Отже, що Ви хотіли дізнатися?

Забарившись, детектив дістав зі своєї сумки фотографію:

– Коли, в останній раз, і за яких обставин Ви бачили цього чоловіка?

Сухі гачкуваті пальці взяли з рук Олександра знімок. Поправивши окуляри на переніссі, чоловік став вдивлятися в зображення. Хлопець вже почав боятися, що лялькар остаточно втратив зір за свої п’ятдесят років життя, але, повернувши через мить фотографію, той повільно заговорив:

– Два дні тому. Він замовляв у мене ляльку. Хотів забрати її.

Пригадуючи, що ніякої ляльки поруч з вбитим не було виявлено, детектив вирішив уточнити:

– Хотів чи забрав?

Заперечливо похитавши головою, чоловік підійшов до шафи:

– Вона не була готова. Я сказав, щоб він прийшов наступного дня, але він так і не з’явився.

Діставши красиву ляльку приблизно з метр заввишки, показав її мені. Проникливі очі, темні пасма, тонкі риси – складно було повірити, що це справа рук звичайного майстра. Занадто кропітка робота. Якщо вірити вивісці, то робив лялькар їх менше, ніж за тиждень. Невже це можливо?

Тільки зараз Олександр вирішив озирнутися. Через мить він усвідомив, наскільки сліпим був до цього. Всюди – на шафах, на полицях, на підвіконні – розташовувалися ляльки різних розмірів – від крихітних, висотою з мізинець, до півтораметрової, яка самостійно стояла в кутку. Всі були настільки дивовижними, що очі самі собою розбігалися в бажанні вивчити кожну деталь, не випускаючи загальної картини.

– Ваші творіння чудові, – видихнув хлопець не в силах приховати своє захоплення. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі чоловіка. Здавалося, ні сказані слова, ні здивування, що легко можна було вгадати в обличчі відвідувача, анітрохи не зачепили серце майстра. Йому було все одно, чи визнають його талант – він і так знав, що найкращий у своїй справі.

– Дякую, – байдуже відповів Михайло Іванович, все ще демонструючи мені ляльку. Можливо, мені здалося, чи вона дійсно кліпнула очима?

– Але, боюся, що крім неї, мені вам більше нема чого показати чи підказати. Мені більше нічого не відомо про вбитого.

*

Зупинившись у дверях, Олександр повернувся спиною до вулиці, і звернувся до Мирослави.

– Було дуже приємно з Вами познайомитися.

Дівчина, почервонівши, схилила голову набік і мило посміхнулася у відповідь.

– Може, ми з Вами … – зібравшись з духом, детектив був готовий запросити прекрасну німфу на побачення, але голос, що долинув з глибини будинку, знову обірвав його:

– Мирослава! Хутко до кабінету!

Оклик майстра змусив дівчину вибачитися і поспішити до батька. Засмучений і спустошений неможливістю озвучити своє запрошення, хлопець спохмурнів і побрів прогулятися до річки. Потрібно було чимало інформації обміркувати.

– Стривайте! – солодкий жіночий голос торкнувся слуху Олександра. – Ви забули!

Хлопець зупинився і, повернувшись, ввічливо посміхнувся. Ні, не забув. Залишив, щоб потім повернутися. Але такої можливості прекрасна дівчина детективу не залишила. А може, воно й на краще, що вона сама вийшла?

– Дякую, – стримано кивнув молодий чоловік, нашвидку обдумуючи, що скаже далі, і приймаючи свій шарф з рук дівчини, що наспіх накинула на легеньке плаття плащ. – Я останнім часом надзвичайно розсіяний.

– Нічого страшного, – зніяковіло опустила очі Мирослава. – Я просто злякалася, раптом Ви подумаєте, що забули його в іншому місці, і більше не повернетеся.

– А Вам би цього не хотілося? – з легкою усмішкою поцікавився Олександр, обмотуючи навколо шиї новознайдений елемент гардероба.

Дівчина закусила губу і, здавалося, навіть почервоніла! Вирішивши більше не бентежити юну красуню, детектив, поправляючи воріт плаща, запропонував ніби ненароком:

– Може, зайдемо в кав’ярню через дорогу, щоб не мерзнути? Я ознайомлю Вас з деталями справи, якою займаюся. Можливо, Вам буде, що додати. Ви, наскільки мені відомо, знали покійного.

Мирослава загнано подивилася в бік свого будинку. Піднявши на хлопця жалісливий погляд, боязко прошепотіла:

– Мені дуже шкода, але я не можу … Батько проти того, щоб я надовго покидала лавку.

– Ось як, – схилив голову набік Олександр, анітрохи не сумніваючись в щирості слів заляканої дівчини. – Що ж, дійсно дуже шкода.

Детектив вже навіть подумав не завдавати зайвих проблем красуні і не затримувати її, як несподівано вона подалася вперед, до нього. Зробивши вигляд, що поправляє шарф, вона підвелася навшпиньки і тепло видихнула в вухо приголомшеного хлопця, здивованого її вчинком:

– Через півгодини батько поїде до замовника. Підійдіть до запасного виходу – він із зворотного боку будинку, – після чого розвернулася і швидко побігла в бік лавки. І як їй не холодно в літніх балетках?

*

Детектив вже сорок хвилин стояв, притулившись до холодної стіни будинку і, думав, чи правильно він вчинив, повернувшись? А раптом господар лавки дізнається? Що тоді буде з його донькою? Олександр спокійно піде, смиренно вислухавши шквал неприємних звинувачень, а дівчині ще жити тут.

Хлопець не встиг занадто далеко зайти в своїх роздумах. Після тихого клацання замку, детектив почув скрип. Двері прочинилися і, як і в перший раз, назовні виглянуло лялькове личко.

– Вибач що так затрималась. Батько довго не міг знайти свої ескізи, – неголосно вибачилася Мирослава, відходячи в сторону і пропускаючи Олександра в будинок.

– Нічого страшного, – добродушно відмахнувся хлопець і впевнено увійшов.

Прикривши двері, дівчина боком обійшла гостя і повела його у віддалену кімнату. Зупинившись на порозі, детектив не зміг приховати свого щирого захоплення.

– Це Ваші картини?

– Так, – Мирослава зніяковіло заправила локон свого волосся за вухо.

Очам Олександра постало просторе приміщення, заповнене картинами. Вони висіли на стінах, стояли в кутках, лежали на столі. Але одна стіна була вільна від творів мистецтва – уздовж величезного дзеркала був прибитий дерев’яний балетний верстат. Площа кімнати цілком дозволяла займатися танцями прямо в ній.

– Ви ще й танцюєте? – всі емоції і враження були відбиті на обличчі гостя коли він знову звернув свій погляд до дівчини.

– Є така навичка, – весело розсміялась донька господаря крамниці. Вона не приховувала задоволення, викликаного словами гостя.

Пройшовшись по периметру, розглядаючи картини, хлопець періодично кидав хвалебні репліки, провокуючи збентеження і радість Мирослави. На мольберті в кутку розташувалася незакінчена картина, на якій все ж можна було розглянути вечірнє море.

– Але звідки Ви берете сюжети? – хлопець трохи нахилився, з цікавістю вдивляючись в кожну деталь малюнку.

– З книг, – посміхнувшись, дівчина махнула рукою в бік порожньої стіни. – У батьковій кімнаті чудова бібліотека. Хоча, звичайно, – сумно посміхнувшись, Мирослава опустилася на край дивана, – хотілося б побачити все наживо.

– Так, у чому ж справа? – детектив підійшов і, не зводячи очей з дівчини, присів поруч. – Невже батько нікуди Вас не випускає?

Співрозмовниці явно не сподобався напрямок, в якому пішла розмова. Вона, намагаючись приховати невдоволення, заперечливо похитала головою.

– А разом Ви куди–небудь ходите? – здавалося, Олександр забув, з якою метою повернувся до крамниці. Ніжні рожеві губи дочки господаря вабили його набагато більше, ніж кримінальна справа, яку він намагався розплутати. Помітивши, що і на останнє запитання Мирослава відповіла запереченням, хлопець потягнувся до тендітної руки дівчини, щоб підбадьорливо стиснути, щиро пообіцявши допомогти красуні побачити світ. Точніше, так він намагався думати. Насправді, хотів просто торкнутися ніжної шкіри тієї, що заповнює всі його думки з першої короткої миті зустрічі. Але, помітивши рух детектива, красуня непомітно усміхнулася і, ніби розпізнавши мету, поправила зачіску тією рукою, якої майже торкнувся гість.

Хлопець здивовано почухав перенісся. Випадковість? Небажання? Гра?

У коридорі голосно грюкнули вхідні двері, і заскрипіли мостини.

– Мирослава, я хотів взяти у тебе … – ручка провернулася і, нарешті, погляду господаря будинку відкрилися двоє, що сиділи поруч на дивані. Не наважуючись переступити поріг кімнати, чоловік глухо запитав: – Що тут відбувається? Мені здавалося, Ви пішли, дізнавшись все необхідне.

Швидко зорієнтувавшись, Олександр піднявся на ноги і, демонстративно подивившись в дзеркало, поправив зачіску.

– Я забув шарф, – фальшиво посміхнувшись, детектив обернувся, і рукою вказав на свою шию.

– Наскільки я пам’ятаю, Мирослава виходила з дому, щоб повернути Вам його, – критичним поглядом оглядаючи незваного гостя, тим не менш, спокійно парирував Дмитро Іванович.

– Мабуть, ми розминулися, – посмішка хлопця стала ще ширшою.

Схвально кивнувши, господар будинку глузливо поцікавився:

– Чого ж Ви чекаєте? Майно своє Ви отримали. Де двері – знаєте.

Зробивши вигляд, що не помітив грубості, Олександр шанобливо кивнув і попрямував на вихід.

Вирішивши, що більшого він сьогодні домогтися вже не зможе, відправився до себе додому. Коли детектив відкривав двері парадного, йому на мить здалося, що в десяти кроках від нього за рогом зник чоловік в чорному плащі. Втім, що тільки не здасться, коли займаєшся таємничою справою? Відігнавши похмурі думки, Олександр хитнув головою і переступив поріг будинку.

 

Новий день. Офіс

 

– Так, я пробила інформацію. У твого господаря крамниці офіційно не було і немає дочки, – розвела руками Ольга.

– Ось як, – невизначено протягнув Олександр, задумливо потерши підборіддя. Крутнувшись на своєму стільці, плеснув у долоні і зосереджено склав їх будиночком перед собою:

– Як так..?

– Може, працює на нього? – припустила дівчина, поставивши чайник кипіти і підійшовши до хлопця.

– Ні, – заперечливо похитав головою детектив. – Там інші міжособистісні стосунки.

– Ну, не знаю, – опустилася поруч на стілець Ольга. – Може, прихистив її, перейнявся …

– Я все з’ясую, – обірвав припущення подруги. Помітивши на столі листівки яскравих кольорів, взяв одну з них в руку: – Що це?

– А, це заходили наші колеги з сусіднього агентства і звали нас в клуб сьогодні вночі. Залишили з десяток квитків.

– Це дуже до речі, – посміхнувся Олександр несподіваній можливості весело провести час з новою знайомою. – Я візьму кілька.

Але не встиг детектив вирішити, наскільки швидко він попрямує реалізовувати можливість проведення часу, як в кишені завібрував телефон.

– Що? Ось як … Я зрозумів. Через двадцять хвилин буду, – Олександр помітно спохмурнів, відключивши телефон.

– Щось відбулося? – стурбовано поцікавилася Ольга.

– Пропав доказ, – холодно кинув хлопець, знімаючи пальто з вішалки.

– Який доказ? Нам не говорили ні про які зачіпки, окрім … – дівчина розгублено поглянула на друга.

– Не говорили, поки не втратили. Фарфорове вухо. Було в руці убитого, коли його знайшли. І авторство не викликає сумнівів. Я до потенційного підозрюваного, – сховавши два квитки в кишеню пальто, попрямував до виходу.

Не минуло й години, як Олександр після відвідування друга в морзі знову повернувся до крамниці лялькаря. Цього разу з більш вагомими аргументами.

– Доброго дня. Не буду приховувати, що розраховував Вас більше ніколи не побачити, – не відриваючись від роботи, мовив чоловік, схилившись над личком майбутньої ляльки. – Яким вітром Вас занесло сюди?

– Ви знали, що в руках убитого було виявлено вухо однієї з ваших ляльок? – перейшов одразу до справи детектив.

– Що ви говорите? – беземоційно пробурмотів Михайло Іванович, повністю заглибившись у роботу. – Не знаю, що Вам показала ваша експертиза і

підказала фантазія, але мої ляльки всі укомплектовані. Ви можете дослідити кожну, – байдуже кивнув в бік шафи заповненої ляльками.

Обернувшись, хлопець оцінив кількість ляльок і нікчемність своїх сил в пошуках відсутнього вуха. Детектив розумів, що господар лавки причетний до вбивства, але так само розумів, що немає жодної зачіпки, яка могла б це довести. До того ж, чоловік був такий спокійний, що мимоволі складалося враження, що розслідування його дійсно не стосується.

– Якщо Вам більше нічого сказати, і Ви не збираєтеся замовляти ляльку – Вам нічого тут робити, – Михайло Іванович байдуже кивнув у бік дверей.

Голосно засопівши, Олександр у відповідь ввічливо посміхнувся:

– Дякую за допомогу слідству.

– Завжди будь ласка, – майстер підняв голову і обдарував гостя фальшивою посмішкою.

Детектив відчував себе принижено. Він не знав, як правильно вести себе з людиною, яка не видає своїх емоцій. Перебуваючи в прострації, непомітно для себе зіткнувся з тією, про яку мріяв.

– Мирослава, – Олександр розплився в щирій посмішці. – Дуже радий тебе бачити.

– Правда? – приховуючи свою радість від зустрічі, з сумнівом поцікавилася красуня.

Кивнувши, хлопець обережно простягнув свою руку до обличчя дівчини і поправив пасмо, що вибилося. На мить йому навіть подумалося, що ось зараз його рука зісковзне, і намацає порожній простір замість вуха. Безглуздо, справді? Але очікування не виправдалися. Його погляду відкрилося дуже миле вушко Мирослави.

– Підемо сьогодні вночі в клуб? – видихнув детектив, піддаючись чарам проникливих очей.

– Пробач, але, – опустивши голову, дівчина відступила назад. – Ти знаєш, що батько… Він буде проти цього.

– А якщо ти вийдеш, коли він вже буде спати? – запропонував альтернативу Олександр.

– Ти такий наполегливий, – протягнула панянка вже з непідробним сумнівом. – А якщо мені немає вісімнадцяти? – несподівано впевнено посміхнулася.

– А я і не збираюся робити нічого незаконного, – не відводячи погляду від ясних очей коханої, запевнив хлопець. – Я хочу бачити тебе. Проводити час. Якби була така можливість, ми б пішли зараз в кав’ярню. Чи така можливість є? – з натиском запитав він.

Дівчина поникла і заперечливо похитала головою. Закусивши губу, виглянула за плече гостя. Не помітивши стеження, тихо прошепотіла йому у саме вухо:

– Я підійду в клуб після одинадцяти.

*

Було вже п’ятнадцять хвилин дванадцятої. Олександр нервово позирав на наручний годинник. А якщо вона не прийде? Якщо батько помітив її спробу покинути будинок? Або… Вона просто не захотіла приходити?

Але всі переживання і хвилювання разом зникли, коли його плеча торкнулася тендітна долоня, прихована під тканиною щільної рукавички. Обернувшись, хлопець побачив Мирославу. Вона була неймовірно прекрасна в білій сукні, яка в напівтемряві клубу залишалася найяскравішою деталлю. Ніяково посміхаючись, детектив запросив дівчину за стіл. Гучна музика заглушала слова, тому випивши по склянці коктейлю, пара зважилася на танець.

Зупинившись, хлопець і дівчина невідривно дивилися один на одного. Долоня Мирослави обережно лягла в руку детектива. Другою рукою хлопець м’яко обійняв дівчину за талію. Музика звучала в кожному куточку приміщення. Олександр і його кохана заворожено вивчали очі один одного. Заглядаючи в них, намагалися пізнати душу партнера. Не розриваючи зорового контакту, пара почала кружляти по залу. Рухи були плавними, витонченими. Крок, ще крок, поворот, нахил. Ніжний погляд, секундна розгубленість, довгоочікуваний поцілунок. Люди, що танцювали поруч, стали відходити в сторони і втискатися в стіни, боячись завадити, злякати таке вже й рідкісне переплетення магії танцю і почуттів.

Але недовго вихору емоцій судилося кружляти по залу. У Мирослави задзвонив телефон у внутрішній кишені сукні. Подивившись на контакт, який хотів з нею зв’язатися, дівчина відключила зв’язок і, вибачившись, стала збиратися.

– Пробач, але я дійсно маю бігти, – злякано озираючись, Мирослава стала нервово смикати край своєї сукні.

– Добре, тільки не хвилюйся. Хочеш, я поговорю з Михайлом Івановичем? Поясню, що лише моя вина в тому, що ти затрималася.

– Ні! – різко вигукнула дівчина. – Ні в якому разі!

– Гаразд, – миролюбно постарався посміхнутися детектив, заспокоюючи Миру. – Тоді почекай мене хвилинку. Я накину плащ, і проведу тебе.

– Ні! Не можна, щоб він нас побачив разом! – обертаючись і, озираючись по сторонах, різко відповіла Мирослава.

– Добре, – пробурмотів хлопець, не розуміючи, чому дівчина так категорично налаштована. Адже він міг не доводити до самого будинку, а пройтись разом хоча б до найближчого перехрестя.

Покинутий детектив залишився сидіти за столиком. Він намагався розібратися в своїх почуттях і бажаннях. Але несподівано на сусідній стілець опустилася Ольга.

– Привіт, – весело посміхнулася дівчина. – Як тобі місцева атмосфера? Як на мене, дуже навіть непогано все організували. О, моя улюблена пісня! – вигукнувши, колега заплескала в долоні. – Потанцюємо? – хитро підморгнула.

Нудьгуючим поглядом окинувши приміщення, Олександр звернувся до подруги:

– Чому ти так весела? Зазвичай ти не…

– Сьогодні такий чудовий вечір. Ми не на роботі. Чому ж ти продовжуєш думати про те, що не повинно займати твій особистий час? – скинула здивовані брови Ольга. Не помічаючи, як її друг спохмурнів, продовжила: – Вдень вже продовжимо розслідування. А зараз йдемо танцювати, – і не чекаючи згоди, потягнула хлопця за руку в центр залу. Цей танець нікого не вразив, але, схоже, що колезі детектива було весело. Сам же він чекав, коли пісня закінчиться, щоб повернутися за столик і віддатися смутку. Але несподівано музика різко обірвалася і почувся дзенькіт розбитого скла. Олександр побачив, як у віддаленого столика, біля якого розташувалися осколки сервізу, видався плащ, який він бачив минулого вечора. Залишивши подругу одну в центрі залу, хлопець, розштовхуючи людей, поспішив за тим, хто переховувався в темряві. На людині в плащі був капюшон, тому розгледіти її можливості не видавалось. Не обертаючись, він втік геть з клубу.

Олександр вибіг на безлюдну вулицю і став озиратися по сторонах. Чорний плащ промайнув і зник за третім поворотом. Швидше перебираючи ногами, хлопець намагався прискоритися. Але добігши до повороту, здивовано зупинився – вулиця була порожня. Махнувши від досади рукою, невдоволено вилаявся. Нічого. Він ще зловить майстра! Так, він був майже абсолютно впевнений, що це саме лялькар за ним стежить. Він не дозволить так насміхатися над собою! Стоп … А якщо Михайло Іванович встиг побачити Мирославу? У неї можуть бути проблеми. Вирішивши раз і назавжди в усьому розібратися, детектив підбіг до клубу, щоб забрати свої речі. Але в десяти кроках від входу стояла Ольга вже з його речами. Як відчувала, що він більше не залишиться там.

– Дякую, що забрала мій плащ, – вдячно кивнув хлопець, приймаючи своє вбрання з рук подруги.

– Поїдемо додому? – запропонувала дівчина, піднявши очі на повний місяць на небі. Внутрішньо Олександр був дуже вдячний колезі, що вона не задає зайвих питань. Все одно він зараз не зміг би відповісти нічого виразного. – Я викликала таксі.

– Пробач, але мені ще потрібно нанести один візит, – одягнувши плащ і поправивши комір, детектив, не попрощавшись, зник за найближчим поворотом.

Олександр сам не помітив, як швидко дістався до лавки. Протягом двох хвилин він стукав у двері, поки ті, нарешті, не відчинилися, і налякана Мирослава не пустила його в будинок.

Не зупиняючись в коридорі, він пройшов до її кімнати, щоб поговорити з нею віч–на–віч – йому вистачить кількох хвилин, поки не увійде батько дівчини і не перерве їх. Але планам хлопця не судилося збутися. Варто було йому зайти в приміщення, як представлена його очам картина привела його в жах. Все було розгромлено, розкидано, розбито. Не залишилося нічого цілого.

Помітивши перебинтовану долоню Мирослави, яку та невміло намагалася сховати за спиною, Олександр вже був не в силах стримувати свою лють.

– Покажи руку, – досить жорстко зажадав хлопець, на що дівчина злякано відсахнулася і опустила очі. Розуміючи, що нещасна боїться сказати правду, детектив швидким кроком подолав коротку дистанцію і увірвався в майстерню Михайла Івановича.

– Я терпів, коли ви стежили за мною. Я намагався не звертати уваги на ваші безглузді заборони, нав’язані Мирославі. Я не знаю, чи вбили Ви того хлопця… Але те, що Ви творите, вже переходить будь–які межі.

– Хлопчик, – піднімаючи на Олександра глузливий погляд, посміхнувся лялькар. – Ти про що?

– Не треба робити вигляд, що Ви не розумієте, про що я, – похмуро відповів детектив.

– Я б не робив, якби розумів, – хмикнув чоловік, поправляючи закривавлений бинт на долоні. Олександр зрозумів, що не помилився. Саме лялькар все розгромив в кімнаті дівчини.

– Ви стежили за мною останні дні. І сьогодні. За нами з Мирославою. Вам не сподобалося, що ми були разом. І Ви в люті знищили все, що було в зоні досяжності кімнати Мирослави.

– Що за нісенітниця? – недовірливо пирхнув майстер, з цікавістю поглядаючи на свого співрозмовника. – Я схожий на людину в люті?

Олександр зніяковів, бо не міг ствердно відповісти на дане питання.

– Так ось. Все, що ти озвучив – лише твої безглузді домисли. Ти вриваєшся в мій будинок, ображаєш мене, звинувачуєш незрозуміло, в чому. Тобі не здається, твоя поведінка необґрунтованою і нелогічною? А хочеш, я, нарешті, розповім тобі правду? – ігноруючи спробу Олександра обірвати його монолог, Михайло Іванович продовжив. – Весь цей час ти намагаєшся довести мою причетність до вбивства Андрія. Але не можеш цього зробити. І знаєш, чому? Тому, що я не вбивав. Я не стежив за тобою, а займався роботою. Твої думки занадто зайняті моїм творінням, що не дає тобі тверезо міркувати, – помітивши нерозуміння детектива, уточнив. – Так, не дочкою – творінням. Вона – лялька, наділена, за допомогою темних сил, душею.

– Ви брешете, – невпевнено спробував заперечити хлопець.

– Я знаю, що ти відчуваєш, – криво посміхнувся лялькар. – Ти не маг, але ти бачиш магію. Ти розумієш, що я не брешу.

В голові детектива почав складатися пазл. Він став розуміти, чому Мирослава так дивно себе вела. І рукавички… Вона приховувала, що замість шкіри у неї фарфор. Вона боялася, що дізнавшись правду, він піде. Але він – не звичайна людина. Його не лякає зв’язок дівчини з нечистою силою. Йому не страшно! Заради неї він зробить все. Все, аби вона була щаслива.

– Дурень, – мабуть рішучість Олександра занадто відбилася на його обличчі. Чаклун був явно … розчарований? – Це не має сенсу. Вона лялька. У неї немає ні почуттів, ні емоцій. Вона не відчуває біль. Вона ніколи не стане для тебе…

– Ви не маєте права за неї вирішувати, – пристрасно обірвав детектив. – Ви її не знаєте.

– Думаєш, що ти знаєш? – на обличчі Михайла проступила крива посмішка.

– Так. У неї є почуття, – впевнено кивнув хлопець, не відриваючи впертого погляду від чаклуна.

– Якщо в твоєму оточенні є хоч одна симпатична дівчина, раджу обірвати ваш зв’язок з Мирославою, – задумливо хитнувши головою, лялькар присів на стілець.

– Немає нікого прекраснішого за Мирославу, – вигукнув детектив, чиї почуття були уражені подібними словами. Йому ніхто не потрібен, крім неї. Вона єдина торкнулася його серця. Тільки вона досконала.

– Закоханий дурень, – повторив недавню образу Михайло. – Мою думку і попередження ти почув. Що робити далі – тільки тобі вирішувати, – чоловік втомлено закрив очі, і кивнув на двері.

Олександр був спустошений розмовою з чоловіком. Ні, не походження Мирослави його збентежило, а слова майстра про його непричетність. А якщо, він говорить правду? Якщо весь цей час він, детектив, помилявся?

– Як ти? – Мирослава стурбовано поглядала на гостя, боячись підійти ближче. З її обличчя було ясно, що вона чула розмову, і знає, що детективу відкрилась її таємниця.

– Іди сюди, – тепло сказав хлопець і сам підійшов до дівчини, міцно стиснувши її в своїх обіймах. – Я розумію, що тобі страшно. Я можу допомогти. Тобі години вистачить на збори?

Лялька, недовірливо скосивши очі на коханого, відсторонилася.

– Я не відчуваю небезпеки. Шкоди тобі за цей час ніхто не заподіє. Проте, чи хочеш ти піти? – Олександр схилив голову набік.

– Дуже хочу, – радісно підскочила дівчина. – Тоді … Через годину біля запасного виходу?

– Добре, мила, – хлопець притягнув ляльку до себе і поцілував її в холодний лоб.

Насправді детектив спокійно міг забрати дівчину з лавки відразу. Але йому потрібна була ця година.

Насамперед Олександр попрямував в клуб. Підійшовши до бармена, з надією в голосі запитав:

– Вибачте, можливо, питання здасться дурним… Повз вас щоночі сотні людей проходять…

– Вас я запам’ятав, – весело підморгнув молодий хлопець, протираючи стакан. – Спочатку з однією дівчиною танцював. Потім з іншою…

Детектив насупився – він не очікував, що його запам’ятають в такому амплуа.

– Тоді, раз Ви мене запам’ятали, бачили, може, Ви запам’ятали людину в чорному плащі? – Олександр помітив сумнів на обличчі бармена. – Щось не так? Ви не бачили чи..?

– У плащі була дівчина, – розгублено відповів молодий чоловік. – Ви танцювали з нею. Потім прийшла інша. А ця, перша, дуже розлютилася.

– Ось як, – задумливо пробурмотів детектив, потерши підборіддя. Як виглядала дівчина, вже було безглуздо питати – очевидно, хто вона. Але, чи означає це, що весь час за ним стежила Мирослава? Навіщо?

Залишалося п’ятнадцять хвилин до зустрічі з лялькою, коли Олександр підстрибнув на місці від звуку дверей кав’ярні, що прочинились. Ольга присіла за столик, стурбовано вдивляючись в риси обличчя друга:

– Щось відбулося? Ти стривожений.

Глибоко вдихнувши, пригнічений хлопець дістав з кишені зім’ятий конверт і простягнув його дівчині, не піднімаючи на неї очей.

– Якщо зі мною щось трапиться, я хочу, щоб моє вбивство розслідував Матвій.

– Що станеться? – заметушилася Ольга. – Що ти вже …

– Я повторюся – якщо. Це може і не відбутися, але я не маю наміру це обговорювати. Будь ласка, виконай моє прохання, – з натиском повторив свою вимогу детектив.

– Добре, я все зроблю. Але чи можу я …

– Ні, – обірвав подругу Олександр. – Занадто мало часу. Я повинен йти.

Незважаючи на всі протести хлопця, дівчина все ж довела його до кута будинку, де жила Мирослава.

– Прошу, будь обережний. Мені шкода, що ти через стільки років дружби, не готовий мені відкритися, але …

– Пробач, будь ласка. Але я не можу, – похитав головою детектив. – Я не впевнений в своїх підозрах і не готовий звинувачувати невинних.

– Хоч натякни, – втомлено попросила Ольга, на що отримала чергову відмову.

Пересилюючи поклик серця, дівчина попрощалася з Олександром і задумливо попленталась назад у кав’ярню. Вона хотіла дочекатися фіналу, яким би він не був. Не дарма її друг покликав в такий пізній час – вона повинна зробити все можливе.

Детектив був дуже стривожений. Він не міг повірити, що Мирослава могла його обманювати. Олександр закохався в неї з першого погляду. Дівчина була такою милою, невинною. Її прекрасні очі, посмішка, голос… Вона така досконала. Таке створіння не може будувати підступи, плести інтриги! Але факти… Їм нічого протиставити. Хоч би це все виявилося дурним сном! Нехай краще він помиляється, вірячи фактами, які сфальсифіковані, підлаштовані, помилкові!

Потрібно заспокоїтися. Зараз вийде Мирослава, обійме його, і вони разом вирушать до нього додому, де будуть жити довго і щасливо! І всі сумніви розвіються. І все буде добре.

Двері відчинилися, дівчина вийшла, але сама вона була похмурішою від хмари.

– Привіт, – зробив крок назустріч коханій детектив. – Де твої речі? Батько знову…

– Хто та дівчина, з якою ви обіймалися за рогом? – здавалося, голос ляльки скрипнув. Очі палали сухою злістю.

– Колега моя, – обернувшись на місце, де попрощався з подругою, Олександр втомлено знизав плечима. – Але між нами нічо…

Несподівано дівчина торкнулася холодною порцеляновою долонею обличчя хлопця і заглянула в його здивовані очі. Її погляду представилася картина, як її коханий весело сміється. Навколо натовп гостей, а поруч вона – та жінка, з якою він танцював, яка його провела – у фаті. І їм добре, вони щасливі. А вона сидить і плаче. Одна. Кинута всіма, нікому не потрібна.

Не встиг хлопець збагнути, що Мирослава за допомогою дотику зчитувала майбутнє, як невідома сила вхопила його і притиснула до стіни.

– Чому? – прохрипів хлопець, всередині якого все обірвалося від усвідомлення, що його найгірші припущення виправдалися. Він навіть не намагався чинити опір – обман коханої вже вбив в ньому будь–яку надію. Втім, скільки вони були знайомі? Занадто мало, щоб покохати… Але він покохав.

– Ви всі брешете. Завжди, – до кришталевих очей підступила волога. – Чому ви всі вибираєте не мене? Чим я гірше? – порцелянові пальці міцніше стиснулися на шиї детектива. Але він вже знав, що помре не від удушення. З тонких пальців виривався чорний дим, невидимий для очей звичайної людини, і заповнював ніздрі, рот жертви. Олександр задихався, але не на фізичному рівні. Розум заполонив туман.

 

Кімната Мирослави. Після клубу

 

Дівчина важко дихала. Як він міг? Як посмів?!

Стакан з китицями полетів в стіну. Він танцював з іншою. Поштовх – і мольберт полетів в сторону.

Очі скажено дивилися по сторонам. Здавалося, всередині все кипіло, палало від люті. Втрачаючи над собою контроль, Мирослава почала скидати все речі зі столика. Знесилена красуня впала на підлогу. Піднявши порожній погляд, помітила в кутку портрет хлопця, який збиралася завтра презентувати. Очі налилися кров’ю. Помітивши вцілілий флакончик духів, жбурнула його в недомальовані картину.

– Що тут відбувається? – двері прочинилися, і лялькар заглянув в щілину.

– Це все ти, – прохрипіла дівчина, зі скрипом повертаючи голову. – Хто тобі дозволив так себе вести в його присутності? Через тебе я не можу з ним бачитися частіше! Чому ти так чиниш? Вважаєш, що я не гідна щастя?

– Ні, звичайно, дорога, – майстер з силою штовхнув двері, яку підпирали уламки мольберта, і підскочив до Мирослави. – Мила, у тебе відбилися кісточки… – ніжно взявши долоню дівчини в свої руки. – Йдемо в майстерню. Я все виправлю.

Але дівчина лише грубо вирвала свою руку з слабкої хватки, відштовхнувши чоловіка, який від несподіванки зачепив вазу. Уламок боляче порізав долоню Михайла.

 

Зараз

 

Двері тихенько рипнули і прочинилися. Лялькар відірвався від своєї кропіткої роботи, відклав убік деталі, що обіцяли стати новою лялькою, і повернувся на звук. На порозі зупинилася тендітна фігура, закутана в теплу ковдру. Ляльці так хотілося відчувати себе живою, що температура, яку демонструє термометр, могла стати причиною зміни сезонного вбрання. Дівчина увійшла і акуратно опустилася на табурет поряд з майстром. Зітхнувши, вперлася лобом в плече чоловіка.

– Чому, батько? – схлипнула панянка. – Чому завжди так? Навіщо вони звуть, якщо все одно не будуть зі мною?

– Ти лялька, – втомлено видихнув чоловік.

– І що? – Мирослава підняла свій сумний погляд на майстра. – Чим я гірше інших людей?

– Мила моя, – прошепотів Михайло Іванович, повернувся і обережно обійняв ляльку. – Долі людей переплітаються між собою. Всі життя взаємопов’язані. Але не людям немає місця в цій системі.

Дівчина слабо відсторонилася.

– Я назавжди залишуся одна? – схлипнула вона, після чого по ніжній щоці покотилася сльоза.

– Але ти ж не одна, – ледь посміхнувся лялькар.

– Я не про те, – відвернувшись, видихнула лялька. Закривши обличчя долонями, пробурмотіла: – Мабуть, я приречена все життя бажати те, що ніколи не отримаю.

– Але, дорога, – чоловік подався вперед, щоб знову обійняти дівчину, але та різко встала:

– Мені потрібно побути на самоті.

Залишившись в кімнаті один, Михайло Іванович з досадою ляснув себе по коліну.

– Коли? Коли вона все зрозуміє? – запитав у порожнечі. З темного кута почувся сміх.

– Ти просто наділив ляльку душею, а не завів коханку. Вона не належить тобі.

– Але я хотів любові!

– Ти її отримав. Наївно дитячу любов до батьків.

Очі майстра похмуро блиснули:

– Вона ніколи не зрозуміє?

– Чому ж? У всього є межа. Після п’ятнадцятої жертви, вона усвідомить, що крім тебе, у неї нікого немає.

– Ось як, – чоловік меланхолійно зітхнув. – Я буду чекати.

Почувся хлопок у кутку, і кімната спорожніла. Майже.

Піднявшись і переконавшись, що Мирослави немає поруч, лялькар підійшов до вікна і засунув штори. Відчинивши величезну шафу, окинув оцінюючим поглядом ряди ляльок, після чого звернувся до крайньої зліва:

– А я попереджав. Чи не зв’язуйся з нею, якщо є хоч одна дівчина в твоєму оточенні.

Навколо була суцільна темрява. Тіло, здавалося, задеревеніло. Повіки стали непосильно важкими, але Олександр, витрачаючи всі свої внутрішні ресурси, підняв їх.

– Тобі навіть вистачає сил на таке, – з прихованим захватом похитав головою Михайло Іванович. – Знаєш, а ти мені дуже сподобався. Серйозно. Мені навіть здається, що якби склалися обставини інакше – ми змогли б потоваришувати.

Що відбувається? Хлопець не міг зрозуміти, як він опинився в шафі майстра. Він же начебто… помер?

– Так, Мирослава тебе вбила, – читаючи думки своєї нової ляльки, чоловік нахилився вперед. – Мені шкода залишати тебе в такому вигляді. Так, і друзів у мене небагацько… У мене є ще одна лялька розміром з людину. Теж хлопець. Ми могли б укласти угоду. Я б дозволив тобі жити майже колишнім життям за винятком деяких нюансів. Так, ти будеш лялькою, але зможеш вести певну подобу життя. Ми будемо спілкуватися. У тебе не вийде згадати про все, що сталося, а раз на три роки будеш приводити мені жертву, як це робить Мирослава. Ні, вона це робить несвідомо. Ні, вона тебе не обдурила. Вона просто імпульсивна іграшка в руках темряви. Отже, що думаєш? Якщо згоден на мою пропозицію – кліпни два рази. Якщо ж хочеш провести вічність в цій шафі – закрий очі і не відкривай. Все одно сенсу в цьому не буде. Отже.  Якою буде твоя відповідь?

*

Сонце ясно освітлювало весняну вуличку, по якій впевнено крокував високий кучерявий брюнет. Подивившись на небо, задоволено посміхнувся – день обіцяв бути хорошим. Безумовно, справа, яка змусила його вийти з дому, не було радісною. Але воскрешати мертвих Матвій поки не вмів, вирахувати вбивцю близького знайомого цілком міг.

Швидко знайшовши будиночок майстра, хлопець обережно наблизився і впевнено постукав. Вдихнувши побільше повітря, відчув, що в будинку мешкала неймовірної сили магія.

Двері обережно прочинилися і на порозі з’явилася вродлива дівчина в ніжно–блакитній сукні, яка ідеально відповідала кольору її очей.

– Вибачте, але батька зараз немає вдома, – м’яко посміхнувшись, звернулася до гостя блондинка. – Чи можу я Вам чимось допомогти?

Серце пропустило один удар.

– Мене звати Матвій, – хлопець коротко представився, і обережно простягнув руку, взяв долоню дівчини, обтягнуту кремовою рукавичкою, в свою, і ніжно поцілував. – А як звуть Вас, прекрасне створіння?

Дівчина, весело розсміявшись, зробила реверанс:

– Мирослава, – роззирнувшись довкола, набралася рішучості, і додала: – Якщо хочете, можете почекати батька в будинку. Я покажу Вам свої картини. Якщо Вам, звичайно, цікаве мистецтво …

– З величезним задоволенням подивлюся все, що Ви мені покажете, – тепло посміхнувся хлопець, не усвідомлюючи, що вже полонений злісною насмішкою долі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *