Марина АВРАМЕНКО. Вулицями Старого міста

Коли мені обурює тривога, я завжди іду до Старого міста і там гуляю до самого світанку, до того моменту, коли вже майже не падаю від втоми. Я приїжджаю під вечір, йду до вежі або підіймаюсь на дах і дивлюсь на захід Сонця, на те, як світло відступає на іншу половину планети, і дає темряві показати те, що вона приховує.

Іноді західні промені розфарбовують хмари в червоний, і тоді я знаю – сьогодні, коли ніч зійде як морська хвиля, вона залишить після себе подарунок для світанку, той, на який натякало Сонце, прощаючись.  

Я дивлюсь на небо і бачу зорі, світ яких почав рухатись до нас тоді, коли тут ще панували дикі звірі, коли кожна людина була мисливцем, що крадеться, вишукуючи здобич та насторожено обертається, тому що не хоче стати здобиччю сама. Коли я гуляю нічними вулицями старого міста, мої ноги заносять мене до вузьких темних перевулків, до таких міст, де я відчуваю на собі злі очі та де я починаю розуміти, як відчуває себе жертва, на яку полюють.

Але вдача береже мене, жодного разу на мене не нападали. Я закінчував прогулянку втомлений та задоволений, і коли місяць починав ховатись у східному світлі ранку, сідав на потяг та повертався додому. Вулиці Старого міста знають мене, вони пам’ятають про мене, як і про всіх тих, хто ходив ними за тисячу років, хто жив там з народження і хто в останнє проходив ними, рушаючи на цвинтар після смерті.

Цієї ночі я теж вийшов на прогулянку. Я ходив вулицями, давши ногам волю нести мене туди, кули їм заманеться. Я дивився на брукову мостову і уявляв, які люди ходили по ній сто, двісті років тому, і якими були ці вулиці тоді, коли будинки ще були дерев’яні, а дороги – не вдягнені у каміння, такі, що перетворювались на болото, якщо дощ був досить довгий.

Я сподівався заспокоїтись, і мені це майже вдалось, коли я знову побачив його. Він ховався від мене, це була наша з ним гра. Не пам’ятаю, коли це почалось, але іноді він супроводжує мене на прогулянках, додержуючись правил гри, але не завдаючи мені шкоди. Він Мисливець і в такі ночі він полює на мене, але робить це якось по-приятельськи, мов запрошуючи приєднатись до нього.

Спочатку я відчуваю його погляд між своїми лопатками, він такий пронизливий, що схожий на дотик. Але я не обертаюсь, і це теж частина гри. Тоді він починає робити вигляд, що допустив помилку і дає помітити себе. Іноді він очікує мене за вікном, його обличчя мелькає у світлі запальнички і гасне до того, як я встигаю роздивитись його. Але він завжди посміхається. Він йде за мною, ляскає дверима трактирів, які я залишаю за спиною, цокає каблуками, підбитими залізом, по бруківці, окликає мене, але, коли я обертаюсь, то бачу лише п’яниць, що вийшли з барів посмалити. Або не бачу нікого.

Я знаю, що він небезпечний, але він ніколи не шкодить мені, хоч це його територія, його Мисливські угіддя. Іноді ця гра дратує мене, не дає заспокоїтись, але до ранку я все одно встигаю позбутися його та того занепокоєння, що жене мене на нічні прогулянки. Коли ніч відступає, я вмиваю обличчя та долоні у фонтані, перевдягаюсь у найближчому провулку у свіжі речі, які завжди ношу у сумці, та повертаюсь до себе.

 

Цієї ночі я не бачу місяць, і це погіршує мій настрій. Сьогодні в повітрі пахне дощем, і лише іноді хмари, проносячись по небу, дають місячному сяйву попасти на землю. Дощ може зіпсувати мою прогулянку, на яку я так довго чекав, і це дратує. Сьогодні я йду швидко, не дивлячись у вікна, щоб не бачити мого Мисливця, який рано чи пізно все одно вийде на мій слід, як не плутай. Я вже намагався відірватись від нього раніше, але це його місто, і кожного разу він наздоганяв мене.

Голоси людей доносяться до мене з відкритих вікон та з темних провулків. Над дорогою підіймається димка туману, поки ще не прибитого краплями дощу і через той туман я не можу зорієнтуватись, зрозуміти, звідки саме йдуть голоси, далеко ці люди від мене чи близько. Це нервує, змушує перейти на біг, а потім і нестись, не розбираючи дорогу.

Досить з мене на сьогодні, треба знайти затишне місце, щоб заспокоїтись, але вікна гаснуть, коли я добігаю до них, двері зачиняються, голоси стихають, залишаються лише ті, що переслідують мене за спиною.

Я бігу, падаючи та підводячись, аж доки не натикаюсь на когось у темряві. Ми падаємо і поки я борсаюсь, намагаючись піднятись,  чую жіночий галас. Хтось з силою хватає мене за плащ, ставить на ноги і б’є. Я не встигаю ні відповісти, ні вибачитись, коли мене б’ють знову та відштовхують на стіну. Крізь каплі, що струмують з на мої очі, я бачу, як молодий чоловік допомагає жінці підвестись та веде її геть від мене, озираючись.

Я погано пам’ятаю, що трапилось далі. Це все через туман та той клятий червоний дощ, що заважає дивитись. Ось я йду за ними, тому що мені здається важливим вибачитись перед ними, я не хочу, щоб вони вважали мене грабіжником чи вбивцею. Вони зникають у провулку і я йду за ними, але коли виходжу на вулицю, бачу, як вони заходять у інший. Біжу їм навперейми, але пара відштовхується від мене і прямує у іншому напрямку. Я намагаюсь крикнути їм, щоб зачекали, але з губ злітає щось незрозуміле. Йти все далі складніше, але я прямую за ними, зустрічаючи в провулках і знову втрачаючи.

Нарешті їм нікуди йти. Вони зайшли до тупика і перед ними лише загорода якогось складу чи, може, напівзруйнованого заводу. Чоловік прикриває собою жінку, я чую, як вона перелякано зітхає, чіпляючись за його руки. Я хочу сказати їм, що мене не треба лякатись, що я хочу вибачитись, і що мені самому потрібна зараз допомога, але на їх обличчях застигає жах. Вони дивляться на мене, але якось не зовсім на мене, скоріш через мене, кудись за мою спину.

Між лопатками стікає волога і я не знаю, то дощ чи холодний піт, тому що я відчуваю його погляд ближче, ніж завжди. Його погляд схожий на удар крижаним ножем у спину і я обертаюсь, хоча і не хочу цього робити. Більш за все я не хочу бачити його обличчя, яке зараз знаходиться на відстані двох рук від мене. Мені здається, що він досі ще за вікном, але це помилка, я лише сподівався на це, тому що тепер він біля мене, і немає ніякого скла, ніякої перешкоди між нами.

Мені хочеться сховатись від нього, від мого Мисливця, тому що його посмішка лякає мене, вона схожа на глибоку прірву, в якій лише пітьма, його погляд жахає мене, тому що в ньому лише смерть і йому немає різниці, чия вона. Я відступаю до тих двох, але вони відштовхують мене, б’ють, їх галас болем відкликається в голові. Я відчуває їх удари на своїх руках, на голові, на животі та ногах. Той, що позаду, б’є мене в спину, ті удари крижані і гарячі, вони проникають глибоко і жалять мов струм.

Чоловік з жінкою кричать, що я вбивця, невже не бачать, що зараз я – жертва, жертва цьому Старому місту, жертва, яку знайдуть, лише коли зійде Сонце, той, кого зараз забирає ніч! Я благаю зупинитись, але вони вже не чують цього.

Не знаю як, але мені вдалось вирватись звідти. Я пам’ятаю брукову мостову, що хиталась перед очима, те, як відступав туман під ногами, крики позаду. А потім я впав, провалюючись у безпам’ятство.

 

Коли я прийшов до тями, спочатку почув голоси навколо, вони сперечались, та голосно звали когось. Потім я став відчувати своє тіло, мокре від дощу, побите. Я лежав на чомусь холодному, і спочатку мені здавалось, що то каміння, але згодом я відчув бридку піддатливість, відштовхнувся від опори, що змістилась під моїми дотиками, і з криком підвівся. Тільки зараз я побачив, що лежав не на мостовій, а на трупі чоловіка, повністю залитого кров’ю, що запеклась на його обличчі, розфарбувала одяг у майже чорний багряний колір.

З криком я відскочив від тіла та побіг темним провулком, не розбираючи дороги, і ніхто не зупинив мене. Я сподівався потрапити на вулицю, куди-небудь, де є люди, і мене не хвилювало, що мій одяг весь в крові. Але вулиці були пустими, а вікна – темними.   Лише глухий звук моїх кроків супроводжував мене. Одного разу мені здалось, що я чую вдалині дзвін металевих каблуків мого Мисливця, і я почав тікати, поки вони стукіт крові у вухах не заглушив всі інші звуки.

Я стояв посеред площі, і місяць на чистому небі освітлював її. Жодної людини не було тут, не було навіть собаки, чи кого-небудь живого, лише тіні ворушились у своїх кутках, стривожені ліхтарним світлом. Треба було йти, і я пішов, заглядаючи у темні вулиці, аж поки мені не здалось, що я бачу крихітний вогник у вікні однієї з них. Я побіг туди і почав стукати у вікно, колотити, та благати впустити мене. Довго, дуже довго, ніхто не відповідав мені, лише вогник злякано мерехтів на підвіконні. Втомившись, я притулився обличчям до скла, продовжуючи стукати по рамі, аж врешті відчув, що по той бік хтось є.

Прямо переді мною було обличчя старої, одутле та зморшкувате, її очі, оповиті пеленою, повільно рухались, немов намагаючись найти мене, а рот відкривався і закривався, хоч я не міг почути ані звука. Вогник перед нею смикався та здригався, ніби намагаючись втекти. Її сліпі очі вперлися в мої, хоч я не ворушився, і навіть не дихав, злякавшись її виду. Обличчя перекосилось, чорний рот, в якому залишилось лише декілька зубів, відкрився, і вона заволала:

–  Облиш мене! Йди геть, не підходь! Ні, не треба, не треба!

Я не встиг нічого відповісти. Як би ні була налякана вона, я злякався ще більше. Її крик прибив маленький вогник, він замерехтів часто-часто і погас, залишивши після себе лише тонку стрічку диму, що опутала застигле у страшній гримасі обличчя.

Місячний промінь зник за  хмарою, і я знову відчув власні ноги. Не обертаючись, я відбіг подалі від вікна, а коли все ж таки пересилив себе, і глянув туди знов, то побачив те саме перекошене обличчя, застигле у скла без жодного руху. Губи не ворушились, а очі були схожі на риб’ячі, покриті білястою плівкою.

Мені не хотілось повертатись спиною до цієї старої, і тому довелось деякий час йти задом-наперед. Так я дійшов до перехрестя. Всі дома спали, і здавалось, що навіть зорі перестали мерехтіти на небі. Щось ворухнулось неподалік, начебто собака, що спала у куті, і я пішов до неї.

Темрява, чорніша за ту, що оточувала її, завозилась, розгортаючись, і виявилась нетверезим бродягою, а не собакою. Зі старого лахміття, намотаного замість одіяла, висунулася тонка рука в подертій одежі, сіре обличчя недовірливо насупилося.

– Йди геть звідси, бовдуре. Ти вже не зробиш мені гірше, ніж є. Йди, йди геть! – замахав він рукою, намагаючись відігнати мене та піднятись одночасно. Випадково від вступив у купку попелу, що було саме перед ним, і з подивом глянув на руку. – Ні… ох, ні, ні.

Давлячись сльозами він вчепився у гніт від огарку, що налипнув до його долоні. Гніт був ще довгим, і напевно, міг би давати світло ще довго, якби свічка не розплавилася  і не погасла так швидко.

– Мені шкода.

– Йди геть.

І я пішов. Треба було дістатись до вокзалу… напевно. Але коли я повернув до вулиці, що вела туди, в обличчя мені вдарив потужний потік повітря, мало не збиваючи з ніг. Я намагався йти вперед, але вітер відштовхував назад і наче не пускав далі, і тоді мені довелось повернути назад.

Бродяга ще сидів на своєму місці, розглядаючи згаслий гніт. Він щось гірко бурмотів собі під носа і навіть не звернув уваги, коли я порівнявся з ним.

Я пройшов пустими вулицями, інколи помічаючи маленькі вогники у вікнах, але підходити ближче мені перехотілося. Тіло боліло, і чим далі я йшов, тим важчими становились кроки, але я перестав думати про це, і стало трохи легше.

Нарешті вулиці і провулки стали здаватися знайомими, і я прискорив крок. На одному з перехрестів мигонула промайнула тінь, начебто людини з візком, і я побіг за нею, намагаючись наздогнати. Хоча я біг, а людина повільно йшла попереду мене, скоротити відстань вдалось не зразу.

– Стривай!

Перехожий здригнувся, але так і не зупинився. Мов в тяжкому нічному сні, я намагався добігти до нього, але наче залишався на місці.

–  Чого тобі треба? Чому ти йдеш за нами?

Перехожий обернувся і я побачив, що то була молода жінка, яка везла дитячу коляску з немовлям перед собою, а збоку до неї притулилась маленька, років сьомі, дівчинка.

– Я лише хотів спитатись, як мені потрапити до вокзалу, або кудись, де можна переночувати.

–  Тож ти вирішив збігти кудись, вночі, як це роблять злочинці?

Я не знав, що відповісти на це. Мій одяг і обличчя все ще були у застиглій крові.

– Ти ж не образиш мою матінку? – спитала дівчина, недовірливо дивлячись на мене спідлоб’я.

–  І в думках не було, – відповів я, миролюбно посміхаючись.

Але це не дуже допомогло: дитина приховала обличчя в материної кофті.

– Підемо, мамо, він не подобається мені.

– Не ввічливо так казати, люба.

Жінка повернулась до мене:

– Якщо ви заблукали, йдіть за нами, я знаю, куди вам треба.

– Дякую вам, – відповів я, але вона вже не слухала мене.

Я пішов за ними, не підходячи близько, щоб не налякати, але жінка все одно незадоволено кинула мені:

– Йдіть попереду. Не виношу, коли за мною хтось йде слідом, наче переслідує.

– Але як я тоді…

– Йдіть, я підкажу.

Ми йшли широкою вулицею, і, хоч по моїм підрахункам, вже повинно було почати світати, темрява навіть не думала розбавитись синім кольором ранку. Повний місяць світив посеред неба, немов прибитий, і я чув лише власні кроки.

Так ми дійшли до наступного перехрестя, і знову міцний вітер вдарив мене в обличчя, вимушуючи повернути ліворуч. Я обернувся на жінку, чиє обличчя біліло у темряві як білий аркуш. Вона кивнула і з натугою повернула коляску за мною.

– Чому ви гуляєте так пізно? Дитина не спить по-іншому?

–  Ні. Вона тепер весь час спить.

Більше відповіді від неї я не дочекався, та не дуже і хотілось. Я був радий, що наткнувся хоча б на цю дивачку, тим паче, що вона могла вивести мене до людного місця з цих окраїн.

Цю вулицю я знав дуже добре. Вузька та звивиста, вона доволі часто була метою моєї прогулянки. Сюди не виходили двері будинків, тих, що зараз були праворуч від мене, ліворуч же був перекошена від часу огорожа, скрізь яку видно було густий та темний занедбаний парк, який ріс, як йому заманеться, вже не одне десятиліття.  Хоч я і відчував вітер, що бив у спину, але здавалось, що верхівки дерев, що росли у тому парку, навіть не рухались.

Попереду повинна була бути діра, і мене раптово знову охопив страх. Мені почало здаватись, що там, у тієї темряві, притаїлось щось зле, щось, що може вискочити і забрати мене туди, в безлюдні хащі. Коли ми наблизились до неї, я майже притулився до стіни дома, і так пройшов те місце. Воно вже було позаду, і я, заспокоївшись, пішов вперед, коли через металеві прути біля мене вистрибнула брудна рука, намагаючись схопити.

З криком я відскочив від загорожі.

Істота протягувала до мене покриту землею та листям руку, але її сил не вистачило надовго.

– Допоможи… Ти повинен… Допоможи мені вийти.

Волоси заворушились у мене на потилиці, коли я почув її голос, скрипучий, мов той звук, який створюють гілки дерев, коли труться одне об одне. Лице її було наче прим’яте з одного боку, волоси перетворились на ком бруду, а одяг був роздертий на клапті.

– Здається, хтось тебе дуже сильно образив, люба. – спокійно та лагідно звернулась до неї мати з коляскою.

Та лише схлипнула і безсило вчепилась у грати.

– Зараз, зараз, йди сюди, тут ти зможеш вийти.

Жінка дочекалась, поки дівчина дійшла до діри в огорожі.

– Чого ти чекаєш, чоловіче, допоможи їй, я не зможу витягнути її звідти.

Мені не хотілось торкатись її, не хотілось навіть дивитись у той бік, але, здається, вибору в мене не було. Холодна слизька земля залишилась на моїх долонях,  коли я витягнув її на вулицю.

– Добряче тобі дісталося, люба, – сказала жінка, докірливо дивлячись на мене, але допомагати далі в мене не було ніякого бажання, – пішли з нами, я знаю де тобі допоможуть. Все позаду, все позаду, люба.

Вона пригорнула її до себе, не звертаючи уваги на те, як бруднить її землею ще одна жертва цієї довгої ночі.

– Там ще Марк, допоможіть моєму Марку, благаю вас, його побили гірше за мене, він тут, під огорожею, не може підвестись.

Мені довелось лізти у ту діру, і, хоч я заліз лише наполовину, весь час здавалось, що зараз мене заштовхають туди та затягнуть до хащі.

Я знайшов того Марка, затягнув до вулиці. Він був ще в гіршому стані, ніж дівчина, обличчя його запливло від ударів, я навіть не міг побачити його очі. З трудом ми поставили його на ноги. Так, опираючись одне на одного, вони з дівчиною повільно потяглись за нами.

Вся ця довга дорога змушувала все більше хвилюватись замість того, щоб заспокоїти мене, як я на то розраховував, коли сьогодні ввечері сходив з потягу. Праворуч повинна була бути щілина між домами, маленький провулок, в якому можна було пройти лише однієї людині за раз, і вона викликала в мене неясне відчуття тривоги. Я би хотів пройти її якомога швидше, але за мною, ледь переставляючи ноги, йшли юнак зі своєю дівчиною. Я не хотів зупинятись напроти цієї щілини, але мій погляд прикувало шурхіт картону, який було накидано поряд з іншим сміттям.

Як зачарований, дивився я на білі руки у сірих плямах, що вивільнялись з полону старих коробів та ганчірок. Із темряви вийшла жінка, я не міг би сказати якого віку, але вона була досить пухкою, і порваний одяг це не дуже сильно скривав. Мої супутники терпляче чекали поки вона, хитаючись, вийде з провулку і не бачили того, що бачив я – дівчина була не одна. За її плече трималась тонкі пальці, і слідом за першою вийшла ще одна дівчина, молодша за неї, а слідом ще й ще одна.

– Не знаю, що тут сталося, але я вважала ці вулиці більш спокійним місцем. – незворушно промовила мати, хитаючи головою, – Ніколи більше не підемо гуляти тут, дівчинки, – вона нахилилась, щоб поцілувати доньку. – Треба йти далі, мені не подобається тут.

Тут я був з нею повністю згодний, хоча раніше мені тут подобалось.

Ми йшли вздовж цегляної стіни і наближувались до тих вулиць, де я сьогодні вже був. Я помітив чорні калюжі, які блищали у світлі місяця, мов покриті лаком, а між ними – краплі поменше.  Мені не хотілось вступати в них, тож я йшов рядом, і кожна з тих калюж знаходилась на відстані мого кроку від іншої. Я так зосередився на них, що не помітив людей, що застигли попереду. То були чоловік з жінкою і вони здались мені знайомими. Обидва були одягнені у темно-багряні одежі, і такі самі рукавички.

– Нарешті ти повернувся, – тихо сказала жінка.

– Нас не відпускали, поки ти не повернешся, мерзотнику, – грубо гаркнув чоловік.

– Любий, прошу тебе…

– Нічого страшного, – я намагався бути ввічливим, – зараз ми все врегулюємо і підемо  додому. Радий, що з вами все добре.

Чоловік кинувся на мене, але жінка схопила його за руку.

– Не треба, будь ласка, а раптом через це буде лише гірше?

Він скрипнув зубами і люто глянув на мене.

– Сподіваюсь, що тобі буде гірше за нас, погань. Прямуй до тіла, вбивця, там чекають на тебе! – крикнув він.

– Але я не… будь ласка, не кричить так голосно, там немовля, – я показав на коляску, – вона прокинеться через вас.

– Вона вже не прокинеться, – промовила мати без жодної емоції у голосі, – і це через вас.

Я здивовано подивився на неї і на її коляску. Тільки зараз я помітив, що вона була темного кольору.

– Ви не знали? Це чорна коляска, щоб возити в неї мертвих немовлят.

Чоловік виступив вперед, немов збираючись штовхнути зі всієї сили.

– Вперед, поки я ще можу тримати себе в руках. Йди, тобі не вдасться збігти цього разу.

Я покірно пішов попереду. Коли дійду до поліцейських, все розповім їм сам, все одно ці двоє і в перший раз прийняли мене за бандита, та ще й добряче поранили, тож не дивно, що не вірять мені й зараз. Як би їм самим за грати не потрапити.

Ми дійшли до повороту, і я звернув туди, де дорога стала вже вся чорна і лакова. Труп лежав там, де я його і залишив, втікши начебто цілий тиждень тому. Біля нього зібралась купа людей у темній формі, і вони вже не сперечались і не розмовляли, дивлячись на мене.

– Я невинний.

– Ти винний, – сказав самий старий з них.

– Ти винний, – повторили інші у формі.

– Ти винний, – відгукнулись ті, що прийшли за мною.

– Але я нічого не зробив! Мене самого ледве не вбили ті двоє та ще якийсь бандит, що вистежував мене.

– Не впізнаєш його? Це той, хто напав на цих людей?

Мені стало погано при думці, що треба буде знову подивитись на мерця, але треба було впізнати його, щоб ми змогли, нарешті, покінчити з цією справою, тож я підійшов до нього і схилився до мертвого обличчя.

Навіть зараз весь його вигляд змусив мене нервово здригнутись. Обличчя Мисливця застигло у своєму найгіршому виразі – тонкі губи скривила посмішка, відкриваючи білі зуби, від якої, мов дороги, відходили глибокі зморшки. Очі були широко розплющені, і в них ще залишилось стільки люті, що здавалось, начебто вони досі слідкують на тебе.

– Впізнаєш?

– Так. Це він полював на мене.

– Він не полював на тебе. Ти привів його до нашого міста, до нас. Ти допоміг йому скоїти всі ці вбивства!

– Що? Ні! Я не робив цього.

– Дивись уважніше, Мисливець.

Це було не моє ім’я, але я придивився до мерця ще раз.

– Він не завжди виглядає так, як зараз. Проведи рукою по його обличчю.

Це було дивне прохання. Криміналісти, наскільки я знаю, навпроти, не радять торкатись мертвих, але я зробив те, що від мене вимагали. Під моїми пальцями його риси розпрямились і на обличчі з’явився здивований вираз, в той час як моє спотворила зла усмішка. Я все ж таки доконав цього дурня, що стримував мене весь час, що не давав жити, заважав мені, як ланцюги на зап’ястях. Я обернувся до тих, хто був за моєю спиною і вони відсахнулися.

В правиці щось було. Я стиснув її і відчув прохолоду рукояті мого мисливського ножа. Тепер немає значення скільки їх тут, їм не зупинити мене. Я замахнувся, але хтось штовхнув мене ззаду, так сильно, що я впав на мертве тіло, на своє мертве тіло, і, хоч я бився, як тільки міг, холодні долоні притягнули мене до нього. Біля моїх очей зупинились тонкі брудні ноги, і тільки зараз я побачив, що вони були тонкими через те, що на них не залишилось м’язів.

– Пам’ятаєш мене, мій вбивця? Я була першою, – вона опустилася на коліна і протягнула долонь до мого обличчя, щоб я міг побачити те, що вона там приховувала. Це був гніт, довгий, який згорів ще навіть не на чверть.

– Ти забрав в мене довге життя. Ти будеш покараний за це.

Вона встромила його у мою щоку и зробила стібок, пришиваючи мене до мерця під мною. Я закричав, так голосно, як міг, і почав вириватись, але мене тримали міцно, і з кожним стібком вириватись було ще важче. Дівчини та їх хлопці, ті, що вмерли у провулках, ті, що були поховані серед коріння та картону приходили до мене зі своїми гнотами. Мати схилилась наді мною, роблячи свої стібки, і через діри у кофті я побачив діри від мого ножа на її груди на шиї. Вона навчила старшу доньку, як шити, піднесла немовля, і, тримаючи його за маленькі ручки, зробила ту саму роботу, а коли вона закінчила, дитина відплюнула рідку землю, і заспокоєно пригорнулась до неї.

Останніми були ті двоє з провулка. Вони зробили останні стібки, намертво пришив до мерця і відійшли.

– Ви можете йти куди хочете. Поки що, – пролунав голос старішого з тіней. – Тепер ви вільні.

– Що буде зі мною, – пробурмотів я у жаху та люті.

– Ти залишишся тут, і будеш тут доки не згниє твоє тіло, і після цього, доти, поки твої злодіяння не забуде остання людина, і після цього. Ти будеш гнити живцем, доки не скінчаться всі роки, які ти відібрав у цих людей,  і після цього тільки почнеш відбувати своє покарання. Ти тут надовго. І ти вже більше ніколи не будеш вільним, – промовив старий і розтанув у тінях, а слідом за ним розтанули і інші. Я залишився один у самому далекому куті старого міста, там, де мене не знайдуть.

– Тепер мені нема від кого очікувати допомоги, – сказав я.

– Тепер нам нема від кого очікувати допомоги, – луною відповів мені мрець, пришитий до мене.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *