Юлія АНДРІЄНКО. Криваве мереживо

Перші сніжинки кришталевими крихтами осипаються із важких сріблясто-сірих хмар і падають на місто, наче ворожі стріли. Більшість не досягає цілі і, не долітаючи до землі, тане у потоках жару від будинків, автомобілів чи людських тіл. Поодинокі скляні уламки розбиваються при зіткненні з асфальтом і металом, розчиняються у краплях вологи, зникають, не помічені перехожими.

На зміну крихким шматочкам небесного льоду приходять пухнасті невагомі метелики. Вони повільно кружляють, підхоплені вітром, і летять над містом. Погляди сотень цікавих очей слідкують за їх граційними поодинокими па і веселими хороводами. Перші акорди зимової симфонії непевні, скромні, інколи лякливі, але за ними вже вчуваються партії хурделиць, снігопадів і заметілей, що будуть звучати аж до приходу весни.

Ден дивиться на перший  в цьому році сніг через брудне вікно спальні, але не помічає краси танцюючих сніжинок. З глибин пам’яті, наче потопельники, піднімаються болючі спогади – мертве тіло на тонкому килимі першого снігу і моторошний кривавий візерунок навколо нього.

Чоловік відвернувся від вікна і з силою стис пальцями повіки. Він марно намагається вичавити з себе видіння про прохолодний грудневий вечір, що розділив його життя на «до» та «після», надав мету існуванню – киплячу суміш помсти і справедливості. Того вечора він усвідомив, що смерть, це нахабна жорстока стерво, яка молодих і сповнених надій забирає так само часто, як і старих та сповнених болю.

Вісім років тому перший сніг став останнім для його шкільної подруги Насті Симонової. Вона повинна була зайти до нього за конспектами, після занять у музичній школі, близько чотирьох годин, але не прийшла. Він перший почав пошуки, поки її батьки  вірили в те, що дівчина просто затрималась у якоїсь подруги і не почали хвилюватись. Він знав, що вона не могла не прийти, не попередивши його. Він вчував приречені ноти у гудках розрядженого мобільного, вбачав небезпеку у вечірній темряві, що накрила місто наче саван. 

Ден перевірив усі маршрути, якими Настя могла повертатись додому, а не отримавши результату, почав блукати серед насуплених велетнів-багатоповерхівок. Через кілька годин марних пошуків він замерз, втомився і злякався, що й сам заблукає і ніколи не повернеться додому, але не зупинився. Коли в його серці не лишилось жодної краплі надії, чорна душа міста змилостивилась над ним і відкрила Дену дорогу до тієї, кого він шукав. На пустирі за будинками, куди не долітає світло ліхтарів та автомобілів, хлопець натрапив на вкрите памороззю тіло, в ореолі багряних завитків, ліній і бризок – жахливо прекрасного малюнка з її власної крові.

Невідомий зробив у тілі десяток отворів, аби кров, стікаючи на його руки перетворилась на фарбу і закарбувала на чистому сніговому полотні фантазію божевільного митця. Настя стала першою у серії жорстоких вбивств, які ласі до чужого горя журналісти прозвали «смертю з приходом зими». Щороку невловимий вбивця виходить на полювання у день першого снігу, висліджує молодих дівчат – старшокласниць або студенток, вбиває їх, наповнюючи останні миті їх життя тортурами, стражданнями і жахом. Вісім жертв, вісім рудоволосих красунь, вісім кривавих картин на снігу.

Ден не зміг змиритися із втратою подруги, не дивлячись на те що всі інші, включаючи її однокласників, молодшу сестру і батьків, забули про Настю. Для них вона стала символом страждань, страху і безсилля, а люди готові вирвати серце і видряпати очі аби відгородитись від божевілля, що нахабно увірвалось в їх життя. Але Ден не міг так з нею вчинити. Їх зв’язували майже десять років наївної дитячої та щирої юнацької дружби. Вона була його сусідкою, товаришем по іграх, другом, помічницею і він відчував, як поволі вона займала місце коханої у його серці.

Тому кожен рік він чекає першого снігу з острахом і надією. Страх сковує його тіло, коли помічає перші пухнасті сніжинки, бо це означає, що годинник життя ще однієї юної дівчини до опівночі зупиниться. Але надія знайти й зупинити вбивцю надає йому сил виходити з дому і блукати містом, не відчуваючи голоду, втоми й морозу. Він знає, що повинен врятувати хоч когось, якщо Настю врятувати не зміг.

Ден склав у рюкзак завчасно підготовлений «набір для полювання», як він його прозвав. До набору входять ліхтар зі змінними батарейками, аби темряві не вдалося сховати вбивцю у своїх обіймах, електрошокер, для знешкодження, і мисливський ніж із довгим зазубреним лезом. Не розумно іти на звіра з голими руками, але від самої думки про те, що йому доведеться завдати болю людини, навіть якщо це божевільний маніяк, він відчув як зі шлунку піднялась хвиля нудоти, зупинилась у горі і різко відступила, лишаючи у роті кислий присмак. Ден із силою стис руків’я ножа тим самим стискаючи у кулак власні слабкість і людяність, адже вони йому не знадобляться цього вечора. Він вдягнув теплу чорну куртку, закинув за спину рюкзак і вийшов з квартири, на пошуки вбивці.

***

Перший сніг – вірний друг і помічник, закликає мене вийти зі сховку і зірвати вуаль спокою з сонного обличчя міста. Він змінює звичні речі, наповнює їх чистотою та холодною красою. Перетворює сірий пейзаж у білосніжну казку, брудні калюжі – у дзеркала, криваве вбивство – у витвір мистецтва. Сніг приховує потворне обличчя міста за кришталевою пудрою, наче чарівний театральний грим. Він і моє лице приховає за завісою завірюхи, засипле сліди, засліпить зустрічним перехожим очі. Завдяки його милості я стаю непомітним привидом, єдиною метою якого є пошук чистого полотна і фарб.

Ось уже вісім років я не припиняю своїх спроб повторити шедевр який мені пощастило побачити. Тоді я так само був у пошуку. Я шукав…Сам не знав чого, але кинув усі сили на пошуки. Проте коли побачив схилену над мертвим тілом фігуру, усвідомив, що знайшов, те, без чого моє серце не знало спокою. Творець також помітив мене, він зрозумів блиск у моїх очах і прийняв. Розказав, пояснив, поділився знаннями. Дозволив спостерігати за своєю роботою до самого кінця. Він зробив мене своїм спільником та учнем. Але снігова ніч розлучила нас так само миттєво і неочікувано, як і звела.

На згадку про зустріч, що змінила моє уявлення про красу, раз на рік, у ніч першого снігопаду я намагаюсь повторити його шедевр – «Червоне на білому». Але поки що марно. Мені не вистачає майстерності і точності у рухах, уяви і фантазії для чарівних візерунків і сміливості аби підписувати роботи власним ім’ям. Проте я не полишаю спроб, знову і знову шукаю ідеальний матеріал на вулицях міста.

Мої очі вихоплюють із натовпу тендітну, молоду жінку, що посміхається у відповідь на колючі пестощі снігових поривів. Я не можу відвести погляду від її фарфорових щік, прикрашених розписом морозних рум’ян і від хвиль рудого волосся, що завиваються у пружні локони навколо її обличчя, лебединої шиї та водоспадом спадають на спину. Вона чудовий матеріал для втілення у життя мого бачення прекрасного.

***

Ден повільно кружляє по площі Незалежності, просочується крізь натовп пішоходів, що поспішають по справах, обходить навколо центрального фонтану, уважно оглядає кожного, хто без діла сидить на лавці чи стоїть у тіні розлогих каштанів.  Саме тут, на центральній площі міста, за даними правоохоронних органів, вбивця починає полювання за жертвою – вибирає з натовпу, потім слідкує за нею до менш людних районів, вичікує вдалого моменту і нападає. Перший акт кривавої трагедії розігрується під вікнами міської ради, під носом у поліції, на очах сотень глядачів. Але він лишається непоміченим доки не впаде  фінальна завіса. Тільки Ден, наче вимогливий критик, намагається розгледіти у буденній п’єсі життя промислового міста сцену зустрічі мисливця і його жертви.

Він аналізує кожного чоловіка, що викликає підозру своїм виглядом чи діями. «Високий худорлявий молодик, що ховає руки у кишенях шкіряної куртки, а обличчя під капюшоном. Його я шукаю? Ні, він занадто молодий аби почати вбивати вісім років тому… Чорнявий бородань у заляпаних брудом джинсах і нервовим поглядом? Ні, він ледве стоїть на ногах і наповнює повітря навколо ароматом спирту… Чоловік в окулярах, схожий на вчителя історії, що майже годину переминається з ноги на ногу біля фонтану? Може саме він ховає за маскою пристойності хижий оскал? Але ні, ось до нього підійшла жінка у яскраво жовтій куртці і вони разом пішли у напрямку набережної.» У Дена в голові думки, наче хвилі у шторм, набігають одна на одну, змішуються, наростають, розділяються на версії, але не зупиняються. Одночасно із пошуками вбивці він веде пошук ймовірної жертви – виглядає молодих,  рудоволосих самотніх дівчат, які можуть сподобатись звіру у людській подобі.

Через кілька години марних пошуків його увагу привернула дівчина у зеленому пальті. ЇЇ довге руде волосся, наче вогняна ріка, струменить по спині. І от підхоплене різким поривом вітру воно майорить, наче прапор, привертає увагу випадкових перехожих. Вбивця не пропустить такий відвертий заклик до дії, подумав Ден і повільно, не привертаючи зайвої уваги, пішов за нею. На відстані кількох сотень метрів, не випускаючи з поля зору, він янголом-охоронцем слідує за дівчиною.

***

Я довго йшов за нею. Час від часу, аби не викликати підозри, відпускав її далеко вперед. Не зважаючи не те, розділяли нас кілька кроків чи сотня метрів, я не боявся загубити свою обраницю. З тієї миті, як помітив її у натовпі, нас назавжди зв’язав невидимий ланцюг, і немає сили в цьому світі, що зможе його розірвати. Я – її доля, а вона – моя. 

Людський потік поступово обмілів. Чим далі від площі ми відходили, тим рідше зустрічали перехожих. Вечір-господар увійшов у місто і сутінковою мітлою вимітає останні сонячні промені із закутків вулиць. В небесне сито всипали додаткову порцію морозного борошна і сніг пішов з новою силою. Лапаті крижані пір’їнки, зліплені з десятка дрібних сніжинок, важко падають на землю.

Дівчина звернула з малолюдної вулиці у провулок, я прослідував за нею. Озирнувся навкруг і оцінив оточення –  купа сміття перекриває прохід до дитячого майданчика, проржавілі «Жигулі» без коліс і скла, наче застиглий труп, розкладаються під ліхтарем, вкриті снігом зарості шипшини, ховають нас від випадково кинутих з вікна багатоповерхівки поглядів, прохід через арку веде до затишного куточка, схованого за трансформаторним щитом. 

Нарешті ми залишились на самоті. Вона помітила мене і пришвидшила крок. У затишній вечірній тиші рипіння снігу під ногами нагадує шепіт, але насправді це крик беззахисних, крихких льодяних зірок. Дівочі ноги у високих шкіряних чоботах чавлять їх, ламають, розтирають на порох, але їх страждання лишаються непоміченими. На відміну від неї, я чую у рипінні снігу симфонію мук, мені шкода знищувати неповторні витвори мистецтва, створені природою, я мушу зупинити її. Час творити.

Я більше не ховаюсь. Дістав із рюкзака електрошокер і ніж, останній сховав у кишеню куртки. Перед тим як почати малювати треба підготувати фарби і полотно. Схопив капюшон її куртки і смикнув на себе. Лише короткий скрик злетів з її губ, той хто його почує прийме за сумну пісню пташки, що не встигла відлетіти до теплих країв. Електричний розряд обірвав її спроби чинити опір і на мої руки впало м’яке дівоче тіло, сповнене життя і фарб. Обхопив її талію рукою, притис до себе, підняв трохи над землею, аби ноги не торкались снігу і пірнув у темний арковий прохід. Зі сторони ми нагадуємо палких коханців, що не можуть стримати пристрасті і бажають бути якомога ближче один до одного.

Її голова впала на моє плече, шовк волосся пестить обличчя і лоскоче шию, солодкий аромат парфумів вдарив у ніс і переніс мене у минуле. На мить мені здалося, я тримаю в обіймах ту, кому судилось відкрити мені справжню красу. Вона так само любила парфуми з нотками троянди і сандалу. Але вона стала інструментом для шедевра іншого майстра. Тієї ночі я шукав її, бо бажав відчути жар життя у її крові, поки вона перетворювалась на холодну фарбу. Не знав яким чином це зробити, але бажання вигнало мене у снігову ніч і не давало спокою доки я  не знайшов її.

Тоді мені випала роль глядача, але сьогодні мені вдасться створити шедевр, якого я так прагну. Адже матеріал у моїх руках майже ідеальний.

 Парою вправних рухів я звільнив дівоче тіло від одягу, що може завадити фарбі пролитись на складене із тисяч сніжинок полотно. Прохолода поволі повертає їй свідомість – затріпотіли вії, пальці стисли рукав моєї куртки, дихання стало поверховим і  нерівним. Не даючи їй змоги отямитись, наношу перший удар. Лезо ножа легко розсікає білу шкіру, глибоко проникає у ніжну плоть і випускає на волю замкнену всередині кров. Я не хочу мучити її, але не можу дозволити швидко померти, адже тоді я не отримаю вдосталь фарб. 

Перші мазки на полотні хаотичні, випадкові, утворені бризками і фонтанами із розірваних судин. Я дивлюсь на них, шукаю натхнення, аби доповнити їх і створити довершеність. В той самий час мої руки не припиняють завдавати нових ударів. Точні та майстерні, вони відточені до автоматизму. Кожен удар відкриває нові пробоїни у пульсуючій плоті, з них гарячими потоками витікає прекрасний неповторний червоний. Липка фарба вкриває ще досі тепле, але вже мертве тіло густим шаром. Вона стікає зі звабливих стегон, тонких рук, округлих плечей і прикрашає полотно неповторними плямками, що нагадують пелюстки квітів. 

Обережно, аби не зіпсувати начерк, вклав дівчину, що послужить основою композиції, на бік, вздовж ланцюжка крапель. Занурив вказівні пальці у наповнені фарбою отвори і почав виводити завитки, півкола, хвилі та спіралі. Сніговий покрив приємно холодить пальці. Він вдячно приймає кожен мій рух і закарбовує його.

Коли я закінчив, то відійшов на кілька кроків і замилувався своєю роботою. Від напруги і втоми болять коліна та поперек, мороз голками приникає у пальці та долоні, але то байдуже.

Сніг вкриває дівоче тіло перламутровою пудрою, але йому не приховати кривавого мережива. Воно півколом розкинулось за спиною дівчини, наче крила метелика. Краса мого нового витвору ніжна, тонка і крихка. Кожна сніжинка, що падає з неба змінює його, приховує найдрібніші деталі, обриває лінії, стирає вензелі. Але я не сумую, мені приємно отримати у співавтори зимову стихію. Вона доповнює моє бачення прекрасного, розставляє фінальні крапки.

Я міг би стояти вічність і не відривати погляду від своєї роботи, але змушений піти. Аби сховатись за масками пересічності та непримітності до першого снігу наступного року і  виношувати ідею для нового шедевру.

***

Перші сонячні промені проникли крізь штори у простору майже порожню спальню, пробіглись брудною підлогою, ковзнули по м’ятому простирадлу і впали на обличчя чоловіка. Помаранчево-червоне світло нахабною рукою вирвало його з нетривкого, як лід на бурхливій річці, кокону сну. Ден спробував поворухнути рукою аби прикрити очі, але відчув що його розслаблене тіло наповнене дрімотою, наче губка водою, і не бажає слухатись. Знаходячись на межі сну і реальності він вирішив, що час прокидатись і зробив крок до останньої.

Його свідомість повільно розчиняє бруд сновидінь і стає кришталево чистою. Коли від сну не лишилось й сліду, Ден відкрив очі і відвернувся від вікна. Його погляд впав на стіну навпроти ліжка. На ній висить дошка вкрита мозаїкою з газетних вирізок, записів  і фотографій. Зібрана по крихтах інформація, розповідає історію жорстоких вбивств.

Спогади про перший сніг, вихід на полювання, пошуки, блукання по місту, образи можливих вбивць та жертв наводнили його розум. Проте, не дивлячись на старанні спроби згадати, йому не відкривається фінал кривавої вистави.

«Я знайшов його? Зупинив маніяка? Врятував невинну дівчину? Помстився за Настю?» Він не може відшукати відповідей у закутках збудженого мозку. Від злості на самого себе Ден зіскакує з ліжка. Він не знає що робив минулого вечора і не має уявлення що збирається тепер робити, проте відчуває збудження і непереборне бажання діяти. Він міряє кімнату кроками, походжає від однієї стіни до іншої, наче дикий лев у клітці, а у голові кружляє ураган думок.

Його безцільне блукання переривається в результаті зіткнення зі столом. Від удару комп’ютерна мишка посунулась і пробудила екран ноутбуку від сну.

   Точно, – промовив у голос, – я знайду відповідь в Інтернеті. Якщо вчора сталося чергове вбивство, про нього вже могли написати.

Ден переглянув заголовки останніх статей на сайті з місцевими новинами  – «Чергове вбивство у ніч першого снігу вражає жорстокістю», «Невловимий вбивця продовжує свою криваву справу», «Жителі міста обурені бездіяльністю правоохоронних органів».

Розгублений і розчарований у власних силах, він відвернувся від екрана і поглянув у вікно. Світло вранішньої зорі червоною фарбою розлилось по сніговому килиму, що накрив місто. Червоне на білому. Краса зимового пейзажу зачаровує, відганяє темні думки і запалює у серці Дена вогонь надії. Дарує віру на те, що наступного разу він знайде того, кого шукає і нарешті зможе завершити полювання.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *