Оксана ВОЛИНСЬКА. Втекти від себе

За всі ті прокляті роки він ще жодного разу не відчував такого жаху як сьогодні. Ніхто не розумів, як маленька дівчинка могла зайти так далеко  від дому абсолютно сама, але не він. Звісно. Немає нічого дивного в тому, що малу, яка тиждень тому необережно завела з ним знайомство, знайшли мертвою.

– Крові було так багато, наче її розірвало! – кричав якийсь хлопець через увесь супермаркет, аби його товариш у сусідньому відділі не пропустив жодної деталі. – Батько каже, що такого звірства за весь час роботи ще не бачив, а вони ж там з колегами надивилися всякого! Розумієш? Вбивства в нашому місті не рідкість. Це так. Але ж не таке, та ще й… дитина! Той провулок завжди був небезпечним. Темна місцина. То якого дідька вона взагалі там робила? 

– Може вбивця привів? Бо якось не схоже щоб вона сама там гуляла.

– Та й може. Кажуть дощ змивав її кров у червоні калюжі, ти знав? Разом зі шматками тіла та клаптями одягу.

– Жах! Це правда?

– Мабуть, враховуючи що з нею зробили! Подейкують, що то якийсь звір! Бо яка ж людина на таке здатна?

 Чоловік швидко схопив з полиці пляшку води й заквапився до каси. До звичайної обережності, аби просто не затримуватися десь довше ніж варто, долучився ще й неприємний, скрипучий відчай.

– Батько каже це якийсь маніяк! Таке було в інших містах і ніхто його ніяк не спіймає! Страшнувато якось коли така тварюка ходить твоїм рідним містом, еге ж?

 Той противний, на диво дзвінкий голос було чутно аж біля каси. Та й здавалося наче всі відвідувачі магазину якось притихли й аж порозверталися підставляючи вуха. Чоловік опустив очі та слідкував як повільно повзе товар до хвацьких рук дівчини-касира. Здавалося, що своєї черги він чекав вічність.

– Доброго дня! Вам потрібен пак… – повисла пауза, але він звернув увагу не на обірвану фразу, а на те, що руки її раптом застигли, ніби час спинився. – Ти…Це Ти!

 Він з жахом усвідомив, що усі витріщаються на нього, і на сам перед дівчина за касою. Вона вирячила на нього свої очиська, і по тілу чоловіка наче струм пройшов.

– Вибачте?

– Я знаю тебе! Я тебе бачила!

 Чоловік повільно відступив не знаючи як реагувати на її слова. Він був певен, що вона його не знає. Він жодного разу тут не бував, та і взагалі був дуже обережним, аби не заводити знайомств та зайвий раз показуватися комусь на очі.

 Швидко міркуючи як краще вчинити, він просто вибіг на вулицю й попрямував прямісінько до мотелю. Оминаючи здивованих прохожих що сахалися навсібіч і здивовано, а іноді з гнівом дивилися йому у слід, коли він проносився повз них з такою швидкістю, наче від смерті втікав.

В мотелі було не людно, він спеціально вибирав самі дешеві та подекуди доволі паскудні місця, куди людей заходить не більше ніж на смітник.

 Вже в своєму номері, чоловік спробував заспокоїтися. Та це було не легко, бо знання, що та дівка, ким би не була, а вмудрилася підписати собі смертний вирок на рівному місці, не давав остаточно прийти до тями. Де вона могла його бачити? Звідки знала? Для чого взагалі відкривала рота, якщо й справді впевнена, що права.

 Думки темними тінями тулилися по кутках його свідомості, витісняючи будь-який натяк на проблиск ясності та спокою. Паніка заскребла пазурами по склу його душі й не збиралася припиняти свою улюблену гру.

– Що робити?! Що робити?! – питався він у глухих стін, повністю віддавшись відчаю. – Що я накоїв!

 Десь серед усього того безладу, що панував у його голові, промайнула думка про чергову втечу. Звісно! Треба тікати!

 Він схопив свої вбогі пожитки в старій валізі, котру ніколи не розпаковував і підійшов до дверей. Деякий час намагаючись відновити самоконтроль і збагнути куди податися тепер.

 Раптом у двері постукали.

– Йдіть геть! Рушники ще й досі брудні, як і були, а ліжко я й сам застелю!

– Це не обслуговування! – долинув мелодійний голос з того боку.

Всередині нього все знову похололо. Ну звісно! Це та нерозсудлива дівка з магазину сама прийшла в обійми своєї страшної смерті.

– Все одно хто ви! Йдіть геть!

– Будь ласка! Я вас бачила!

– Ви бачите через дерево?

– Ні, я бачу крізь час!

 Тиша на деякий час заволоділа приміщенням і усім його світом. Він хотів ще щось сказати з-поза дверей, але вирішив подивитися в очі тій зухвальці. Чоловік відімкнув розбитого замка й відкрив двері. Дівчина відскочила назад і виставила вперед руки. Страх відбивався на її обличчі не прихований нічим, і було дивно від того, що вона таки прийшла коли аж так боялася.

– Чого тобі? – гримнув чоловік.

– Ми… мусимо поговорити… – вона вся аж зіщулилася.

– Я не знаю, що за нечиста сила тебе сюди приволокла, але в одному певен! То не найкраща твоя ідея! Аж ніяк! То краще…

– Я бачила… Я тебе знаю…

 Вона повільно ступила вперед і зайшла до номера. Дівчина зачинила двері й вже спокійно повернулася до нього. Лише її очі та легке тремтіння рук видавало неспокій, але загалом вигляд був рішучим.

– Що ти городиш, дівко? Ти з глузду зійшла?

– Я знаю що ти зробив, Андрію, – спокійно промовила вона. – І те що ти робиш зараз не нормально! Так не має бути, і ти сам це знаєш!

 Заціплений чоловік витріщався на неї й гадки не мав, котре з сотні запитань, що роїлися в голові, задати першим.

– Ну… якщо вже ти знаєш моє ім’я…

– Я знаю, що ризикую життям говорячи з тобою. Тому ти мусиш хоча б мене вислухати!

 Андрій пройшов до ліжка і сів, вказуючи дівчині на старого, обшарпаного стільця в кутку кімнати.

– Я не пропонуватиму тобі чаю, а ти не витрачатимеш даремно часу! Говори, що тобі потрібно і йди звідки прийшла.

 Вона опустилася на стілець і прочистила горло перед тим як почати говорити. Дівчина нервово заламувала руки, про те дивилася чоловікові прямо у вічі.

– Ти мусиш померти! – голос її був тихим і спокійним, а прозвучало це так буденно і просто, наче «ти мусиш витягти речі з пральної машини та не забудь поїсти».

 Вони мовчки дивилися один на одного і, здавалося, час зупинився. Мовчання тягнулося безкінечно, поки дівчина знову не заговорила тим же самим спокійним голосом:

– Я бачила тебе у вісні. Я чекала доки ти з’явишся в цьому прогнилому мотелі, але зізнаюся чесно – сподівалася, що твої плани зміняться і мені не доведеться…

– Помирати?

– Я не помиратиму, – вона перевила подих. – Я не мушу помирати.

– Тоді йди звідси, і молися аби так і було, поки ще маєш час!

 Дівчина перевела погляд на валізу біля дверей, перед тим як знову заговорити:

– А ти просто втечеш?

 Чоловік спалахнув гнівом і скочив на ноги. Він то стискав руки в кулаки то розтискав, і здавалося він от-от зірветься на ній випускаючи накопичені за довгі роки емоції.

– А краще померти?

 Вона раптом змінилася на лиці і вперіщила в Андрія колючий, осудливий погляд.

– Змінюй міста, але смерть слідуватиме за тобою куди не подайся!І той її проклятий шлейф тягнутиметься за твоєю душею та сумлінням! Так хіба ж не краще прийняти свою кару і припинити вбивати ні в чому не винних людей, котрим всього лише не пощастило з тобою зустрітися?!

– Я намагаюся ні з ким не мати ніяких справ і знайомств! Все, що я роблю обмежується мінімальним часом проведеним в чиємусь товаристві, тож і тобі раджу скоротити його до мінімуму як найшвидше! – Він підійшов до дверей і відкрив їх навстіж. – Забирайся звідси!

– А як же та маленька дівчинка? – зауважила та, не збираючись рухатися з місця. – Які обставини призвели до цього? Твоє бажання мінімізувати обговорення спільних інтересів?

– Вона… та мала, просто… вона… – він важко опустися опираючись спиною на стіну і сховав обличчя в долонях. Декілька секунд він так і сидів поки не закричав:

– Слухай! Я не знав, добре? Я не знав, що вона там була! Я не винен! Вона просто була поряд зі мною увесь той час! А я не знав! Кажу тобі! Не знав, чуєш?

– А усі ті люди? – вона підійшла до нього і сіла навколішки дивлячись в очі. – Як же всі інші, котрих ти облишив по собі в містах з яких теж втікав? Ти ж лишав на них мітку, по якій тебе шукають! – Дівчина взяла його за підборіддя і трохи підняла, аби він дивився прямо, а не з-під лоба. – Тебе, а не їх, ти ж розумієш!

– Чому ти просто не облишиш мене в спокої? – тихо запитав чоловік хрипким голосом.

– Бо ти ніде не будеш в спокої якщо не зупиниш це. Куди б ти не пішов, це переслідуватиме тебе і вбиватиме всіх, хто контактував з тобою довше ніж було безпечно! А ти так і ховатимешся! Крастимеш, щоб вижити! І бігтимеш щосили від самого себе! Навіщо?

– Мені страшно…

– Так і має бути, бо ти знаєш від чого біжиш. Знаєш бо десятки людей вже спіткало це лихо!

 Андрій підвівся на ноги й вона піднялася слідом за ним.

– Так буде правильно, – додала вона.

– Ти підеш зі мною?

– Ні, бо це твій шлях.

 Чоловік важко втягнув повітря в легені та закрив очі. Дівчина промайнула повз нього, і в коридорі він чув її кроки поки вона йшла. Звідки вона взялася і як могла бачити у снах те, що він несе за собою було дивно, але з рештою вона мала рацію. Вбивцею була не та потвора, що робила всі ті звірства. Вбивцею був він сам. А отже тільки він міг це зупинити. Більше ніяк ховати це в глибині своєї душі й переконувати самого себе, що чиниш правильно.

 Андрій лишив свій багаж в номері та вийшов до коридору. Обдерті стіни насувалися на нього і здавалося, що навіть дихати стало важче від їхньої маси. Вулиця манила останнім сонячним промінням, що от-от вже сховається за обрієм і все живе поглине суцільна темрява.

 Він вдихнув свіже повітря якнайглибше і повернув обличчя до сонця. Це був його останній вечір на землі і здавалося, що того скупого тепла і світла нещадно мало. Так несправедливо!

 Андрій повільно переставляв ноги. Дощ, що лив усю ніч і більшу частину дня давно скінчився, але надвечірнє сонце виблискувало в краплинках на траві та листі дерев. Люди неквапливо проходили повз нього. Стомлені після робочого дня, але щасливі, що повертаються додому.

 Той злощасний провулок був недалеко. Він відчував те місце хоча жодного разу там навіть не був, а попри те наче знав дорогу. Андрій повільно переставляв ноги відтягуючи ту мить. Темрява опустилася на місто і заполонила все його єство. Навіть в думки зуміла пролізти й посіяти там свої чорні зерна.

 Жодного ліхтаря в тому провулку й справді не було. А в калюжах де не де плавали шматочки дитячої сукенки. Здавалося, що навіть повітря тут було інакшим. Воно важким каменем провалювалося в його легені з кожним вдихом.

 По асфальту тихо зашкребли ледь чутно пазурі. Серце Андрія стислося від страху і він ледве втримався аби не пуститися втіки як робив сотні разів. Звук ставах голоснішим з кожним кроком, поки те що прагнуло його смерті повільно наближалося до чоловіка. Вітер стих, а беззоряне небо затягнула та ж сама темрява, що чатувала в його душі.

– Я доооовго шукаааав тебе, дружеее! – той скрип мало походив на голос колись живої людини, і він противно тріскав у вухах, наче народжувався в голові, вигодуваний страхом. В його душу він лився як ріка на потріскану землю, впадаючи в кожну її тріщину.

– Я не бігтиму! Я не втечу! – Андрій трохи відступив назад, але намагався переконати сам себе, що час вже поглянути у вічі своїм гріхам.

– Я знаааю, що не втечееееш! Я бачив тебе!

 На деяку мить запанувала тиша. Щось знайоме блиснуло в глибинах його розуму.

– Я втомиииився гнатися за твоєю тіііінню, друже! Я вибрав іііінший шлях, і це спрацювааало!

– То був ти? – чоловік ошаліло крутився на місці вдивляючись у ніч, але він не бачив нічого крім чорної пустоти.

– То був я… – Андрій відчув, як щось дряпнуло його за шию зі спини й різко обернувся. Темрява вдивлялася в нього своїми бездонними очима, і йому здалося, що розум його затьмарюється.

 Увесь світ наче зменшився і перетворився на темну пляму в його свідомості. Усе чого він колись бажав наздогнало його відчайдушною жагою до життя і саме в цю мить йому нестерпно захотілося все змінити. Не втекти, ні, вже не тікати, а повернути час назад і виправити те, що накоїв тієї страшної ночі.

– Вибач! – він впав на коліна і по його щокам потекли сльози. Андрій заламував руки та благав у мертвого друга прощення якого не чекав. – Пробач мене! Я не хотів!

– Ти вбив мене! – голос із темряви раптом заволав. – Ти вбив мене!

– Я не хотів!

– Я знаю, що хотів! Я бачив це в твоїх очах тоді! І я бачу це в твоїй душі зараз!

 Андрій відчув як защемило в грудях. Так, наче пазурі вп’ялися йому в серце і чоловікові перехопило подих. Він почав сапати повітря, але з кожним вдихом біль у грудях посилювався.

 Він почув холодний подих смерті біля свого обличчя. Зовсім близько. Він обпік його могильним холодом коли голос промовив:

– То був твій спокій! – на мить все завмерло. – А це буде мій! Я чекав довгі роки й сьогодні я стану вільним від тої помсти, що раз за разом тягнула мене в цей проклятий світ по твою душу, з тихого і спокійного потойбіччя…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *