Тетяна ТРОЇЦЬКА. Зірка Наві

Із циклу «СИСТЕМА СИРІУС»

Сьогодні місяць був іншого кольору. У своїй попелясто-жовтій круглості він набув токсичних фарб у частині, оберненій до Землі. Мірі не давала спокою природа плям його поверхні. Із усіх земних епох їй хотілося жити в тій, коли нічне світило ще було чистим, у сторіччі, коли ще не було Христа, у доісторичному небутті, без скрижалей і законів, коли хімія і фізика творилась лише природою і не було пояснень. Пряма взаємодія космосу та душі.

Цього вечора подорожі були завершені. Небо одягло ковдру ночі на свої ноги і сонце перестало дихати. Сузір’я Кассіопея припинило своє існування, біло-голуба зірка Наві згасла. Минулось вже близько семи років, як Міру кинули в її Рожеві озера. Коли у другому сторіччі Клавдій Птоломей включив сузір’я у свій фоліант «Альмагест» нарівні з 47 іншими сузір’ями, вона переродилася у енергії 55 тисяч сонць: рентгенівське випромінювання. В неї не було ані минулого, ані майбутнього. Існування зав’язане на нічній матерії.  

Вона не могла пояснити, чому, народжену за мільйони світових років від цієї понівеченої планети, її тягнуло до Землі. На небі не було падаючих зірок, значить, за нею не послали корабель. Вільна. На мільйони світових років відчужена від Спостерігачів Буття. Заховані за невідомими галактиками, вони вже бували на Землі. Пірамідальні споруди у пустелях, та останки на дні Атлантичного океану та нагорні монастирі Тибету видавали їхню колишню присутність. Затоплені, заховані, тепер вони навряд чи могли видати природу свого значення. У десятках здогадок та припущень були лише молекули правди, і Міра не планувала надавати їм цілісної форми. Цей пласт людства не заслуговував знань. Відцифровані, зомбовані, і деградуючі душі більшості не мали права на стародавні премудрості.

Міра більш не ділила народи за їхнім призначенням. Хворі нації, кожна по-своєму. Маючи широкі знання за плечима, вони так і не навчилися на своїх помилках, виборюючи химерні вигадані ними самими права. Сторіччя лозунгів. Сторіччя ідей (Кант, Гегель, Ніцше). Сторіччя живих богів і мертвих богів, кам’яних або невидимих. І сторіччя без богів.

Не одне покоління не прожило без війни. Чи у своїй старості, чи юності, чи у дитинстві вони взнавали її понівечене обличчя. Мірі було дивно, чому людське тіло так швидко звикало до космічної невагомості, і так довго звало до земної гравітації, що поневолі з’являлося питання: невже це їхня рідна планета?

Вона прийшла сюди знов задля трьох споруд. Піраміди Місяця, Сонця і Дракона. Навчена не відчувати, тут вона переживала незрозумілу їй самій емоційність. Сторіччя тому вона вже відвідувала Теотіуакан. Її тайно приводив сюди Науатль – жрець чотирьох вод. Він указав їй на скелети п’яти вовків (койотів), три скелета пуми чи ягуара та тринадцять скелетів орлів – символи військових союзів.

«Знайди свій ген», – наказав він їй.

«Чому? Я народжена не тут»

«Ти прийшла через Наві Дорогою Мертвих. Що ти використала – ікла, лапи чи крила?» – прогримів Науатль. – «Згадай!»

Стіни вкрилися зеленим сяйвом і з «захисного каменю» вийшли воїни.

«Ти повернешся до підземного храмового комплексу марсінських рідких озер, Науатль», – гнівно промовив Ксипілі. – «І продовжиш свою роботу там». – він підійшов до жреця упритул.

«В ній три крові. Вона повинна згадати».

Міру вивели під нічне небо, і вона помітила град зірок – ритуальні ковчеги. Північна частина міста вкрилася не місячнім сяйвом. Крипіллі швидко підійшов ззаду і повністю накрив її своїм плащем.

Коли вони опинилися на «Епосі», туди вже було доставлено саркофаг.

«Впізнаєш?» – запитала Гель, проводирка валькірій.

Міра дивилася на неї широко відкритими зеленими очима, мов дитина.

«Вона так і не згадала», – прогримів Ксипіллі. – «Тож вона може залишитися».

Гель розсердилася: «Ваш рід завжди підтримував відьом. Навіщо було повертатися на ту планету? Наші предки недаром покинули її. Скільки можна гратися з прадавніми речами?»

«Виконуй свої обов’язки, Гель. Ми дотримуємося угоди. Ніхто з чоловіків не буває на вашій території, якщо ви того самі не бажаєте», – Ксипіллі жартівливо підігнув».

Потім він повернув голову до Міри: «Ти хочеш побачити Марс?»

«Він теж був нашою планетою?»

«Колись, дуже давно. Там і знаходився Оліпм – найвища відома гора в планетах Сонячної системи».

«І планета теж має чотири сезони, подібні земним?»

«Так, але клімат більш холодний та сухий. До того ж є північне та південне літо. Рік там вдвічі довший від земного. При цьому доба має майже ту саму кількість годин. А що найцікавіше – на його поверхні теж останнім часом стало спостерігатися глобальне потепління. Тепер там більше немає дощів, одні пилові демони, і залишки води перетворилися на лід».

«Що його вбило?»

«Сонячний вітер. Усі зірки колись згасають, і залишається вітер. Тільки він подорожує пустелями і мертвими містами».

«Ви самі пустили його у наш дім. Спостерігачі буття спричинили його геологічну смерть», – хмикнула Гель. – «Так смішно, коли людство починає говорити про колонізацію Марсу, або переселення туди. На кораблях-привидах життя не відроджується. Вони лише свідки минулого. А людство минулого не пам’ятає, ніколи. Бо якби пам’ятало, то б…»

«Гель, ще рано…», – перебив її Ксипіллі, і вона відійшла.

«Навіщо тоді Науатлю повертатися туди?», – запитала Міра. «Він там загине».

«Храмовий комплекс знаходиться у єдиній точці, все ще придатній до життя», – відповів Ксипіллі.

«Я хочу вивчати земні піраміди», – наполягала Міра.

«Навіщо вивчати те, чого скоро не буде?»

«Але ж…»

«Смерть Землі вже давно обчислено».

«Бо вони – не спостерігачі Буття, а вбивці планет», – крикнула Гель із дальнього кута кімнати. Вони вже майже використали її ресурс».

«Не перетворюйте її на Марс, я відчуваю її…» – прошепотіла Міра.

«Я ж кажу, що вона відунка Оріона, подивись на її очі», – знов почала Гель.

«Відунки Оріона вимерли тисячі років тому», – відповів Ксипіллі.

«Вона пройшла через озера Наві і перетворилася. Вона – не земне дитя. Це її справжня оболонка. Землянки не бувають настільки ідеальними. Вона – дитя Наві», – вибухнула Гель.

«За що ти мене так ненавидиш, Гель? – просто запитала Міра, дивлячись на неї своїми величезними очима.

Гель не відповіла, гордовито попрямувавши до мостику управління.

 

На Марсі не було нічого, крім сірого піску. Науатльз Мірою більше не говорив, неначе не впізнаючи її, механічно виконуючі якісь незрозумілі завдання, підраховуючи і щось записуючи.

Храмовий комплекс нагадував прадавні китайські чи навіть давньоіндійські споруди з тією відмінністю, що вони були під поверхнею планети. Ксипіллі зайшов у храмове сховище, і забравши щось маленьке і незрозуміле, наказав повертатися. Гель із однією з валькірій вивели з першого та найнижчого рівня споруди оголену, геть усю покриту тату жрицю і забрали на корабель?

«Хто вона?» – запитала Міра одного з воїнів-охоронців.

«Проклята», – буркнув він і пішов за Ксипіллі.

У той самий момент Науатль різко повернувся і вколов Міру у плече.

«Ай! Навіщо тобі моя кров?»

Науатль не відповів, лише сунув їй щось холодне у долоню і продовжив роботу.

«Іди!» – наказав він, не обертаючись.

Вони віддалялися від Марсу, і дивлячись на його знайому сферичність, Міра відчувала, як від планети тхнуло смертю та порожнечею. Ні, тут більше не буде життя. Вона раптом зрозуміла: Храмоий комплекс – це тюрма. Вони ув’язнили Науатля.

Коли у каюті «Епохи» Міра залишилася наодинці, вона витягла подарунок жерця. Це була мініатюрна Венера, виточена з дорогоцінного каміння. Міра покрутила її у руці, потім дістала ритуальний керіс – ніж королів стародавньої Яви, що завжди носила з собою, і його кінчиком кольнула свій палець. Кров зібралася на шкірі густою  краплею і покотилася на «поверхню планети». Венера засяяла, й почала укриватися зображеннями трьох пірамід, над якими майорів місяць. У середині кульки були поневолені зелена гілочка, голуб і хрест, а під ними боролися один з однимтри звіра: Дракон (змій), Лев та Ведмідь– символи і тотеми династії довговолосих королів – Мєровінгів. А між ними – Барс – знак королівської влади. Придивившись, Міра помітила, що очі барса почали червоніти, а на лобі окреслилося третє око.

«Ведмідь – зрозуміло, Дракон – Уєльс чи Китай, хто ж Лев?» – пронеслося у голові. – «Він точно не може бути Новим Світом, у них завжди були інші тотеми, падалишні або підступні тварини. Вони полюбляють спостерігати, як жертва сама себе знесилить і потім роздирати її агонізуючу тушу. Леви інші. Леви беруть гордовитою силою. І чому Венера? Вона вкрита таким товстезним шаром сірки, що просто не можливо визначити, що під ним».

Кров з пальця почала підсихати, а символи – бліднути. І Міра сховала«планету» назад у кишеню. Вона встала, підійшла до ілюмінатора і подивилась у космічний простір – такий мертвий і водночас живий океан, що немає кінця. Цікаво – він теж круглий, сферичний, як і тіла у ньому? А що як космос – це такий собі різдвяний прозорий шар, який тримає у своїх руках яка небудь гігантська дитина? А ми – прості мурахи, що снують туди-сюди все своє коротке життя, не маюче сенсу. Наші предки вдивлялися у простір небес у вірили, що за лазурним небом є великий щасливий світ і розум, здатний берегти і рятувати. А тут натомість тьма і порожнеча. А може космос і є розум із своїми колами, як у «паразитах» Коліна Вілсона? В якому колі знаходимося ми? Мабуть, в одному з перших. Наскільки повинні бути розвинутими навички психокинезу, щоб проникнути у ядро? Ми всі спимо. Якщо виходити з теорії бікамералізму, що стверджує начебто людська свідомість якось прийняла стан, в якому пізнавальні функції мозку були розділені, бікамерний склад розуму сприяв підтриманню зв’язку із космічним «я». Ще 3000 років тому одна частина мозку була «тою, що говорить», а друга – «що слухає і підкорюється». Внутрішній діалог людини сприймався як конкретні слухові відчуття зовнішнього походження. Свідоцтва тому можна знайти у стародавніх культурних артефактах, наприклад Іліаді, статуетках з незвично великими очима, монументальній архітектурі тих часів, присутності у кожному житловому приміщенні домашніх олтарів. Герої Іліади, не займаючись інтроспекцією, вважали, що розмовляють із богами.

У наслідок ускладнення соціального світу людей у ході катастрофи бронзового сторіччя «голоси» втратили свою колишню значимість, а ускладнення соціальних реалій стало вимагати більш гнучкого та адаптивного складу розуму, зі складною свідомістю, спроможною до інтроспекції та самосвідомості. З цим пов’язаний крах бікамерної свідомості і появленням звичної нам суб’єктивної свідомості. Але, людям, які продовжили чути голоси знайшли застосування у якості оракулів, жреців і тому подібному. Такі ж явища, як гіпнотизм, глоссолалія, шизофренія, згідно зазначеної теорії, є усього навського відголосками тих часів. Джуліан Джейнсом, досліджуючи давньогрецькі пам’ятники «Одіссея» та «Іліада», виявив, що у часи Гомера не було божевільних, вони з’являються тільки у часи Платона. Ранній Платон вже починає визначати чотири види божевілля, що визначалися лише одним терміном – «параноя».

А якщо Платон все ж таки виявився не правим? Може те, що він прийняв за божевілля було не спілкуванням із самим собою, а прямим зв’язком із космічним розумом? Можливо теорія бікамералізму вірна у своїй формі і помилкова у тлумаченні. Стародавній мозок людини справді мав багатошарову структуру, механізми, що виводили його за грані біологічності, уможливлювали підключення до космічних знань, до душі Землі. Коли людство поступово стало втрачати ці функції, почалось заміщення духовного матеріальним, що призвело до класовості і взагалі розшарування суспільства на іншому рівні – не ґрунтуючись на якостях, що увійшли у історію літературу, як доблесть, чесність, сміливість, вірність, і тепер, у контексті сучасних ідеалів, здаються перебільшеними, а на основі більш низьких, негідних речей, що виводять на арену особистість протилежного характеру. Ці люди, отримавши владу, продовжують вигодовувати, селекціонувати «нову особистість» «під себе». У наслідок чого суспільство «буття» перетворюється на суспільство «володіння», споживання, яке «годує» постійні нав’язані нам потреби. І ненаситність розуму до пізнання перетворюється на невтоленну спрагу до інших речей, яка призводить до невдоволеності і депресій, зайвої ваги. Світ не терпить порожнеч, стає тоншою духовна оболонка, і більшає тілесна. Колишні ідеали висміюються, принижуються. Молоді ХХІ століття вже зовсім не зрозумілі переживання «чистої душі». Літературні шедеври сприймаються як наївні, нецікаві, старомодні. Виходить на арену «брудна» або навіть «хуліганська» проза. І все ж таки, навіть здавалось би понівечені душі, досі відчувають потребу у «голосах», у трансцендентності. І якщо алкоголь відключає відчуття, то наркотики допомагають їх увімкнути. Людина знову отримує це позатілесне спілкування, але у більш швидкий і легкий спосіб. А все легке так само легко вбиває. Наркотична залежність важко лікується, бо особистості майже не можливо відмовитися від знову знайденого ще одного «я» і знов виявитися замкнутою у гучному і водночас тихому світі без голосів.

Іншим шляхом повернення був спіритичний. Недаром ізотерична концепція третього ока набула поширення у дгармічних духовних традиціях, зокрема індуїзмі. Не дивно, що цей термін використовувався у широкому сенсі для позначення недуалістичної перспективи серед християнських містиків. В духовному нью-ейджі третє око символізує просвітлення та виклик образів, що мають глибоке особисте духовне або психологічне значення. Третє око асоціюється з видінням, ясновидінням, прекогницією та позатілесним досвідом. Таким чином, релігія набуває сенсу у своїй спробі пробитися до спіритичних форм свого іншого, нематеріального себе.

Інтернет, як штучний розум, став добрим замісником злиття з космосом, з’єднавши мільярди людей в одне ціле, давши можливість спілкування. Та судячи з того, що потрапляє у простори світової мережі, розум багатьох – розкрита могила, а сам Інтернет – ще один з способів володіння.

Міра відійшла від ілюмінатору і знов витягла керис. Його хвилясте лезо заблищало у світлі зірок. Легендарна ритуальна зброя. Найбільше цінувалися криси, де виходив малюнок людини, трохи менш цінними вважались ті, на малюнку яких можна було вгледіти силуети тварин чи зірки. Якщо ж малюнок сталі створювався ковалем, то він міг бути будь-яким, а після приходу в Індонезію ісламу на лезі нерідко можна було побачити висловлювання з Корану. Міра не могла прочитати надпису на лезі свого ножа. Вона покрутила у руках рукоять – там була округла порожнеча. Вона витягла знову свою мініатюрну «Венеру». Планета заблищала, і шлейф зірок навколо неї посинів.

«Відунка Оріону», – згадались їй слова Гель. Оріон має на поясі короткий меч. Можливо, цей меч і є керіс.

Сузір’я мисливця, розташоване на небесному екваторі,з’являється на Землі не у кожний сезон. На небосхилі Європи воно спостерігається восени та взимку. Три блакитні надгіганти утворюють його астеризм, відомий як Пояс. Оріон управляє декількома зірками, з яких складене його потужне тіло: Бетельгейзою, Рігель, Беллатрікс, Альнілам, Альнітак, Саїф, Мінтакою, Хатисою, Табіт, Альджеббою, Мейсою. Найяскравішою зорею астеризму Меча Оріона є Хатиса. Її арабська назва – Наїр аль-Саїф, що означає «найяскравіша меча». Вона єза яскравістю зорею цього сузір’я. Складається з чотирьох компонентів, два з них є спектрально-подвійними зорями, зіткнення зоряних вітрівяких робить Хатису потужним джерелом рентгенівського випромінювання. Саме це випромінювання і цікавило Міру. Хатисабула його джерелом так само, як і гамма Кассіопеї, або Наві, яка її породила. Новоподібна зірка із мінливою яскравістю, вибухнула у 1937 році, і заспокоїлася. А потім узяла і засяяла знов.

А ще увагу привертав Сиріус – «стріла», найяскравіша зоря на небі, подвійна зоря. У грецькій міфології Сиріус став собакою Оріона. Греки також асоціювали Сиріус із літньою спекою. Латинська назва Сиріуса – «Канікула» – означає «маленька собачка»; у найспекотніші літні дні, коли ця зірка з’являлася на ранковому небі, римський сенат повідомляв про перерву у роботі, і починались «канікули».

Із Сиріусом пов’язували декілька нерозв’язаних загадок. По-перше, існує припущення, що до його системи входить третя, дуже маленька зірка, але переконливих доказів виявлено не було. По-друге, давні записи описують Сиріус як червону зорю, хоча з Землі він має блакитнувато-білий колір. Можливість того, що еволюційні процеси на одній із двох зірок змінили колір Сиріуса, відкидається астрономами на тій підставі, що кілька тисяч років – це занадто малий проміжок часу і в системі не спостерігається ніякої туманності, що мала б з’явитися, якби така радикальна зміна все ж відбулася. Натомість туманність обкутувала Оріон. Та сама туманність, що носить назву Чумацького шляху.

Міра ніколи не була на Сиріусі чи у Туманності Оріона, і бачила їх лише на старих картах небосхилу, проекціях у Домі Жреців і один раз з Землі, коли її привів туди Науатль. Ким же все-таки вона була? Чому Ксипіллі не дозволив вчителю відкрити їй її походження?

Міра пам’ятала небагато. Тільки те, як опритомніла у печері на Рожевих озерах, що могли очистити людину від будь-якоїхвороби, але лише раз у житті. На каміні поряд сидів Ксипіллі. У нього в руках був керис, який з того часу належав Мірі. У стародавній Індонезії керис дарувала дружина своєму чоловікові. Людина за життя мала три кериса – від народження, від своєї обраниці і той, що переходив до нього від батька. Але тут воїни не одружувалися. Міра не знала, чому Ксипіллі віддав їй свого ножа, можливо, у знак її нового народження.

Ксипіллі був одягнутий лише по пояс, і Міра могла бачити його широке бронзове мускулясте тіло. Він просто підвівся, узяв її за руку і відвів до жреців, у яких Міра навчалася багато років, пізнаючи світ і ту планету, де тепер жила. Скільки саме, вона не пам’ятала, бо космічний час мав зовсім інші виміри. А потім Науатль вирішив привести її на Землю. І тепер Марс і цей корабель.

Двері відчинилися, і у каюту увійшов Ксипіллі. Міра повісила кріс на пояс так, щоб рукояті не було видно і повернулася до воїна.

«Так я з Землі?», – просто запитала вона.

Ксипіллі не відповів. Він підійшов до Міри у притул, підняв свою величезну руку і поправив її волосся, щоб довгі темні локони не ховалиїї зелено-сірі очі. Потім торкнувся двома пальцями її лоба: «Засинай», – сказав він, пронизуючи її своїм льодовим поглядом вбивці, і Міра знепритомніла.

Вона прокинулася вже у валькірій, і головна Воїтильниця Рожевого сяйва Півночі наділа на її руку браслет спостерігань. «Тепер ти зостанешся тут», – зміряла її поглядом Гель.

«Це моє покарання?» – спокійно запитала Міра.

Гель розсміялася: «Ні, але я буду тебе тренувати».

«Чому ти смієшся, Гель? Науатль був правий, я не звідси?»

Гель свіркнула очима: «Не важливо, звідки ти прибула, в тобі – найдревніша кров наших предків, тому ти й переродилася. Землянки гинуть шляхомРожевих Вод. А ти вже стільки років жива».

«Неправда, я бачила земних жінок у місті Меча».

«Дехто переживає озеро Очищення, але ніхто до тебе не трансформувався». Гель невдоволено подивилася на Міру: «Тобі треба заплести коси, волосся тут заважатиме».

Міра послухала.

«Науатль вчив мене знанням, але мені не судилось стати жрицею. Ти навчиш мене війні, та я не буду валькірією. Ким мене готують?»

«Ти не можеш стати валькірією», – різко обірвала Міру Гель. – «Валькірії не ділять ночей з чоловіками, а вступають у шлюб лише у наслідок покарань».

«Я теж не ділю».

Гель хмикнула: «Жриць готують для насолоди і як інструмент маніпулюваньдля правителів», – різко відповіла Гель. – «Я теж пройшла дорогою храмів. Ціна за владу завжди велика. Відунки – цінний товар. Вони знають майбутнє і бачать чуже минуле. Це зрозуміло Ксипіллі і зрозуміло Науатлю, тому вони удають, що ти проста смертна».

Міра промовчала.

«Проклята буде вчити тебе. Вона теж твого роду ірозкаже тобі все, що ти повинна знати».

«Так рід не вимер?»

«Вимер. Точніше був винищений, десь у той час, коли занепали піраміди Місяця і Дракону на землі. Відунки Оріона – це рід природніх мисливців і убивць».

«Скільки років Проклятій?».

Гель блиснула очима: «Залежить від того, якою системою числення вимірювати. Вона провела життя там, де час набагато повільніший. Коли її сестра-близнюк виросла, прожила життя та зістарилася на Землі, Проклятій виповнилося дев’ятнадцять років» – хвате питань.

«За що її прокляли?»

«Тобі краще не знати», – відповіла Гель і гордовито попрямувала до своєї резиденції. «Служниці покажуть тобі твою кімнату».

 

Місто валькірій чимось нагадувало стародавній грецький устрій. Тут було тепло круглий рік і було море. Валькірії носили мало одягу, щоб він не заважав їм тренуватися. Тим паче тут не було чоловіків. Суспільство Наві взагалі мало нестандартний устрій. Чоловіки і жінки жили окремо за виключенням дітей та одружених пар. У них існували цілі міста, схожі на земні, із аристократичними та королівськими сім’ями на чолі. Їхні вихідці мали право обирати будь-яку долю, і члени яких мали рівні права незалежно від статі. У простих родинах панував патріархат. Коли діти досягали повноліття, юнаки починали тренуватися як воїни та разом з тим обирали професію згідно до своїх здібностей. У той час вони селились на інших планетах системи. Дівчат тренували як валькірій, дослідників, докторів чи жриць – наставниця обирала їхній шлях, спостерігаючи і вивчаючи їхню поведінку та досягнення. У цей період вони вважалися вільними і рівноправними чоловікам. Валькірії були присутні на нарадах і могли брати участь в управлінні. Якщо валькірія завинила, чи була слабкою, чи з яких інших причин, її віддавали заміж, і вона переселялась у ті ж самі міста, подібні земним. З того часу вона починала належати чоловіку, виховувати дітей. Верховні валькірії, такі як Гель, не одружувалися. Проте Гель була жрицею, а жриці мали право обирати собі кого-завгодно. Жриць боялися прості смертні, та аристократичні родини нерідко навідувалися у храми, сподіваючись утамувати пристрасті, у пошуках поради чи чогось іншого. Серед Наві не було служниць – говорили, що їх привозять з інших планет. Але жреці знали, що усі слуги були клонами, розробленими науковцями за мільярди років існування нації. Клони не мали бажань і не народжували дітей. Їх розробляли не для цього. Тому, якщо раптом хазяїн-аристократ вподобав жінку-клона, вона не мала змоги народити йому бастарда. До того ж їй були незнайомі романтичні почуття і не вимагала уваги, просто продовжуючи працювали. Коли клон помирав, на його місце приходив інший, виведений заздалегідь. Клони були схожими на людей у всьому, крім основних інстинктів. Єдине, що вони розуміли і відчували, був голод.

У місті валькірій клонів не було. Воїтельки, як і воїни, робили все самі. Вони жили у згоді з природою, підтримуючи її баланс. Тому концепції Спостерігачів буття (Ордена провідних вчених) ними не підтримувалися.

У суспільстві Наві були ще додаткові ієрархії, та Міра поки з ними була знайома лише частково. Суспільство проіснувало мільярди років, і все ж, контролюючи і втручаючись у деякі процеси на Землі, вони тут набагато більше дотримувались стародавніх законів. Можливо, Земля була експериментальним плацдармом. Туди закидались соціальні ідеї, зрощувались і розповсюджувались, а потім аналізувались. Каста вчених стверджувала, що Землю, як і побудовані там піраміди було покинуто назавжди, але за роки робити у храмі і завдяки доступу до матеріалів та ресурсів знання Міра знайшла безліч доказів, що робота продовжується. Колін Вілсон був правим – паразити свідомості справді існували. Ось тільки вони управляли людським розумом не з місяця, а зовсім іншого кінця галактики – потрійної зірки: Сиріуса – А, В і С. На території сучасної Туреччини й досі зберігся старовинний храм – Гьобеклі-Тепе. Археологи вважають, що він був побудований для поклоніння зірці Сиріусу. До того ж, Сиріус фігурує як чотирьох планетне «середовище проживання» богів у міфах та легендах африканського племені догони. Згідно їхнім сказанням, вони спустилися з неба і навчили їх ремеслам та мистецтву, передали їм численні знання щодо устрою оточуючого світу, а потім повернулися «додому». Астрономічні відкриття тисячолітньої давності жреців африканського народу до сих пір уражають етнографів і палеоастрономів, адже роками вони передавали знання, про які сучасна наука лише здогадувалась.

У цьому контексті цікавим було значення місяця як такого. Древні народи, такі як догони, говорять про часи, коли місяця взагалі не існувало. Вчені різних епох висовували теорії стосовно появлення місяця на земній орбіті. Одні говорили, що та була шматком Землі, яка в один момент відірвався від поверхні, інші – що небесне тіло було захвачено у результаті зіткнення орбіт. Мірі здавалося, що Місяць вийшов з надр Землі під час гігантського вулканічного виверження і застиг у холоді вищих слоїв атмосфери. Але у храмах вона неодноразово чула про подвійну систему Місяць – Земля, які народилися і розвивалися поряд, як близнюки, і подібно близнюкам пов’язані одна з одною. Не для кого не секрет, що місячний ґрунт і мантія Землі мають спільних хімічний склад. А потім у результаті події, про причини якої тут не говорили, ядро Місяця вибухнуло і спалило усе живе на поверхні. Місяць, що майже лежав на поверхні Землі і тому не був видимий для ока жителів окремих частин світу, таких як догони, став роками віддалятися. Сам же вибух спричинив катастрофи на сестринській планеті, і полюси помінялися місцями. Жива частина Землі вимерзла, вкрившись вічною мерзлотою. Безліч пірамід опинилася під водою. Вимерли стародавні істоти та зникли трави. А газова атмосфера випала на поверхню сорокаденним дощем, що увійшов у історію, як потоп Ноя. Атмосфера захищала Землю від впливу сонячних променів і радіації. Під безжальним сонцемлюдство переродилося, скоротився їх вік, і тисячі років тривалості життя перетворилися на сто. Щезли велетні. Потреба у м’ясі, яка з’явилася у нових холодних умовах змусила убивати.

Ті ж самі догони, стверджують, що заселити Землю після катастрофи допоміг Нога Номо (чи Ной), який спустився на мідному ланцюгу з Сиріуса на кораблі із звірами та рослинами і чотирма парами близнюків – восьми предків, напівлюдей напівамфібій. Сучасні вчені підтвердили, що заселення континентів справді почалося з Африки.

Британський письменник і журналіст Грем Хенкок у своїй роботі «Загадка Сфінкса» назвав космічні монументи Гізи «кам’яною книгою, що зійшла з небес», оскільки три великих піраміди Гізи є земними аналогами трьох зірок Пояса Оріона, а Сфінкс – земним відображенням сузір’я Лева. У книзі Роберта Б’ювела та ЕдріанаДжилберта «Секрети пірамід» висловлюється гіпотеза про відповідність планування комплексу піраміди Гізи розташуванню зірок у сузір’ї Оріона, по принципу «на землі, як на небі». Сузір’я Оріона древні єгиптяни ототожнювали з Осирисом – Богом продуктивних сил природи, володарем загробного світу. А Сиріус, розташований нижче сузір’я, асоціювався з Ісідою, дружиною і сестрою Осириса – Богинею материнства та родючості. Міра розуміла, про кого саме йшлася мова і чому. Прототипи цих «богів» вже давно покоїлися під світлом блакитної зірки, а їхню «роботу» продовжували вчені інших поколінь, з менш аристократичним ставленням до живого. Прагматики взяли долі людства у свої руки, дивлячись на держави як на партії на шаховій дошці, не відчуваючи жалю до загублених фігур.

Летальна зброя не повинна видаватися країнам. Повільне винищення почалося зі слів, що кожна людина – це індивідуум із власними потребами. Цей простий комерційний хід надто серйозно було сприйнято. Набагато легше управляти ізольованою істотою, вона в рази слабкіша за тих, хто живе у родині і черпає силу із цієї нерозривної єдності. Торгівельним компаніям вигідніший одинак. Йому потрібне окреме житло, окремий комп’ютер і взагалі безліч усього окремого, що змушує купляти. Люди ще ніколи не були настільки віддаленим один від одного, як у часи Інтернету та глобалізації. Речення перетворилися на імоджи, відчуття – на смайліки, а за ним – самотність та порожнеча. Родини розділені «індивідуальними» інтересами, країни – національними, суспільство – ідеями. Хто б міг подумати, що якісь два десятиріччя можна «переписати свідомість». А на що тоді здатні сто років? За скільки часу можна втратити співчуття, мрійність, духовність і навіть самі слова, що означали ці поняття? Можливо, навіть за місяці. Лише потрібні «надійні» умови – умови виживання. Народжені “tabula rasa”, ми приймаємо ті надписи, які на нас наносять. І якщо їх стерти, залишаться сліди. Які надписи Спостерігачі буття залишили на Землі? Наскільки вірно вони були прочитані жрецями?

Міра дивилася в очі Проклятої, наче у віддзеркалення себе. Зелені, мов болотна вода, настояна на моху, вони були незвично великими для людини, і здавалося, що сам космос відбився у її зіницях. Тіло здавалось і не здавалось молодим; волосся зголене, рухи швидкі. Небезпечна істота.

«Чому ти маєш мене навчити?», – запитала Міра, не відводячи очей. І додала шуткуючи: «Ворожити?»

«Читати стерті надписи», – саркастично усміхнулася Проклята, неначе вгадуючи її думки.

«Як тебе звати? По справжньому?», – відчуваючи холодне оціпеніння у тілі, звернулася Міра.

Проклята блиснула очима і не відповіла.

«Цікаво, більше правди в Старому чи Новому заповіті?», – продовжила Міра. «Новий Заповіт було створено через помилки у Старому чи все ж таки щоб приховати і змусити забути древні істини?»

«Кітлалі. Так мене звали», – нарешті вимовила та. «У ацтеків воно означало «зірка». Зірка Наві».

Обличчя Міри зблідло до кольору сивого зимового неба.

«Я читала про тебе. Тобі повинно бути тисячі років. Як ти можеш бути ще жива?»

«І ти будеш жити тисячі. Ти уже живеш. Ти просто не пам’ятаєш. Скільки по-твоєму навчав тебе Науатль, жрець вод?»

«Сім чи вісім років, десь так».

Кітлалі розсміялась.

«280».

«Цього не може бути», – заперечила Міра.

«Як і того, що ти належала Ксипіллі?»

«Ні, я не стала жрицею. Я отримала лише знання».

Кітлалі знов вибухнула реготом.

«Ти прийшла Дорогою Мертвих і вийшла з води із смарагдовими очима та мармуровою шкірою. Ксипіллі віз тебе у місто Оріону, але залишив собі. Зверни увагу, він завжди поряд, хоч воїни холоду не закохуються і не залишаються із жінками, яких обирають. Тому тебе так ненавидить Гель».

Міра відсахнулася.

«Ксипіллі викрав тебе з Землі, як роблять воїни і кинув у Рожеві озера, що здатні очистити тіло від будь-якої хворі та спогади землян. Така свого роду дезінфекція. Це роблять з усіма людьми, які приходять сюди», – продовжила Кітлалі. – «Проте древня кров у тобі перетворилася у світлі Наві і повернула істинну зовнішність. Кспіллі володів тобою у Священних печерах. А потім з’явився жрець вод – його вчитель, і змусив повернути тебе у озера знов. Землянки не переживають другого входження. Ти ж знову відновилася, тепер вже не змінюючи облич. Космічний народ черпає з вод здоров’я, силу та молодість, і ти взяла їх, немов народжена тут. Потім Науатль змусив тебе увійти утретє – на третій раз виживають лише жриці. В тебе стало довшим волосся і очі набули сяйва зірки уночі. Тоді він вгадав твоє оріонове походження. Народжені із стародавньою кров’ю, можуть входити в озера безліч разів, проживаючи тисячі життів. На нас одружувались королі і боялися простолюдини. Ми були коханкою і зброєю».

«Чому ти не увійдеш у води знов? Ти втрачаєш красу», – зауважила Міра.

Кітлалі змінилася у обличчі: «Тому я і проклята. Ці татуювання, що вкривають моє тіло, виготовлені з надр місяця і не дадуть мені відновитися. Це моє останнє життя. Я, як і ти, маю напівтемне напівкосмічне походження. Мій батько був людиною, а мати – відьмою, що спустилася з небес. Тоді панували особливі часи, коли кожен отримував свою долю ще до народження. І у жертвенну ніч, як тільки моя молода кров пролилася на вівтар піраміди Місяця, предок Ксипіллі провів мене через Наві, де я відродилася».

«Це він наніс тату? Щоб ти померла разом з ним?»

«Ні», – гірко усміхнулася Кітлалі. – «Це були Спостерігачі буття».

«І якщо вони дізнаються, що ти ще жива, то швиденько повернуть у місячні надра», – із єхидною посмішкою на обличчі на порозі з’явилася Гель.

«Ну, спробуй, Гель, повідом їх, подивимося скільки ти тоді проживеш», – огризнулася Кітлалі.

Гель вкрилася червоними плямами.

«Роду Ксипіллі пора давно розпрощатися з оріоновими відьмами» – видавила вона.

«Він не зможе», – саркастично зауважила Кітлалі. Вона підійшла до Гель в притул, граючи своїми величезними очима, і прошепотіла: «Час забути воїна, він більше не розділить з тобою ані день, ані ніч, служнице храму. У тебе інша доля. Тобі сподобається». І пішла геть, крутячи у руках короткий клинок.

Міра відвернулася, не маючи бажання сваритися з Гель. Та кинула їй меча і почала тренування.

Час у валькірій спливав значно швидше, ніж у храмі, де він завмирав, уповільнювався, розширювався. Тут дні були днями, а роки роками; небо світилося зорями, а ранок сонцем. Кітлалі, здавалось, теж ожила, стежачи за хвилями та збираючи рослини. Міра вивчила усі їхні назви та якості. Їх ніхто не турбував, і ніщо не відволікало заспокоєних сердець. Одного разу у небі зависав корабель, та то була справа Гель.

Інші дівчата тут жили окремо і остерігалися спілкуватися. Та Мірі й не було до них діла. Вона бачила їхні долі наскрізь – на них не написано звершень, лише міське життя. Мало хто залишиться валькірією чи перейде до іншої касти. В них забагацько простоти, не те, що у вихованець храмів.

А потім, дивлячись на карту небес, Кітлалі сказала: «Пора».

Міра чекала цього слова давно. Науатль прийшов до неї уві сні ще тринадцять лун тому і дав інструкції. Вона перевірила наявність кинджалу і ступила на модуль, який дала їм Гель. Він піднявся у повітря і пронизавши атмосферу планети, опинився серед зорь.

«Ми йдемо на Землю? Це не має сенсу. Твоє покоління засипане піском», – звернулася Міра до Кітлалі.

«Я маю повернутися» – відрізала та.

«Навіщо тобі я?»

«Побачиш».

Міра подивилася у бік Землі. Місяць висів над нею як завмерлий плід. Міра поморщилася – вона не любила трупи. Скільки у космосі різного мотлоху; а живі планети – наче різдвяні кульки із своїм ізольованим життям.

 

Погребальна камера в Месоамериці. Досить дивно називати цей континент «новим світом», знаючи, що він старіший за саму Європу. Сходинки ведуть Дорогою Мертвих. Тут так мало місця. У середині піраміди Місяця дванадцять жертв, у десятьох немає голови. Дві жертви акуратно посаджені; на них – прикраси із нефриту, намисто і вироби, що імітують людські щелепи та інші знаки високого походження.

Міра подивилася навкруги, і їй здавалося, що вона відчуває, чує і бачить на власні очі ритуальні церемонії на честь богині води та місяця – Чильчиутлікує, що відбилися, застигли у цих стінах. Кітлалі підійшла до однієї з фігур і зняла щось із прикрас. Стіна почала рухатися, і з неї вийшов смуглястий чоловік із темними, як ніч очима.

«Я чекав на зустріч із тобою п’ятдесят тисяч років», – вимовив він, узявши Кітлалі за руку. – «Я ніколи з тобою не використаю захист. Пообіцяй мені одну ніч».

«Мій захисний камінь, моя мати…», – прошепотіла Кітлалі. – «Я бачила місто Теотіуакан під час його життя і його сну». «Ходімо», – немов отямившись, наказала вона Мірі.

Вони спустилися рівнем нижче.

«Під пірамідою Місяця розташована іще одна будова, старіша піраміди Сонця, що стояла тут вже до 200 року нашої ери», – розповідала Кітлалі. – «Колись тут була найбільша у світі торгівельна площа, що за розміром перевищувала обсяг будь-якого міста Європи. Теотіуакан був побудований за 700 років до того, як ацтеки заклали свою столицю Теночтітлан. Його площа становила майже 13 км² з населенням 200 000 чоловік».

Нижні рівні піраміди ймовірно були імітацією потойбічного світу. Цікаво, які обряди проводилися тут? Міра оглядала приміщення. Ймовірно раніше тут були ритуальні предмети, що не пройшли крізь віки, залишившись десь там, у своєму часі. Тунель до другої піраміди знаходився на глибині близько десяти метрів і розтягувався на довжину 103 метри.

Вони зайшли у схрон.

«Три крові всередині твого тіла, одна з яких благословенна і найдревніша. Інші антагоністичні їй, прокляті та варварські», – говорив чоловік, дивлячись прямо у очі Кітлалі. Він був високий і м’язистий. У кожному його русі, повороті, міліметрі тіла вгадувалась порода.

«Я відчуваю, що ця зустріч вже ставалася. Мене так тягло лише до однієї людини в світі, людини народженої на однім зі мною континенті, але зустріту на іншому», – відповідала Кітлалі.

«Ти повинна прийняти мою кров», – наказав він. Темноокий кинув на підлогу плащ, повільно підійшов упритул, не відводячи від відьми очей.

«Сьогодні ти пануєш», – чітко вимовила Кітлалі. Вона спокійно скинула з себе одяг, бо не відчувала засоромлення.

Чоловік відсахнувся, збентежено оглядаючи татуювання.

«Ти вже напівмертва», – вигукнув він.

«Не я, а вона», – усміхнулася Кітлалі. Вона блискавкою кинулася до Міри, вихопила захований за одягом кинджал із Венерою в рукояті і встромила собі у серце. Ніж розм’як, втратив форму, і повністю розтворився у тілі проклятої. Татуювання почали сходити з тіла, і з’являтися на тілі Міри.

«Єдине, чого боїться наше тіло – ритуальні ножі, виточені з надр планет Поясу», – процідила Кітлалі. – «І один з таких ножів – твій. А Венера у рукояті здатна переносити прокляту долю. Тепер ти Проклята».

«Як ти могла?», – прошепотіла Міра, знесилено опускаючись на землю.

«Вибач, у мене не було вибору. Ти – остання з нашого роду і єдина, хто міг його прийняти.

«Вона нам не заважатиме», – звернулася Кітлалі до чоловіка. Він з обережністю він охопив її тоненький стан і переніс на олтар. Він знав, що робити.

Кітлалі посміхалася, її тіло знов здатне відчувати земні речі. Він брав її тричі, і вона тричі відновлювала своє тіло. Волосся відростало, очі набували колишньої яскравості. Медальйони на їхніх грудях переплелись, і засяли блакиттю. Візерунки проступили на стінах піраміди, предмети у кімнаті почали рухатися. Зненацька Міра піднялася з підлоги і впевненим кроком підійшла до олтаря. Татуювання рухалися на її тілі і колір зібрався в раках. Із долонь, прорізаючи плоть, вийшли два ритуальних кріси із письменами на них. Бормочачи закляття, вона встромила ножі у пару, що ще не встигла роз’єднатися. Її очі палали зеленим світлом, а у зіницях віддзеркалювався всесвіт.

«Спостерігачка буття», – перелякано проговорила Кітлалі і спробувала відсахнутися, але поворушитися не змогла.

«Ти помилилася, Проклята», – переможно заявила Міра. – «Я ніколи не була з Землі, я народжена Венерою. Оріонові ножі не мають наді мною влади».

«Ти зрадила свій рід», – ледь чутно прохрипіла Кітлалі.

«Я і є твій рід. Відунки вміють дивитися в минуле і майбутнє, та не здатні читати секрети тих, хто бував понад чотири рази у водах Рожевих озер. Я входила 163. Я – твоя прародителька, і дозволила тобі бачити лише останні три входження, подаровані Ксипіллі. Я не остання зі свого роду, я – перша».

«Арім…», – прошепотіла Кітлалі, втрачаючи силу.

Міра змірила її очима: «Квіти. Дякую, що провела у схрон і допомогла запустити процес. Потрібну жертву принесено». Вона підійшла до центру кімнати і повернула важелі. Стіни зрушили з місця. Міра кинула ножі і піднялася на поверхню. Вона забралася на найвищу точку міста, стежачи за тим, як піраміди входили у надра Землі, перетворюючись на лавову масу.

Цивілізацію древніх стерто, як то й мало бути. Людство втратило права на ці секрети. Дзеркальні піраміди, розташовані навпроти з іншої сторони земної кулі під водою теж повторили маневр. Залишилося ще декілька об’єктів, але це все потім. Цього вечора подорожі були завершені. Небо одягло ковдру ночі на свої ноги і сонце перестало дихати. Сузір’я Кассіопея припинило своє існування, біло-голуба зірка Наві згасла. Міра подивилася на обрій, і зрозуміла, що кораблі вже прибули. Але вони ще не викриють свого існування.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *