Світлана ПОНОМАРЕНКО. Життя чи подорож?

Кінець зими. Гостро відчувається брак сонця, тепла. Через це постійно псується настрій. Щось потрібно було міняти. Терміново! Де ми шукаємо нових вражень? Вірно, на сайтах туристичних фірм. 

Я знайшла таку собі фірму із дивною назвою «Життя чи подорож?». Що це – маркетинговий підхід чи просто фігура мови? Пошукала відгуки. Небагато, але також якісь дивні. Чітких вражень від подорожі немає. Емоційно обережні, невеликі за змістом. Після них виникло ще більше питань.

Набралася духу, зателефонувала сама. Знову несподіванка. Я розраховувала на приємний голос менеджера, а почула нудний запис автовідповідача. Прокрутивши повідомлення кілька разів, я нарешті могла скласти попереднє враження від почутого. Виходило, що фірма формує певну кількість абсолютно незнайомих людей в одну компанію, яка до останньої миті не має жодної інформації ні про її склад, ні про місце подорожі, ні, так би мовити, «культурну програму». Ранжування учасників туру відбувається автоматично комп’ютером. Умова фірми – до поїздки не можна записатися ні сім’єю, ні парам. Як подумати добре, то щось у цій пропозиції фірми було «не так». Але вся річ у тім, що  прийнявши рішення йти до змін, ти таки підеш і ніщо тебе не зупинить. Хоча, звісно, жалкувати буде про що.

У цьому місті потрібно сказати пару слів про себе: жінка 35-років, розлучена, проживаю із донькою, працюю бухгалтером у невеликій фірмі. Маю коханця для тіла та декілька коліжанок для душі. Екстраверт.

Нікому не сказавши про це миттєве рішення, я беру двотижневу відпустку на роботі. Надсилаю заявку на той тур, при цьому борюсь із застереженнями внутрішнього голосу. В ту ніч сон мій був переривчастий, снилось старе помешкання з павуками та тінями химерних істот.

Відповідь надійшла на поштову скриньку на другий день. Лист починався звичайними  словами подяки та обіцянками по незабутні враження, але потім йшла інструкція потрібних дій замовника. Із кожним пунктом я все більше дивувалась та почала нервувати. Із речей можна тільки взяти закордонний паспорт і окуляри, якщо ви слабкі на зір. Як я. Вдягтись по погоді. Окуляри на ніс. І все! Ніяких смартфонів, ручного багажу, навіть годинника не можна брати із собою. Потрібно завтра прибути в аеропорт Дніпра о 5 годині ранку, там чекати людину із подальшими інструкціями. Орієнтуватись на кульгаючого старця із червоною папкою.

Про що я тільки думала? Адреналін вже підвищився в крові, і це ще поїздка не почалася!

Потрібно була зібратись із думками та налагодити життя домашніх. Доньку із кішкою потрібно відвезти до матері, квіти полити, холодильник відімкнути. Була ще одна особливість цього туру – там не було вказано його тривалість. В інструкції зазначалось про залежність повернення замовника додому від його власних зусиль! Але не про рабство же мова йде! До речі, життя замовника страхувала фірма сама, але поліс залишала у себе в офісі.

Вирішивши домашні справи, залишок ночі провела у перегляданні фільмів. Думки відганяла, пила каву.

Ранком була в аеропорті на місці. Щось не було схоже, що він взагалі працює. Двері зачинені, йде дощ із снігом, тиша. Як завжди буває, запізно подумала, що таксі не варто було відпускати. Залишилась одна. Раптово якийсь стогін долинув з боку місця для паркування машин.

Там можна було розгледіти кілька ледь помітних авто під шаром снігу. Ніхто не рухався, але стогін повторився. «До дідька все! Нічого собі поїздочка розпочалась!», пробурмотіла я, ще й вилаялась через відсутність будь якого зв’язку. В мене не було навіть змоги викликати таксі чи поліцію залежно від подій, що розвернуться. А що вони вже розвертаються, я не мала сумніву.

Людський обов’язок допомагати іншим, якщо вони потребують цього. Тому я рушила на звук, тримаючись за серце. Що там я побачу? Чи варто це бачити? Не було з ким порадитись, крім себе. Окуляри своє пряме призначення не виконували через дощ, а тому лише частково захищали очі від вологи. Рухалась я обережно, молилась і просила подумки допомоги. Поза першою машиною хтось лежав. Тихо-тихо, беззвучно, долі лицем. Тут я відчула, що і мені не завадила б допомога. Пульс прискорився, стало важко дихати. Але в мене була надія, що ще може бути потрібна моя допомога. Тому я змусила себе нахилитися та перевірити дихання та серцебиття. Для цього потрібно було людину перевернути. Помітно було якийсь предмет, що лежав в неї на спині. Не вірячи собі, та заперечуючи побачене, переді мною, безсумнівно, лежала червона папка. 

Іі я відкинула, доторкнулась до одягу людини, тихенько струснула. Ніякого руху чи звуку у відповідь не сталось. Волосся людини обліпило її обличчя, тому я пробувала трохи його відкинути. Але під пальцями я не відчула звичної поверхні черепа. Волосся прикривало якусь безформну масу.

«Ось воно, лихо, почалось…», – крутилось в моїй голові. За відчуттям, вже було о пів на шосту, бо потроху небо стало світлішати. То можна спробувати щось розгледіти навкруги.

Я була одна та раптом почула жахливе хихотіння. Після чого все закрутилось перед очима та я поринула в темряву. Скільки часу минуло, неясно. Втрачати свідомість неприємно. Я отямилась від того, що хтось боляче мене тягне за одну руку. А поряд волочать, мабуть, ту мертву людину. Дощ не вщухав, сніг став вже багнюкою. Кричати я могла тільки внутрішньо.

Все здавалося  дурним сновидінням або химерним сценарієм жахів. Але ніякими мандрами, окрім у буцегарню чи на кладовище тут не пахло.

«Дебет з кредитом не зійшлись!», – промайнула дурна думка в моїй голові. Перед очима, скрізь мокрі окуляри, я побачила машину із причепом. Мене залишили коло неї в спокої, я змогла підвестись. Але знову нікого поряд не було!

Що люди роблять в такій ситуації? Звідки можна знати відповідь, коли в тебе є машина, але ти не вмієш водити. Також є труп… Не має телефону, щоб отримати хоча б якусь допомогу!   І, чорт забирай, де тепер та червона папка?!

Смикнула двері машини, вони відчинились. Я нахилилась, перевірити, чи є ключі. Так, вони були на місці. Тут я згадала, що уві сні я кілька разів керувала авто. Можна тільки уявити, в якому я була відчаї, що поклалася на власні сновидіння щодо керування машиною.

«Це – пастка!», – промайнуло в голові. А що ще можна було зробити в тій ситуації? Навкруги нікого, тільки чорна тінь аеропорту та сірий дощовий ранок. Перспектива розбитися на цій машині мене лякала менше, ніж залишитися наодинці з мертвяком, повністю обліпленим багнюкою та кров’ю.

Тож я з п’ятої спроби таки рушила з місця. В мене не було чіткого плану, головне, втекти якнайдалі від цього місця. Згодом з Дніпра вже не так далеко до дому.

Рушати слід до найближчої зупинки громадського транспорту. Вони повинні вже почати ходити. Тоді дістатись до залізничного вокзалу і на електричці дістатись домівки.

Такий був план в загальних рисах. Та десь у глибині свідомості мене гризло відчуття небезпеки. Воно потроху зростало, наповнюючи мене смутком та збентеженістю. Я перестала придивлятись на дорогу, віддалась цьому почуттю і раптом відчула болючий дотик леза на шиї. Кермо вислизнуло в мене з рук, машина виїхала на зустрічну смугу та зіштовхнулася із вантажівкою. Все. Темрява. Нарешті спокій.

Через день на шпальтах місцевих газет було розміщено повідомлення про чергове ДТП із людськими жертвами.

Через тиждень на сайті туристичної фірми «Життя чи подорож?» з’явився новий відгук про здійснену подорож від жінки-бухгалтера.

Наразі ця фірма пропонує нові тури із знижкою до Міжнародного жіночого свята.

То як, життя оберете чи подорож?

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *