Олена БОЛЬШОВА. План – 2066

То був звичайний, весняний, квітневий ранок. На вулиці було морозно. Семирічна Надійка бігала біля будинку пританцьовуючи та наспівуючи свою улюблену пісню. Її чорне кучеряве волосся до плечей, заплутувалося від вітру.

– Мамо, ти там ще довго поратимешся біля своїх квітів? – запитала мала, – Я хочу, щоб ти мені заплела дві косички, адже я повинна бути найгарніша у хрещеного на гостинах.

– Ти у мене й так – найгарніша, –  посміхаючись відповіла мати Наталя.  

Вже за дві години Надійка стояла біля дзеркала з заплетеними косичками та малювала губи маминим блиском підганяючи батьків, аби ті, швидше збиралися, мовляв, щоб хрещений дядько Сашко, їх довго не чекав. Вона любила його як рідного тата, адже хрещений, часто заходив до них в гості, приносив їй її улюблені зефірки в шоколаді та катався з нею на велосипеді. Дівчинка одягла свою найулюбленішу фіолетову сукню з білими вставками мережива, фіолетові колготки та білі носки, які її змусила одягти мама. Потім ще з пів години обирала між фіолетовими та чорними чобітками. Адже фіолетові пасують під сукню та колготки, а чорні підходять до всього. Надійці було лише сім, але вона ніколи не виходила на вулицю не причепурившись, ще та була модниця. Кожного ранку мама робила їй зачіску, яку та замовить, а потім, бігла нишпорити у своєму гардеробі, який у неї був окремо від батьківського, фарбувала губи маминим блиском, поки та не бачить, а потім вже бігла чи то гуляти у дворі, чи з батьком до дитячого садочку. В садочку малечі подобалося, адже уваги з боку кавалерів було хоч відбавляй. Завжди усміхнена, кожного дня з новою зачіскою, у новій сукні та блиском на губах, ну як тут не подобатися «юним» кавалерам.

– Мамо, тату, я зібралась. Ходімо, а то знову спізнимося. Дядько Сашко ображатиметься, – щебетала малеча.

Сашкові було 39. Він – найкращий друг сім’ї Білецьких та найулюбленіший хрещений Надійки. Після того як чоловік розлучився з дружиною, з якою в них народилося двоє дітей, дівчинка була його єдиною відрадою, не зважаючи на те, що у нього був ще один хрещеник – тезка Сашко, з нею він проводив майже весь свій вільний час, адже жив недалеко – по сусідству. У минулому – Сашко колишній успішний підприємець, який мав великий будинок і два автомобілі. Після того як зріс курс долара, він в один момент все втратив та впав у депресію. Чоловік почав вживати наркотики, став дуже дратівливим та агресивним, через що його покинула дружина з дітьми. Тепер Сашко жив у невеличкому будинку з поламаним білим штахетним парканом, який збирався от-от замінити на новий.

– Агов, Саня, швидко збирайся і поїхали. У нас виклик – зникла дитина, ймовірно, що вбили, – говорив старший слідчий слідчо-оперативної групи новачку, який працював у їхній команді лише півтора місяці.

– За п’ять хвилин буду, – відповів той, беручи до рук папку з документами та куртку.

По прибуттю на місце події поліцейські побачили чоловіка та жінку, які щось намагалися пояснити, але через їхній плач і крики нічого не було зрозуміло. Правоохоронець приніс бутилку води, яка лежала в авто ще з минулої зміни, вмив та напоїв нею жінку, потім дістав з аптечки валер’янку, якої згорьована Наталя випила пів упаковки відразу і, не гаючи часу, почав розпитувати, що сталося.

– Там моя донька… Вбита. Порізана. У сміттєвих пакетах, – ледь промовляла жінка показуючи пальцем на гараж.

Поліцейські відразу ж кинулися до приміщення. Біля гаража була велика калюжа крові, краплі якої вели в самий гараж. Відкривши двері, молодий поліцейський Сашко втратив свідомість.

– Ее, Саня, тобі що погано? Принесіть нашатирний спирт, будь ласка, – говорив оперативник, – Ти ж поліцейський. Повинен переносити всі тяготи служби, – продовжував той, та сам ледь стримувався, аби не блювати від побаченого.

Сашко, прийшовши до тями, не міг стримати сліз. Його нудило та вивертало на зовні все те, що він з’їв ще три дні тому – картоплю, мамині салати та борщ.  Він бачив безліч смертей – діти, дорослі, старенькі, але це було щось жахливе і нереальне для нього. – Хіба таке може трапитися у нашому місті? Це ж ким треба бути? – бурмотів собі під ніс, втираючи сльози Сашко та полоскаючи рота від блювоти.

У старому напіврозваленому гаражі повсюди валялись розкидані речі, деталі від автомобіля, гайки, шурупи, стара каністра з під бензину, на стіні була прибита полиця, яка ледь трималась на двох гвіздках заповнена мотлохом, коробки від телевізора та пилососа,на землі валялися граблі та лопата, а куски старої ватної зеленої ковдри закривали дірку в стіні. З правої сторони біля саморобного столу була велика калюжа крові та лежали три чорні сміттєві пакети, в одному з яких виднілася закривавлена дитяча рука.

– Ви можете пояснити як знайшли доньку, – запитав оперативник Наталю.

– Це обійстя нашого кума Сашка, це його будинок. Ми гостювали в нього, а потім він пішов покататися на великах з Надійкою, – ледь промовляла жінка. – І зник…

– От тварина, то його ще й звати Сашко, як і мене, – знову бубнів собі під ніс молодий слідчий, вмиваючи обличчя водою.

– Описати як виглядає та в чому був одягнений можете?

Далі в розмову втрутився чоловік Наталі, адже та немала сил говорити. – Він невисокого зросту, приблизно 175 см, очі карі, лисий. Був одягнений  в чорну тонку куртку на металевих застібках, сірий светр, сині джинсові штани та чорні з білими полосками кросівки, – говорив  Андрій, – І шрам, у нього шрам невеликий на лівій брові є.

Не гаючи часу поліцейські сповістили в місті всіх водіїв маршруток, таксистів та перекрили виїзди з міста попередивши, що вбивця може мати при собі ніж.

Як виявилося, до зустрічі з Білецькими, Сашко приготувався заздалегідь. Купив у місцевому супермаркеті ковбаси, трохи салатів, хліба, картоплі, м’яса та горілки, все приготував та накрив на стіл на якому була застелена вже затерта зелена скатертина з червоними трояндами. Перехиливши кілька чарок горілки з батьками Надійки Натальою та Андрієм, Сашко почав горювати, мовляв раніше у нього було все – гроші, автомобілі, сім’я, дружина, діти, а зараз немає нічого. Бізнес прогорів, машини довелося продати аби сплатити борги, а дружина пішла – прихопивши з собою Назара та Вітю.

– Дядько Сашко, не сумуй. Я знаю, що ти дуже хороший. І тьотя Неля до тебе повернеться, от побачиш, – говорила Надійка, вмощуючись хрещеному на руки.

– І справді, чому це я тут рознюнявся. Надю, ходімо краще на великах на подвір’ї покатаємося. Давай, хто перший на двір вибіжить? – сміючись говорив дядько Сашко. – Наталю, Андрію, ви поки посидьте, налийте по чарці, а ми за п’ять хвилин повернемося.

Чоловік і справді незабаром повернувся. Один, із закривавленими руками та одягом. Його очі були скляні та перелякані, він щось бубонів собі під ніс та посміхався.

– Чому у ти весь у крові? – злякано запитав Андрій, – І де мала?

– Зарізав нутрію, довго пручалася. А Надійка катається у дворі. Ви тут посидьте, а ми з малою зараз повернемося, нехай ще погасає на велику трохи, – відповів Сашко, швидко схопив декілька пакетів із шухляди тумбочки на кухні і мерщій пішов на вулицю.

Пройшов час, але ні Сашко, ні Надійка не заходили до будинку, тож Наталя вирішила їх покликати. Вийшовши на двір, жінку зустріла тиша. За нею вийшов і чоловік. Ні доньки, ні хрещеного, ні велосипедів. – Мабуть, поїхали за зефірками в шоколаді, – промовила Наталя.

– Дивись, Андрію, кров.

– Де? – здивовано запитав той.

– Ти що дурень? Ось. Кров. Вона веде до гаража. Як гадаєш, це від нутрії? Та хіба в неї може бути стільки крові? – дивувалась Наталя та підкрадалась до гаража. – Давай глянемо, що там, поки їх немає.

Наталя відкрила двері та ледь не знепритомніла. З пакету, який Сашко брав на кухні, виднілась дитяча рука. Це була рука її Надійки.

– О, господи! – крикнула Наталя впавши на коліна. – То поки ми сиділи за столом, ця сука вбивала нашу доньку? За що? Чому вона? Невже ми весь цей час товаришували із потворою? – плачучи продовжувала жінка. – Сука. То наша донька тепер нутрія?  Тварина. Бісова тварина… Щоб ти здох мерзотнику.

У місті було введено план «перехват» по затриманню злочинця. Поліцейські, оперативники, слідчі, військові та небайдужі громадяни відправилися на пошуки вбивці. Його шукали майже увесь день, але результати нічого не дали. Сотні перевірених чоловіків, магазини, бари, лісосмуги – результатів нуль і ніякої зачіпки. Тож вирішили влаштувати засідку біля його будинку, адже злочинець повертається на місце скоєння злочину.

– Чуєш, Толя, а може він не прийде? – запитав Сашко колегу.

– Прийде. Вони завжди повертаються, – відповів пошепки оперативник, – Бач, довго чекати й не довелося. Ось, присунув, гад.

О другій ночі власник будинку повернувся додому, хотів зібрати трохи речей та поїхати з міста поки все не стихне.

– Стій! Бо за спробу втечі, буде застосовано вогнепальну зброю, – вибігши з кущів  голосив Толя, розмахуючи пістолетом, але вбивцю це геть не лякало, тому він мерщій зібрався бігти, поліцейські за ним. – Стій, скотино, бо вб’ю.

Почувся постріл. Один. Другий. Третій. То був Сашко. Він стріляв… Стріляв у темряву. Через квартал поліцейські наздогнали вбивцю та одягли на нього кайданки. Потім підтягнулися інші.

– Давай грузи цю свиноту в машину, – горланив експерт складаючи різні деталі для експертизи в чемодан, – у відділку розберетеся з ним, а ми оглянемо ще будинок.

Сашка завели у кабінет четверо поліцейських. Толя зачинив двері на ключ, грізно глянувши в бік затриманого.

– Ну що, свиното, поговоримо? – запитав оперативник вбивцю.

Сашко мовчав. Він лише дивився на поліцейських круглими чорними скляними очима. Вони були пусті. Настільки глибокі та пусті, що якщо в середину них кинути якийсь важкий металевий предмет, то ніколи не почуєш, як він там приземлиться.

Оперативник не стримався та вдарив підозрюваного у живіт, потім ще раз і ще. Чоловік упав на підлогу. До опера приєднався молодий слідчий – Сашко. Він бив його стільки сил вистачало. Бив боляче… Ногами. Лише тиждень потому, Сашко купив собі нові туфлі у місцевому модному бутіку за дві з половиною тисячі гривень, другий раз одягнув на роботу і все, порвав. Він бив тезку так, що спереду взуття було схоже ніби він пошкрябав його металевою щіткою, а з лівого боку, геть відклеїлася підошва. Потім поліцейські намочили водою декілька ганчірок та постелили їх на підлогу.

– Роздягайся і лягай, – крикнув опер до вбивці, показуючи вказівним пальцем на ганчірки, – Я щось не зрозуміле сказав? Швидко, повністю роздягнувся і ліг.

Сашко, валяючись на підлозі, ледь стягував з себе порваний светр, штани та білизну, ліг на мокрі ганчірки. Далі поліцейські прив’язали два дроти до його ніг, інші кінці яких впихали в розетку на декілька секунд, потім прив’язали їх до рук і знову в розетку. Сашко кричав від болю так, що його рев було чути за два квартали від міськвідділу поліції.

Поки оперативник та слідчий ще з двома поліцейськими лупцювали та катували Сашка, намагаючись вибити з нього покази, експерт з іншим складом слідчо-оперативної групи оглядали ще раз гараж та будинок вбивці.

Один із поліцейських, під час обшуку знайшов біля тумби, на якій стояв телевізор – чорний рюкзак. Він взяв його та висипав весь вміст на підлогу. У заплічнику вбивці були чорні та червоні нитки, шило, кухонний ніж, фонарик, дві засмальцьованих ганчірки у краплях крові, голки замотані в шматок газети, ручку, блокнот та різне лахміття. Відкривши блокнот поліцейський жахнувся. На першій сторінці записника були кров’ю написані цифри «2066», на наступній – «5», далі йшли записи написані синьою ручкою – список імен: «Надя, Сашко, Назар, Вітя», а на четвертій – вбивця написав свої дані – Григорчук Олександр Григорович. Серед списку імен – перше було закреслене.

– Гляньте що я знайшов, – переглядаючи сторінки записника, говорив слідчий, – Він що, сатанист якийсь? Тут цифри, дати, списки, імена. То він мав намір і ще когось убити, а дівчинка була лише першою його жертвою, – продовжував, – Кошмар якийсь.

На інших сторінках блокноту Сашко детально розписав як саме має вбити своїх жертв. Хрещениці Надійці він повинен був нанести удар ножем по шиї, ще одному хрещенику Сашку – відрізати голову, синів повісити. Після чого трупи всіх жертв розчленувати…. З настанням 2066-го року Сашко повинен був вбити себе  – порізати вени, такою була ціна за угоду.

Сашка запроторили до камери. Він спочатку сидів і мовчав. Лише іноді злощасно посміхався. Потім почав нерозбірливо щось бубніти собі під ніс, обпершись головою об стіну та грюкаючи в неї кулаком.

– Думаєте, ви вб’єте мене? Ні. Це я повбиваю вас. Я. Ви не зможете зламати мене. Бо я незламний. У мене є сила, – бубнів собі під ніс Сашко. – Я підписав угоду зі своїм господарем, він врятує мене від вас. Вряту-у-у-є. Вряту-у-у-у-у-є, – продовжував хриплим голосом говорити вбивця.

Наступного дня під натиском поліцейських, які знову лупцювали і лупцювали його, вбивця почав говорити. Сашко лежав у камері на сирій підлозі у власних фекаліях та сциклинні. Він кашляв кров’ю та хрипів, а пальці його рук після попереднього допиту були схожі на прострочені, ще місяць тому, сардельки. Один із інспекторів наступив Сашкові на руку.

– Ну що, тварино, поговоримо? Тобі все одно не вижити. Ти жити не будеш, розумієш. Це все. Кінець твого гнилого життя, – кричав до Сашка поліцейський, а іншою ногою бив його по ребрах.

– Так, я вбив її. Вбив. А ви мені завадили. Завадили довести справу до кінця. Убити інших, – харкаючи кров’ю, в сльозах і соплях, які текли по обличчю, стогнучи від болю, говорив Сашко, продовжуючи, – Її вбивство я запланував давно, але ніяк не наважувався. Ніяк не наважувався привести план в дію. Запросив її батьків до себе в гості. Я знав, що вони візьмуть Надійку з собою, адже вона любила мене. Я завжди приносив їй її улюблені зефірки в шоколаді. Потім, коли перехилили пару чарок горілки, покликав малу покататися на великах, а кумам сказав, що ми за пару хвилин повернемося. Коли вийшли на двір, Надя почала бігти до велика, а я схопив її за руку, аби не втекла. Вона глянула мені в очі, а я, витягнувши з кишені ніж, наніс їй удар по шиї. Мала впала на землю, у неї на очах були сльози, але мене це не бентежило. Вона намагалась кричати, після чого я закрив їй рукою рот та потягнув за волосся до гаража. Потім я ще раз ножем пройшовся по її шиї. Вона захрипіла і все.  Далі я затягнув її тіло в гараж, а сам пішов до будинку, де сиділи її батьки. Вони мене запитали, чому у мене руки по лікті в крові та одяг. Я сказав, що вбив нутрію. Потім взяв на кухні сміттєві пакети та пішов на вулицю. Там я порізав на куски Надю, аби легше і непомітно було винести її тіло на смітник. В один пакет я запхав ноги, в інший – голову та руки, а в третій – тіло. Потім я пішов до сусіда, помив руки і подався до школи, аби там, на стадіоні, пересидіти, а у вечері прийти та винести тіло на смітник.

Сашкові потрібні були кошти. Він марив ними. Адже зовсім нещодавно в нього було все – друзі, сім’я і грошей було вдосталь, а зараз немає нічого. Тому Сашко підписав договір з Сатаною до 2066 року. За п’ять життів для Сатани, він забажав вісім мільйонів доларів. На ці кошти Сашко планував придбати двоповерховий будинок, автомобіль, відкрити бізнес  та завести «нову» сім’ю. До цього часу він зобов’язався вбити своїх хрещеників Надійку і Сашка та двох своїх дітей – Назара і Вітю, а з настанням 2066-го року – себе. Кого саме вбивати, Олександр вибрав сам. Спочатку він написав детальний план, де чітко прописав правила, де, як і кого він має позбавити життя. Надійка була першою. Вона була єдиною дівчинкою у «сатанинському» злощасному списку. Саме з неї мав вступити в дію «План – 2066». І вступив…

Через декілька днів районний суд міста розпочав судове засідання аби обрати запобіжний захід підозрюваному у вбивстві Надійки. Проте суд було призупинено, адже сторона захисту заявила про відвід судді, типу вона не задовольнила клопотання захисту про слухання засідання в закритому режимі. За правилами процесуального кодексу заявлений відвід підлягає автоматичному розподілу і розглядом справи іншим суддею, якого визначить автоматизована система документообігу суду. У справі була оголошена перерва до вирішення заяви про відвід. Сашка доставили із зали суду до СІЗО.

Незабаром, не дочекавшись суду, під час вечірнього обходу у СІЗО о 18 годині 45 хвилин Олександр Григорчук був знайдений нерухомим у своїй камері. Він сидів за столом, обпершись головою на руки та не рухався. Інспектор викликав медика, а той, у свою чергу, швидку допомогу. Реанімаційні заходи ніякого результату не дали. О 19 годині 10 хвилин лікарі швидкої констатували смерть Григорчука. Тіло забрали на судову-медичну експертизу для проведення розтину та встановлення остаточного діагнозу смерті, де пізніше лікар написав, що Сашко помер від  гострої ішемічної серцевої недостатності.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *