Вадим ПАНЧЕНКО. Бабай

Верхівки дерев шелестіли у легкому осінньому вітрі. Вечір був тихий, але іноді різкий подув вітру наповнював шурхотом темний парк, і потім ще довго було чути протяжне шкрябання важкого кленового листка поверхнею старого порепаного асфальту. Це шкрябання у темряві було дуже моторошним: воно змушувало напружувати слух, зіщулюватись, та оглядатися навкруги. Олеся поквапом стукала підборами по доріжці, намагаючись пробігти її якнайшвидше. Але то було не так просто — від зупинки до вулиці, де стояв її будинок, — майже кілометр. Новенька багатоповерхівка височіла над районом приватних будиночків, як башта Саурона — он вона, навіть звідси світиться — але до неї ще треба дійти. Корпоративи — це весело, але повертатися отак у темряві було реально страшно.   Та ще й всі ці новини, посилення криміногенного стану… Олеся стисла газовий балончик у руці, відчуваючи, як тремтять пальці. Не вперше вона долала цей шлях, та сьогодні чомусь було страшніше, ніж зазвичай. Листя праворуч зашелестіло. Олеся на мить завмерла, прислуховуючись: наче щось повзе. Ні, то просто вітер ворушить листя. Ось знов. Дівчина зупинилася і пильно вдивилася у темряву. І одразу холодок пройшовся по спині: щось дивилося на неї звідти. Вона спробувала гукнути, крикнути, але тільки щось прошепотіла. Раптом у щільному полотні хмар з’явилася прогалина, і на мить стало трохи світліше. На кущі метлявся чорний пакет. «Боягузка дурна», — облаяла себе Олеся, і примусила ноги знов рухатися у бік свого будинку. Не можна сказати, що було зовсім нічого не видно: далеко попереду сяяв самотній ліхтар, а небо відбивало вогні міста, але там, поміж дерев тьма ущільнювалася і ніби оживала. Ось, зараз — наче чорний клубок перекотився проміж стовбурами. І знов зашелестіло. Відчуття погляду. «Не дивись! Не зупиняйся!» Олеся пришвидшила кроки, та краєчком ока все ж слідкувала за тою темрявою. Дерева знов зашуміли. Листя побігло по доріжці. Чути звуки з хащі стало неможливо, і це лякало ще більше: тепер не чутно кроків. Олеся зупинилась, дістала телефон і ввімкнула спалах, як ліхтарик. Світло було слабеньким, мертво-блакитним, і тіні від гілок танцювали на стовбурах дерев, ще більше лякаючи. Нікого. Нічого підозрілого. Дівчина вже хотіла йти далі, та раптом помітила… щось. Це була Темрява: абсолютно чорний згусток якоїсь субстанції лежав на землі, наче промінь обходив це місце. На тремтячих ногах вона зробила крок вбік, ще один, а потім побігла до ліхтаря на перехресті доріжок. Збоку знов зашелестіло. Вітер? Нехай це буде вітер! Шум наближається, наздоганяє… Серце дівчини вискакувало з грудей, високі підбори намагалися зламати ноги. Холод повіяв у спину. Наче хтось дивиться пронизливим поглядом. «Не обертайся! Тільки не дивись! Нарешті!» Олеся забігла в коло світла і впала на лавку під ліхтарем. Можна хоч трохи віддихатись. Дзинь. Лампочка у ліхтарі згасла.

Серце стало. Шурхіт листя. Олеся виставила перед собою телефон, в іншій руці тримаючи балончик напоготові. Блідий промінь судомно скакав між кущами. Шурхіт повільно почав пересуватися позаду, тепер зліва, спереду, справа… Знов позаду… «Воно рухається по колу! І з кожним разом все ближче!» Зуби клацали від страху, тіло трусило, Олеся заклякла на місці, наче приросла до сидіння не в змозі встати, обернутися — навіть крикнути. Раптом, просто перед нею у конусі неживого світла телефону почала загусати темрява. Темна пляма росла, роздувалася, стала заввишки з людину. Олеся тихо скавчала. Слизькі пальці не втримали телефон, і той гепнувся об асфальт. Одразу настала темрява і тиша — наче світ помер. І тут з’явилися очі. Дві бліді зеленуваті кулі примарно запалали просто у повітрі. А потім розкрилися ще два — між першими. Маленькі і огидні. І ще пара трохи вище. Клубок темряви випростав декілька пасм,  і ті, звиваючись у повітрі, потягнулися до жертви. Олеся закричала, та замість крику почулося лише важке здушене сипіння. Огидні страшні лапи тягнулися ближче, ближче… повільно звиваючись, наче водорості у лінивій течії. По ногах потекла тепла рідина. М’язи задубіли від напруги, в грудях все скувало від холоду. Чорні пасма почали обгортати горло дівчини…

Яскраве жовте світло вдарило в очі — темрява заволала (наче мільйон комарів задзижчали в один момент) — і одразу щось загупало, заверещало, палаюче світло залило все навкруги. Волання, гуркіт. Двигун! Музика гупає у салоні машини, а здається, ніби просто в голові. Трохи стихла. Світло зменшилося, залишивши по собі рожеві плями перед очима.

— Дєвушка! Ні падскажитє, как на Садовую праєхать? Дєвушка? Ей? Што с Вамі?

Олеся останньої фрази не розчула, а потім асфальт вдарив її в обличчя.

 

***

 «Що я тут роблю?» — вкотре подумав Олег і спересердя грюкнув дверима машини. Через знак довелося проїхати досить далеко, і тепер повертатися до входу в парк з півкілометра. «От любитель правил, поставив би, як всі, на тротуарі, та ні — ти ж правильний». Іноді Олег розмірковував, чи не є ці внутрішні розмови з самим собою ознакою шизофренії, але з іншого боку, це так цікаво, до того ж, що ще робити, поки крокуєш вздовж паркану? Ось і вхід. Широка площа з якимось постаментом та дитячим майданчиком. «Що там тітка Рая казала? Йти не по центральній алеї, а по правій доріжці. Ну, підемо». Насправді, лише тітчині сльози та вмовляння змусили його приїхати сюди. Каже, поліція не хоче розбиратися, ну звісно, не хоче, кому воно треба — жива, то й радійте. А тітка Рая насіла, мовляв, їдь, розберись. Даремно він їй пояснював, що не є комісаром Мегре, що журналістські розслідування — зовсім не те, що кримінальні. Плакала і благала. Сама вона вже декілька років сильно хворіла на спину, і їхати нікуди не могла, тож тепер волала в трубку і просила хоча б навідати доньку у лікарні, бо крім нього нікого не може просити. Як же тут відмовити? До того ж — своїй хресній: вона ж його дійсно любила, та й він її. Ні, зрозуміло, що Леську він теж любив… здалеку. Та надто різні булі їхні життєві принципи. «Але ж і справді — жива, що ще треба? Правда, хресна каже, донька посивіла», — і йому стало соромно за своє небажання зустрічатися з двоюрідною сестрою. «Мабуть, вона дійсно постраждала. Розберусь тут, і навідаю»

Перш за все Олег хотів зустрітися з водієм, що Олесю до лікарні привіз: по дорозі було, та той кудись у відрядження поїхав, наче, має бути ввечері. В поліцію він дзвонив, та все марно, як і очікував. Тому вирішив приїхати сюди, подивитися, попитати. Що тут можна знайти через дві доби після подій, він і сам не знав і десь у глибині душі зізнавався собі, що робить це лише заради очищення совісті, бо просто сказати «нічого не знайшов», навіть не намагаючись, він не міг. Тому й ішов по доріжці, на ходу прокручуючи всі ці думки в голові. Раптом він став і закрутив головою — що це там? Нічого. Маленька галявина поміж кущів, чорний пластиковий пакет заплутався у гілках. І чого це змусило його зупинитись? Дивно. Він тільки зараз звернув увагу, як тихо навколо. Залишки темно-червоного і жовтого листя навіть не ворушаться. І чомусь шуму міста майже не чути. Олег, озираючись, покрутився на місці — нікого. Лише ґави сидять на гілках. «Раз, два… одинадцять, дванадцять. І крук». Сидять, дивляться на нього, та мовчать. Дивно це. Якось навіть ніяково. Олег пересмикнув плечима, ніби від ознобу, і попрямував до перехрестя доріжок попереду. Ґави пильно дивилися на нього, наче проводжали. «А щоб вас!»

«А оце, мабуть, і є та лавка». Олег роздивився навколо. Знов нічого цікавого. Сліди коліс з одного боку від тротуару. «Хтозна, якби той хлопець не порушував правила, і не поперся крізь парк по пішохідній зоні?.. А там що?» Він відійшов від асфальтної площадки і обережно, щоб не замастити мешти, пішов між дерев. Дійсно, не примарилося: листя на землі у цьому місці було не таке. Все ще яскраве навколо, тут воно було тьмяним, сірим, наче перегнило чи висохло і вицвіло з роками. І там теж… «Та це ж доріжка!» Олег прослідкував за нею поглядом — вона загиналася  навколо площадки з лавою і тікала за кущі.

— Теж помітив? — пролунав скрипучий голос десь позаду.

— Га? — Олег від несподіванки аж підскочив і стрімко обернувся.

Зігнутий старий чоловік з довгим сивим волоссям, що вибивалося з-під затертої вушанки, стояв на доріжці, спираючись на кострубату палицю двома руками. А на зап’ясті бовталася плетена сумочка, які колись називали «авоськами», з дешевою хлібиною всередині. «Де він ту авоську взяв в наш час?» Все на дідові було старе, брудне і вицвіле: шапка, пальто, штани, навіть черевики, колись чорні, тепер теж були оббиті та сірі. «Сірий дід».

— Я кажу, теж помітив?

— Що? Не розумію.

— Та сліди ж! Його! Бабая!

— Е-е-е. Вибачте, шановний, — і подумки: «господи, ще цього божевільного не вистачало», — який бабай?

— От дурне! Який? Тебе матінка бабаєм не лякала? Хоча б бабця? Ото молодь! Бач, міські… Грамотні. А в житті нічого не тямлять.

Олег змусив себе не дратуватися, і вже хотів якось відкараскатися від набридливого стариганя, та заради виконання обов’язку все ж запитав:

— Я не то шукаю, дідусь. Тут дівчина днями ледь не померла — сестра моя. От, приїхав подивитись, пошукати сліди. Може чули щось?

— Тьху на тебе! От же ж дурні. Я ж тобі кажу — бабай це. Бабай перекинутися хотів. Мабуть, щось завадило.

— А… Добре, дякую Вам…

— Дякуй Богові! Де ж ви такі?… — дід перехопив свого дрючка і почимчикував, човгаючи черевиками, кудись у глиб парку, бурмочучи невдоволено щось нерозбірливе. Олег мовчки стояв і дивився йому в спину, доки той не зник за вигином доріжки.

Знов цей погляд у спину. Хто там? Різкий розворот — нікого. Ґави сидять на деревах. Дванадцять. І крук.

 

***

Безглузда прогулянка у парку і зустріч з дідом чомусь зіпсували настрій. Та ще ці ґави. Щось у них було таке… лячне. «І як вони підібралися? Плескоту крил не чув. Навіть гілки дерев не трусились. Чортівня якась. Може то нерви? Мабуть, краще поїхати до Леськи».

Візит до лікарні виявився неочікувано гнітючим. Олеся дійсно отримала пасма сивого волосся. Вона лежала у ліжку, дивлячись в одну точку на стелі, і здригалася за будь-якого різкого звуку. Довелося побігати, та підмаслити головлікаря, щоб її перевели в невеличку окрему палату. Та кімната була така ж пошарпана, як і всі, там стояло таке ж старе ліжко, але не було інших пацієнтів, тож ніхто не змушував вимкнути світло. А без цього вона починала плакати і скавчати, як побите цуценя. Олег тепер реально злякався за її здоров’я: «Як би в дурку не запроторили»… А ще була тяганина з її речами, які нібито загубилися, і знов довелося давати гроші щоб нарешті отримати сумочку. Нажаль, виявилося, що деякі речі пропали — і телефон також. З приводу чого у Олега з’явилися недобрі думки щодо персоналу. Адже сюди вона потрапила з ним, інакше, як би подзвонили тітці? Але якось дивно сталося, що сумочка є, паспорт на місці, от і ключі, всілякі жіночі дрібниці є, а телефону і гаманця нема. «Нехай це буде найбільша втрата», — подумав він. Але телефон би йому згодився. Може там була якась інформація? Та тепер його не знайти. Добре, хоч дали номер подруги, яка відвідувала Олесю одразу вранці — отже, хтось таки обдзвонював контакти з телефону. «От же ж люди!».

 

Все це забрало багато часу, стало вже пізно, і він довго вагався, чи їхати до того хлопця, та врешті вирішив, що треба, бо витрачати зайвий день не хотілося. А після побаченого, він і сам хотів знайти покидька, який зробив таке з сестрою.

Будинок, де мешкав Андрій, тобто рятівник Олесі, виявився старою «хрущовкою», неохайною та брудною, та й район не обіцяв нічого доброго. Олег швидко зайшов у під’їзд, піднявся на третій поверх, і загрюкав у двері — замість кнопки дзвінку з стіни стирчали дроти. Почулися кроки, і двері стрімко відкрилися, мало не вдаривши по лобі.

— Хто? — на порозі стояв молодий хлопець у синіх спортивках зі смужками по боках та жовтій футболці.

— Ой, який Ви різкий, ледь відскочив, — спробував зав’язати невимушену розмову Олег.

— Ви хто?

— Олег мене звуть. Я з приводу Олесі — дівчини, яку Ви…

— Ви с міліції? Я уже гаваріл, я нічо с нєй ні дєлал! Она уже била такая!

— Ні, ні, я не з міліції. Я її брат. Двоюрідний. Мене її мама просила Вам віддячити.

— Да? А, ну, так ето… — хлопець замовк, стоячи у дверях. Очевидно, запрошувати до себе не хотів.

— Моя тітка, тобто Лесіна мама, просила Вас віддячити. Вона дуже хотіла. Може, це недоречно, але вона просила… Казала, дала б більше, але які доходи у простої сільської жінки… — Олег витяг з кишені куртки конверт і простягнув його хлопцеві.

— Та ні нада! Я ж.. Ну, нада ж памагать… Ну, развє што… — він відкрив конверт, — я на чістку салона вазьму, а то, ну… панімаєтє… Ну, і там на бінзін чутка, — він витяг п’ятисотку і сховав у кишеню штанів. — А ета забірітє. Ні нада етава.

— Дякую, Ви дуже благородна людина. У мене лише прохання до Вас. Може Ви щось бачили? Може хтось тікав звіти?

— Ну, я уже гаваріл… А Ви ні с міліції?

— Нє, я журналіст.

— А… Ну, там как? Ми у корєша днюху атмічалі, і бухло закончілась. Ну нада єхать, а ми ж бухіє. Міха гаваріт: «єдем через парк, там мєнтов нєт». Ну паєхалі. І там, значіт, нашлі йійо.

— І нічого не побачили?

Андрій замовк, ніби заглибився в себе, лише жував нижню губу.

— Знаітє, я ж думал, то па-пьяні. А патом Міха сказал, што тоже відел.

— Що? — аж завмер Олег.

— Страннає. Ми на дарожку виєхалі, а там — ано… Чорнає, бальшоє, вродє… ну ні знаю, такоє, как пятно в воздухє. І такіє… как би щупальца. Єсли б трєзвий бил, наверна абасрался б… Ой, ізвіняюсь.

— Нічого, то що?

— Ну ми врезалісь в ніво. В ета… І нічіво! Савсєм. Іщезла. Толька такой звук. Как би піск. Аж как би внутрі тібя самаво. Я думал, па-пьяні. Но Міха… — хлопець махнув рукою, ніби не сподіваючись на те, що йому повірять.

— Дякую Вам. Дійсно. Не тільки за те, що допомогли сестрі. А й зараз. Ось моя візитка, якщо щось, може пригадаєте, подзвоніть, будь ласка.

— А, ну харашо… Ви ізвінітє, міня ждут…

— Так— так, ще раз дякую.

Двері швидко зачинилися, і з-за них почулися дівочій сміх і нерозбірлива розмова.

 

Розмова з Андрієм залишила по собі якесь незрозуміле занепокоєння. Треба було знов повернутися до того місця, попитати людей. Може, все ж таки він щось знайде? І дома у Лесі теж. Хтозна? Може, її притягнули до парку? Треба подивитись дорогу, не їхати ж через парк.

Порожня квартирка, з немитим посудом та розстеленим диваном не здавалася затишною. «От хазяйка! Ніби й не дочка своєї матері». Але й нічого підозрілого тут він не побачив. Навіть у відро для сміття зазирнув — майже порожнє — нічого. І ознак присутності чоловіків теж не знайшов.

За вікном загуркотіло: потяг повз зовсім поруч — з вікна добре було видно мерехтливі вогні за лісосмугою. «От гарне місце!» Олеся купила житло, взявши позику на роботі — так казала — виплачувати доведеться не один рік, тож вона свого роду кріпачка. «І як то тепер все обернеться?» Олег пошарудів по полицях шафи, знайшов чисту білизну, кинув похапцем просто поверх застеленої  і швидко заснув.

 

***

— Леська, дай тобі боже здоров’я, що ж ти за хазяйка — навіть макаронів нема? — Олег пошукав в усіх шафках малесенької кухні, та нічого їстівного не знайшов. В холодильнику, окрім шматочка підозрілого тістечка з кремом, теж було порожньо. «Що ти взагалі їси?» Вочевидь треба йти до магазину. «Все одно хотів до тої лави навідатись, та й консьєржку попитаю або двірника — може що чули?».

Шум привернув його увагу ще здалеку, потім стало видно й поліцейські «Пріуси» просто на доріжках. На деревах гойдалася жовта пластикова стрічка, біля якої вже стовбичили декілька роззяв, а з того боку огорожі крутилася якась метушня. Олег прослизнув під стрічкою і пішов до епіцентру подій, наче так і треба. Поліцейські, люди в халатах, пожежники. «Пожежники що тут роблять?» Олег трохи обійшов по колу і раптом притис долоню до рота, побачивши причину приїзду поліції: посеред невеликої галявини вишкірився гострими зубцями у небо закривавлений уламок старої сосни, розтрощеної на висоті десь метрів семи, і на кінці цієї «шпички» висіло оголене жіноче тіло огрядної статури, пробите просто через спину. Як двадцятисантиметровий стовбур міг пройти крізь хребет? Що за нелюдь могла таке вчинити? Та ще й так високо!

— Ви хто? — суворо гаркнув на нього поліцейський.

— Журналіст. Ось посвідчення.

— Засунь його… Ганько! Виведи цього звідси! Геть. Негайно! Журналіст, б…

Олег не став нариватися і сам швидко пішов до доріжки.

— Ну що, побачив? — прохрипіло збоку.

Поява «сірого діда» вже навіть не дивувала.

— Тепер побачив?

— Що це було, діду?

— Не підійшла шкірка йому. Не прийняв. От і скинув.

— Шкірка? Тобто? Можете хоч щось пояснити?

— Йдемо. На, понеси цю сітку, бо вже важко. Проводь до дому, то розкажу.

Старий жваво розвернувся, і пошоргав доріжкою, стукаючи при кожному кроці дрючком об асфальт. Олег на мить завагався, потім наздогнав діда і взяв його під руку. Деякий час йшли мовчки, лише палиця стукала у асфальт.

— А я то зразу зрозумів, як побачив. Листя пожухло — бабай прокотився. Так мати казала. Ні. Мабуть бабця. Маму ж мою у тридцять третьому забрали, у голодовку. Ворожий елемент. То більше я її вже не бачив. Баба ростила. А сестра померла. Багато тоді померло. Я малий був. Це скільки мені було?.. Зара от 92…

— Нівроку! Я б навіть не подумав! Ще так бадьоро рухаєтесь.

— То кров. Все кров наша. Якби сестра жива була, стала б відьмою. А я що? Я чоловік. Мене не вчили. Не можу я того всього. То тільки через матір йде та сила. Але бабця трохи розказувала. Бувало, отак лежить на печі, і все зітхає, мовляв, урвався рід, нема кого вчити…

Раптом старий зупинився і смикнув Олега за рукав:

— Бачиш, сидить. Тебе виглядає.

Олег підняв очі, і знов побачив зграю з ґав та крука, які незворушно і мовчазно дивилися просто на них.

— А чого це мене? Може Вас?!

— Нє-є. З мене що взяти? То по тебе. Сестру твою впустив — до тебе приглядається.

— Діду!.. Вибачте, як Вас звати-то?

— Охримом.

— Діду Охриме, вибачте, та Ви якісь казочки мені зараз розповідаєте! Я бачу лише птахів!

— Птахів. Так… — зітхнув дід Охрим, — завжди він у такій подобі. Коли без шкіри. Та раз на тринадцять років випадає йому нагода перевдягтися. Тоді ходить він по землі темним клубком пітьми, та шукає собі шкіру. І як знайде, то буде ще 72 роки гуляти у людській подобі — розважатися та панувати. Якщо тепер впорається до нового місяця, то буде йому свято. Та у нього лише шість спроб. А сестру не втримав твою. Тож і лютує. Багато горя він заподіє у наступний тиждень.

— А як не перевдягнеться?

— Тоді буде ще 13 років чекати. Капостити, та злість свою на людях зривати. Але то таке, а от у людській подобі здатен він лиха наробити. Справжнього.

— І як же цьому завадити? Не лягати на краю? — усміхнувся Олег.

— Дурень ти! — дід штурхнув його ліктем в бік. — Я тобі що, казочку про вовчка розказую?! Чи думаєш, у діда клепки в голові нема?

— Ні, що Ви! Я просто… Вибачте. Я слухаю.

— Дитинство згадай! Кого бабаєм лякають? Неслухів. Порушників батьківських настанов та порядку. А коли діти ростуть, то й гріхи їхні ростуть. І вже не неслухи — злочинці. Мале дитя може лише малу капость від бабая отримати, а от дорослий… Що більше темряви у душі людини, то більше зло може поміститися у ній. От і шукає він собі таку зіпсовану душу, щоб вмістила його всього, та ще й місця на нові гріхи вистачило.

Олегу стало якось незручно слухати всі ці лякалки. Ніби його нетямущою дитиною вважали. Ще про Діда Мороза почути та лелеку, який дітей приносить, і буде повний комплект. Та раптом він усвідомив сказане Охримом.

— Зачекайте-но, — повернувся він обличчям до старого, — то Ви хочете сказати, що моя сестра зло в собі носила? Раз Бабай її хотів цей… одягти, чи як там.

— То твоя сестра, тобі й знати. Але хоч ображайся, хоч що, та він її обрав. Значить, був якийсь грішок. Може й не великий. Він же ж чому шість спроб має? Не всяка грішна душа є невиправною. Та він цього не бачить, коли полює. А як одчуває, що помилився, то так лютує! Таке творить — жах! Може повбивати всіх, до кого дотягнеться — він же в людському тілі. А потім скидає ту шкуру.

— То та тітка…

— Мабуть. От ми й пришли. Ось моя хата.

Олег подивився навколо — якось непомітно вони минули парк, та вийшли до маленьких старих будинків — цей район, мабуть, ще донедавна був окремим селом. І дід жив тут багато років, судячи з усього.

— Зайдеш до мене? Чаєм пригощу. Трав’яним. Добрий чай. Справжній. Дванадцять трав — ще бабця навчила.

— Та нє, — зам’явся Олег, — піду я, сестру треба побачити. Може сьогодні зможе розмовляти, то щось розкаже.

— Розкаже?! Та не дай Господь! Не можна розповідати нікому, як Бабая побачив! Особливо, якщо завадив перекиданню. Біжи до неї мерщій! Нехай з дому не виходить, зачиниться і світло не вимикає! Ну біжи… ой боже… що ж це ви, молодь? Дурні стали зовсім. Життя не знаєте…

— Вона ж у лікарні.

— То думаєш, він там не дістане? Біжи вже!

 

***

Розповідь діда Охрима не на жарт налякала, не дивлячись на те що внутрішній голос постійно кепкував з цього, підсовуючи купу раціональних аргументів. Та всі вони майже випарилися, коли Олег втретє швидко озирнувся через плече, і знов побачив чорну зграю на гілках на тлі темного, як свинець, неба. «Чортів парк! Скоріш би забратися звідси». Лише біля будинку він оговтався. Звичні міські звуки, як от гарчання двигунів, сварки людей десь за рогом, шум потягу по рейках за деревами — все це заспокоювало, і дідова розповідь почала блякнути, доки не стала сприйматися, як байка, які розповідали один одному у дитинстві біля багаття.

Олег постояв біля дверей під’їзду, та раптом бурчання у животі нагадало, що він так і не дійшов до магазину. «Доведеться десь перекусити. От тільки грошей обмаль. Не брати ж тітчині». Врешті, він сів у машину, та поїхав пошукати де можна недорого поїсти. Ритм міста з його корками, димом, постійною напругою на дорозі та водійською грубістю остаточно повернув його у звичне русло. Тож він знайшов столову, неквапливо  поснідав (чи пообідав), та лише потім поїхав до лікарні.

 

— Що це за фокуси? — роздратовано цідила медсестра, — я Вам кажу, у нас є розпорядок! Для всіх одінаковий! Що значить, їй можна? Режим! А я-ак Ви думали? Це лікарня, чи що?

— Та почуйте ж мене! Їй треба бути зі світлом!

— Слухайте, я Вам от що скажу: вчора її дохтор дивився, то вона повністю здорова. Як нічого не знайдуть, то будуть її переводить до психопатології.

— Вона не божевільна! Її треба просто заспокоїти. У неї був шок!

— Ну от там її і успокоять!

— Та що Ви таке кажете? Ну, у Вас хоч краплина людяності є? А! Зрозумів, нате, стільки вистачить?

Медсестра фиркнула, і сховала гроші у кишеню.

— Добре, я пригляну за нею. Почекайте трохи, поки не йдіть. Там поли помила технічка тільки-но. Буде сваритися.

Нарешті можна було йти. Олег тихенько (раптом вона спить) прослизнув у двері, і побачив вже знайому картину: Олеся лежала на ліжку, уп’явшись очима у стелю. Здавалося, вона навіть не кліпає. Раптом вона трохи повела очами, а потім нахилила голову і прошепотіла:

— Олег, це ти?

— Я, Леська, я.

Дівчина потягнула до нього руки і заплакала.

В лікарні він просидів довго, тримаючи Олесині долоні і постійно її заспокоюючи. Вона ледь відпустила його, а коли він виходив, то побачив в її очах такий жах, що мало не побіг домовлятися, щоб забрати сестру додому, бо залишати її одну було страшно. Але все ж вгамував свої почуття, та запевнив заревану дівчину, що за нею будуть приглядати, а світло не вимкнуть. Знов довелося пошкодувати про відсутність телефону. «Завтра на базарі знайду якийсь дешевий апарат».

Дорогою до квартири зателефонував тітці, порадував, що Леся пішла на поправку, пообіцяв організувати зв’язок. Заїхав до магазину, щось поїсти взяти. Що робити далі не знав: жодних свідків, жодних слідів. Та й сестра тілесно ніяк не ушкоджена. Тільки злякана майже до смерті. Так дійсно повіриш у Бабая. Якщо «сірий дід» правий, то треба тільки до нового місяця протриматися. А це післязавтра — Листопад починається.

Біля під’їзду будинку блимала вогниками поліцейська машина. «Ти диви, знов щось!» — захвилювався Олег. У фойє сиділа пара копів. Побачивши його, один з них встав, і пішов назустріч.

— Олег Гайдук? — суворо запитав поліцейській.

— Так, я, — обережно відповів Олег.

— Поїдете з нами.

— З якого приводу?

— Там дізнаєтесь.

 

Слідчій у дорогому цивільному костюмі неквапливо щось писав, навіть не дивлячись на затриманого. Олег часто по роботі стикався з поліцією, тож не мав наміру вступати в цю дурну гру, і просто сидів на жорсткому стільці, не промовляючи ні слова. Нарешті, «письменник» звернув на нього увагу:

— Здогадуєтесь, за що Вас взяли?

— Ні, — абсолютно щиро відповів Олег.

— Громадянина Залєвського знаєте?

— Кого?

— Слухайте, Олег Семенович, я вже навів справки, хто Ви такий. Давайте не будемо. Тут стаття серйозна.

— А я й нічого не роблю! Я дійсно не знаю!

— Ваша візитка?

— Точно. Моя. То й що? Я їх пачками роздаю.

— Тим кого вбиваєте?

— Що?! Що за… Де мій адвокат? Дайте хоч подзвонити!

— Подзвоните. Потім. Андрій Залєвський вам не відомий?

— Андрій… Стривайте! Це такий молодий хлопець. З вулиці, е-е, як же ж її, Межигірської?

— Загорськоїї. Вулиця Загорська.

— Що з ним?

— Мертвий.

— Господи, Бабай до нього добрався!

— Хто? Бабай? Це кличка?

— Яка кличка?! Бабай! Той що вночі приходить! Це темна сила — все, як дід казав! Дванадцять ґав і крук!

— Ви що, під наркотою? Його зарізали. Оцим… ножичком, — на столі з’явився прозорий пакет з закривавленим кухонним ножем, — і на ньому — Ваші пальчики. Все ще будете комедію ламати?

 

***

— Виходь, красень! Фу, ну у тебе й видок! — Рустам сяяв чистотою, пахнув дорогим одеколоном, та й взагалі являв собою зразок успішного адвоката.

— Який же я тебе радий бачити! — Олег розкрив обійми.

— Е ні, спочатку помийся та перевдягнися. Забирай речі, і мерщій звідси!

— Залюбки, друже!

Два десятка пропущених дзвінків від тітки. Важка розмова з нею, купа докорів, поки нарешті не сказав, що сидів за ґратами. Знов потік сліз. Благання допомогти. Обіцянка з його боку одразу відвідати сестру. «Дайте хоч помитися, тітко Рає!». Нарешті вдома. Тобто у Лесі.

 

— То як же ти мене витяг?

— Нічого складного, насправді. Хоча, ти мені все одно винен!

— Звісно, Рустам, проставлюся! — з цими словами Олег побовтав ложкою у каструлі з макаронами, а потім, замислившись на мить, кинув туди й сосиски. — Вибач, що зараз так… гроші мої вони «втратили».

— Ха! Ясна річ. Ти скажи, якщо потрібно, можу позичити.

— Добре, буду вдячний. То як?

— Та там нема чого розказувати. Доказів проти тебе у них не було.

— А ніж? А відбитки?

— Брехня. На понт тебе брали. Зарізав того нещасного його дружок. По п’яні, скоріш за все. Дивно інше: він тоді пропав, тому тебе й хапнули, але сьогодні вранці він об’явився. І як! Я не знаю, що у нього з головою, може то він протверезів, і так мучився, через вбивство корєша, але ти уяви, що зробив: прив’язав мотузку із зашморгом до машини, ну, і собі на шию, а ноги іншою мотузкою до дерева. І пустив машину з гори у річку. Можеш уявити картину?

— Та не може бути! Це як самогубство двома пострілами в голову!

— Ні друже, все є на відео. Цей кадр поставив телефон на з’йомку, увійшов до мережі, і зробив такий собі останній перформанс. Сьогодні фейсбук гуде.

— Господи, люди просто хворі. Як його хоч звали?

— Здається, Михайло. Але вибач, прізвище не запам’ятав.

— Михайло, хм… Михайло… Міха! Це Міха був! Зачекай, Рустам, мені треба терміново бігти!

 

***

Собака заходився від гавкання, аж хрипів. Олег грюкав у хвіртку ногою та голосно кричав.

— Хто там? Чого кричиш?! Мухтар, цить! Цить, кажу! А, це ти! Повернувся? — дід Охрим у тому ж вигляді, але у фуфайці замість пальта, йшов до паркану, стукаючи своїм дрючком по землі.

— Живий? А я вже думав, нема хлопця, забрав Бабай.

— Ні, діду, не забрав. В тюрмі я був.

— Отакої! Що ж це ти накоїв?

— Нічого, діду, то помилка. Я про інше. Мене дві ночі у відділку тримали. Сьогодні друге листопада!

— То й що?

— Ви казали, що до кінця місяця протриматись. А сьогодні було таке… Думаю, то він знов шкуру скидав!

— От же ж дурний! Ну дурний! До чого тут листопад? Ти ще п’ятирічки згадай. На небі місяць. На небі! І якщо не помиляюся, дві ночі ще у нього є, а як не знайде, то буде круком тринадцять років. Та не думаю я. Дуже вже багато зараз добрих шкірок для нього. Так що, ти сам просто протримайся, от і усе.

— А сестра?

— Не можу тобі нічого сказати. Молися.

— І допоможе?

— Ні.

— Чому?!

— Ех… Бачиш, навіть цього не знаєте. Такі ви зараз, — дід замислено подивився кудись у далечінь, а потім тихо продовжив. — Молитва лише тоді силу має, коли йде від чистого серця. Та чисте серце не потребує захисту від темряви, бо саме є світлом. Отже, не потребує й молитви. Таке от діло…

— То що, йому ніяк не можна завадити? Невже нема ніякого способу?!

Охрим знов помовчав, про щось розмірковуючи.

— Є способ. Та дуже страшний. Мені вже цього не зробити. А от ти… та чи здужиш?

— Я… спробую.

— Тоді почекай тут, — старий повернувся до хати, і через деякий час, який здався вічністю, повернувся з невеличким вузликом дуже старої тканини. — Візьми оце. Не заглядай всередину. Отут нитка, бачиш. Надінь на шию, під спіднє, тобто, під майку, і так носи.

— Це що, оберіг?

— Якби ж то. Це приворот.

— Приворот? — жахлива здогадка спалахнула у голові. — То я маю пожертвувати собою?!

— Ні! Хто б це таке робив?! Це ще бабця моя в’язала. Чи ти думаєш, тоді люди дурні були? Не жертва це, а зброя. На цнотливу відьму одягали це. Мала витримати усі спокуси, коли він у неї входив. От і все. Вийти він не міг — вузлик тримає. А тоді, як новий місяць зійде, то знімали його разом з Бабаєм та спалювали на перехресті. Вбити його  так не можна, але 13 років спокою на землі — варто воно того? — Олег кивнув. — Тоді слухай: поки вузлик на тобі, він тобі нічого не заподіє, хоч лякати буде страшенно, але треба витримати. А як увійде у вузлик, то навпаки — зваблювати почне, спокушати насолодами. А це ще важче витримати. Але треба! Як не витримаєш, спокусишся, то вискочить, і тоді вже таку силу матиме, що хоч праведника на себе одягне!

— Ясно, діду…

— Ясно тобі. То йди. Пробуй, як не злякаєшся. Та кажу одразу: навіть відьми боялися, а вони ж були навчені. Я б не давав. Та відчуваю, скоро мій час прийде. То чого тримати? А як впораєшся, то може буде хоч трохи добра людям? Йди, не зволікай. Підготуйся, до церкви сходи — може допоможе. Не знаю.

Олег позадкував від паркану, міцно стискаючи подарунок.

— Зачекай. Ще одне. Порахуй, скільки разів він перекидався. Якщо п’ять шкур скине, то він обов’язково за нею прийде. Бо ж почата вона.

Олег кивнув і тремтячим голосом крикнув: «Дякую». А потім розвернувся, і швидко побіг до квартири.

— Не дякуй, — стиха промовив дід Охрим, — не дякуй, хлопче.

 

***

Рустам пішов, залишивши цидулку з вибаченням, та декілька купюр. Олег подзвонив у лікарню, і дізнався, що Олесю забрала подруга на ім’я Марія. Ще учора. Зв’язався з Марією. Вислухав знов купу докорів. І про те що сестру кинув, і про ключі, через які людина додому потрапити не може. Виправдовуватися не хотілося. «Я в тюрмі сидів. Завтра приїду», — гаркнув він у трубку та обірвав виклик.

Макарони плавали в каструлі суцільним слизьким жмутом. Разом з порепаними сосисками. «Оце поїв. Значить, буде суп». Тепер вже поспішати нікуди не треба. Олег увімкнув телевізор і наповнив тарілку сумнівним варивом.

-… жахлива трагедія. Представник обленерго розповів нашому кореспонденту про обставини.

Картинка змінилася, з’явився напис «кадри не рекомендовано переглядати особам з вразливою психікою та дітям». На високовольтній лінії диміло потроху щось чорне, і лише через мить стало зрозуміло, що то таке. Олег затулив рота, та відклав ложку. «Здається, я вже не хочу їсти».

«Як людина могла опинитися на дротах? Там до стовпа метрів 50. Нема сумнівів, що це було насправді. Подивився на карту — точно, це неподалік. Значить, не йде Бабай далеко. Тут кружляє. Отже рахуємо: тітка на стовбурі, Андрій, Міха, тепер цей. І сестра. Його останній шанс. Якщо він не знайде цієї ночі нову шкіру, повернеться за нею».

Сутеніло швидко. Похід до невеликої місцевої каплички лише роздратував. Товстий «батюшка» відмовився слухати «сумашедшіє брєдні» і поспішив до свого чорного тонованого «Лексусу».

Олег чисто вимився, поголився, накинув на шию нитку з вузликом, та ліг спати. Зазвичай він не лягав так рано, але робити нічого не хотілось. Коли прийшов сон, він навіть не помітив.

Сон зник раптово. Щось не так. Тиша. Абсолютна. У вухах дзвенить. Темрява. Навіть цикання годинника на стіні не чутно. Груди здавило страхом. Ірраціональним, абсолютно безпідставним. Відчуття сну і яви одночасно. Важко дихати. Страшно навіть ворухнутися, бо воно почує. Воно тут, поруч. Але повернути голову і подивитися страшно. Примарно світяться світлі штори у темряві. Там, за ними. Серце гупає, як скажене. Олег повільно, стікаючи потом, повернув голову і скосив очі до вікна. І закричав: за склом, просто у темному повітрі висіли очі. Вони пронизували його своїм поглядом наскрізь, наче розтинаючи, вдивляючись у саму його душу. Він кричав і кричав, та раптом зрозумів, що не видає ні звука. Груди заклякли, не в змозі проштовхнути повітря крізь горло. Навколо прямокутника вікна почали з’являтися чорні тіні. Наче плями абсолютної чорноти просочувалися у невидимі щілини. Вони повзли по стінах звивистими доріжками, поволі підбираючись до нього. Рука сама по собі рвонулася до вузлика, і обхопила його. «Забирайся!» Дзижчання у вухах, наче від мільйона комах, — і все стихло. Олег відкинувся на мокру подушку і підніс до очей кулак з якого звисала обірвана нитка.

Десь далеко відчайдушно закричала людина.

 

Залишок ночі він провів при повному світлі, слухаючи безглузду балаканину у телевізорі. Іноді підкрадалася згадка про той крик, і тоді доводилося боротися з власною совістю. Спати Олег боявся, та втома взяла своє.

— …і знов жахлива подія! Заберіть дітей від екранів.

Олег розтулив очі, і втупився в телевізор — той так і працював всю ніч.

— Поліція закрила місце трагедії, та наш кореспондент встиг засняти цю жахливу картину. Ми ретушували її частково, через особливу жорстокість події…

Олег далі не слухав. Це ж знайома каплиця! А це — той самий «батюшка». Розіп’ятий просто на хресті перед входом. Господи, він прив’язаний власними нутрощами!

«Шість! Все! Відступати нема куди! Він повернеться по неї!» Страх волав всередині, радив бігти якнайдалі звідси. А совість змушувала знов стискати вузлик. «Я не зможу хресній в очі дивитися, якщо ще раз відступлю!» Олег вагався півдня. Вимкнув телефон, і метався по квартирі, наче загнаний звір, забувши навіть про голод. Нарешті, він наважився. Зв’язав до купи розірвану мотузочку від вузлика (довелося робити це на шиї), одягнувся, зайшов у магазин, де взяв дві пляшки горілки для хоробрості та закуски до них, і поїхав до Марії.

 

— Я до вас, дівчата, — якнайпривітніше посміхнувся Олег, стоячи на порозі широко відчинених дверей, — ось, я не з порожніми руками!

— Водка? Е-е-е. Ну й кавалери. Леська, тут твій брат заявився!

Олеся вибігла з кімнати і кинулася на шию Олегу, зніяковівшому від такої дивної поведінки родички.

— Ага, — окинула оком цю картину Марія, — ну, тоді заходь, блудний… брат.

Вечір, як не дивно, складався досить приємно. Вони приязно балакали, сміялися, пили та закушували. Марія виявилася не такою вже й великою противницею міцних напоїв, і все частіше притуляла свою ногу до його ноги під столом.

— Спати не хочете? — час від часу питав він.

— Та хіба з таким чоловіком заснеш, — грайливо відповідала за обох Марія.

Олег радісно кивав і розповідав черговий анекдот або байку. «Дотриматися до ранку. Тільки до ранку!»

— Ой, а мені так захотілося мартіні, — раптом прошепотіла йому на вухо хазяйка, — тут у нас магазинчик цілодобовий є, — і обхопила мочку гарячими губами.

Олег нетверезо піднявся, і дурнувато підморгуючи почав вдягати плащ.

— Дами, я швидко! Ф-ф’ють. І я вже тут! Не засніть! — він поводив пальцем перед обличчям і вибіг з квартири.

Холод вдарив в обличчя. Темрява. До магазину треба пройти отою неосвітленою аркою переходу. Алкоголь стрімко поступався адреналіну. «Та тут же дві хвилини ходу. Проскочу». І Олег стрімко пірнув у темряву.

«Попався!» — пролунало в голові. І одразу руки і ноги наче замерзли. Світ зник. Лише темрява з усіх боків. І ще страх, від якого майже зупинилося серце — ні поворушитися, ні гукнути. Ніби колючі холодні голочки побігли по тілу. І раптом крик, що розриває голову: «Обманув! Шкіра! Ні! Ні-і-і!» Олег навпомацки рушив вперед, ледь пересуваючи ноги. Рука вдарилася у щось металічне — водостічна труба. Він обхопив її, і вчасно: раптом холод у тілі змінився на жар. Марія перед очима, його рука шарить у неї під халатом, штовхає на ліжко, і хтиве жіноче тіло падає назад, розчахує ноги, відкриваючи картину, від якої унизу животу скручується тугий вузол. Між ногами ніби вибухнуло. Вона кличе, вабить… А ось ще одна — гола і розбещена — облизує червоні губи. Олеся!

«Ні! Ні! Не можна!»

«Але ж ти так хочеш! Зроби! Ні? Добре, тоді давай підемо вип’ємо. Ти ж хочеш. Я відчуваю спрагу. Тільки вип’ємо!» Внутрішній голос волав, лаявся останніми словами, та зрадливі руки послабили хватку, і холодна труба вислизнула з пальців.

 

***

— Вимкни це лайно, — майор кивнув на кольорові лампи, які й досі блимали на стінах і стелі, — нехай нормальне світло ввімкнуть. І музику теж — таке ж лайно.

Поки сержант бігав виконувати розпорядження, майор підійшов ближче, намагаючись не влізти в калюжу крові, і присів поруч з тілом, розглядаючи чотири дірки у грудях вбитого.

— Вони не  винні, — почав виправдовуватися менеджер. — Охорона діяла адекватно.

Майор перевів погляд на руку небіжчика, яка досі стискала жмут білявого волосся, що закінчувався страшним скривавленим клубком: ще донедавна — гарненькою голівкою дівчинки.

— Мабуть… Записи є?

— Звісно. Отам. На пульті охорони. У нас вже все готово.

— Петренко! Ти вже дивився?

— Так, Степан Семенович.

— Пішли, розкажеш. Щоб я час не витрачав.

 

Переляканий системник тремтливими руками запустив відео на прискоренні. Петренко коментував, іноді тицяючи пальцем просто в екран.

— Коротше, так: він заявився близько четвертої ранку. Тут була ця, як вона — паті — ну, збіговисько всіх цих золотих хлопчиків-дівчаток.

— Ага, — байдуже погодився майор.

— Значить, купив дозу. Отут, бачите, от, якраз, у пацана. Потім до нього підійшли шльондри. Зараз будуть. Ага, от. Але він пішов… от, бачите, о, домовився з менеджером. Там у них кімнати для «особливих клієнтів». Взяв чотирнадцятирічну.

— Запис є?

Системник зам’явся, Майор постукав його стволом пістолета по плечі.

— Е-е… То ж інтимні кімнати…

— Давай рідненький, ти ж не хочеш проблем? — лагідно промуркотів сержант.

— Моїй Іринці чотирнадцять. Спалити б цей гадючник, — задумливо промовив майор, ні до кого не звертаючись.

— Та Ви ж знаєте, чий він, — обережно зауважив Петренко.

— Знаю… То що там? — він нахилився ближче до екрану. — О, боже! Яка гидота! Ффу… У вас і там камери!.. Далі! Господи… він їй голову відриває голіруч! Вимкни це! Тьху… Давай зал.

Зображення знов змінилося: в спалахах різнокольорових ламп з’явилася темна постать зі страшним «трофеєм» у руках. Вона йшла до центру танцмайданчику, і люди тікали в усі боки від неї. Спалахи пострілів у кутку. Фігура падає. Натовп судомно тулиться до виходу.

— Зупиняй. Далі не треба. Його ідентифікували?

— Так, ось, все що було при ньому. Журналіст, до речі. Олег Гайдук.

— Умгу… А це що?

— Не знаю. На шиї було.

Майор взяв до рук вузлик старої тканини, обдивився, понюхав, а потім обережно розв’язав.

— Що це? Гидота якась, — він передав незрозумілий клапоть сержантові.

— Наче шкіра. Хм… Невже людська?! Сектант, чи що? Може цей, баптист?

— Хто його знає. Часи зараз такі… — зітхнув слідчий. — Крім цього ще є щось?

— Кажуть, коли він в зал зайшов, то реготав, як божевільний, і кричав: «тепер ви всі мої!». Тоді охоронець і почав стріляти.

— Ясно. А прокрути-но останні кадри ще раз, — майор поплескав по спині системника, — щось там було таке… Ага, так, ще… От воно! Назад, і повільно. Що це? Ніби тінь розтікається від тіла, бачите? Ось, ще раз. Що за… містика.

— Ага, — з острахом простягнув сержант, — ніби щупальця якогось монстра. З темряви.

— То може просто такий ефект від світломузики, — раптом встряв системник, — таке буває. Інтерференція там, чи що…

— Напевне. Інтерференція, — бадьоро погодився сержант.

— Зараз, — майор взяв зі столу гаманець небіжчика, витяг звідти гроші і поклав їх у кишеню, потім покрутив у руках старий телефон, і простягнув сержантові, — люди страшніші за монстрів, Петренко. У страшні часи живемо, сержанте. Ех… у страшні часи…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *