Володимир КОМПАНІЄЦЬ. Птах у сухому гіллі

Алану По, Мері Шеллі, Брему Стокеру, Філіпсу Лавкрафту, Роберту Говарду  – письменникам, що створили химерні світи, до яких ми досі прагнемо бути причетними.

 

«Існує два способи розтину трупу. Спеціалісти старої школи і нині використовують широкий ніж, проводячи суцільний глибокий надріз, що відразу оголює ребра. Німецька школа, наслідуючи професора Франкенштайна, надає перевагу вузькому лезу. Роблячи швидкі надрізи ми скриваємо шкіру та шар підшкірного жиру, оголюючи м’язи. Німецький прийом останнім часом має більшість прихильників, бо його переваги очевидні! Але вам, панове, як майбутнім лікарям, під час навчання прийдеться опанувати обидва.  

Сьогодні у нас обмаль часу. Нас цікавлять внутрішні органи людини, отже я проведу розтин в класичний спосіб».

Широким, гострим мов бритва ножем, професор розітнув мерцю шкіру на грудях. В світі гасових ламп волого виблиснула чорна кров. Асистент промокнув надріз серветкою. Потім подав пилку.

Хтось із першокурсників зойкнув. Рудий юнак, притуливши до рота носовичка, поспіхом вибіг із зали, але жартів з цього приводу не почулося. Лише професор хотів щось сказати, та, прослідкувавши поглядом за юнаком, побачив біля дверей мене.

Я кивнув і ледь махнув рукою, даючи зрозуміти, що моя справа почекає  закінчення заняття.

Рудий повернувся до аудиторії. На блідих щоках горів хворобливий рум’янець. Тихо вибачившись, він зайняв своє місце коло столу.

Через півгодини лекцію було закінчено. На столі поруч з трупом лежало холодне серце зі шматками вхідних артерій, та тьмяні легені.

– Чи є до мене якісь запитання, панове? – спитав професор, оглядаючи юрбу збентежених першокурсників, що щойно стали свідками того, як  «вінець творіння» перетворено на купу плоті з широким отвором на місці  грудної клітини.

«А де ж душа, професоре?» – раптом запитав рудий юнак.

Запала тиша, в якій особливо голосно пролунав чийсь нервовий сміх. Але професор поставився до запитання цілком серйозно.

– Душа, панове, вона мов патах. Якщо дерево впало, –  Янош Курчинський кинув оком на розітнуте тіло, –  чи шукатиме вона притулок у сухому гіллі?

 

Коли ми вийшли з Університету, львівська погода утнула одну зі своїх звичайних штук. Сухе листопадове підвечір’я зненацька змінилося скаженим вітром, ледь не зірвавши професорського капелюха з голови Курчинського. З неба посипав рясний сніг, що цілив в обличчя перехожим, запорошував очі, забивався за каптур пальто. Поговорити на вулиці за такої негоди нічого було й думати, отже ми поспішили до місцевої кнайпи, що займала частину першого поверху невеличкої  кам’яниць на вулиці Пекарській.

В приміщенні стояв галас, в повітрі клубились хмари тютюнового диму, але тут було тепло і, принаймні, сніг не забивав рота.

На щастя, у дальньому закутку знайшовся вільний столик, де ми могли поспілкуватися без сторонніх.

– Про що саме ви хотіли поговорити, пане Верне′? – Запитав Курчинський, замовивши кави. – Ви не знайшли того злодія?

– Поки що ні, пане. Тим більше, що в даному випадку, я займаюся справою виключно з власної ініціативи. – відповів я. – Отже, на допомогу поліції не розраховую.

–  Невже поліцію не зацікавила загибель кількох собак?! – всміхнувся Курчинський.

– Нажаль, наші поліціянти, як і більшість їх колег з інших країн, де мені довелося побувати, повністю позбавлені фантазії. – відповів я. – Бо, якби вона у них була, то досить скоро вони б зрозуміли – той, хто так по–звірячому розправляється з собаками, скоро може переключитися і на когось іншого. Наприклад, на людей.

– Сподіваюсь, ви перебільшуєте, Верне! – відрізав збіднілий професор.

– Ні в якому разі! – запевнив я. – Мені доводилося читати про серійних убивць, які розпочинали з того, що милувалися відірваними крильцями метеликів. А тут у передмісті декілька собак понівечено і роздерто майже на шматки, просто посеред вулиці. Містом вже ширяться чутки про якусь гидоту, на кшталт мексиканської чупакабри. Адже вовків у тутешніх  лісах не бачили років з тридцять.

– Все це лише теорії, – сказав Курчинський, допиваючи каву.  – Гадаю, Верне, ви знайдете того живодера ще до того, як станеться щось насправді жахливе!

– Обов’язково знайду, – запевнив я. –  Але  вас я відірвав від справ зовсім не для того, щоб ділитися своїми теоріями. Професоре, що ви можете сказати про пана Маковецького? – запитав я.

– Про Міхала? –  здивовано озвався Курчинський. – Ви ж не серйозно, Верне? До чого тут він!

– Може і ні до чого, – я залпом проковтнув замовлений коньяк. – Але, скажіть, чи не дивно, що саме у напрямку його маєтку веде закривавлений слід з місця, де я знайшов останнього собаку? І всі ті інші страшні знахідки, якщо подивитися на план передмістя, так чи інакше, знаходяться поручь…

– Облиште Маковецького! – у запалі відрізав професор. – Людина і так настраждалася у житті!

О так, я знав про що йдеться! Молодий перспективний медик, єдиний нащадок збіднілого, але поважного русинського роду, подавав великі надії. Та життя – то сувора річ. Йому байдуже на ваші плани. Два роки потому молодий Маковецький до нестями закохався у молоду дівчину, що приїхала до Львова з надією, що тут, на медичному факультеті, хтось зможе їй допомогти.

Кохання між молодими людьми спалахнуло, немов кущ купини спекотного літнього вечора.  Вінчання відбулося у Святому Юрі. Про це йшлося в газетах. Гості зичили подружжю щастя та довгих років життя.  Хоча всі розуміли примарність цих надій. Сухоти, на які страждала  Соломія, невиліковні.

Смерть поступово наближала до жінки, мов хижак до пораненої дичини. Міхал робив усе, аби отримати хоч єдиний шанс. Половина медичних світил Європи оглядали його Соломію, з іншими Маковецький вів листування. Нарешті він покинув професорську кафедру, аби везти дружину до Італії. Та теплий клімат лише на деякий час уповільнив розвиток хвороби. Рік тому Міхал повернувся з дружиною до сімейного маєтку. Маковецькі звільнили прислугу і жили відлюдниками. Але всі, хто бачив змарніле, постаріле обличчя господаря, розуміли – надії немає.

Та я знав і те, про що не пліткували на ринку та в кав’ярнях міста. Прохолодним травневим вечором до Маковецького завітали гості. Декілька поважних львівських науковців зайшли до будинку аби через півгодини вибігти з нього з розгубленими, похмурими обличчями. Поминаючи дідька, вони сіли до екіпажу та  повернулися у місто, а головні двері будинку Маковецьких з того часу вже не відчиняли. Тільки стара кухарка, що прислужувалася ще покійним батькам господаря, раз на тиждень заносила кошик з готовими стравами, залишаючи його біля хвіртки позаду маєтку. Розпитати стару я не мав змоги. Вона давно вже була несповна розуму, до того ж німа, мов риба.

Янош Курчинський був одним з тих, хто завітали тоді до Маковецьких. Відчуття, що той візит може бути важливим, не покидало мене з того моменту, як я дізнався про нього. Отже, мені конче була потрібна допомога професора, до якого мені не раз доводилося звертатись у своїх справах.

– Скажіть відверто, – запитав я, – про шо йшлося на зустрічі в маєтку Маковецьких? Що саме тоді стурбувало вас?

Курчинський відставив у бік спорожнілу філіжанку. З виразу обличчя професора я розумів – йому неприємні ті спогади, але я працював на владу, отже він мусив мені допомагати.

– Розумієте, пане Верне, мені прикро про це казати, але змушений констатувати, сімейне горе підкосило здоров’я мого молодого колеги.

– Ви хочете сказати, що  Міхал Маковецький підхопив від дружини туберкульоз?

– Ні, справа не в туберкульозі! Хоча його і вважають тепер заразним, Міхалу вдалося уникнути зараження. Йдеться скоріш не про фізичний, а про духовний стан. Те, що ми побачили та почули від нього, дає мені привід вважати, що його колись блискучий розум затьмарився.

– А про що саме йшла мова? – запитав я.

– В свій час ми з колегами добре товаришували з Міхалом, – вів далі Курчинський, – отже, очікували, що він позвав нас, аби ми підтримали його в цей складний час. Ні у кого не було сумнівів, що молода пані Маковецька доживає останні дні. Але натомість, ми застали нашого товариша в стані хворобливого збудження. Ледь ми ступили на поріг, господар приголомшив нас тим, що буцімто знайшов філософський камінь, магістеріум, що надає можливості для вічного життя. Він ніс якісь нісенітниці про бактерії, чаклунів, отруту, та хімічні елементи! Ми намагалися його заспокоїти. Та дарма! Побачивши шприца з морфіном, він накинувся на нас і виштовхав за двері.

– І ви навіть нікому не розказали про те, що в передмісті мешкає небезпечний божевільний?!  Про що ви тільки думали!

– Зрозумійте, Верне, нам було боляче бачити на що перетворило горе нашого колегу. Уявіть, який би то був сором, якщо про це дізналися б у місті!

Так, я розумів! Але я розумів також і те, що цей скандал, міг би набути куди більших наслідків. Церква все ще  вважала університети осередками зла. А якщо брати до уваги всі ті політичні гуртки і об’єднання студентів та дебати, що між ними точилися, хто знає, як відреагує влада на черговий бешкет, пов’язаний з ім’ям університету. Я був впевнений, Курчинський розказує мені не всю правду.

– Я розумію ваші побоювання, пане, – сказав я. – І на знак моєї до вас прихильності, спробую зробити все, аби ця ситуація не набула розголосу.

– Дякую вам, Верне! – професор начепив свого капелюха. – Сподіваюся,  наступна наша зустріч, відбудеться за більш приємних обставин.

Курчинській пішов, а я закурив сигарету, розмірковуючи, що мені робити далі. Картина змальовувалась наступна:  мертві пошматовані на вулиці собаки – то діло рук бідолашного божевільного. Отже, виявилось, що все до прикрості просто. Але ж таки, щось непокоїло мене, неначе десь в глибині душі я відчував, в цій історії щось не так!

Розмірковуючи про це, я розплатився, вийшов із кнайпи і зупинивши першого ліпшого візника, наказав йому їхати у передмістя.

 

Погода вирівнялась. Хуртовина вщухла раптово, як і почалася. Тепер у світі нещодавно встановлених гасових ліхтарів місто виблискувало снігом. Старовинний Львів з його готичними баштами і кам’яними будівлями цього вечора нагадував притрушений цукровою пудрою різдвяний пиріг. Коли ми проїздили Личаків, на Святому Антонії вдарили у дзвін. Я дістав із кишені годинника, була десята.

Згодом Личаківська вивела нас в передмістя. Тут вже не було гасового освітлення, лише поодинокі масляні ліхтарі, висвітлювали непривітні похмурі будівлі, неначе пригнуті до землі вагою вкритих снігом дахів та гріхів людей, що мешкають під ними.

Старий маєток Маковецьких було розташовано на самому краю передмістя. Зведений більш ніж сто років тому невеличкий палац поєднував в собі пізньоготичні риси з усілякими барочними штуками, на кшталт гербових щитів в лапах химерного виду левів, летючих драконів та вогняних саламандр. Будинок розташувався в центрі старого парку, зараз захаращеного та покинутого. Парк оточувала кам’яна стіна, але вона була в такому жахливому стані, що перелізти через неї не міг би хіба що каліка.

«Недобре тут місце, пане. Будьте обережні!», – сказав візник, коли я запевнив його, що чекати на мене не треба.

Коли карета розтанула в навколишній пітьмі, я перебрався через стіну. В середині парку снігу було менше ніж зовні. Я зрадів тому факту, що майже не залишу слідів. За декілька хвилин я був біля будинку. Виглядав він непривітно. Стара будівля нависала над парком, спостерігаючи за мною шибками темних вікон. Незважаючи, що було не надто пізно, лише одне вікно на другому поверсі було освітлене.

Якогось спеціального плану у мене не було, тому я просто пішов понад стіною. Це була велика будівля, залишена майже без нагляду. Я не сумнівався, що досить скоро знайду спосіб потрапити у середину.

Оминаючи будинок, я раптово щось задів ногою. Неначе невеликий м’яч, покотився і застряг в нанесеному хуртовиною кучугурі. Я підійшов ближче, намагаючись роздивитись, що воно було. Місяць визирнув із–за хмар, і в його прохолодному світлі виблиснули мертві очі. Велика собача голова, відтята від тіла, вишкірилась на мене голками зламаних ікол. Голову собаці відірвали. Шмаття шкіри та зламані кіски хребта огидно стирчали у різні боки. Все було як і з іншими псами, що налякані мешканці передмістя знайшли розкиданими навкруги оточеного стіною парку. Ці страхіття, звичайно ж, породили чутки. В місті вони іноді єдине джерело інформації для мене. Залишивши рештки нещасного собаки, я пішов далі.

Досить скоро я натрапив на одну з невеличких дверей, що раніше слугували для потреб тутешніх слуг. Двері були заперто з середини, отже скоріше за все, то був засов. Діставши з кишені розкладного ножа, я простромив широке лезо до шпарини. Мабуть то був не засов я якась зачіпка, бо ледь я провів лезом по шпарині, двері з тихим дзенькотом відчинились. Пітьма пахнула на мене смородом непраного одягу та затхлого повітря. Отже, будинок в середині був так само занедбаним, як і зовні. Прикривши двері, я запалив сірника. Приміщення було завалене усіляким ганчір’ям та старим одягом. Все це мене не цікавило. Мерехтливий вогник висвітлив кам’яні сходи, що піднімалися кудись наверх. Намагаючись не створювати гучних звуків, я покрокував ними, аби дістатися освітленої кімнати. Минувши широкого коридора, я потрапив у ліве крило палацу. Тут знаходилася велика зала, перетворена на бібліотеку.  Поміж шаф з пильними книжками знаходились двері до інших кімнат цього крила. Одна з них була відчинена і широка смуга світла на підлозі тягнулася майже через усю залу, залишаючи в пітьмі лише завішені темними портьєрами вікна на протилежному боці бібліотеки. Ставши в їх тіні я міг бачити все, що відбувалося у кімнаті.

Під стіною напроти входу стояло широке ліжко. Хто там лежав, вкритий товстою ковдрою, мені не було видно. Поруч із ліжком на столі розташувався цілий арсенал різноманітного медичного обладнання. Я вкотре подумки вилаяв себе, що приділяв мало часу дослідженням з медицини. На столику біля ліжка лежало декілька шприців для ін’єкцій та гострі скальпелі, що матово виблискували у теплому світлі гасової лампи. Підлогу вкривали розкидані по кімнаті папери. Неначе тут проводили обшук, або хтось у крайньому розпачі шукав якійсь загублений запис.

За столом сидів чоловік. Він щось писав у записнику і його пальці нервово тремтіли, стискаючи олівця. Час од часу він дивився на ліжко і сльози капали з його очей просто на папір, але він, здається, не помічав їх.

Звичайно, я одразу упізнав Міхала, якого добре знав за часів юності. Але тепер я бачив перед собою лише тінь того молодого Маковецького. На неголених щоках  грав рум’янець лихоманки, нечесане волосся стирчало на голові. Навіть у світлі гасової лампи було видно нездоровий відтінок шкіри та хворобливість тіла. Він весь ніби зсунувся, ставши нижчим на зріст, ніж пам’яталось мені.

Ті, хто мене знає, кажуть, що я зовсім позбавлений емоцій. Нажаль, це не так! Моє безстрастя – то лише маска, яку я не знімаю навіть зоставшись на одинці. Та тепер, побачивши старого товариша в такому жалюгідному стані, я був готовий її відкинути, аби спробувати врятувати хоча б залишки його розуму.

Я вже хотів вийти з тіні, та раптом десь на першому поверсі хтось став голосно грюкати у двері. Я здогадувався, хто це міг бути. А от для Міхала, здається, той нічний візит був повною несподіванкою. Стрепенувшись, він відірвав голову від паперів та прислухався, неначе розмірковуючи, чи не почулося йому. Стук повторився знову. Закривши записник, Міхал відчинив шухляду – у світлі лампи виблиснула криця. Поклавши револьвера до кишені, Маковецький запалив свічку і вийшов з кімнати.

Я  отримав шанс краще роздивитись приміщення. Проскочивши у відчинені двері я перш за все кинувся до ліжка.

Вона лежала неначе жива. Рудаве волосся було зібрано в охайну зачіску. Абрис білого обличчя надавав їй подоби порцелянової ляльки або рафаелівської мадонни. Я не знав пані Маковецької за життя, але тепер розумів, чому Міхал покинув усе, аби врятувати дружину. Я доторкнувся до її блідої, холодної, мов лід, руки. Пульс мовчав. Не було сумніву, вона вже декілька годин, як померла. Птах її душі відлетів у вирій, залишивши своє прекрасне дерево всихати.

«То ви вже тут, Верне!»

Я розвернувся до дверей. На порозі кімнати стояв Міхал, за його спиною м’явся Кучинський.

Я анітрохи не був збентеженим. Я розумів, що та наша розмова змусить професора приїхати сюди, адже Міхал завжди був його улюбленцем.

– Добрий вечір, панове, – спокійно привітався я,
неначе був проханим гостем в цій оселі скорботи.  – Клята маска знову лягла на моє лице.  – Ну і хто з вас почне першим?

– Я хотів лише переговорити з паном Маковецьким, –  почав було виправдовуватись професор, але Міхал перервав його: – Не треба тієї брехні, – відказав він. – Тепер все це вже не має значення. Пан Верне мій давній приятель, і я знаю, що можу розраховувати на його порядність. Він, як і колись, думає, що самий розумний, – вустами Міхала майнула гірка усмішка. – От і я думав саме так, і це призвело до жахливих наслідків. Ви були праві, пане Курчинський, коли казали мені, що не можна брати на себе місію бога. Нажаль, я був занадто глухим до ваших слів.

Сідайте, – він кивнув на приставлені до столу стільці, – я все розповім вам.

Ми з професором всілись, чекаючи на його історію. Деякий час Міхал збирався з думками, а потім розпочав.

Смерть – справжній і єдиний ворог людства. Скільки б винаходів ми здійснили, якби могли подовжити людське життя. Які горизонти відкрилися б, якби ми мали надійний спосіб продовжити себе на сто, двісті, п’ятсот років! Уявіть, скільки усього ще могли винайти Ньютон або Фарадей, якби не померли так рано. Вісімдесят років, що відпущено генію – мить, блискавка, що промайне світом і все…А скільки, померло зовсім молодими!

Я все ще не міг зрозуміти, до чого він веде, отже вирішив дослухати промову до кінця.

– Це питання непокоїло мене з самого дитинства. Саме рання смерть батьків навернула мене на шлях вивчення біології. Я завжди вірив, що  наука в змозі дати нам зброю проти довічного ворога всього живого. Ліки від смерті, –  я був готовий покласти на це своє життя. Та коли моя улюблена Соломія,  – він подивися на ліжко, де лежала померла, – захворіла, я взявся до справи з завзяттям безумця. Я багато читав, листувався з іншими науковцями, ночі проводив в хімічній лабораторії. Та все було марно!

В Італії я познайомився з одним креолом, що розповів мені про дивні звичаї народу Гаїті. Коли хтось з гаїтянців хоче помститися, він іде до тамтешніх чаклунів і вони роблять так, щоб та людина померла. Але помста набагато складніша, ніж просто смерть! Вночі підручні чаклуна дістають трупа з могили. В ніздрі покійному вдувають порошок, виготовлений з токсинів коралових риб і мертве тіло стає немов живе. Так з’являється нзамбі. Мертва людина ходить, виконує звичні операції, може цілими днями працювати на цукрових плантаціях не відчуваючи втоми. Нзамбі стають покірними рабами чаклунів, сумлінно виконують їх накази і захищають їх.

Для гаїтян стати після смерті нзамбі –  чи не найстрашніше прокляття! Але уявіть собі те піднесення, що я відчув, коли дізнався про таке. Адже той порошок міг урятувати мою кохану дружину.  Я витратив більш ніж півроку, аби дізнатися секрет тієї отрути.

За шалені кошти мені вдалося отримати зразки майже усіх видів коралових риб, що мешкають у водах Гаїті. І от, нарешті, мені пощастило виготовити сироватку – чистий еліксир нзамбі. На відміну від порошку чорношкірих чаклунів Гаїті, моя сироватка була повністю позбавлений будь яких домішків. Дружина почувалась дедалі гірше, і я не вагаючись зробив їй першу ін’єкцію.

Спочатку, результати були просто чудові. Соломія стала почуватися краще. Смертельна блідість покинула її шкіру, вона змогла вставати з ліжка і нарешті знову посміхалась мені. Неначе для мене знову зійшло сонце! Але щось неначе змінилося в ній самій. Я став збільшувати кількість препарату, що вводив Соломії кожного дня. Нажаль, зміни відбувалися і надалі. До вересня Соломія остаточно змінилась. Вона стала дратівливою і прискіпливою, годинами заставляла мене сидіти з нею поруч. Під час цих сидінь, тримаючи мою руку в своїх долонях, вона потребувала, щоб я розповідав їй дедалі більше історій зі свого життя, неначе намагаючись прожити його зі мною. Будь яка дрібниця могла вивести її із себе, вона починала кричати і навіть жбурляти на підлогу все, що потрапляло під руку.

Тоді я вирішив порадитись зі своїми колишніми товаришами по університету. Я запросив їх до себе в дім, та вони навіть слухати мене не стали, бо вирішили, що я з’їхав з глузду. Лише пан Курчинський, навідавшись до мене наступного тижня після зустрічі, був зі мною відвертим.

– Так, – перервав його професор. – Я сказав вам, Міхале, що ви втручаєтесь у те, що лежить за межами людського розуму. Що безсмертя – то прерогатива бога, а не людей!

– І що мені не слід втручатися в матерії, що можуть зашкодити моєму розуму! – Бачите, я все пам’ятаю, професоре.

Міхал замовчав, і я нарешті отримав змогу задати своє запитання.

– Отже, собак ви вбивали заради експериментів?

– Собак?! – здивувався Міхал. – Ні, собак я не вбивав!

– Тоді хто це зробив? – напряму запитав я.

– Почекайте, – відказав Міхал. – Зараз все поясню.

Два тижні тому, роблячи чергову ін’єкцію, я дуже довго шукав пульс Соломії, і врешті решт не знайшов його! Жінка, що сиділа переді мною на ліжку, була мертва, але її очі були відкриті, вона рухалася і злизнула краплину темної крові, що проступила на місці уколу. Тут би мені зрадіти, адже це була мить мого тріумфу! Натомість я злякався! Більш того, я почав уникати Соломії, наскільки це можливо в межах палацу. З полегшенням я знаходив справи в інших кімнатах та на інших поверхах. Я читав, готував нові порції ліків в лабораторії, навіть виходив прогулятися парком. А вона дедалі божеволіла. В неї з’явилась неабияка сила. З жахом я зрозумів, що боюся власну дружину!

В ту ніч, коли все сталося, зійшла повна луна і бродячі пси, що завжди вешталися передмістям, вили особливо тужно й голосно. Соромно, але я панічно боюсь собак, з того самого часу як у дитинстві мене вкусив пес батьківського єгера. Наляканий цим концертом, я зачинився у кабінеті і намагався читати. Виснаження останніх місяців дало про себе знати – я задрімав і не зразу почув, що Соломія спустилася сходами і відчинила двері. Я вибіг з кабінету і кинувся слідом, але було пізно. Я залишався на ганку і чув, як собаче виття перейшло в несамовите гарчання, що раптово скотилося в страшний вереск.

Я дочекався Соломію біля дверей. Її одяг перетворився на суцільне скривавлене лахміття. Долоні, обличчя, волосся, вкривала свіжа кров. В руці вона тримала собачу голову.

«Не бійся, любий! – проказала вона, відкинувши геть страшну ношу, – Вони більше не лякатимуть тебе!» – З цими словами вона увійшла у дім і пішла до ванної кімнати, неначе нічого не сталося. А я так і залишився на ганку, чекаючи сходу. Я не пам’ятав, щоб розповідав їй про той давній випадок з мисливським собакою. Я взагалі нікому не розповідав, що боюся собак!

Наступного дня під видом ліків я вколов їй слонячу дозу заспокійливого. Вона спить майже тиждень. І весь цей час я розмірковував над тим, що робитиму далі. Сьогодні нарешті я наважився…

Ні я, ні професор не запитали в Міхала, що він має на увазі. Розкладені на столі приладдя красномовно окреслювали майбутнє того, що колись було Соломією Маковецькою.

– Я допоможу вам, Міхале, – озвався Курчинський. – Сподіваюсь, у вас знайдеться халат?

– Буду вдячний, пане. – відповів той. – Бо мені це зробити край непросто.

– Отже, історія закінчилась, – я встав, збираючись піди геть. В мене не було намірів бути сьогодні присутнім на ще одному розтині.

На останок я кинув погляд на її тіло.

Історія Міхала вразила мене, але я не подавав виду. «Скільки надій – та все марно! Попри всі старання, смерть, як завжди, виграла двобій із життям». Я б залюбки ще послухав подробиці цієї історії, задав кілька запитань Міхалу і Курчинському, та добре розумів, що зараз вони будуть недоречні.

Я майже дійшов до вхідних дверей, коли наверху гримнув постріл. Коли я влетів до кімнати, револьвер ще курився, кинутий на підлозі. Поручь із ним, зі скляними очами лежав Маковецький. Посередині кімнати стояло те, що колись було його дружиною. Зараз її очі були відчинені, але на місці зіниць було лише чорне провалля. Чорним проваллям була й грудна клітина жінки. Мабуть, воно прокинулось прямо під час розтину.

Міхал казав про шалену силу нзамбі. О так! Витягнутою рукою чудовисько стискало горло Курчинського. Ноги професора  витанцьовували несамовиту джигу в повітрі. Лице було багровим. Я похапцем схопив револьвера і натиснув гачок. Я цілив у голову, але мені прийшлося зробити цілих три постріли, ніж тварюка відпустила Курчинського.  Потім вона стрепенулась, мов кинута на березі риба, та стихла. Я підбіг до професора. На щастя, той був живий.

– Ви не розумієте, Верне! – почав Курчинський, ледь прийшовши до тями. – Бідний Міхал, він хотів поцілувати її на останок!

– Розкажете все потім! – гримнув я. – Зараз треба чим скоріше тікати звідси. Постріли могли почути. Гадаю, вам, як і мені, не хотілося б давати пояснення з цього приводу поліцейським. Пам’ятаєте, їм бракує фантазії. Тож ліпше, що на нас очікує – божевільня! Чекайте тут.

Я виставив професора за двері, а сам кинувся до Міхала. Той був мертвим. Йому геть скрутило шию. У мене промайнула думка, що, принаймні, можна забрати записи покійного. Адже безсмертя – то велика спокуса! Та раптом я побачив, як рухаються пальці на її руці. Потвора з розтрощеним черепом силилася встати! Підскочивши до столу я взяв гасову лампу і щосили жбурнув об підлогу.

 

Коли ми з професором перелазили через стіну, полум’я вже сягало даху. Тут, у передмісті, можна бути впевненим, пожежні бригади встигнуть домчати до маєтку лише коли його повністю охопить вогонь.

Курчинському було важко, всю дорогу мені довелося підтримувати його. Наше мовчання переривало лише важке дихання. Коли ми дійшли до кладовища, почало світати. Пітьма ще хоронилася між старовинних склепів, та на сході, над містом, вже горіла зоря, освітлюючи малиновим шпилі найвищих міських споруд. Я спіймав першого вранішнього візника і допоміг професору забратися до карети.

– А знаєте, Верне, – раптом звернувся він до мене, – людство все одно переможе в цій війні! Може років через сто, чи двісті, смерть назавжди піде від нас. Я впевнений у цьому! Єдине, що непокоїть мене з цього приводу, чи буде воно на краще!

З цими словами він поїхав. А я, повернувшись спиною до цвинтаря, знову подивився на місто. Того ранку я дивився на нього як на символ людської могутності. Всі ті підпираючі небо шпилі, старовинні кам’яниці, бруковані вулиці і площі – все те, що зведено на древніх пагорбах силою людського духу і сотень пройдешніх поколінь! І я думав, можливо, Янош Курчинський правий. Пройдуть роки, і десь тут чи де–інде люди знайдуть спосіб жити вічно! Та чи будуть вони при цьому живі? Чи не втомляться від безмежного буття? Чи зможе така істота віддати усього себе заради науки чи кохання, як це зробив Міхал?

І ще я згадав, як на публічних читаннях якогось американського письменника, що я слухав у Балтіморі, витончені панянки непритомніли від образів, змальованих словом.

Чи будуть безсмертні нащадки такими ж чутливими, чи може вони будуть змушені заховатися за масками, як це роблю я? Співатимуть їх душі одна до одної, чи вони будуть похмуро мовчати, посеред сухого гілля?  Я не знав відповідей на ці запитання, і тому просто дивився на своє місто, що пробуджувалось на зустріч новому дню.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *