Софія СКРИПНІК. Аделаїда

На вокзалі мені полегшало. Юрми людей, що сновигали в усіх напрямках, відволікали мене від тяжких роздумів. Коли я підійшов до платформи, у моїй голові панувала заспокійлива пустка. Я вдивлявся в імлу, з якої невдовзі мав з’явитися потяг.

Через деякий час мені здалося, що імла погустішала. Почувся приглушений гудок, і я почав розрізняти силует чорного паровозу, який тягнув за собою кілька акуратних вагонів. Весь потяг здавався іграшковим. Моєї англійської вистачило, щоб зі слів інших пасажирів зрозуміти, що потяг збудовано роках в тридцятих минулого століття, а запустили його на честь якоїсь річниці.

Паровоз видав ще один гудок, цього разу пронизливий, і потяг зупинився. Коли я зайшов усередину, то на якийсь час навіть забув, куди і для чого я їду. Я швидко знайшов своє купе, з насолодою вмостився на м’якому шкіряному сидінні кольору бургунді і відкрив маленькі картаті шторки. Над віконцем я побачив табличку, на якій готичними літерами було вирізьблено: «Amor vincit omnia”. Я загуглив цю фразу. Виявилося, що вона означала «Кохання перемагає усе». Цікавий вибір девізу для купе потягу.

Зайшов провідник. Він повідомив, що я буду їхати сам. Подавши мені стакан із чаєм, він вийшов і безшумно замкнув за собою двері. Я зробив кілька ковточків гарячого напою і поставив стакан на стіл. Потяг здригнувся і почав поволі рухатися. Цієї ж хвилі мене знов огорнуло млосне відчуття…

…Телеграма була лаконічною: «Adelaide passed away. Funeral tomorrow». Я спочатку не зрозумів, до чого там було слово funeral, тобто погребіння. Запитав у клерка, чи «passed away» означало «поїхала». Він похитав головою і вимовив одне-єдине слово: «died». Це слово я знав…

…Спати не хотілося. Я замотався у плід і замислився. Мірний стукіт коліс поступово ввів мене в дивний стан. Я не спав, але перед моїми напівприкритими очима проходили яскраві картини минулого. Потяги, якими ми з братом їздили з батьками у дитинстві. Тоді, як і тепер нас розрізняли не одразу: Павло і я – близнюки.

Мені здавалося, що тоді колеса стукотіли так само затишно. Я й досі часто їжджу потягами, але завжди сам. Я взагалі живу один. Батьків не стало, коли нам з братом було по 20. Коли ми з ним навчались в Києві, то разом знімали квартиру. Потім Павлик виграв грант на студії в Лондоні. Після його від’їзду ми зрідка бачили один одного.

Я закінчив університет, зайнявся бізнесом, став бувати за кордоном. Був на першім братовим весіллі. Він одружився з українкою, яка теж навчалася у Лондоні. Марійка була маленькою, повнуватою білявкою. Вона одразу мені сподобалась. Я пам’ятаю її чистий, кришталевий сміх, коли вони кілька разів сплутала мене з Павликом. Я бачив їхнього синочка Сашка іще немовлям…

Я ковтнув чай, але він виявився неприємно прохолодним. За вікном тягнулися засніжені поля, що виблискували під оманливим місячним світлом…

…Кілька років тому Марійка тихо захворіла і тихо померла. На її погребіння я не зміг приїхати – був у відрядженні в Азії. Я дуже здивувався, коли через півроку після смерті Марійки я отримав від брата коротке повідомлення про те, що він невдовзі одружиться вдруге.

Десь через рік після братового весілля я приїхав у гості до молодих. Вони мешкали у старовинному родинному домі Аделаїди – другої дружини брата. Тоді ж я побачив її вперше і, як тепер виявилося, востаннє. Я пам’ятав її бліде обличчя з класичними рисами, чорне волосся у строгій зачісці і, головне, її очі – великі, шалені, чорні, вони були настільки темними, що не можна було побачити в них зіниць. Мені здалось тоді, що в тих очах палала пристрасть і ще – якась невимовна туга.

Павлик виглядав змученим. Він пояснював це тим, що у нього велика практика – він влаштувався сільськім лікарем. Я не розумів цього, адже він був найкращим студентом університету і улюбленцем кількох відомих професорів, які були впевнені у його майбутній блискучій кар’єрі.

Сашкові було тоді років із тринадцять. Тепер йому мало бути шістнадцять. Цікаво, чи він і досі ненавидить свою мачуху? Я здригнувся і подумки виправив себе: «ненавидів».

І ось тепер я покинув усі свої справи у Лондоні і їхав на північ для того, щоб іще раз побачити те бліде обличчя, але цього разу в моторошному обрамленні труни. Я подумки перебирав усі слова, які міг сказати їй колись. Чи щось би змінилося тоді від тих слів? Не знаю. Але тепер, коли Аделаїда була в обіймах самої Смерті, ніякі слова не могли вже нічого змінити.

Потяг прибув на потрібну мені станцію приблизно о восьмій ранку. Я зійшов на платформу. Провідник подав мені мою валізу і зачинив двері. Потяг поїхав далі. Мені в обличчя дмухнув колючий північний вітер. Я запахнув свій плащ щільніше і зайшов до дерев’яного будиночку станції.

Всередині було порожньо. Дощата підлога рипіла під ногами. Навпроти вхідних дверей були інші двері. Я пам’ятав, що треба вийти через них, щоб потрапити на сільський шлях. На лівій стіні я помітив велике дзеркало, з якого на мене дивився допитливими синіми очима чоловік із м’ятим, відлежаним обличчям, скуйовдженим темним волоссям, весь у чорному, як гайворон. Я провів рукою по волоссю і моє віддзеркалення повторило цей рух.

Мені почулося рипіння підлоги. У дзеркалі я встиг помітити другу постать. Це була висока жінка в чорному. На її блідому обличчі горіли великі, темні очі. Ні, не може бути.

Я озирнувся, але в приміщенні було так само пусто, як і раніше. Віддзеркалення жінки теж щезло. Я приписав цей випадок своїм нервам і недосипанню. Я вийшов на сільську дорогу і попрямував по підмерзлій землі з рештками снігу до низки домів, які виглядали з-за голих дерев.

За якихось хвилин двадцять я опинився у невеличкому селищі. Братів будинок я знайшов швидко. Він здався мені ще вищим і похмурішим, ніж у мій перший візит. Я постукав у двері раз, другий, але зсередини не долітало ані звуку. Я пройшовся безлюдною вуличкою, не знаючи, що мені робити.

Здалека мені почувся православний спів. Я пішов у напрямку звуків і невдовзі зрозумів, що вони вилітали з-за дверей готичної будівлі з сірого каменю в кінці вулиці. Коли я підійшов ближче, то відчув сильний, п’янкий запах ладану з-за важких, дерев’яних дверей, які то розчинялись навстіж, то причинялись від сильного вітру. Провагавшись якусь мить, я зайшов всередину.

Приміщення виглядало як одна велика зала. Зліва і справа стояли ряди довгих лавок. У першому ряду я помітив кількох людей. Вони дивилися на закриту труну з темного дерева, що стояла на підвищенні в глибині зали.

Я тільки-но зрозумів, що це була католицька церква, як знову почув вже знайомий мені спів і побачив високого, бородатого батюшку в православному облаченні. Він ходив навколо труни і кадив, співаючи густим баритоном і покашлюючи.

Я присів на лавку у другому ряду, за сивоголовим чоловіком. Він озирнувся на мене, і тільки тоді я зрозумів, що то був мій брат. Коли він встиг посивіти? Деякий час Павло вдивлявся в моє обличчя дивним, застиглим поглядом, потім відвернувся, ніби не впізнавши мене.

Коло брата я побачив молодого, худорлявого і вочевидь високого парубка. Мабуть це був Сашко. Він сидів, майже не рухаючись. Мені здалося, що уся його постать була втіленням горя.

Поки йшла та дивна служба, я замислився. Я пам’ятав, що родина Аделаїди була католицькою. Чому тоді відспівування відбувалося за православним обрядом? І де її рідні? Павло розповідав мені, що вони розпорошені по світу, але чому він не повідомив їм про смерть Аделаїди? А якщо повідомив, то чому ніхто не зголосився?

Тим часом служба завершилась. Батюшка промовив кілька слів до Павла і пішов. Четверо хлопців кремезного вигляду підняли труну і понесли її до дверей. Павло із Сашком пішли за труною, а я за ними. І ось тоді сталося те, про що я й досі намагаюся забути.

Спочатку я не зрозумів, звідки долітають ті звуки – якесь ніби шурхотіння. Такі відразливі звуки бувають, коли шкрябають нігтями по склу.

Хлопці, які несли труну, перезирнулися, ніби теж почули ті звуки. Павло зупинився і схопився за серце. Моє серце теж почало калатати, бо врешті-решт я зрозумів, що ті кляті звуки лунали з труни.

На якусь мить шурхотіння зупинилося, потім почалося знову, цього разу гучніше. До нього долучилося притишене скиглення – моторошне, потойбічне, безнадійне.

Біля дверей один з хлопців оступився і ледь не впав. Труна накренилася вліво. Усе це відбулося за кілька секунд, але мені здалося тоді, що час сповільнився. Я мимоволі примружив очі, але не міг відвести погляду від того, що відбувалося.

Кришка труни здригнулася, поповзла і з глухим стуком впала додолу. Тієї ж миті зсередини виплигнув малий, чорний песик і почав бігати коло хлопців зі скигленням і завиванням. Його кудлата шерсть була сплутана, темні оченятка горіли диким вогнем. Песик вибіг на вулицю і щез наче привид.

Хлопці опустили труну на підлогу коло дверей. Вони зазирнули всередину і почали  пошепки про щось сперечатися. Вигляд вони мали спантеличений. Я відчув гостру цікавість, яка межувала з жахом, тож підійшов до них і зазирнув до труни.

Там  лежала молода жінка у білій сукні. Вона була подібна до гарненької воскової ляльки. Невисока, повнувата, з довгим білявим волоссям. На мить мені здалося, що я побачив Марійку, але я швидко відігнав від себе цю дивну думку. Її місце заступила інша: це була не Аделаїда. То де ж вона і що з нею сталося? І хто ця дівчина, що зайняла її місце?

Я відчув якийсь рух за спиною і коли озирнувся, то побачив брата, який стояв, держачись лівою рукою за серце, а правою – за спинку лавки. Він був неприродно блідий. Сашко вдивлявся в обличчя батька з острахом і ніби провиною в очах. Павло хитнувся вбік і впав на лавку. Він вочевидь знепритомнів.

Я розгубився. Сашко промовив:

– У батька хворе серце. Йому треба полежати.

Павло опритомнів і сказав пошепки:

– Додому…

Коли ми із Сашком віднесли його додому і поклали на ліжко, я запропонував:

– Я викличу лікаря.

Сашко похитав головою і відповів:

– Тато – то єдиний лікар у цьому селі.

Павло відкрив очі й озвався:

– Не треба… Нічого не треба. Сашко, мені треба порозмовляти із братом.

Хлопець уважно глянув на мене і пішов. Я присів на край ліжка.

– Вибач мені, Петре…

Павло міцно зжав мою долоню, а я стиснув його прохолодну руку у відповідь.

– Мені вже недовго жити, тож я маю усе тобі розповісти. Ти питаєш себе, хто та дівчина в труні, так?

Він випустив мою руку. Його погляд застиг на стелі.

– Це покоївка дружини, Христинка. Вона працювала у нас майже рік. Кілька днів тому вона вчинила самогубство.

Останні кілька слів він вимовив майже пошепки. На його очах блиснули сльози.

– Христинка була дуже милою, сумлінною дівчинкою. Сиротою. Знаєш, ми з дружиною давно вже стали чужими людьми. Тож коли Христинка… коли її не стало, то Аделаїда запропонувала мені диявольський план. Вона намовила мене засвідчити смерть дівчини, але так, ніби померла – це сама Аделаїда, а Христинка кудись поїхала.

Брат поволі витер очі.

– Аделаїда сказала, що таким чином вона звільнить мене від своєї присутності, і тоді і я, і вона зможемо почати нове життя, але нарізно. Не знаю, чому, але я погодився.

Він знову почав мурмотіти, і я нахилився до нього, щоб краще чути.

– Потім той клятий песик почав вити… Він належав Христинці. Намагався знайти свою господиню. Але марно. Тоді Аделаїда приспала тваринку і запропонувала покласти її до труни. Я погоджувався з усім, що казала та жінка. Та мабуть снодійного виявилося недостатньо, і песик прокинувся.

Я здригнувся, згадавши те, що відбулося у церкві.

А тепер іди, будь ласка. Мені треба побути на самоті… перед Господом.

Останні два слова я ледь почув. Я встав і мовчки вийшов з кімнати.

Я ходив по нетоплених коридорах, не думаючи ні про що, потім зайшов до великої вітальні. У каміні палав привітний, червоний вогонь. Я підтягнув важке крісло ближче до вогню і сів. Мені не хотілося включати світло, тому я запалив свічку і поставив її на столик справа від себе.

Я вдивлявся в полум’я в каміні і думав про те, яким дивним буває життя. Думав про молоду дівчину з білявим волоссям і гарним, ляльковим обличчям. Ця дівчина чомусь вирішила піти з життя. Думав я й про іншу білявку, Марійку, яка могла бути старшою сестрою тієї першої – вони були дуже схожими одна на одну. Ще я думав про брата, який, як мені здалося, вважав, що кохає Христину, але завжди кохав одну лише Марійку. Проте найбільше я думав про ту шалену, чорнооку жінку, яка виявилася живою. Мені хотілося знати, де вона тепер і що вона робить…

Я відчув, як по моєму обличчю пробіг крижаний, могильний вітерець. Вікна були зачинені, але моя маленька свічка все-таки згасла. У ту саму мить моє серце завмерло на якусь долю секунди, і я усвідомив, що брата не стало.

Весь наступний день злився в єдину аморфну масу допитів, підготовки до ще одного погребіння, цього разу подвійного, і нескінченних паперів, які треба було підписувати. Я склав свідчення, в якому передав братові передсмертні слова про самогубство Христини та від’їзд Аделаїди. Увечері того дня, коли ми із Сашком нарешті лишилися вдома самі, ні мені, ні йому не хотілося розмовляти. Ми побажали один одному на добраніч і розійшлися по кімнатах.

Іще кілька днів проминули швидко. Я перебував у якомусь отупінні. Нічого не хотілося робити. Навіть думати. Ми із Сашком вирішили поїхати до Лондону одразу після погребіння, щоб трохи відпочити і потім на свіжу голову поміркувати над його майбутнім. Сашко був мовчазним увесь цей час, і я приписував його мовчання шоку від смерті батька.

Сонячним недільним ранком відбулося подвійне погребіння. Я відзначив про себе, що за цей неповний тиждень Сашко замкнувся в собі. Погляд його почервонілих очей став схожим до застиглого погляду Павла у церкві. Він виглядав як людина, яку щось гризло зсередини, але я й гадки не мав, що то було.

Після обряду ми зайшли додому, забрали валізи і пішли до станції. Пташки співали вже зовсім по-весняному. Було легко дихати чистим, запашним повітрям, і все, що трапилося за цей час, здавалося нічним кошмаром, який поволі танув під теплим сонячним світлом.

Раптом Сашко зупинився і сказав:

– Батько збрехав тобі.

Я теж зупинився. Сашко вів далі:

– Насправді Христина не чинила самогубства. Батько збрехав, бо він хотів захистити мене.

Я поставив валізи на землю і подивився хлопцеві просто в очі. Щось в них підказувало мені, що він казав правду.

– Чи я правильно тебе зрозумів? Якщо Христина не покінчила з собою, а Павло намагався тебе захистити… Ти хочеш сказати, що Христину було вбито?

Я помовчав і обережно додав:

– І що це зробив ти?

Сашко мотнув головою.

– Так, Христину було вбито. Але це зробив не я.

Якесь дивне передчуття охопило мене. Так, ніби я знав, що хлопець скаже далі.

– Того вечора я допізна гуляв. Падав сніг. Я дуже люблю гуляти в таку погоду. Коли вирішив повернутися додому, то на вулицях вже нікого не було. Ніколи не забуду, як дивився на сніжинки, що поволі падали, виблискуючи в світлі ліхтаря коло нашого будинку.

Сашко примружився і вів далі:

– Потім я почув, як двері відчиняються. На порозі з’явилася Христина. Вона була у домашній сукні, з почервонілими щоками. Вона вимовила: «Я не можу цього слухати. Я не хочу це чути». Повернулася спиною до дверей, зробила кілька кроків уперед по тріскучому снігу. Я сховався за дерево. Аж раптом на вулицю вискочила Аделаїда…

Я помітив, як здригнувся його голос, коли він вимовив це ім’я.

– Вона схопила дівчину за шию і почала душити її. Я бачив, як повітря парою вилітало з рота Христини. Але недовго…

Хлопець заплющив очі, наче хотів забути те, про що він мені розповідав. Я вимовив через силу:

– Але чому?

Сашко відкрив очі.

– Чому вона це зробила? Тому, що ненавиділа Христину. Вона ненавиділа, а батько кохав ту бідну дівчину. Справді кохав. Я теж кохав, але не Христину, а оту… відьму кляту. Тому погодився допомогти їй. Ми підвісили тіло Христини у вітальні… Аделаїда пообіцяла мені, що коли щезне з нашого життя, то за деякий час пришле мені звістку, щоб я зміг її знайти. І тоді ми змогли б жити з нею разом, як чоловік і дружина.

– Отже батько не знав, що Аделаїда вбила Христину?

– Не знав. Я підслухав, як Аделаїда сказала йому, що нібито це я вбив Христинку, бо любив її, а вона не відповідала мені взаємністю. Аделаїда кричала на батька, казала йому, що піде до поліції і розповість там про все. Тому він погодився на її умови: зробити вигляд, ніби померла не Христина, а сама Аделаїда, і тоді та відьма зможе поїхати від батька. Адже вона була католичкою, а розлучення в них заборонені. «Все одно ти мене не кохаєш, я це бачу!» – це її слова.

Я був приголомшений зізнанням хлопця. Отже, Аделаїда жива, і вона – вбивця. Холоднокровна, жорстока жінка без серця.

Сашко промовив:

– Я зненавидів її, коли побачив, як страждає батько.

Він зжав кулаки, потім його руки поволі розжались.

– А тепер, коли його не стало, мені чомусь байдуже, чи вона жива навіть.

Ми мовчки взяли валізи і пішли до станції. Чекали на потяг, не озиваючись один до одного, кожен занурений у свої роздуми. Потяг надійшов пізно ввечері – той самий іграшковий потяг, яким я менше тижня тому їхав з Лондону.

У купе Сашко муркнув мені: «На добраніч», повернувся обличчям до стіни і забувся важким сном.

Я довго не міг заснути в ту ніч. Вдивляючись в обриси чорних дерев і пустих полів за вікном, я марив про жінку, яку бачив у дзеркалі на станції, і мені здавалося, що то була Аделаїда. Мені хотілося бачити її, чути її грудний, соковитий голос, торкатися її білих рук. Я був готовий пробачити їй смерть брата і безневинної дівчини, спаплюжене життя племінника…

Над віконцем я помітив той самий напис: «Amor vincit omnia». Тепер він здавався мені насмішкою самої Фортуни, іншим ім’ям якої могло бути Аделаїда.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *