Людмила Дядченко: «Собакам гавкати, а каравану йти»

За поетичною творчістю Людмили Дядченко я спостерігаю уже давно. Ще з виходу її первістка, книжки “Плата за доступ” у 2011-ому році. Її фірмовий ламаний поетичний ритм, східні мотиви, а також тверезий погляд на речі, раціональний підхід до світу й людей у ньому – таке рідко зустрінеш у молодих поетів-сучасників. Імпонує і те, що у автора немає самолюбування та самозакоханості, на що хибують і старі, і молоді митці. У новій книжці “Курка для турка” ще більше відчуваються мотиви туги  й самотності жінки в світі, міфологія переплітається з історією, глибоко інтимне контрастує з буденно-реалістичним. Її поезію потрібно сприймати неспішно, зі спокійним серцебиттям та медитативним настроєм. Незабаром поетка презентує  читачам збірку Курка для турка” в Києві.  

 

Людо, чому така назва книжки?

Як я люблю це питання (сміється), разів двадцять уже ставили. Назва каламбурна, весела й неординарна. Принаймні я не пригадую, щоб хтось схоже називав художню книгу. Звісно, вірші не про курей і не про турків, якщо взагалі вірші можуть бути про «щось». У книзі багато мотивів самотності, підтекстів про місце жінки в нинішньому світі та її сприйняття  патріархального суспільства (турок – як найбільш яскравий його представник). Це не явно, це в іронії, алюзіях, інтертекстуальності загалом, часом навіть здоровому самоскепсисі. Курка в усіх міфологіях здавна була образом сакральним, позначавши жіноче начало. Наприклад, вона є символом продуктивності, материнства, доброти, втіленням всепрощаючої любові й початку світу. Проте мене зацікавило, що в європейській традиції це  символ глупоти, а в слов’янській – вона оцінювалася досить негативно; вважалася породженням диявола, ширше – символом жіночого начала. Так, у рос. фольклорі: Курица не птица, баба не человек. Та що там колись! Скільки доводиться чути й нині, як «мудрі» представники сильної половини людства закидають жінкам: «Тупа ж, як курка!» Все це я понакручувала собі на вуха, і воно вистрілило, коли називала книгу. Загалом у назві ще багато варіантів прочитання.

Колись наших жінок продавали на східних базарах. У наш час українські жінки прагнуть знайти чоловіка за кордоном і виїхати з України. Що ти про це думаєш?

Нічого. Кожному своє. Якщо свої не можуть втримати, то хай це зроблять чужі. У моєму колі знайомих троє дівчат минулоріч вийшло заміж за представників Азії та Африки. Я спостерігала, як їхні родини це приймали, як легко батьки віддавали своїх дочок за «чужих». Дещо мені боліло, дещо смішило, дещо насторожило. Може, в Україні це просто менш помітно, та в Європі сім’ї переважно змішані, погляньте на Німеччину чи Францію! Світ зараз змінився, він змішаний культурно, і загалом мені це імпонує. Так цікавіше жити, адже ти можеш пізнати себе лише через іншого.  

А яке ж місце поета й людини в цьому світі?

Та місця завжди вистачить усім. Просто яке воно якісно – от питання. У світі зросли швидкості, це поміняло багато чого, надто соціальні відносини людей. Наприклад, лайки стають важливішими, ніж думка. Я зараз не наїжджаю на соцмережі, сама там живу. Я про інше: люди ототожнюють себе зі своїм профілем у ФБ чи ще де. Тобто, якщо ти не вподобав мого посту чи маєш інакшу точку зору – ти автоматично стаєш поза колом спілкування. Для мене то дивина. Адже всі наші соціальні ролі – лише маски, моделі поведінки в тій чи тій ситуації. Тобто то все вторинне: вчитель, митець, лікар, мама, тато, директор, бізнесмен тощо – то ж лише один із людських виявів. А первинно ми всі чоловіки й жінки. Це ж головне. Ти не народився інженером, ти народився чоловіком. І помреш чоловіком. Через таке ототожнення й маємо, що «той письменник поганий, бо він не там народився чи не те сказав про…». Та яка різниця, де він народився і що він сказав! Ти ж не його брат/друг, тобі з ним не жити, тобі розглядати його твори, а не людину з паспортом. Є ж якісь універсальні речі…

Боюся, не поясню точно, що маю на увазі… все це впливає на поведінку людей. Ось читаю в одній газеті літературні підсумки року, там два поети з різних поколінь діляться враженнями: старший розповів про інших поетів, про те, хто і що  його  вразило, а молодший – про свою книгу, свої вірші, свої виступи і свої плани. Не звинувачую зараз нікого, Боже збав, просто це досить показово загалом: ми, сучасні люди, змінилися. Ми ходимо й рекламуємо себе, ходимо й рекламуємо… наче якийсь порошок чи залежаний товар. Ми потребуємо уваги/любові/інтересу інших, а значить – пробуємо догодити тому іншому. У психології така потреба називається неврозом.

Всі ці тенденції ще й дуже пов’язані з професіоналізмом/панібратством. Наприклад, ось ти мені можеш не подобатися як людина, я взагалі не розділяю  твоїх поглядів ні на життя, ні на літературу. Але (!) це не стосується робочих моментів: ти береш інтерв’ю, я відповідаю, поговорили – і пішли кожний у своє життя. Оце професійність. Натомість зараз якась хуторянська дійсність: він мій друг, мені з ним класно, ми розділяємо ті самі погляди, отже – він класний письменник/художник/музикант. Індивідуальне спотворення реальності.

Як ти знайшла видавця чи як видавець знайшов тебе?

Ми знайшлися давніше J. Саме у видавництві Братів Капранових вийшла моя перша «Плата за доступ», і саме з ними продовжила співпрацю.

У твоїй збірці дуже багато східних мотивів, зокрема впізнається турецька земля. Чому Схід? Що для тебе означає ця країна?

Це моя «втрачена батьківщина», говорячи словами Мераба Мамардашвілі, світ, який надихає, у якому уява шукає собі прихистку, знаючи наперед, що не знайде. І саме такий конфлікт «живить» мене, пробую ословити якісь ностальгійні пошуки. Хоча не погоджуся, що це саме Туреччина, більше – близькосхідний простір, така собі портативна батьківщина. І до Сходу тягнуло, як до якоїсь не освоєної ще енергії, дикості, хаотичності. На Заході все впорядковано, все чітко. А тут …. Освоюй, відчувай, пізнавай!

Усі вірші написано від 2012 до 2014 року. Що це за період у твоєму житті? Чому він такий плідний на поезію?

Так, було цікаво дивитися на себе минулу, видаючи книгу нині. Період загалом багатий на подорожі: я побувала в Сахарі, в Анатолії, Даламані, двічі в Істанбулі, Ірані. До того ж пробувала жити там не як турист, а загубитися між людей. Сидіти в горах, розуміти відірваність того життя від нашого, дивитися, як живуть ті люди: пасуть овець, п’ють молоко, їдять сир, час від часу виїжджаючи в село по якісь дуже необхідні речі. Спочатку в мене був культурний шок, картина світу в голові перевернулася J. Але потім ти бачиш щодень те саме і звикаєш. Звикаєш до того, що нічого не відбувається, а єдиний звук, який порушує гірську тишу – це або дзенькіт дзвоників на шиях отари, яка проходить стежками, або крик якоїсь пташки. І водночас за 250 км. розташований величезний мегаполіс із 16 мільйонами людей та скількома ж – машин, де повітря бракує через перепалене пальне. Де шум не втихає навіть уночі. Такі контрасти, такий чудесний наш світ! Може, колись напишу про свої мандри книгу, не Кідруком же єдиним (сміється).

Розкажи про свій «фірмовий» стиль з ламаним ритмом. Не пригадую чогось схожого…

Та що казати – читати треба. Так я говорю, так думаю і так пишу. Якщо в тебе деструкція на рівні мовному, на рівні синтаксису зокрема, то як же це не може позначатися на ритмі?! Як можна лишити ритм традиційним при цьому?! Це ж дисонанс. Не розумію деяких сучасних поетів, «передових модерністів», які щось там говорять про модерність, називаючи себе новими і при цьому нарікаючи, мовляв, як же можна ритм ламати! То ви або модерніст та експериментатор, або визнайте, що пишу, як і всі до мене, і мовчіть тихенько. А то як служіння двом богам. Раніше я так жваво реагувала на всі репліки, а тепер якесь байдуже покірне «прийняття». Тут своє робити: собакам гавкати, а каравану йти.

Знаю, що мою тоніку може бути складно сприймати читачеві, який звик до силабо-тоніки чи верлібру. Розумію молодих поетів, які намагаються дійти до реципієнта, поєднуючи поезію з відео, музикою, влаштовуючи перформанси. Все має бути. При цьому переконана, що і як самостійні, кожний вид мистецтва може сам утнути щось новеньке, тому й треба намагатися, шукати. Як на мене, ліпше спробувати вимовити новоскладне слово і заїкатися, ніж повторювати чуже, усіма знане й чуте.

Нещодавно ти побувала на Міжнародному Істанбульському фестивалі поезії та літератури (IPLF). Які враження?

Які можуть бути враження від семиденного спілкування з поетами 20 країн  Європи та Азії?! Звісно, найкращі! Це було неймовірно цікаво. До речі, дивно було чути їхні думки про творчість загалом: як правило, у них немає поганих авторів чи творів, є хороші й дуже хороші. У нас же навпаки: всі усіх називають поганими поетами чи графоманами. Мабуть, це також показує готовність приймати іншого.

А з іншого боку, я переглянула наш український формат фестивалів. На жаль, ми собі поки такого дозволити не можемо. До того ж яскравіше склалася картинка в голові і про стан сучасної літератури у світі. Трохи почала уявляти, серед кого плаваю. Це надпотрібно знову ж таки для кращого усвідомлення свого місця в житті.

Перша презентація твоєї книжки відбулася за кордоном. Розкажи про це.

Презентація в Туреччині відбулася досить несподівано, якось сама собою. Поки роздумувала, у якій локації в Києві презентувати «Курку», то Туреччина сама «покликала» в особі Українського товариства взаємодопомоги у Стамбулі. Дякую безмежно його господарям Володимиру та Оксані Левицьким, а також усім, хто мене дочекався (страшно сказати, проте я запізнилася аж на 2,5 години!!! Звісно, не зі своєї вини: це мені такий вояж таксисти влаштували). Один читач на презентації спитав: «Людмило, які там ваші роки! Звідки-то у віршах так багато туги?». Читачок тимчасом цікавила любовна лірика (адже майже всі вони одружені з турками), дуже дивувалися, мовляв, «як ви це написали, не маючи насправді реального досвіду?! Наче про мене написано». Такі відверті зізнання радують автора, повірте.

Тепер – презентувати вдома. Запрошую всіх на презентацію в Києві, місце і час – уточню.

 

Розмовляв Ярослав Карпець

 

P. S. До речі, «Курка для турка» ввійшла в десятку кращих поетичних книг минулого року від Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Вітаємо автора!

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *