Олександр ДОВБАК. Фата моргана

Ще осінь календарна не наступила, але в ці останні дні серпня погода у Львові видалась напрочуд  теплою, м’якою… якоюсь солодкою на смак, на відчуття.  В повітрі вже витали аромати осінніх квітів та прозорого, чистого, ситного повітря. Наступала благодатна пора ранньої осені, коли можна було поніжитись на сонечку, не остерігаючись заливатись потами та отримати зайву порцію радіації. Голоси та інші звуки бриніли в повітрі, тіні, які були подекуди, були напівпрозорими як тонкі шовкові шалі красивих панночок, що років зі сто тому теж проходжувались цими вуличками.  

Віра повільно пройшлась Проспектом Свободи, перед тим трохи постояла перед Оперним театром, відзначила для себе, що він красивіше виглядає ніж оперний в Одесі, оскільки якийсь більш солідний, стриманіший, повний власної гідності; все таки в Одеському, як на її погляд, було надто багато бахвальства. Це й не дивно, Одеса  потребувала якогось відзначення того факту, що є основним південним центром великої імперії і стиль, шик імперії повинен печаттю лежати на ній.

Проспект їй сподобався, серед зелених дерев, що кидали мереживні тіні на брук, було затишно. На лавках сиділи, як це не дивним могло видатись, переважно молоді люди, в досить демократичному вбранні, про щось весело перемовлялись, пили ті молодіжні напої, реклама яких не припинялась по телебаченню ні в день, ні в ночі.

Вона дійшла до Матері Божої, коло якої молились люди і було багато квітів. Таке можна було побачити тільки тут, на Західній Україні. Перехожі, що проходили повз, обертались на ходу до Св. Марії, хрестились, легко вклоняючись, і прямували далі.  Віра не підходячи близько до ротонди, молитись так просто на людях, вона не вміла і коли взагалі ходила до церкви на великі свята, супроводжуючи чоловіка, вона сприймала це як виконання внутрішнього дипломатичного протоколу.

Вона хутко перейшла дорогу коло Будинку Книги. На її щастя якраз автомобілі зупинились і люди похапцем переходили дорогу, бо вериниця автомобілів збільшувалась неймовірними темпами. В Києві таке буває рідко: там або зразу великий потік транспорту, або нікого не було. А тут, спочатку зупинилось дві машини, але поки вона перейшла вулицю. Вона вже бачила цілу купу автомобілів, що заповнили вулицю до будинку, за який вона повертала.

Так, на Віру звертали увагу:  в неї було гарне, елегантне вбрання, вона володіла бездоганною фігурою (ніяких хитрощів косметичної хірургії, тільки триразові в тиждень  тренування у спортзалі, щоденні фізичні вправи, правильне харчування, відсутність видимих і відвертих шкідливих звичок), підкресленою вміло підібраним одягом,  високими тонкими підборами вишуканих італійських туфель. Які думки виникали у чоловіків, що бачили її, вона могла процитувати мов вірш чи гімн „Ще не вмерла України…”, який вона знала за своїми службовими обов’язками дружини державного високопосадовця. Але їх бажанням не дано втілитись, в крайньому разі доти, поки цього не схоче вона. І тут її влада необмежена! Вони безперечно переживали стрес від того, що не мали змоги дотягнутись до її тіла. Але то їх проблеми, а не її, вона ніякого стресу не переживала.

Вона зайшла в Будинок Книги. Все в цій крамниці було розміщено ще по-радянському: не було тих поличок та модних стелажів як в нових книжкових крамницях, які, як вона вже встигла помітити раніше, вже бурхливо плодились по Львову. Нічого нового вона для себе не відкрила, але їй подобалось спостерігати як вичитують-видивляються на книги інші люди. Дивно, що вони хочуть там знайти? Хіба воно, те, що  надруковане там, в чомусь їм зарадить? Вони просто щиро вірять в те. Вірі стало жаль їх. Всі ці люди виглядали такими безпорадними та немічними!

Вона раптом було вирішила, що потрібно купити якийсь з фотоальбомів про Львів, але передумала. Ці фотоальбоми досі нічого цікаво не являли собою: там був стандартний набір світлин і вони зовсім не розкривали сутності міста. Вона вийшла з цієї зали і пішла вздовж будинку, кілька раз подивившись на пам’ятник поляку Міцкєвічу. Хоча вона чула, що він ніби-то білорус. Хоча для неї не було жодної різниці: крім того що він поет, вона більше нічого про нього не знала. Біля нього юрмились туристи та фотографувались, видно, що поляки, їх це, мабуть тішило, адже це інша країна (хоч впевнена, що вони вважали це своїми кресами, що в силу страшних обставин, були ними втрачені на сьогодні), а поет їхній! Та старого їм, з гордістю подумала Віра, не повернути! Потім сама посміхнулась власній думці: робота чоловіка таки впливає на неї, хоч вона плювати хотіла на цю його роботу. До неї вона відносилась як до абстрактного джерела фінансового благополуччя, не більше.

Вона зайшла в наступну книжкову крамницю і натикнулась на той же набір літератури, але вже площа крамниці була менша. Наступна крамниця повторила попередню. Книги не являли собою щось унікальне. Віра була чомусь розчарована, мабуть, від того, що в такому красивому місті вона хотіла побачити старовинні фоліанти, давні книги. Хоч тут же прекрасно розуміла, що таке вона все ж може побачити і в цьому місті, але не в таких крамницях. Не для плебсу ті таємні місцини.

Віра пройшла попри католицьку катедру далі, зазирнула в крамницю меблів, там було кілька цікавих речей, але їх купівлю вона залишила на потім: їй хотілось потягти сюди з собою чоловіка і вдостач познущатись над ним, тягаючи його крамницями! Він цього, як більшість чоловіків, просто не міг терпіти і вона б належно помстилась йому за ці самотні часи!

Віра вже хотіла повернутись на проспект Свободи, коли передумала: з правого боку від себе, коло катедри вона побачила  ресторанчик чи кав’ярню, зі столиками на вулиці під навісами, там не було багато людей та й публіка, що тепер там була, не викликала в неї відрази своїм люмпенством. Віра озирнулась довкола, чи не має поблизу яких автомашин і повільно пішла до кав’ярні.

З входу катедри, що чомусь був збоку, раптом вийшов гурт поважних панянок, що зациботіли по-польськи. Ці панянки були схожі мов клоновані – якісь однакові куртки, блузки, штани та м’які мокасини, у всіх короткі зачіски на накручене волосся. Рюкзаки за спинами. Як швидко, подумала Віра, поляки перетворились на середньостатистичних європейців: тепер їх не відрізнити від таких же французів, німців, швейцарців… Українцям це не загрожує, для того щоб стати такими їм потрібен німець з автоматом,  а де ти цього німця зараз візьмеш? Так і ходити цим українцям як досі, щасливим одиницям вириватись на  каторжні роботи у багаті країни та ні за які гроші не братись за перетворення власної країни в рай.

Люди багаті давно вже прийняли норми Європи, їх переконувати  в тому, що  правильно не потрібно, але  вони зовсім не вірять в те, що в цих простих людей вистачить терпіння та завзяття пережити необхідні реформи європейськості своєї країни. Український народ відрізняється від будь-якого іншого народу тим, що  бездарно, бездумно не використовував щастя, що на нього вряди-годи звалювалось. Ці всі Майдани, супротив бандюкам, як показали людям їх силу, так і переконали їх в тому, що без сокири та крові нічого вже не зміниш, а крові не хотілось, та й сили на те, щоб її пустити не було. І вона сама цього не хотіла. Вона ж мати.

Вона зайшла в приміщення кав’ярні. Нічого, досить приємно, інтер’єр для неї новим не був, вона достатньо відвідувала Європу. Їй стало приємно, що хоч в чомусь ми стаємо схожими на „них”, на відміну від Києва, у Львові було, як вона встигла помітити,  більше таких затишних, акуратних місць, без зайвих „понтів”. Віра стала в чергу. Переглянула, поки виконували замовлення перед нею стоячих, що пропонує кав’ярня, покепкувала в душі з тих назв, що пістрявили в гарно, до речі, виготовленому меню. І коли нарешті приємна дівчинка запитала її про замовлення Віра, автоматично перейшовши на українську, перерахувала бажане: каву Кенія, коктейль їх фірмовий та шматок пляцка з вишнями.

Дівчинка вміло все виконала, виставивши на тацю замовлення. Віра встигла як слід роздивитись офіціантку, поки та вмілими рухами виконувала свою роботу: та, попри свою мініатюрність, не була зеленим переляканим дівчиськом і чомусь саме за вигином її спини Віра визначила, що вона має вже неабиякий життєвий досвід. Це вже постава не дівчинки, а жінки: не кішки, кошеняти, а рисі, пантери. Яка, зауважила про себе Віра, при тім вміло вміє прикинутись тим же беззахисним кошеням. Це ж всежіноче єство і потрібно тільки вміло його проявляти та користуватись ним в потрібний час. І особливо не нехтувати цим в побуті! І офіціантка таки вміла цим користуватись. Віра могла відмітити, як чоловіки ковтали слинку, коли спостерігали відверто за нею, коли та відверталась до них спиною. Віра розрахувалась, ціни як на Київ були смішними, подякувала та, взявши підноса, розвернулась, вибираючи місце, щоб присісти. Спочатку вона надумала сісти в приміщенні, але тепер, коли вона краєм ока ловила погляди двох чоловіків, що прилаштувались в чергу позаду неї, вона вирішила примоститись на вулиці.

Коли вона виходила на вулицю, в неї задзеленчав мобільний телефон. Так як недоречно він проявився, вона зробила висновок, що це її благовірний.  Віра, з музичним супроводом, вибрала собі столик, відвідувачі озирались на неї, ще б пак: музична шкатулка, та ще й пересувна!

Віра сіла за столик і витягла телефон, він досі дзеленчав: її чоловік коли вирішував проявляти свою турботу, робив це як потяг, зупинити його було не можливо. Такий він був і в сексі: як йому було потрібно, то було потрібно і виправдовування та заперечення ігнорувались. Хоч для Віри ці стосунки в такий момент нагадували підстругування олівця в стругачці.  Торжество механіки. Нічого більше.

Дзвонив справді її чоловік. Вона натиснула на «прийняти виклик».

– Привіт, люба! Чого так довго не брала слухавку? – солодкий притомний голос та вишукана розмова по-українськи (оце „слухавку” її доконало) беззаперечно свідчило, що він серед офіційного люду. На публіку грає, гад!

– Привіт, любчику! – вона перекривляла його солодкі інтонації та зобразила свою модельну усмішку і всім показавши які талановиті  стоматологи ще є в Україні. – Я просто мала зайняті руки: каву вирішила попити.

– Ясно. Смачного! Я тут ще трохи затримаюсь, як потрібно буде вибратись, я Владику (це їх водій) сказав, він буде насторожі. Задзвониш і він під’їде, Львів він знає як свої п’ять пальців!

– А другі п’ять? – спробувала пожартувати Віра. Згадала старий анекдот про столяра, що знав роботу як свої п’я…три пальці.

– Що? – спантеличено перепитав її чоловік.

– Та нічого, вибач, спробувала пожартувати, але в тебе зараз не той момент. Вибач. – вона зітхнула. ЇЇ чоловік сприйняти жарт, коли перед цим не наголосили, що зараз буде саме жарт, а по його виголошенню не сказали, що жарт закінчено, відреагувати не міг.  Правда, вона тон вибрала такий, що після нього він буде змушений виправдовуватись.

– Вірочко, я справді трохи заклопотаний, тут програма змінилась, президент (для цього слова він завжди так підбирав інтонацію, що було ясно, що то таке цабе „президент”!) завтра має відвідати тут нас, тож потрібно дещо підготувати для нього.

– Ясно. Успіхів!

– Дякую, сонечко. Я потім зателефоную. Владика май на увазі. Щоб я не переживав, гаразд?

– Добре-Добре. – в неї виникло бажання чимскоріш його спекатись, немов вона тут чекала на коханця.

– Па, цілую.

– І я тебе теж…

Віра відімкнула телефон та поклала його на столик. Кинула ложечку цукру в філіжанку з кавою та повільно розмішала його. Потім потяглась до коктейлю, високого стакану з трубкою, і, пригубивши, потягла коктейль. Чоловіки  спостерігали нишком за нею. Що вони уявляли замість тієї трубки, тільки ознака їх хворої уяви та параної, але хай …

Віра неквапом пила то коктейль, то каву, смакова суміш у роті виникла цікава. Спробувала пляцок: досить смачно. Багато його собі вона дозволити не могла, але сьогодні в неї день повного розслаблення.

Повз проходили перехожі, вони неквапом рухались чи попри Катедру, чи до Каплички Боїмів, дехто зазирав до кав’ярні. Чоловіки неодмінно зиркали на неї. А вона на них. І таким поглядом, щоб вони відчули всю свою примітивність у бажаннях. Мікеланджело серед них, що хотів би її увічнити у мармурі, точно бути не могло. Коли вони виносили свою каву, вони намагались примоститись так, щоб мати змогу її розгледіти, але проти такого естетичного задоволення вона протиставити не могла нічого.  Витріщайтесь, кобелики, витріщайтесь. Все, що ви отримаєте: спітнілі втомлені руки та пах!

Потім вона сама вже почала розглядати більш прискіпливо тих, хто крутився так  чи інакше коло неї.  Хоча, що їх розглядати? Ті темні сили, що вирують в кожного в глибинах, на світлі сонячному не проглядуються. Віра ще ковтнула кави, Кенія була смачною і її смак не хотілось перебивати нічим більше. Їй спало на думку, що ось вона собі тут сидить, але ж жоден з тих, що тепер нишком дивляться на неї, не усвідомлюють, що вона взагалі то може їх знищити, було б тільки бажання. Вони, сидячи тут під сонечком  і попиваючи каву та теревенячи по своїм телефонам про все нудне і зайве, не розуміють, як близько вони від межі! Варто б їм було показати, що стається інколи з таким як вони.

Якийсь чоловік, що пив каву, ще тоді, коли вона тільки всаджувалася на крісло, нарешті встав, згрібши в свою широку долоню запальничку та пачку цигарок „Мальборо”, повільно розвернувся та попрямував вулицею.  Це був доволі кремезний чолов’яга, вище середнього зросту, в білому светрі (як йому не було спекотно в такому одязі?!). Вся його хода показувала власне його достоїнство, силу, якою він без сумніву, хизувався і всім виставляв на показ. Козел! – подумала Віра.  Цей бовдур не розуміє ще, що його хизування силою, котра є тільки ознакою того, на якому примітивному і низькому щаблі він перебуває серед хижаків! Все одно, що залякувальне розфарбування на тілі якоїсь безневинної тваринки! Насправді ці всі регалії – не залякування, а маскування!  Аби тільки встигнути втекти!

А, може, зупинила себе Віра, це в неї такі прояви від самки? Пристойний здоровий представник окремого біологічного виду, а тут встряває їх підсвідоме: треба продовжити і зберегти рід, і ніякого відношення до кохання, емоцій це не має. Все вирішує природа. О, за тварин в цьому питанні все вирішує природа, а за людей –Бог. Сентенція Вірі сподобалась, вона справді виглядала після таких слів у власних очах (по крайній мірі) достатньо розумною. Зрештою, власне, в цьому вона якраз і не сумнівалась. Але це зовсім не означало, що вона має бажання влаштовуватись на роботу з жорстким графіком виходу і робити свої сідниці плескатими заради того, щоб комусь довести, що поділ на чоловіків і жінок в розумінні розумового розвитку є цілком умовним, а навіть надуманим.

Чоловік, за яким вона спостерігала, завернув за кут будинку і зник з очей. Вірі видалось, що насправді він там, за рогом будинку, не продовжує крокувати по власним справам, а він зник; вона спалила, анігілізувала (словечко з фантастичного роману, назви якого вона не пам’ятала, але яке їй сподобалось своєю „сміттєподібністю”). Ця думка про те, що вона знищила його виявилась їй настільки явною, що вона ледь не встала і притьмом не побігла до рогу будинку, щоб пересвідчитись у тому, що того чоловіка таки справді немає. Найсмішніше те, що його справді там могло і не бути. Правда, з іншої причини: він міг зазирнути в якийсь будинок, крамницю…

Ніяких тверезих та  надокучливо резонних заперечень: вона його знищила. Це в її владі. Баста! Віра відкинулась на спинку стільця і з задоволенням потягла ще ковток вже не гарячої, але ще достатньо запашної кави. Потім такими ж розміреними рухами вона дотяглась до стакану з коктейлем і надпила й цього зілля. Віра насолоджувалась плином секунд і хвилин. Це заняття, як вона вважала, взагалі не жіноча справа, жінка як ніхто інший (читай: чоловіки) не могла собі дозволити тринькати час, надто чітке і усвідомлене власним досвідом та досвідом попередніх поколінь жіноцтва відчуття.

Вона розуміла, що молодість швидкоплинна, що той період, який відпущено жінці на влаштування власного життя, дуже короткий і продати його потрібно на цьому ярмарку гонору  дуже швидко і втридорога!  І в цій бійці за свого мисливця лисиці, левиці та гієни сходились не на жарт, а на смерть! І, що саме дивне, левиці не завжди ставали переможницями  двобоїв чи бійок цілих натовпів!

Віра знову озирнулась довкола на відвідувачів кафе. Люди сьорбали каву та намагались якомога елегантніше відламувати десертними ложечками кусні пляцка чи тістечка. Всі вони нагадували справді тварин, що позбирались довкола водопою, але перемир’я старий та мудрий слон на час засухи чи спраги оголошував тільки на сторінках книги джунглів про Мауглі.

Тут такого нічого не було: всі вони й зараз перебували або в стані жертв, або в стані хижаків. Правда, хижаків вона поки що не помітила. Це і не дивно: хижаків завжди менше, їди має бути більше. Але, видно, ці відвідувачі цього не усвідомлюють зараз, споживання їди притуплює страх та обережність. І дарма. Вони всі розлінились і ніяк не згадують те, що за їду потрібно платити: чи власним страхом та хитрістю, чи силою, роботою по здобуванню цієї їди. Важким трудом, в поті чола,  будеш добувати хліб свій щоденний! Хіба не так було їм всім сказано?   А вони не хочуть.

Віра раптом звернула увагу на чоловіка, що сидів за філіжанкою кави, але досі вона його не розглядала достатньо, бо його майже постійно заступала жінка з дитиною, що сиділа саме між Вірою та ним. Дитина споживала тістечко та пила сік, як можна було побачити по кольоровому наповненню стакана, та жваво про щось розповідала матері. Та кивала їй в знак згоди, але, мабуть, слухала дитину краєм вуха. Збоку від них сиділи поляки, дві жінки років по п’ятдесят з хвостиком і чоловік такого ж віку. Тож чоловіка, якого зараз запримітила Віра, не можна було розгледіти як слід; Віра могла бачити тільки край його плеча та руку.  Віра відсунула трохи свого стільця і повернула його так, щоб могла побачити чоловіка цілком. Коли його стало видно цілком наскільки це можливо, вона всілась на стільця знову.

Чоловік був невисоко зросту, вже лисів і досить помітно, одягнений він був не те щоб бідно, але він весь був якийсь занедбаний, якраз на тій межі виснаженості та  неохайності. Дивно, але він пив тут каву, при тому, що на його вигляд він собі таке дозволити зовсім не міг. Але поза як він тут був і сьорбав каву, значить не все так просто. Потім збоку нього, на стільчику вона побачила шахову дошку, складену. Шахова дошка була не зовсім звичного вигляду, які вона могла бачити досі. Вона була більшою, краще оформленою, хоч і вкрай потертою, але все-таки достатньо презентабельною. Віра зробила для себе вірний висновок: чолов’яга заробляв грою в шахи; вона бачила їх, що сиділи на лавках тут, вздовж алеї на Проспекті Свободи. Такі собі вільні художники-інтелектуали, заробітки яких, можливо, і не значні, але зате накласти лапу на них мало хто може. Така собі тиха мафія інтелектуалів.

У Віри з’явилась відраза до цього відвідувача, обличчя якого вона навіть ще не бачила. Хоча вже тепер їй щиро хотілось того, щоб його форма відповідала змісту: і коли цей  бовван повернеться до неї врешті-решт так, що можна буде побачити його обличчя, хай воно найменше нагадує саме людське обличчя.

Віра раптом захотіла бачити пародію на людське обличчя. Звідки в неї така ненависть до незнайомої людини? Не було в цього чоловіка нічого такого, щоб було предметом її заздрощів, вона це розуміла. Якась інтелектуальна вишуканість (допустимо, що вона гіпотетично наявна в цього „індивідауна”) не сприймалась вже давно Вірою як предмет заздрощів, бо не було чому заздрити: головне, це вона пересвідчилась ще в університеті, коли навчалась. Там професор тоді класно сказав, що   справа не в наявності кількості сили, фізичної чи розумової, а в ефективності її використання, можливості її усвідомленого і ціленаправленого використання.

Наприклад, мамонт був сильною твариною, але він не міг ту силу вповні використати у боротьбі з людиною, яка, в свою чергу, свої розумові здібності використовувала на всі сто відсотків і знала як їх направити на вирішення проблеми. Вона, людина, могла усвідомити проблему, так би мовити, з усіх сторін і, відповідно, вичленивши її з свого загального буття, завдати нищівного удару по виниклим труднощам. А тому вона ніколи не була в надто великому захопленні від тих „розумників”, мало хто з них потім досягав у житті чогось путнього, як правило, вони всі працювали потім у структурах, що очолювали їх однокашники – трієчники. Недарма казали, що „держава Платона”, держава, якою керуватимуть філософи, надто нагадувала за описом нацистський Райх!

Ну, повертайся, бридото!

Як по змаху чарівної палички він повернувся. Ні, обличчя його, звичайно, не було обличчям Аполлона, та все-таки не таким відразливим, як того бажала Віра. Втомлене, вже виразно старіюче обличчя. Нічого цікавого чи якогось привабливого. Психологи кажуть про таке обличчя, що не має за що зачепитись. Так, черговий кадр, на якому просто сірий фон. Такі кадри, як правило, при монтажі вирізають. Вирізати?

Віра посміхнулась раптом виниклій думці.

Справді, а чому б і ні? Що їй заважає чи може завадити? Ніщо.

Навіть Бог не втручатиметься. Він, як відомо, якщо не зупиняє тебе на стадії задуму, то надалі не втручається.

Не будучи мешканкою Львова, перебуваючи тут цілком випадково, та ще й не за власними інтересами, опинившись на даному місці навмання, не керуючись ніякими логічними умовами, обравши свою ціль зовсім випадково, немає жодної ниточки Аріадни, щоб хтось потім міг ухопитись та навести на неї! Навіть коли ця Аріадна була б тільки маленьким павучком і її ниточка була помітна тільки під мікроскопом.

Він, Віра помітила це, повернувся ж, спостерігаючи ласим поглядом за красивою, сексуально принадною жінкою, що проходила повз їх кав’ярню. Цей  „КаспаровКарповФішер” не такий вже безневинний, як могло здатись. Він не планктон. Він маленький, вже немічний, але таки хижачок. Такий собі паскуда, рознощик інфекцій та вірусів. А раз він себе примислює до самого древнього клану, то повинен визнавати правила, що царюють в ньому.  Планктон їдять кити, добрі гіганти (фраза з Discovery Channel), а маленьких хижаків – акули. Це вибір не хижаків, а жертв. На все призначаєте ви самі себе.

Раз цей „індивідаун” такий похітливий (а в нього точно є дружина, діти, а, можливо, вже й внуки), то не таку вже й високу міру милосердя він заслужив за своє життя. І ці гроші, що він заробив, граючи  в шахи, він додому не відносив, додому йшла його пенсія. А ці гроші були його скарбом, який він ховав від всіх. Він би з радістю витратив ці гроші на володіння цією панночкою, але вона…

Цапище! Природу цього „КаспароваКарповаФішера” нарешті Віра визначила достеменно. В нього точно таке саме написано в паспорті, тільки іншими словами. Цап.  Молока з цапа, звичайно, немає, але от крові пустити можна. Цап-відбувайло. Значить він має відбути своє.

Він слідкував за жінкою, що проходила повз. Віра навіть помітила, що він посміхався в свої вуса. Вуса не були доглянутими, як і він весь (тепер Віра думала, що насправді ця недоглянутість відчасти була його свідомим утриманням власного іміджу, такі собі хижацькі хитрощі), і тепер не вистачало, щоб він ще й облизався. Віру б вирвало. Але він цього не зробив, і вона десь навіть була йому вдячна. О! Що може бути так притаманне жінкам як бути вдячною тому, хто тобі бридкий!? І це створювало ту нестерпність, яка вимагала її подолати. Це вже ставало питанням життя і смерті.

Жінка зникла з його поля зору і він повільно повернувся до своєї кави. Тепер Віра спостерігала за ним, за його руками, сухими, довгими, з переплутаними жилами під жовтою шкірою, мов жмуття дротів в оболонці з полівінілу. Картата сорочка, світла, при чому з грубої тканини. Віра дивилась на нього і все менше і менше перепон стояло між нею і ним. Тепер вона чекала. Чого? – не відомо. В такі моменти, насправді кожна людина чекає одного: знаку. Явного і недвозначного знаку, що вказує, що робити далі. Очікування знаку – суто людська звичка, її чекали навіть від Сина Божого і таки дістали цим його до печінок!

Вона повільно, не дивлячись, розімкнула власну сумочку та засунула туди руку. Покопирсавшись навмання, вона намацала власну пилочку для нігтів. Віра стиснула пилочку. Пилочка була не звичайною, які продають в  крамницях за кілька гривень. Ця була оформлена у вигляді старовинного меча з вишуканим ефесом з маленьким камінцями, ніби інкрустована діамантами, сама ручка була вироблена у вигляді русалки з двома хвостами,  що якраз грали роль захисних поперечин між лезом та ручкою. Розміром вона була більшою від звичайної в два з половиною рази.

Розтиснувши руку, вона витягла її і знову потяглась нею до коктейлю – потрібно було охолонути. І тут він піднявся. Взявши свою дошку під пахву, він повільно почав вибиратись з того нагромадження, що створили столики і стільці на маленькій площі літнього майданчику. Це знак.

Знак. Він мав покласти свою дошку саме під ліву пахву, що він і зробив. Це знак. Віра спостерігала за ним, не відриваючи уст від трубочки, через яку пила коктейль. Він пробрався повз стільчики. Незграбно. Один з яких ледь не перекинув, а столик один посунув у бік. Нарешті він вийшов на бруківку, озирнувся довкола та рушив вздовж катедри. Сплюнув на бруківку.

Коли він вже мав зайти за ріг храму, Віра повільно піднялась з свого місця. Посміхнулась офіціанту в знак подяки, молодий хлопець теж ніяково посміхнувся та легенько вклонився їй у відповідь. Адже він отримав її посмішку, а інші – облизня! Для дива може зійти будь-який фах!

Вона граційно вийшла з-за столиків та попрямувала, огинаючи катедру в інший бік. Земля кругла, Віра пам’ятала це твердо. Оминувши храм, вона попрямувала до площі Ринок. Коли вона вийшла на неї, то скоро побачила його. Він йшов вздовж вулиці,  оминаючи Нептуна. Вона попрямувала за ним, але зовсім близько не наближаючись до нього. Вона вихоплювала його спину серед перехожих і  повільно крокувала за ним.

Віра дивилась і на перехожих, що заклопотані крутились у великому місті, намагаючись втриматись у тому вихорі, що називався теперішнім часом. А насправді їх здобутки були рівні здобуткам тієї білки, що бігла в колесі на забаву тих, хто спостерігав за нею. Ніхто з них не мав справжньої влади. Влада, яка контролюється і дозується кимсь, насправді є тільки „владними повноваженнями”, що дані тобі на виконання обов’язків, які ти просто не можеш виконати без цих повноважень. Тобі не дано в вільне розпорядження владу, просто забезпечено засобами, щоб ще більше тебе експлуатувати!

А вона якраз мала таку владу. Це вона знала давно. Як і давно усвідомила, в чому її принада. Тоді, коли вона переглянула Спілбергівський „Список Шиндлєра”, вона запам’ятала, як головний герой пояснив одному з наглядачів концтабору йому принаду влади і чим вона відрізняється від банальної помсти.  Влада карати і милувати – поза часом. І милувати не є доказом слабкості, а якраз навпаки. Бо милість твоя не позбавляє тебе карати потім, коли ти маєш істинну владу. Справжня влада залежить тільки від тебе. Не мушу, а можу, не необхідно, а хочу. Це все твоє.

Віра ступала обережно, щоб тонкою підборою не попасти між каміння бруківки і не зламати туфель, тоді полювання буде закінченим безрезультатно. Наскільки вона пам’ятала, тільки одна з десяти спроб хижака увінчується успіхом, але й цього достатньо, та в неї дев’яти зараз не було. Це сама ця одна з тих десяти.

Вони вже йшли вузькою середньовічною вулицею, в якій окремі будинки були  вже відремонтовані і виглядали мов дитячий витвір, а інші сірими брилами стирчали з обох сторін і від них віяло проваллям в минуле. Вона трохи відстала, бо стук її каблуків став дуже голосним. Чорт, вона не подумала про це! Він в будь-який момент може озирнутись і тоді прийдеться щось вигадувати, що вона зараз не знала і не була готова до такого повороту подій. Її засідка могла бути викритою і тоді потрібно буде ще ті дев’ять спроб! Що робити з тими клятими підборами?!

А нічого. Довкола все-таки було достатньо сторонніх рухів, які робили її кроки не такими відверто чутними та надоїдливими, щоб на них необхідно було звернути увагу. Вона стала ступати більш м’яко, обережно, так ніби на цівку пістолета накрутили глушника. Все має бути професійно. Вона буде діяти так само, вона тепер відчула, йдучи за ним услід, що  її влада над ним зросла. З нічого вона вже відчувала як таємні хвилі її сили струменіли в напрямку того чоловіка. І з нею ставалось щось таке, що було приховане в людині ще на зорі її появи: вона виразно почала відчувати його запахи – кислі запахи поту, старості, бруду, атоми і навіть запахи думок!

Він ж зовсім не підозрював про неї і не міг цього навіть гадати, хіба що він ясновидець. Але він не ясновидець, та й ясновидці не знають своєї долі: як мудро все в світі влаштовано! Вони завернули за кут, там було менше перехожих, але її вже це не хвилювало. Вона була впевнена, що він не чує і не почує її кроків. Бо так має бути. Це її влада, що дає можливість викривлювати простір і час, надавати йому специфічних рис, непритаманних у звичному бутті. Це вже сходинка напівбогів. І вона не всім доступна. От вона досягла її. Вона виразно це відчувала і розуміла, що свою присутність на цій сходинці необхідно утвердити, вірніше засвідчити. Теж залишити знак, що це твоя територія. Територія твоєї безроздільної влади. Тільки ти тут відповідаєш за все.

Попереду в будинку з’явилась арка входу у двір чи під’їзд. Зараз вона не могла достеменно розібрати, але вона вирішила, що він повинен повернути саме туди. Вона раптом на мить зупинилась.

Чоловік раптом зупинився і після короткої паузи… повернув вбік, почав переходити дорогу вулиці, явно намірюючись пройти в ту арку! Що ще потрібно на доказ твоєї влади?! Але хіба це всі твої можливості? І кому ти згодом доведеш, що саме власною силою ти когось там спрямувала в якийсь напрямок? Чоловікові? Але він тільки свято вірив в табличку множення Піфагора!

Вона пішла  за ним, ступаючи тільки носками своїх туфель по камінню бруківки, мов перестрибуючи невидимий бурхливий потік. Чоловік вже, зіщуливши плечі та понуривши голову, заходив у арку, так ніби боявся, що чубком зачепить стелю арки. Вона вже була на тротуарі з іншої сторони, за кілька метрів від нього.

Рука сама пірнула в її сумочку і миттєво схопила пилочку, Серце почало раптом битись швидше і швидше, воно звучало в скронях і шуміло в голові.  Але все це їй не заважало: навпаки воно свідчило, що все в її організмі перелаштовується на вибух, емоційний, фізичний, психологічний…

На вулиці не було поблизу нікого. Достатньо. Ніхто з них навіть випадково не наблизиться до цього місця, яке вона обрала. Все під її контролем, прилади горять теплими зеленими вогниками, все зведено та активізовано. Тисни на заповітну кнопку!

Вона завернула за ріг і увійшла під арку. Там було майже темно, ніякої лампочки не світило, і світло було тільки з вулиці з цього та з іншого блоку. Значить він побачить, якщо побачить, тільки її чорний обрис. Фантастично! Вона б сама хотіла б на себе подивитись в цей момент! Але зараз немає часу на такі іграшки. Ще нічого не трапилось!

Ось спина чоловіка. Він, мабуть почув її кроки. Але запізно почав повертати свою голову. Для себе запізно, а для Віри він, навпаки, ще зручніше показав те місце шиї, куди… його вади тепер грали проти нього – його шия вже не поверталась по-молодечому і тому він міг повернутись як вовк – плечами – щоб озирнутись.

Віра щосили з всього розмаху завдала удару стиснутою в кулаці пилочкою. Пилочка всім своїм імітованим під меч лезом м’яко пірнула під шкіру в шию. Той тільки видав якийсь гортанний звук „гх-а-а-ах…” і потягся вільною рукою до місця удару, але навіть не намагався озирнутись та подивитись, хто це його так!

Віра вирвала пилочку з рани, з якої пішов струмінь крові і завдала ще одного удару поряд на шиї. Але тепер, зануривши лезо повністю, вона ще прокрутила його по годинниковій стрілці  і назад: кров випорснула з того мов вода з пробитого шлангу. Хри-и-и-иппп… Віра вирвала пилочку назад і майстерно опустила її в сумочку. Він одразу, так, ніби вона на цій пилочці тримала його, з тихим стогоном повільно впав на землю, так і не випускаючи дошки з іншої руки. Голосно вдарився головою об землю.

Маріонетка, коли вистава закінчилась.

Віра дивилась на нього. Ніяких думок. Її пам’ять зараз просто записувала як самий звичайна відеокамера. Кров виливалась з ран і калюжа коло її жертви розповзалась швидко. Смерть тепер ласувала цим непотребом. Смерть тепер засвідчить, що Віра все вчинила правильно. Вона не була жорстокою, але й не була розмазнею, що ніяк не може зважитись на що-небудь. Все вона вчинила не від люті, ненависті, а від власної сили.

Вона розвернулась і вийшла з арки на вулицю. Вона ще досі тримала руку з пилочкою в сумочці, мов свій найкоштовніший скарб. Вона розтисла руку в сумочці і пустила пилочку, а замість неї намацала телефон та витягла його з сумочки. Звернула увагу на долоню. Вона була в крові. Але зараз це не головне. Віра увімкнула телефон  і знайшла номер водія Владика і натиснула виклик. За два гудки він відізвався і чемно привітався. Вона не назвала вулицю, вона сказала як приблизно вона йшла від Площі Ринок. Він спитав чи там є такий будинок з простими вікнами. Віра озирнулась вбік і побачила його, про що і сказала Владику. Він сказав, що знає, де вона стоїть.

– Забери мене.

– Вже їду. – йому тут не потрібен був GPS. Він пишався тим, що знає своє місто як мало хто.

Віра вимкнула телефон та поставила його назад в сумочку. До неї наближались перехожі, вона витягнула салфетку та витерла долоню від крові. Салфетка була спеціальна, з якимось розчином, і вона швидко позбулась крові з долоні і ось її руки були знову чисті. Невинно чисті. Перехожі пройшли повз неї. Перед ними вона навіть мимохідь виставила руки і крутила ними, немов засмагала. Та нічим не привернула увагу перехожих. Вона стояла та щиро дивилась на світ довкола. Львів подобався їй. Все більше і більше. Львів тепер – її місто.

Ще одна пара пройшла повз неї. Віра була впевнена, що якби вони зайшли в арку, вони б не побачили справу рук її, а як би й побачили, то з криками та зойками вибігли б звідти, а потім у своїх показах ні словом не згадали б про неї. Вірніше згадали б про неї, як про красиву, молоду жінку, що стояла там поряд, але описати її не змогли б. І не треба. Їй не потрібно поклоніння. Не зараз.

На вулиці показався службовий автомобіль її чоловіка, чорна „AUDI A8 Lang”, Владик коротко просигналив її в знак того, що побачив її і під’їжджає. Авто м’яко підкотило до неї, їй сподобалось басовитий вуркіт мотора. Задні двері відчинились і Віра з достоїнством сіла на заднє сидіння. В неї виникла давно забута думка зайнятись на ньому сексом. На цьому здоровенному чорному дивані! Не обов’язково з власним чоловіком. В сексі ім’я чоловіка не має значення, чи його порядковий номер. Хоч вона першому своєму чоловікові  запропонує, це точно. В нього ж є, як це звучить, згадала: jus primae noctis, право першої ночі!

Вона зачинила за собою дверцята.

– Нагулялись? Як вам Місто Лева?

– Місто Лева?

– Ну так, адже це місто в честь сина короля Данила Галицького!

– А, ну так-так. Місто Лева. Дуже сподобалось! Такого місця в Україні більше не має!

– Це правда! Все-таки внесено в світову спадщину ЮНЕСКО! Хоч і не цілком. – він хмикнув, – і в цьому є сенс.

– Слушно. Поїхали.

– До Віктора Сергійовича? (це її чоловік офіційно)

– Ні, не одразу. Спочатку проїдь коло по місту, а потім вже в  готель.

– Слухаюсь! Як пані бажає! – Владик посміхнувся, йому була приємним такий вияв поваги до його рідного міста.

Автомобіль рушив з місця. Вона засунула руку в сумочку і намацала свій телефон. Корпус був липким від крові й досі, коли вона його тримала скривавленими руками, адже вона його не витирала. Вона посміхнулась, згадавши про пилочку, але її вона не буде чіпати. Хай кров засохне як слід на ній, щоб не порушити жодного сліду на ній. Жодного.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *