Оксана МІЛЬКЕВИЧ. Одна ніч з життя супергероя

Ніч. Темінь. Залита лише місячним сяйвом вулиця. Nike м’яко і безшумно крокують по дорозі. Мій третій тиждень «геройського» патрулювання. Як яскравий приклад свого покоління, люблю містику, фільми і книги жанру хоррор, детективи, ну і звичайно ж історії про супергероїв. Але ж герої бувають різні, чи не так?

Я не кретинка чи божевільна, не подумайте, просто дівчина, яка прагне все забути. За будь-яку ціну. Будь-якими засобами. Найтяжче мені буває вночі.  Лягаю в ліжко, кладу голову на подушку, закриваю очі. Поринаю в сон. Світло, скрегіт, удар. Вскакую і починаю метатися по кімнаті, як замурований в клітці звір. Могила. Все починає стискатися: стіни, стеля, меблі. Мене лихоманить. На простір, біжи геть звідси. Виходжу на двір, дихаю, ходжу поміж дерев, розтискаю побілілі руки. Ось так все і почалося… Сіра кенгурушка, сині спортивні штани, бігові кросівки. Волосся коротке – не вчепишся. Десять років самбо і чемпіонство за тендітними плечима, майстер спорту по стрільбі і довгі ноги … Коротше знаю кілька штучок.  

Очі вже звиклі до напівтемряви легко перебігають між силуетами будівель і тінями від дерев. Нешвидкою ходою оминаю одну вулицю за іншою. За весь час мого нічного патрулювання не було майже ніяких критичних ситуацій, якщо не зважати на пару трійку бійок. Кілька легких пограбувань: сумочки, телефони і вимагання грошей через «сигаретку». Одна спроба п’яного згвалтування. Всі злодюжки капітулювали досить швидко. На когось діють крики, на когось легкі тумаки. Ще зовсім зелений, «горе-гвалтівник», отримав своє по повній. З дитинства не люблю, коли ображають жінок, тому і пішла свого часу на самбо. Щоночі надіюся на щось дійсно велике. Іноді мені здається, що я навіть прагну чогось дуже серйозного. Де ж ці всі серійні вбивці, маніяки… Хочу поринути в темряву з головою і потонути в ній. Я не маю з собою ніякої зброї, навіщо зменшувати шанси поганців. Поки не вирішила, полюю Я, чи полюють на мене.

Ще одна ніч без особливих пригод. Майже третя ранку. Збираюся додому. Звертаю у провулок і рухаюся в сторону свого будинку. Вулиці, провулки, дороги і зебри. Потрібно починати довший маршрут. На моєму районі вже всі прочули про «сірого месника», навіть звичних наркоманів по точкам не видно. Або мені просто подобається в це вірити. Хочу мати якесь значення, робити щось. Намагаюся все змінити. А хіба таке зміниш? До мого будинку всього хвилин двадцять швидким кроком. Іду розміреною, манірною ходою «хочу нарватися»…

Попереду темне провалля підземки. В повітрі витає дух сміття, вологи і нечистот. Моє рідне місто. Підходжу і починаю спускаюся сходами вниз. На зустріч з гавкотом вибігає невеликий песик. Собака домашня, з ошийником, збоку на шерсті кров від легкого. Пронизливо скавчить і тікає. Намагаюся її зловити, але вона дуже налякана і прудка. Повертаюся і йду далі, шукаю очима господаря. Хто взагалі в таку пору собак вигулює? Відчуваю, як волосся підіймається на потилиці від передчуття. Мороз пробігає шкірою. Невже Я таки відчула страх, знайшла те що шукала? Всього якихось три тижні нічних походеньок і ось він. Тримай.

Крадучись заходжу до підземки, намагаюся сильно не шуміти. Навіть моє дихання звучить занадто голосно, відчуваю бухання серця десь у вухах. Попереду в переході рух тіні. Дві застиглі в обіймах постаті. Ні, інше. Вдивляюся і йду далі. Один темний силует ніби прихилився відпочити до стіни, інший простягає йому руки. Чи підтримує за плечі. Тепер чую звуки боротьби і човгання взуття. Руки на шії… Одна постать душить іншу. Тіло звивається в судомах і безпорадно соває ногами.

Час відчувся по іншому, кров вдарила в мозок. Різко скидаю капюшон з голови і починаю бігти. Відчуваю сильний панічний страх, але використовую його, як рушівну силу. Добігаю. Спиняюся за спиною нападника, двома руками, рухом зверху вниз, вдаряю його по середині рук. Нуль. Жодної реакції. Вони навіть не змістилися на сантиметр. Що за фігня? Не думаючи вискакую тіні на спину і роблю задушливий захват шиї. Оце брила, височенький. Відчуваю під собою широку чоловічу спину і міцну статуру. Я не маленька, але цей хлопець легко потягне на мій «Еверест». Хмикання і різий рух руками. Моє тіло відірване від нападника летить в стіну. Буууух. Отакого в мене давненько не було, а вірніше ніколи. Так добротно Я падала хіба що на самбо, і то на м’якенькі мати. Тут же стіна зустріла праве плече бетонними обіймами. Хрусь. Я заточилася і з’їхала додолу. Біль від плеча прострілив по всьому тілу. Хитаю головою зі сторони в сторону. Потрібне прояснення, думки розбігаються і я на час втрачаю орієнтацію.

Нападник прибрав руки від іншого тіла. Чомусь, про іншу людину я вже подумала, як про тіло. На секунду щось зблиснуло в темряві, почувся мякий ріжучий звук. Вшух. Вшух. Вшух. Звук з яким гострий ніж проходить крізь перешкоду тканини, м’язів і вганяється аж до кісток… Пригадалася куряча тушка на дошці. Мене починає нудити, прикриваю вуста рукою. Чую три-чотири методичних удари ножа, ніби по мішку з піском, який ми використовували для тренування. А може це дійсно просто мішок?

– «Нііі …» – почула вскрик, це здається кричу я. Намагаюся встати тримаючись за вологу стіну. Ось він зірковий час, супергерой в дії. Мої ноги і руки дрижать, тіло на підлозі сіпається і хрипить. Хіба не такої ситуації ти шукала?

– «Ти знаєш скільки це все готувалося?» – Відчуваю жах. Висока постать випрямилася і розвела руки в різні боки. – «Знаєш скільки Я за ним ходив і слідкував? Чорт… А ти взяла і перепаскудила мені весь кайф… Я взагалі не планував його так швидко прикінчити. Він мав ще трошки поскиглити, поспливати кров’ю…»

Слухаю весь потік слів і не можу вловити суті. Про що він? Чоловік підійшов впритул, я злегка задкую до стіни і готую тіло до нападу. Він намагається не робити різких рухів, напевно я маю жалюгідний вигляд. Навіть для нього. Засовує руку в кишеню чорної куртки. Дістає ніж? Здригаюся. Ні, всього лише пачку цигарок Parliament. Зявляється біле тільце цигарки, зажатої і прокрученої між довгих пальців. «Я маленька займиста цигарка, чекаю на свою дрібку вогню» – думки в моїй пустій голові. Скрегіт запальнички і полум’я освічує його обличчя. Стою вглядаюся. Навіть не думаю рухатися, оборонятися. Погане передчуття лягло мені на плечі кам’яною брилою. Вона мене вдавлює в холодний цемент переходу. Сірість. Тону. Нападати не має сенсу… В кращому випадку зможу якийсь час встояти на ногах або лише відбиватися.

«Красивий» – майнуло в хворобливій свідомості. Якщо так можна подумати про вбивцю. Він щойно вбив людину… Під тілом вже напевно зібралася добряча калюжа крові. Червоні квіти розсипані на сірому грунті. Металевий присмк в роті. Його чорне коротке на скронях волосся спадає невеликим чубчиком на широке чоло, дві чорні дуги брів, трошки скошений вліво ніс, невеликі чутливі ніздрі. Гладенько виголений, тільки тінь від щетини, напевно поголився зранку. Готувався. Губи рівні, трошки припухлі і рожеві. Верхня і нижня однакової форми, як у великих хижих кішок. Переводжу погляд на очі, вони світяться відблиском жовтого полум’я цигарки. Як кіт Боніфацій. Злегка навислі повіки, чорні вії і карі очі. Чи зелені. Не можу роздивитися. Зараз вони запитально і оцінювально дивляться на мене. Кидаю погляд на тіло під стіною, зовсім ніякого руху. Швидка йому вже напевно не знадобиться.

– «Тебе не вчили тікати від отаких от зустрічей, мала? Вибач не розрахував, не забилася?» – затягнувся, видихнув різко в бік і зробив крок до мене. Обличчя до обличчя, очі в очі. Обіперся лівою рукою на стіну, біля мого пораненого плеча.

– «А навіщо тікати? Я можна сказати шукаю таких, як ТИ…» – дивлюся йому не мигаючи в очі і посміхаюся. Страху вже немає, з’явився азарт очікування «що буде далі». – «Малим краще назвати тебе, шкаф. На вигляд тобі скільки, років 30? Мені майже 32» – він у відповідь посміхається холодною, скошеною посмішкою, кутики вуст вгору.

– «Хоробра… Гуляєш сама ночами, скакаєш на спини зовсім незнайомим людям. Ну хіба так можна?» – журить він мене, діалог ні в куди. Він ніби грається зі мною і думає, що ж зі мною зараз робити. Я голосую за пришвидшення подій.

– «Давай но поліцію і швидку викличемо, а? Вечірку тут влаштуємо, веселіше буде. Може тобі якраз скоро знадобиться?» – що ж ти таке говориш, залякуєш маніяка? Була ніби готова до всіх ситуацій, шукала їх щоночі. А зараз сам на сам з цим хлопцем відчула себе маленькою, тендітною і беззахисною. Стоп. Візьми себе в руки. Намагаюся непомітно дотягнутися до телефону, він помічає мій рух і хитає головою.

– «Рано. Припини. Я ще не вирішив, що з тобою робити. А навіщо ти шукаєш таких, як Я?» – він загасив цигарку в стіну біля мого лівого вуха. Не рухаюся, дивлюся в очі і не виказую страху.

– «Забудь. Довга розмова, в мене всієї ночі немає. Взагалі, вже поспішаю додому. Що робитимемо?» – стою і пропоную йому «щось зі мною робити». Дурка за мною плаче.

– «Я прибираю лише чоловіків. Ніколи жінок. Причому чоловіків, які люблять знущатися з діточок. Пунктик такий, розумієш? Мій спадок з дитинства» – сумні, сумні карі очі – «Довго вивчаю їх, обираю найнебезпечніших. Терпляче чекаю. З’являється можливість – і ось» – показує на розпластане чоловіче тіло. «Значить це педофіл» – думається мені, наче вже і менше ніж людина, але всеодно шкода. А хіба ти сама ці три тижні робиш щось набагато інше?

«А тут ти… Свідок. Жінка. Мало того, що зовсім не мій профайл, так …» – перебиваю його. Вирішую і дію. Профайл не профайл, але свідки довго не живуть, самі знаєте. Випад коліном між ноги, старий і вірний. Відскочив, очікував значить. Елементу несподіванки більше немає. Згруповуюся, нападаю знову і намагаюся дістати його ногами. Пам’ятаю про ніж. Він робить оманливий рух в сторону, я подаюся всім тілом за ним, мажу і втрапляю йому прямо в руки.

«Ш-шшш… Я хотів би щоб все було по іншому. Щоби ми зустрілися не тут і не так» – «мрій» подумала я, але його слова мене чомусь зачіпають за живе. Я пручаюся і рвуся. Він занадто сильний навіть для мене, з моїм досвідом і підготовкою. «Нашла коса на камінь» – вигулькують на память слова пісні, брикаюся з останніх сил.

– «Не сьогодні» – каже він майже ніжно – «Просто розслабся» – сильно здавлює мені горло, майже втрачаю свідомість – «Знайдеш мене потім, Wonder Woman. Я навіть цього чекатиму» – легкий удар ножем десь під серце. А ось кінець, закінчилася казочка про «ти не не помреш сьогодні люба». Падаю в чорні хмари, лечу стрімголов у вязке, тягуче забуття. Як же довго цього чекала…

 

Яскраві фари навпроти засвічують мені очі. Зовсім нічого не бачу. Я ж на зелений? Чому він тут??  Звідки! Геть не бачу дороги. Гальмую. Якість постаті на дорозі. Гальмую ще. Нога аж німіє. Запізно. Автівка несеться на середній швидкості, але я не встигаю. Буммм… Через мою автівку перелітає тіло. Це лялька? Я гальмую і кричу, кричу. Чому все таке червоне? Знову удар. Ніч. Темінь…

Відкриваю очі. Біль в скронях, біль під ребрами. Все тіло горить і ниє. Біла стеля, біле ліжко, прозора пляшечка крапельниці. Світла кімната з широкими вікнами. Жіночка в білому халаті схилена наді мною:

– «Ти прокинулася?! Дякувати богу! Житимеш!» – шепочуть тоненькі губи. «Знову житиму…» – відповідає мій внутрішній супергерой. Я починаю тихенько хлипати. Плачу навзрид, сльози цівками течуть по схудлих щоках.

– «Не плач сонечко. Ти ні в чому не винна! Не могла нічому зарадити! Ти справді намагалася! Он бачиш і поранена! Поліція тут вже була. Все буде добре. Тільки заспокойся…» – відчуваю дежавю. Я це вже десь чула. Тіло на дорозі, ніжна щока на асфальті, кров на блідих вустах… Тіло на підлозі в підземці – темний силует в калюжі крові. Ніч. Темінь.

«Я ж ні в чому не винна, правда?»

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *