Соломія БЕГЕН. Розплата

Юв Бегге

Сьогодні місто не схоже на твоє. Ти плентаєшся залюдненими вулицями під небом, якого ніколи не побачиш за густими низькими хмарами. Повітря надто сухе, щоб вільно дихати. Час від часу тобі здається, що це останній вдих, бо воно навіть до легень не доходить. Напевно, ти помреш через кисень. Грибок у твоїй спальні допоможе.

Люди на вулиці невтішні, наче несуть мерців у своїх торбах, з тугою, заклопотаністю, цвинтарним усміхом на стриманих обличчях. Їх потрібно оминати, берегтись ударів тими сумками, дивитись повз них. У кожному погляді в очі буде докір. Докір тобі за присутність, незначність, самотність серед вулиці. У цьому потоці ти добрідаєш до роботи.  

Зал, де ти працюєш, вже відкрили, але він пустує. Вмикаєш загальні комп’ютери, тоді свій. Виймаєш записник і улюблену ручку, які пролежать не рухані до кінця дня. Йдеш відчинити вікно, щоб розвіяти сухим вуличним повітрям затхлість залу. Великі вікна не рятують від похмурості. Ззовні долинають жіночі голоси — похоронна процесія. Натовп у чорному заполонив всю дорогу й повзе як стара гусінь, якій не судилося перетворитися на метелика. З кожним кроком у натовпі густішає скорбота. Ти зачиняєш вікно.

Через вуличну імлу тобі забиває дух, волієш чимдуж бігти туди, де сонце, небо і тепло, за сотні кілометрів звідси. Але сьогодні знову прийдуть відвідувачі, які бажають зануритися в безмежжя інтернету задля серіалів, рецептів, порно і воскрешання батьків. Будуть ще й такі, які вважатимуть, що обгоріли від комп’ютера, які захочуть дзвонити на електронну пошту, які відчинятимуть і зачинятимуть вікно десятки разів. Від цього в тебе пульсуватиме голова, а раз видасться, наче в тебе інсульт.

Останні десять хвилин робочого дня завжди найважчі. В залі залишається двоє–троє відчайдухів, які вперто ігнорують твої попередження. Вони аргументують своє затримання власним правом. До того часу, коли останній з них нарешті покидає зал, в будівлі залишається тільки охоронець і ти. Вже пізній вечір.

Твоя робота нагадує тобі Сізіфові муки з каменем. Кожного дня ти майже докочуєш свій камінь до вершини розуміння, але завжди є той, хто з легкістю штовхає тебе назад. І в тобі вирує нестримно гнітюче бажання засипати камінням цих убогих, впертих, обмежених, але все-таки людей.

Єдине задля чого ти поспішаєш додому — вечеря і фільм. Ти не маєш кому зателефонувати і обговорити погоду, роботу, сусідів. На спільній могилі рідних ще свіжа земля. Твій кіт, отруївшись невідомо чим, помер біля тебе на ліжку. І це найменше, що вразило тебе за останні місяці.

Нарешті виходиш на вулицю. Повітря холодніше, але таке ж сухе і колюче. Темрява. Ліхтарі на цій вулиці завжди вмикають пізніше за інші, від чого вулиця ще похмуріша і туманна. Зачиняєш за собою двері, розвертаєшся і наштовхуєшся на особу в червоній мішкуватій куртці і в’язаній шапці.

Особа з фанатичним виразом обличчя торсає тебе за руку, непослідовно розказуючи, що вчора була тут, тобто в залі, через тебе не дочитала життєво важливої статті і не додивилася відео, а ще в залі було душно і холодно. Після всіх невдоволених реплік особа допитується з котрої відкривається зал. Ти відповідаєш і хочеш йти, але особа стає перед тобою, даючи зрозуміти, що не вгамувала власну цікавість.

Поки ця невідома людина в гротескному вбранні висипає на тебе тонни божевільних запитань, типу, чи можна взяти з собою кота в зал, де безпечніше сидіти за комп’ютером — біля вікна чи біля дверей тощо, ти рахуєш до ста, щоб заспокоїтись. Тобі дуже хочеться розкричатися, огріти особу цеглиною, що валяється біля тротуару, але ще більше тобі хочеться в холодну, але тиху квартиру, зануритися у вигаданий світ кіно, де вирізають набридливі чи зайві моменти. Але після кожного «до побачення», «приходьте завтра», «вже пізно» особа нахиляється всім тілом до тебе, наближає своє темне, посоловіле обличчя до твого і задає нове нелогічне, страшне, дике запитання. З кожним разом питання вражають своєю абсурдністю: «можна взяти комп’ютер з собою», «спецслужби слідкують за тим, що я роблю», «як подзвонити з пошти на таксофон», «це від комп’ютерів так темно чи ви щось підлаштовуєте».

Нишпориш у сумці у пошуках порятунку — брошурки, листівки — натрапляєш на улюблену ручку. Чорна, з тонким довгим пером, пише м’яко і тонко. Занадто приємна на дотик, щоб записувати твої думки. Особа на секунди припиняє балаканину й запитально вилуплюється на неї. Тобі настільки бридко від цієї особи, настільки важко від усіх запитань, що ти повільно, якось навіть мляво встромляєш перо чудової ручки в сонну артерію особи. Вона здригається, намагається вийняти ручку, але від цього сильніше тече кров. Ти садиш особу на сходинку біля дверей, легко висмикуєш ручку з рани, кладеш її в сумку. Тепер вона виконала своє завдання. Особа в легкій агонії на мить дивиться тобі в очі. В погляді прочитується сум впереміш із вдячністю. Ти гладиш руки людини і розвертаєшся йти геть.

Вмикаються ліхтарі й світло раптово засліплює тебе. Ти мружишся. Коли відкриваєш очі — вже ранок. Ти біля цих самих дверей. На тобі — червона куртка не по розміру і в’язана шапка. Ти знаєш, хто ти, що ти тут працюєш, але коли намагаєшся заговорити з перехожими, рот видає безглузді запитання: «бруківка – це дрібні могили домашніх тварин»,  «чому вдень вмикають сонце замість ліхтарів», «низькі хмари насилають янголи смерті». Від цих нісенітниць ти божеволієш, шукаєш посоловілими очима знайомих, та ніхто тебе не впізнає. Єдиний твій шлях — у затхлий зал з комп’ютерами і похоронними процесіями за вікном.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *