Тетяна ТРОЇЦЬКА. Парагвайський чай

If you want a happy ending, that depends,
of course, on where you stop your story”

Orson Welles.

 

У світі, такому далекому від рідних територій, вечір застигає на вікнах густо-помаранчевим кольором, а вночі зовсім не видно сузір’їв – можливо, тому, що в місті у регульованих людиною електричних вогнях ідеалістичні прагнення втрачають значення. У тому світі не п’ють чай, як у нас, і тим паче як у тебе в країні. Його давним-давно витіснила культура кави. Можливо вона стала доречнішою після Бостонського чаювання як символу незалежності від Великобританії, чи то просто більше підходила динаміці нового мегабайтного стилю життя, та чайній п’яти-годинний розміреності там вже практично немає місця. Тому замість гарячого натурального листяного напою у тій частині світу обирають щось інше, більш сміливе і, як водиться, згубне.  

 

Вересневе повітря було ще зовсім теплим, майже літнім, коли в готелі «Міленіум» подали вечірнє вино, сир і фрукти. У перемішці ділових сорочок довга прозора постать Джорджа Хартигена майже злилася із хронотопом кімнати; і якби не його ірландське іржаво-руде волосся, що палало у світлі невеличких численних ламп, то він би зовсім розчинився серед представників середнього класу, які наповнили приміщення своїми ставними фігурами.

«Ти саме вчасно», – посміхнувся Джордж, подаючи Аді стілець. – «Пам’ятаю, люба, що цієї осені ти планувала злітати на батьківщину, але було б недалекоглядним проігнорувати даний проект». – Коли він звертався до неї таким тоном, Аді завжди згадувалась сцена з «Up the Villa» Сомерсета Моема, що трапилася між Едгаром Свіфтом і Мері Пентон, і вона починала розуміти, чому героїня все-таки обрала іншого чоловіка, не застереженого правилами «правильного» існування.

Джордж поклав одну руку на стіл, і кінчики його пальців ледь торкалися її блідих нефарбованих нігтів.

«Гадаєш, у мене вийде?», – запитала вона, щоб узагалі щось говорити.

«Я бачив твій останній мікс для Бостону. Думаю, вони хочуть щось подібне. Що ти зараз ставиш для Дерека – Кізомбу?» – не чекаючи на відповідь, Хартиген вказав у бік ліфта: «Ось і вони!»

Режисер, драматург і культурний діяч Брайан Флорес, на якого вони чекали, спустився у компанії кремезного темношкірого чоловіка. Звичайність зовнішності нічим не вказувала на людей творчих. Темношкірий чоловік, Марк, був значно старшим за Флореса. Розміреність його рухів, тембр голосу, мовленнєві гамбіти видавали в ньому людину досвідчену і впевнену у собі, без фальші та удаваної пихатості, часто характерної для представників бідних кварталів чи нігерійців. Пізніше Ада ніяк не могла підібрати правильного слова, здатного описати атмосферу, яку Марк створював навколо себе. Лаконічний і точний, манерами він нагадував Вікторианського джентльмена із присмаком прямоти сучасного цинізму.

Брайан нахилив голову трохи убік і провів пальцями по кінчику свого романського носа. Він не був схожим на класичного латиноамериканця. Русявому і світлоокому йому не вистачало фарб. Жовта клітчаста сорочка туго охоплювала молоде розвинене тіло. На зап’ясті різко виділявся масивний чорний годинник, напевно, з мільйоном непотрібних функцій – він забув зняти його після ранкової пробіжки. Годинник здавався зайвою деталлю і постійно відволікав. Було дивно, що при досить високому зрості і правильних чоловічих пропорціях Флорес все-таки не виглядав привабливим. Аді чомусь спало на думку, що він, напевно, мало подобається протилежній статі.

Тепер вони мовчали і обидва з цікавістю дивилися на Аду.

«Український хореограф дуже приваблива», – несподівано прошепотів його супутник.

Хартиген почервонів, зніяковіло відрекомендувався і поспішив запросити гостей приєднатися.

За столиком ресторації Брайан начебто випадково обрав місце поряд із дівчиною і його постійний погляд опікав їй обличчя. Речення з іспанським акцентом калічили звуки англійської мови. Флорес висловив ряд своїх ідей, ремарок стосовно п’єси, і Ада відзначила про себе, що він досить начитаний, хоча й навряд чи безумно геніальний. Не маючи місцевого номеру, аргентинець попросив її додати його на фейсбуці. Вона пообіцяла, але прийшовши додому, зрозуміла, що у неї зовсім вилетіло з голови його незвичне для неї прізвище; тож він пізніше знайшов її сам, надіславши пару перших простих слів.

 

Тієї незвично теплої осені виповнювалось майже чотири місяці як Ада Гайворонська працювала у манхетенських студіях. Вона вже повністю звикла до нової реальності, і змореність душі, періодично характерна для неї, знов давала про себе знати. Про постановку аргентинської експериментальної п’єси стали говорити ще за місяць до приїзду делегації. Одним із додаткових нюансів була танцювальна частина, задумана не Флоресом, а скоріше командою тут, яка не клеїлася через якісь особисті непорозуміння із місцевим хореографом. Аді запропонували реставрувати танець, що мав бути поєднанням сучасних і класичних стилів. Нью-Йорк справді підійшов латинській трупі за характером із його нарочитим акцентом на екстра модності.

«Я вірю, що з вас вийде прекрасний творчій тандем», – ще тиждень тому сказав по телефону Джордж Хартіген. Він був супервайзером проекту, як і значної кількості творчих програм тут, час від часу підкидуючи Аді цікаві варіанти.

Насправді суспільна робота залишила двоїсті враження. П’єса не була захоплюючою, чи просто невдало перекладеною. Одним словом, Аді не була зрозуміла її «художня цінність». Дія відбувалася на кухні, де дві дівчини вільно обговорювали можливі наслідки грубого сексу із якимось «чуваком» напередодні. Флорес просто спостерігав, чесав свого носа та бороду, впинався у мобільний телефон і на додаткові питання хореографа, яка чекала на коментарі та пояснення, буркотів, що його все влаштовує і американські актори молодці. Він нагадував безколірну мавпу у короткуватих джинсах і піджаку не за розміром, яку час від часу кусали блохи.

«Шимпанзууу», – регочучі, кинула одна із танцюристок, поєднавши два англійських слова “chimpanzee” і “zoo”, – «Ні, ну справді, ви тільки погляньте, хіба не схожий? Натуральне шимпанзу!»

Ада приховано посміхнулася і продовжила працювати.

Одного вечора, коли втомлена спекою команда там і сям потягувала безкоштовне пиво, гостюючи на вечірці одного з численних меценатів, які через спілкування із «творчими людьми», почувати себе частиною «артистичної богеми», Флорес несподівано підійшов до Ади. Говорячи щось у дружелюбній формі, він ніяково кривив рота, оголюючи ряд неідеальних, але здорових зубів. Ада слухала неуважно, у весь час відволікаючись на якихось знайомих. Однак щирість, із якою, спілкувався Флорес, зовсім непомітно стерла професійні грані і поступово зробила їх добрили друзями.

 

Вони сидять у пустій залі, на підлозі театральної сцени і розмовляють. Ада між іншим згадує балачки дівчат, які жартома обирали собі нареченого серед творчої команди. Троє, як не дивно, назвали Брайана. Він не торкається її. Він не п’є вино, яке стоїть тут на столику неподалік. Він ніколи із нею не п’є.

«Ти мені так подобаєшся… Я можу слухати тебе годинами», – говорить, дивлячись їй у вічі.

І вони мовчать. Ніч повільно спадає на втомлені вулиці міста. На другому поверсі чутно мінливі струни гітар. Його пальці завмерли поряд, скуті умовностями, яких прийнято дотримуватися новим знайомим. Їй так не хочеться йти, але вона подумки дає собі слово ніколи не бути із ним. Їй чужі його розповіді про Буенос Айрес, про марихуану, що росте вдома у його брата, і куриться там так же легко, як в Україні кальян. Його латиноамериканський чай занадто міцно заварений. Вона нагадує собі, що не п’є подібних сумішей, і вони прощаються. Флорес повільно підводиться і проводить її до дверей. Він не намагаєшся затримати її. Не обіймає на прощання. Та вранці, коли вона виключатиме будильник на смартфоні, то побачить повідомлення: «Якщо б я обирав дружину, це була б ти». І потім: «Як би ти була моєю вчителькою танців, я б у тебе закохався».

Цікаво, як декілька несподіваних, але, мабуть, десь глибоко в душі жаданих слів, так легко можуть змінювати світ навкруги, дати те, у чому ти собі так уперто відмовляв; вивести мрії із кордону снів, зробивши звичною реальність, що ніби й існувала завжди.

Ада відклала телефон і подивилася у вікно. Вулиця була сповнена життя. Осіннє небо тут світилося літнім сяйвом, і меланхолійність, зазвичай характерна цьому сезону на батьківщині, залишилася далеко за океаном.

 

Нью-йоркська осінь мало схожа на центральноамериканську. У кожному штаті навіть листя жовтіє по-своєму, нерівномірно. Тут на фоні візуально витягнутої блакиті неба, напнутої на хмарочоси, її зворушливий золотий сум відділений від мегаполісу кордонами Централ парку. Взятий в осаду амальгамами скляних будівель, він – живий острівець ділового Манхетену, який продовжує існувати на перехресті номерів і слів. Силуети людей віддзеркалені у вітринах модних магазинів; чорні шляпки і високі чоботи на підборах майоріють на фоні охопленого різнокольоровими вогнями Бродвею; у широких низьких вікнах напівпідвальних приміщень професійно рухаються руки майстрів салонів краси. Години пролітають непомітно. У місті мало відчувається плинність часу. Він вимірюється власним розкладом на сьогодні.

У цьому безперервному ланцюгу днів і справ ми знайшли сто тридцять хвилин для себе – трохи більше ніж триває чайна церемонія в Китаї. Ти наполягаєш на розділенні цієї осені на двох, неначе запрошуєш на післяобідній чай. А я знов ховаю свою сутність від тебе у Центральному парку, там, де тобі зовсім не цікаво.

«Ти повинна собі це дозволити», – шепоче він безперестанно. «Не уявляєш, який я був радий, коли організатори запропонували мені працювати саме з тобою. На фотографії було лише твоє обличчя, та коли я побачив тебе у тому холі, ти не йшла у мене з голови».

Потім стемнілі вулиці перерізають одна іншу впоперек. Тіні перехожих байдуже минають повз них, і вони, тримаючись за руки, губитимуться у нічному електричному сяйві міста, також перетворюючись на тіні. Він щось говоритиме «з позиції друга» і «з позиції чоловіка, який має цілувати її за хвилину». Та Аді не будуть йти з голови ті чортики, що іноді виблискують у його очах.

«Я непоганий», – говоритиме Брайан, – «Чи можеш ти хоч на хвильку мені повірити? Це все по-справжньому».

 

Чи пам’ятаєш ти мене тепер? Чи спадаю я тобі на думку вечорами несподіваним далеким образом, коли у тиші самотньої кімнати рядок за рядком в тебе народжується наступна сцена твоєї п’єси. Пригадуєш, як посеред нашої розмови ти зривався і хватав свій записник і щось занотовував, посміхаючись мені? Як торкався мого волосся, коли я лежала у на твоєму плечі; як цілував мої губи. Чи звертаєш ти увагу, як я з’являюся онлайн на фейсбуці, хоча наші дні і ночі мають зовсім різні часи? Я й досі звертаю…

Сьогодні весна, а в тебе осінь. Ми навіть живемо у різних сезонах, не лише у протилежних частинах світу. Один поет пише мені зворушливі вірші, а я думаю про тебе, читаючи їх. Ти такий мовчазний і завжди будеш. І незабаром ти повністю розчинишся у цій тиші…

Я створюю мозаїку твого тіла з рис випадкових перехожих мого завтра, що будуть роками зустрічатися у різних куточках світу, та серед них нема лише одного того єдиного, загубленого у минулому, у шепоті сказаних слів, застиглих над каламутною річкою, що за океаном…

 

Він п’є «парагвайський чай» – так його називають європейці, чай «мате». Він потрібен йому як повітря. У його кімнаті завжди стоїть «калебас» із «бомбільєю». Він називає себе «Піпа» – іще одне слово пов’язане з його напоєм.

Він одинак. Усі рівні його самотності обрані ним самим.

«Зостанься зі мною на ніч», – говорить Брайан. – Чому ти ніколи не хочеш залишитися? З тобою я відчуваю спокій».

 

А потім усе змінюється – він просить відчуження і будує кордони. Його час розписано, а у настрої з’являється нервовість. Під час репетицій окремі сцени зазнають різкої критики. Він підіймається і йде, кинувши у всіх кілька жорстоких чітких слів. Й трупа залишається працювати.

Тепер він пропонує Аді вино і п’є сам. Та їй не подобається смак тутешніх напоїв. Вона надає перевагу «Гінессу», який подають у тому пабі, куди Брайан не ходить, де Адина територія з іншими.

Потім він пропаде, щезне у сутінках ночі, залишиться у стінах цілодобових бібліотек і не писатиме повідомлень.

 

«Не говори зі мною іспанською! Я прошу, не говори зі мною іспанською! Я зовсім не розумію тебе!»

«Вона мені просто друг, а ось Марк тобі ні! Так, все, ми закінчили … »  – У бездоганній чіткості твоїх слів була тривіальна правда життя. Крижаний, кричущий дисонанс між чоловіком у сонячної сорочці, який так відчайдушно виривав хвилини зі мною, і режисером, що дописував п’єсу до кінця.

 

«Ти так схудла», – несподівано зауважить їй Марк. – «Останнім часом ти зовсім засумувала». Ще теплий дощ другого або третього за сезон бабиного літа змиватиме пил попередніх днів, і вони сидітимуть на лаві в холі, щоб перечекати. Марк одягнений у синю сорочку, яка відтіняє його природну засмагу. Його рука несподівано ковзне по її волоссю.

«Ти знаєш, іноді ти буваєш дуже ванільною, але при правильному керівництві, це було б не так». – Він раптом витягнув свого айфона і перейшов до галереї, де були їхні знімки двотижневої давності: «Подивися на її ідеальні волосся, і те, як вони чудово дивляться удвох», – Марк вказав на себе. – «Йому все одно. Ти хіба не бачиш? Я тебе ніколи не зраджу. Ми не будемо ховатися в темряві».

Ада заперечливо похитала головою.

«Він добрий коханець?

Не дочекавшись відповіді, він зробив висновок сам:

«Мабуть, добрий. Ти почала пити швидше», – Марк вказав на її каву зі «Старбакс», яка все ще була у неї в руках.

Ада піднялася і впевнено попрямувала до виходу, невільно рахуючи кроки Марка позаду. Коли вони опинилися на вулиці, він ухопив її руку і впевнено притягнув її до себе. Відчувши його подих на своєму обличчі, Ада вивільнилася. Марк з силою вдарив по стіні і швидко пішов, не обертаючись.

 

Із Флоресом вони не бачилися зо два тижні, а потім випадково зустрілися у ліфті. Неосяжна порожнеча підступала до горла. Ада опустила очі, розглядаючи мозаїку напівдзеркальної підлоги, а Брайан дивився на неї своїм звичним поглядом. Він ще не закінчив. Він ламав її.

«Ти завжди обираєш собі неправильних друзів. Я не прощав дівчатам і меншого». – Брайан торкнувся Адиного плеча. – «Я думаю, що ти самовпевнена і безконтрольна. І ще я думаю, що нам потрібно бути разом. Я відчуваю близькість з одною лише тобою».

 

Зелене сукно більярдного столу. Партія. Марк відкладає в сторону кия. Він бере келих із пивом і підходить до Ади впритул. «Я не можу забути», – кидає їй практично нечутно.

Флорес з-під лоба стежить за ними. Він не грає і не бере участі у розмовах. Коли вони із Адою опиняються удвох на звільненому квадратному метрі бару, вона звертається до нього:

«Марк знає про нас, але ж ти хотів …»

«Мені не потрібно тебе ховати», – перебиває він її. – «Мої друзі знають».

 

Того вечора був листопад, і була прем’єра. Спільний проект завершено. Ада не була впевнена, де серед усіх був Брайан. Охайні інтелігентні жіночки у віці активно обмінювались світськими плітками. Так дивно, що тут, у самому центрі Нью-Йорку вони говорили чистою російською мовою, такою, якою говорить професура старого загартування. Вона пройшла в зал. Їм були залишені місця в першому ряді. Поруч із нею усівся все той же Джордж Хартиген.

«Прекрасна робота, люба!», – вигукнув він. – «Я стежив за генеральною репетицією. Браво!»

Ада посміхнулася.

«На тебе вже чекає новий проект», – продовжив. – «Завтра поговоримо».

Світло згасло, і лаштунки оголили сцену. Музика сміливо наповнила повітря. Про цю роботу мабуть будуть говорити, і не тільки тут, у центрі сучасної культури.

Коли пролунали останні акорди, і актори вийшли на фінальний уклін, на сцені з’явився Флорес. Впевнений і гордий, він сяяв своєю латиноамериканської посмішкою. Неперевершений майстер налагоджувати контакти, він вмів виголошувати промови «з правильними акцентами». А потім була пауза, і все як у німому кіно. Руку до болю міцно стискав Джордж Хартиген, а Брайан на очах усієї аудиторії цілував одну із дівчат, «свою осінню музу»…

Потім, як керівник проекту, Джордж вийшов на сцену, подякував йому, трупі і всім, хто брав участь у роботі, дуже доречно пригадавши кілька комічних ситуацій зі своєї практики. Його обличчя стало серйозним, і він промовив:

«Якою б талановитої не була б п’єса, її постановка мала б зовсім інші форми, якби не наш молодий і талановитий хореограф, яка принесла стільки радості в кожну мить роботи над проектом».

Зала вибухнула оплесками, і Аді Гайворонській прийшлося піднятися на сцену. Актори та танцюристи стали її обіймати. Флорес почервонів і наблизився до них. Однією рукою взявши Джорджа Хартигена за плече, він зробив спробу торкнутися Ади. Різко вивернувшись, вона вклонилася глядачам реверансом і втекла зі сцени.

 

Задихаючись, вона вилетіла з театру на Бродвей. Листя навкруги перестало бути сонячно-золотим і набуло чайного кольору, притаманного пізній осені. Воно повільно зривалося долі разом із холодним вітром, заварюючись у калюжах від недавнього дощу. Їй раптом почало здаватися, що весь Манхетен носить театральні маски, і вона біжить, шукаючи справжнє обличчя.

Ада зрозуміла, що мала робити. Вона замовила квиток на Франкфурт, а звідти – на Київ-Бориспіль.

 

У Папуа – Новій Гвінеї легко можна купити собі дружину за мушлі. Якщо наречений має достатню кількість мушля, то він, ймовірно, зможе дозволити собі три дружини. У цивілізованому світі, де особистий простір все частіше витісняє духовні форми близькості, іноді навіть самій розсудливій людині легко купитися на «щирість», можливо тому, що той, хто в неї грає, швидше за все, вважає себе по-своєму чесним…

 

Уже в Борисполі знову запрацював її мессенджер, і на екрані з’явилося два повідомлення. Від нього. Написані пару днів назад, вони якимось чином були доставлені тільки сьогодні.

«Я хочу бути хорошим спогадом», – писав Флорес. – «Ти де? Яка твоя адреса? Це все існувало по-справжньому, чому ти не могла просто насолоджуватися?». А потім додав: «Ти – прекрасний спогад, хоча й занадто шалений».

 

Я так давно не танцювала. А ще я ніколи не звертаю на ту вулицю, де театр. Та й так мало у країні справжнього театру.

«Ні, спасибі, я не замовляла чай. Мені українського узвару – все ж таки своє якось корисніше для шлунку. Він мені болить з Нью-Йорку. А ще можна львівської кави. Чи куштували ви каву з наших копалень? Ви просто мусите».

Я вже майже не пам’ятаю твого обличчя. Але я ніяк не можу звільнитися від відчуття, коли наші долоні ледве торкалися одне одної, і ми мовчки лежали поряд. Час на годиннику втрачав виміри, а на столику стояв твій мате…

Можливо я іще колись перетну океан. Але спочатку Китай. А ще мені так хочеться побачити канадські клени; і потім може станцювати танго у Аргентині – танець твоєї країни, який ти так і не вивчив.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *