Тетяна КУЦЬ. Холод нищить квіти

Подивися на мене! Самотню фігуру, що сидить на лавці біля твого підїзду, нашого під’їзду. Подобається це плаття, жовтеньке, таке ж саме сонячне як і твоя посмішка? Повернися ж! І чому людську увагу так привертають ці скарлатові троянди, га? Навіть ти зараз витріщаєшся на них, хоча раніше постійно топтав їх.

А пам’ятаєш, як я вперше тобі подарувала троянду? Ти її вставив поміж цеглин цього будинку, де познайомив зі своїми батьками. Троянди не ростуть в гнилих стінах, без води,  ґрунту і належного догляду. Чому ця розквітла, чому пустила корені, чому в′ється навколо твого балкону? Людина не може жити, якщо органи функціонують не так, якщо вирізати серце, проткнути її грудину сотнями мечів. Чомусь з квітами не так, чомусь вони легше адаптуються. 

А що тепер? Хіба тобі не до вподоби мій старий подарунок? Корчиш міну. Ну так, обгортка трішки невдало підібрана. Уся справа в моєму дівочому смаку, занадто вже люблю червоні троянди, а особливо, коли вони квітнуть скарлатними плямами біля твого під’їзду. Торкнися м′яких пелюсток, правда ж красиво! Ти ніколи не знав, але моє тіло виросло біля цього дому. Можливо тому, троянди чорні всередині.
Подивися на стіни рідного дому. Там немає однієї цеглини, вона впала поміж троянд.
Бачиш, он там між квітами, під твоїми вікнами? Це та перша цеглина валяється, лежить самотня. Не хвилюйся, я її вимажу білим мазутом і поверну на місце.

Прагматизм не терпить почуттів. Переступи сотні цеглин, розтопчи червоні клумби, сьогодні неділя, біжи в церкву. Я чую дзвони. Цеглина буде на місці, а троянди співатимуть в хорі. Слухай хорали і зводь очі догори. Ти хочеш побачити те, чого не можеш. Відчуй смак крові Христової і дозволь моїй троянді розквітнути.

Але ти не йдеш. Ваблять троянди? Чи результат власних старань?

Усі хочуть потрапити на небо, правда? Навіть такі як я, які не вірять у бога? Насправді сильно хотілося, допоки не зустріла тебе.

Ти виклював мої очі, вирвав губи, спустошив живіт. Забирав повітря і я задихалася. Світ втратив колір в одну забуту мить. Ти зробив усе сірим, окрім себе.

Пам’ятаєш, свої жарти, коли мій одяг був наскрізь мокрий, тіло тремтіло від вітру, і як ти мило балакав у слухавку? Хотів, щоб бігала до кінцевої інстанції, до гробової дошки? Можливо, тобі сподобається моя?
Ніколи не хотіла, щоб мої рештки розвіяли над морем, бо знала, одного разу ти прийдеш сам без зайвого дзвінка і нагадування.

Жити й знати, хто тебе вб′є. Запхне кілок в серце, розграбує душу, поставить розпеченим залізом тавро і розгодує цукерочками до ожиріння. Ти відчуваєш, як мої пусті очі пронизують твою голу душу. Твої щурі прорвали мою голову прагматизмом, думки стали скарлатовим маревом.

Не руйнуй мій новий світ! Але волосся занадто червоне. Біжи ним пальцями, допоки не відчуєш мої кроваві сльози. Маленька крапля обмила скроню і рушила далі, стікаючи все нижче й нижче. 

Змий тривогу зі свого симпатичного обличчя, тобі більше подобається гостра посмішка, сарказм та іронія. Чуєш дзвони? Нам пора в церкву. Обернися! Візьми мене за руку, проведи. Ми ніколи туди разом не ходили. Не стій! Обійми, я так близько, простягни руку! Дозволь стати твоїм туманом, котрий змушує сліпнути. Закривай очі часто, щоб пам’ятати мій сміх. Відвернися! Тебе впритул обіймає густий туман своїми потемнілими м′якими лапками, і ти нарешті полюбиш кішечок. Бачиш ці темно-сині плямки? Листя змінило колір. У густому тумані, у білому мазуті, під твоїми вікнами, мій останній подарунок – скарлатова троянда з синім листям і стеблами.

Не розумію, чому тобі не подобаються трупні плями.

Коли ти зірвав колючки з троянд, квіти зміг зламати крижаний вітер.

Знаєш, що буває з невдалими й непотрібними експериментами, які просто викидають крізь вікна, двері, крізь серця? Вони проростають там, де їх спаплюжують.

Я хотіла вирости в твоєму серці, але виросла тут, під твоїми вікнами. Розпростерлася широким сірим бетоном, охолоджена крижаним вітром, омита байдужістю, розмальована трупними плямами і нарешті побачена твоїми очима.

Казала ж, одного разу ти сам мене знайдеш і не зможеш відвести погляду від власного шедевру. Бачиш, там нижче серця поломані ребра, вивернені назовні колючими словами, наскрізь пробита грудна клітка ніколи невиконаними обіцянками. Кожна кісточка, кожен суглоб помічені болючим тавром.

Погладь мене по голові, вирви руде волосся, роздави мозок. Хіба не це ти відчував кожного разу торкаючись? Зроби це зараз. Повтори, мені це колись подобалося. Ну, давай, поки ще тримаєш поглядом. Я чую церковні дзвони. Підеш зі мною?

Розмалюй моєю кров′ю бетон, розмаж її по пальцях і нехай розквітнуть пелюстки на залишках волосся. Стань художником, відкинь прагматизм, побач квіти і розвій власний туман. Докінчи свій витвір, заверши мене: зламай дівчинку і вирости для себе квіточку.

Підписала лавочку твоїм іменем, направду маркер був тільки червоний, нічого? Тепер ніхто окрім нас сюди сісти не зможе.

Давай прийдемо до бога. Мені там буде тепло, там багато білого світла. Дощ посилюється. У тебе наскрізь мокра сорочка. Шедевр потоне десь у калюжі, дозволь це, дозволь це йому, як завжди дозволяв, коли йшов геть, не обертаючись, без жалю, кидаючи жарини попелу в очі, змушуючи сліпу, сліпнути ще більше. Квіткам ж подобається вода, правда? Чим більше, тим краще, повністю їх занурюючи.

Подаруєш мені одну троянду? Посади її біля чорного каменю з висіченими літерами і вподобаю собі те місце. Приходитимеш до мене в теплі дні, хоча б інколи? Троянда потребує догляду, інакше стане дикою. Могила поросте колючками і не вдасться пробратися не поранившись. Розумію твій здивований погляд. Звичайно, навіщо садити додатково троянди, коли настільки велика розпласталася під твоїми вікнами.
Відчуваєш запах мого тіла? Здається його оточили черв′яки. Обійми мене, тепер і я можу труїти собою. Нічого не допоможе.

Викинь геть пістолет. Чи можна так сильно побиватися через розтоптану клумбу? Тобі негарно з пістолетом у власній горлянці. Обернися, Андрію, я ж тут, сиджу біля твого дому і сидітиму вічно, допоки не розвалиться цегляний будинок. Не стріляй, давай разом підемо в церкву.

— Нарешті я можу тебе побачити.
— Не повіриш, як давно кличу.

І виросла ще одна квітка. Усі хочуть на небо, правда? Чорний туман обійняв нас обох, давай погуляємо під музику дзвонів.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *