Віта СОНЯХ. Серце дитини

Цвіт сливи впав,

Прекрасна смерть квіток.

Та смуток тисне,

Чи ж мій кінець життя

Красивим хто назве?

 

Коли квітла слива…

Так, саме так, відтепер і назавжди він пам’ятатиме – тоді, коли цвіла ота стара й покручена слива, що росте у дворі лікарні, тоді все вже сталося й лишилося у минулому. І вже не повернути своє серце.  

На згадку спала бабця Домна, яка не знала точно свого дня народження, бо ж її мати могла сказати лиш те, що сталася ця подія, «коли почалися помідори». Та й чи було це подією? Тож те буденне «помідорне» народження згодом довільно приписали на 5 липня. Там, на півдні, під Маріуполем, вони у цей час вже дозрівають. Цілком слушно було б припустити, що бабусю знайшли в помідорах. Тільки зараз із запізнілою зацікавленістю подумалось: чи ж п’ятеро старших за неї дітей теж мали такі рослинні обставини своєї появи на світ? Цікаво, та вже не дізнаєшся.

Про себе він тепер зможе сказати, що народився, «коли квітла слива». Народився вдруге. Прикро було усвідомлювати, що, як і першого разу, без участі власної волі.

Він розплющує очі, та не для того аби роздивлятися навколо, бо що цікавого у палаті інтенсивної терапії? Вони самі розкриваються від здивування, а тоді мружаться від задоволення. Губи розтягуються в посмішці. Він більше не мерзне! Ступні теплі, пальці рук не затерплі, вже тільки ворушити ними – задоволення. Вони самостійно намацують рубець на простирадлі й скручують його в трубочку, що нагадує приємну округлість цигарки. А він тим часом прислухається до серця. Воно поводить себе тихо, сумирно, зовсім не так, як старе, що, ніби сварлива дружина, нило й дорікало за кожен рух, нахил, за кожну сходинку і навіть у спокої тисло на нього. «Ми поладнаємо?» – невпевнено шепоче він новому, все ще усміхаючись.

За цією усмішкою, мов за злочином, і застає його Наталка. У білому халаті вона радше скидається на медсестру чи й на лікаря, ніж на відвідувачку. І в цьому вся його донька – завжди впевнена у собі. Зовні. «Моє виховання», – прийшла думка. «Ідіотське», – наздогнала її друга.

Вона поводиться стримано, як він усе життя привчав, ніби реалізовуючи приховану мрію мати сина.

Наталка мовчить певний час, лише губи посмикуються, намагаючись відповісти на усмішку.

«Насправді хоче плакати», – міркує він.

Але не така його доня, щоб надовго втратити мову. Своїм другим народженням завдячує тільки їй, її впертості, затятості, наполегливості. Хіба може подібне не дратувати того, хто звичний усе вирішувати самотужки?

Нарешті вона підсідає до ліжка й бере його за руку.

  • Обличчя в тебе порожевіло. Лікар каже, що операція пройшла на п’ять із плюсом і сумісність відмінна. І тобі дуже-дуже пощастило, бо рахунок ішов практично на дні… – вимовивши слово «пощастило», вона затинається, але продовжує ще впевненіше: – Мені сьогодні мама наснилася, вона так радісно посміхалась…
  • А тепер навіщо агітуєш? Усе вже сталося, – каже він, а думає: «Грубо, не варто б так».

Але що з собою поробиш, дратує повернення до тих арґументів, що їх донька невтомно повторювала останні місяці, й тим самим поволі, як весняне сонце, підтоплюючи, долаючи його затятість.

Бо коли падав сніг…

Так, коли падав сніг, його сповнювала рішучість померти. І, що гріха таїти, пишався, навіть бравував цим. Життя, наче спринтер, прискорилося, добігаючи свого кінця. Свідомий та спокійний, він думав, що не погано б померти взимку, під білим простирадлом і тихо, й затишно.

«Життя прожила, як під тином висралась», – так казала його бабця, та сама, що знайшлася в помідорах. Серед усіх подібних висловів, від банального «наче й не жив», до поетичного «минув вік, як у батіг траснув», цей видавався найдвозначнішим, з відчутним присмаком полегшення. Проте нікого, хто казав таке, він не розумів. Чого вони чекали? Як довго збиралися чекати? Незрозуміло. А може, то йому бракує вимогливості? Чи навпаки, надто самовпевнений? І що та баба так у голову зайшла, ніколи ж не любив її надто – сувору й нелагідну. Ніколи не співала бабця жодних пісень, навіть колискових, своїй єдиній доньці. Знав це, бо й йому мати ніколи не співала.

Шок – заперечення – гнів – торг – депресія – прийняття. Уся ця класична схема пролетіла повз нього, затримавшись тільки на останній ланці. Хоча все ж таки ні, шок, звісно, був. Бо інфаркт ударив, як грім серед ясного неба. На якісь там стискання в серці він раніше не зважав. Власне, про те, що вони таки траплялися, згадав лиш потім. Наталка ж достеменно пройшла всі етапи. Нездатною виявилася хіба на останні два. Відчуваючи провину за недоглянуте здоров’я, він слухняно тягався з нею різними клініками, рішуче зупинившись тільки перед останнім кроком – трансплантація серця.

 

Рука, що продовжує скручувати простирадло, зупиняється під легеньким дотиком прохолодних пальців.

 

У панотця рука теж була прохолодна, і в храмі панувала така бажана після липневого сонця свіжість. «Це гріх гордині» – сказав тоді священик.

Там, де думав знайти підтримку він, знайшла донька. «Треба дякувати і молитись за людину, що свідомо заповідає свої органи для порятунку інших, а не нехтувати її пожертвою». Паралізуючий авторитет. Хто він такий, аби сперечатися? Неофіт, що якихось кілька місяців жадібно ковтає нову для себе науку віри.

А ще він необережно довірився скептицизмові лікаря: «Дочекатися донорського серця немає практично жодних шансів. От була б у нас презумпція згоди, як у білорусів, тоді інша річ!»

Він заспокоївся. Добре. Не травмує доньку відмовою, не поставить себе вище церкви, все йтиме своїм шляхом і завершиться у призначений Богом час. Заспокоївся і нічого не чекав, не сподівався на чиюсь смерть. Не було за ним такого гріха. І раптом, як другий грім – є донор! Підходить тільки йому.

– Сталося диво, – сказав лікар.

– Це диво! – тремтячим від вдячності голосом сказала Наталка.

Й він, розчавлений цим дивом, підкорений, позбавлений волі, безсило стежив, як підняло голову тужливе бажання жити. Бо воно, виявляється, лишень прикидалося скореним, подоланим, а тепер солодко-млосна спокуса подіяла, як наркоз, приспала волю, знерухомила й вимкнула свідомість. Він поплив течією. Тільки останнє своє бажання висловив доньці твердо й недвозначно.

 

«Красиве створіння», – думає він. Тонкий зап’ясток, рівненькі, ідеальної форми, пальчики, пещена напівпрозора шкіра, що найкраще виказує тендітність, але на нігтях давно не оновлюваний манікюр. «Пробач», – думає він і повертається зі спогадів саме вчасно, бо Наталка вже намірилася втекти зі словами «відпочивай, видужуй» і поцілунком у щоку. Та він не дає.

– Чиє воно?

З дончиних губ зривається майже стогін.

– Ти обіцяла, що я знатиму, – він непохитний.

– Ну от, ні краплі, я бачу, ти й не змінився! – вона вдає роздратовану.

– Так, я впертий, весь у тебе. І я не вірю, що ти не дотримаєшся обіцянки.

– Поки що я знаю тільки одне – його привезли з лікарні швидкої допомоги. Ну не могла я бігати десь, поки ти був на операційному столі!

– Все гаразд. Ти зможеш дізнатися й решту. Я певен.

Вона тихо зітхає й виходить з палати.

В лікарняному коридорі її чекає високий спокійний чоловік, обіймає свою знервовану дружину.

– Наталко, ти не повинна робити цього, ми пояснимо йому, що це неможливо, бо недозволено.

– Хіба ти не знаєш, який він упертий?! Нічого не захоче слухати, діятиме сам… Та й я не певна, що це вже аж так неправильно. Він каже, що мусить молитися за ту людину. Якщо це дасть йому спокій, ми повинні дізнатися. Ходім, Володю.

 

У палаті тиша й запах стерильності. Він ретельно оглядає деталі. Все, як і має бути. Та він чомусь не має впевненості у знайомому світі. На тумбочці лежить апельсин, він напевне має пахнути. Чому ж ні?

Бувають події, після яких світ не має права лишатися таким, яким був раніше. Як дивно, люди всю свою історію ставили серце на найвищий п’єдестал – воно підказує, воно веде, воно любить і ненавидить. І, невтомно повторюючи це, так легко погодилися вважати його ж простим насосом, що качає кров, деталькою, яку легко замінити, коли вже вийшла з ладу. Аби тільки жити далі. Але хто житиме?

Він боявся змінитися. Його знову наздогнав найтемніший, найпотаємніший страх – перестати бути собою.

Після вивчення зовнішнього світу він заглядає у внутрішній, але й там почувається мандрівником у невідомій країні. Десь ховається незнане, вичікує, спостерігає. Потихеньку й непомітно для себе він заходить у сон.

 

Зернистий асфальт під ногами поблискує у ліхтарному світлі кристалізованою вологою. Деякий час він споглядає його, наче нічне небо. А тоді підводить голову.

Перед ним простяглася вузенька смужка перону, з обох боків обтята коліями. Прямі лінії тікають у безмежну перспективу. Праворуч і ліворуч, скільки сягає зір, такі самі колії. Але далеко не побачиш, із боків тисне темрява. Лише лінійка перону, поцяткована плямами круглих ліхтарів, створює видовжений простір, схожий на коридор.

Під найближчим ліхтарем, спиною до нього, стоїть якийсь хлопець. Невисокий на зріст, у сірій спортивній куртці, джинсах та кросівках. Він неспокійно крутить головою, то ховає руки в кишені, то знову їх виймає, нервово стискаючи кулаки. Зачувши чужу присутність, рвучко озирається. Худе обличчя, розкуйовджене волосся і сторожкий, питальний погляд. Рука підлітає до обличчя й на мить завмирає, потім, якимось зовсім дитячим рухом, витирає кулаком носа, і пірнає до кишені. Ледь нахиливши голову хлопець не зводить з нього очей.

Аби якось завершити це взаємне розглядання, та й почуваючись зобов’язаним як старший взяти ініціативу до своїх рук, він розкриває рота з наміром привітатися, але тієї ж миті хлопець теж, різко вдихнувши, відкриває рота, і вони одночасно завмирають, не зронивши ні звуку, в очікуванні першого слова від іншого. Легенькі хмарки пари віддихів зависають у геть нерухомому повітрі.

Першим здається хлопець, але його слова поглинає моторошний гуркіт, що несподівано ринув на них спершу з правого, а за кілька секунд і з лівого боку. У сяйві швидкісних вогнів хлопчаче обличчя мерехтить то розгубленістю, то рішучістю, то тривогою, то впевненістю. Потяги, рухаючись у зустрічних напрямках, перетирають на порох барабанні перетинки.

Цей несподіваний перехід від абсолютної тиші до руйнівного гуркоту безжально вириває зі сну, й він прокидається, відчуваючи, як серце калатає у ритмі швидкісного потяга.

 

Хмарного дощового дня вітер немилосердно тріпає квітучі дерева. На цвинтарі йому є де розгулятись. Наталка з чоловіком сидять в автомобілі, здалеку споглядаючи поховальну буденність. Зовсім не важко, хоч і нелегально, вдалося з’ясувати хто помер у конкретній лікарні конкретного дня з підходящим діагнозом. Так вони дізналися хто, дізналися як, а також те, що дозвіл на використання органів підписав батько. Все сталося приголомшливо швидко, їм навіть пальцем показали на похоронний автобус, що саме від’їжджав від моргу при лікарні. Й тут у Наталці прокинулися батькові риси. Їй неодмінно забажалося подякувати. «Можливо, це полегшить їхнє горе, коли знатимуть, що врятували інше життя», – переконувала вона чоловіка, і, як зазвичай, переконала. Вони заскочили до своєї автівки й поїхали назирці за автобусом.

Але тепер вона все сидить і сидить в автомобілі, час від часу нетвердим голосом повідомляючи чоловікові, що «ще незручно», «ще не час». Чоловік чудово знає, почни він зараз умовляти її полишити задумане, вона притьмом набереться рішучості й візьметься до дії. Тому й мовчить. І лиш коли невеличкий гурт людей почав ворушитися й розповзатися в різні боки, Наталка, набравши в легені повітря, як перед стрибком у воду, вискакує з автівки. Ось вона рішучим кроком підходить до трійки людей, що трималися увесь час поряд. Чоловік – кремезний, років сорока, худесенька жіночка незрозумілого віку, й вища за неї дівчина – старшокласниця чи студентка.

Повагавшись кілька хвилин, Володя теж виходить з автівки й, зробивши кілька кроків, зупиняється, утримуючи звуконепроникну  дистанцію. Наталя стоїть до нього спиною, а ці троє обличчями. Він добре бачить, що заплаканим є тільки жіноче. Чоловік і дівчина виглядають подібними, як дві краплі води, але оскільки вода асоціюється зі сльозами, вони швидше нагадують два камінці однієї породи, дуже міцної та впертої.

Наталина голова частіше повертається у бік батька родини. Володя знає, що його дружина може говорити довго, але він бачить вираз чоловічого обличчя, тож не дивується тому, що вона швидко закінчує, змовкає і геть нерішуче простягає руку батькові. Той, не звернувши уваги на цей жест, відвертається, щось промовляючи в напівоберті, й прямує до автобуса. За ним рушають дівчина й жінка. І ніхто не озирається.

Тоді Володя рушає до зів’ялої постаті своєї дружини, що самотіла перед скромною купкою штучних вінків, і, нічого не питаючи, лиш обійнявши за плечі, веде її до автомобіля.

 

– Ну і як я йому це скажу? – вкотре повторює Наталка, тепер вже переминаючись у кількох кроках від батькової палати.

– Краще подумай, чи варто це приховувати? А якщо він, як ти, сунеться до родини зі своїми подяками? Краще скажи все сама. Піти з тобою?

– Ні. Дякую, але не треба. Ти правий, іншого варіанту немає. – З цими словами вона видихає й заходить до палати.

Він реагує на рипіння дверей, і поки донька наближається, ним опановує розуміння – вона вже знає й несе це знання до нього, як небезпечну вибухівку. Він заражається її тривогою. Тому, як тільки вона опиняється поруч, після поцілунку в щоку, одразу каже:

– Все бачу, ти прозора, мов кришталь. Тому не тягни. Давай навіть я почну – це хлопець, дуже молодий. Правильно?

Донька не дивується його знанню, зовсім ніяк не реагує, тільки продовжує, наче читаючи писане:

– Шістнадцять років. Станіслав Барчук. Помер від вогнепального поранення в голову.

– Він давав згоду за життя?

– Ні. Дав його батько.

– Це вбивство розкрили?

– Так. Він вбив себе сам.

«Са-мо-губство… кулаки стислись… а серце? Чому воно не реагує?» – він відкидає голову на подушки.

– Тату, ти як? – у дончиному голосі бринить непевність.

«Раніше б ти запитала: як твоє серце?» – думає він. Нарешті промовляє:

– Це точно? Його батьки не мають жодних сумнівів?

– Він зробив це посеред двору величезного багатоповерхового будинку, на очах у десятків свідків. А батьки… – лід у дончиному голосі тане, готовий розтектися сльозами. – Краще б я ніколи їх не стрічала! Знаєш, що сказав батько? – «Хоч на щось здався». Ось так і сказав, наче плюнув на нього. Тату, він не про добро думав, коли підписував згоду, він… мстився! Як можна за таке дякувати? Я хочу забути! І ти забудь! Будь ласка, забудь!

Вона обіймає його, пригортається до грудей, наче просить про захист. Назустріч він обіймає її і погладжує рукою по спині. Слухає ледь розбірливе, але по-дитячому вперте бубоніння:

– Хай у нашому з тобою світі таких людей не буде! Забудь про них, забудь, забудь!»

Плакати не соромно. Хай, але його доня сильна. Може, все ж і добре, що так її виховав, бо хіба варто поважати слабких людей, тих, що тікають від проблем? Відповідь на це питання завжди була для нього очевидною. Тим паче таких, що вони, тікаючи, ладні вбити себе, замість того, щоб боротися.

А був би це його син? Він аж злякався, як видалося легко подібне уявити. Щось таке щемке, дитяче, рідне в тому жесті, коли потер кулаком носа… Чи зміг би плюнути на нього? А забути про все – хіба це варіант? Хіба не те саме, що втекти? Щось нашіптувало йому: він ще побачить цього хлопця. Незалежно від свого бажання, обов’язково побачить.

 

Вже глупа ніч, та він не спить. Не те, щоб боїться заснути, ні, просто хочеться все обміркувати, підготуватися чи що.

«Самогубство – страшний гріх, нічим не кращий за вбивство. Для вбивства бувають вагомі причини, а чи варто їх навіть шукати для самовбивства? Будь який гріх можна спокутувати щирим каяттям, а цей? Як може покаятися мертвий?» – серце глухо стукнуло.

«Та чи можна вважати мертвим того, чиє серце ще б’ється?» – Він кладе руку на груди, ніяк не звикне називати це серце своїм. Той хлопець як живий стоїть перед очима.

«Можливо, для його душі, через незбагненні дива медицини, іще не все втрачено? Тоді, вочевидь, я єдиний, хто може допомогти йому покаятися й піти з миром. Може, все сталося саме для цього? Це і є мета? Те, заради чого я ще живу? Чорт забирай, яке солодке, це давно забуте, відчуття покликання!»

 

Він заплющує очі й хоче заснути. Замість того, щоб рахувати, починає подумки читати «Оте наш». Може, й гріх засинати під молитву, але вона так заспокоює… І знову бачить той перон.

Хлопчина все ще там. Стоїть тепер до нього обличчям, але не бачить, бо закинув голову високо вгору, в темне, беззоряне й безмісячне небо, з якого повільно падають поодинокі сніжинки. Вони стають видимі лише в ліхтарному колі, й опускаються ідеально прямо, наче кубики в комп’ютерній грі, а хлопець розважається тим, що, смішно висолопивши язика, намагається піймати їх. Виходить вправно, у цій грі він вочевидь на високому рівні. Доводиться відкашлятись, аби привернути його увагу. Хлопець озирається стрімко, нервово, та не здивовано, ніби чекав, і заговорює одразу, не гаючи часу.

– Що це за місце? Якесь неправильне… – і, перебиваючи себе: – Тільки не зникайте! Тут більше нікого немає, куди б я не йшов!

Ногам не стоїться.

– Пройдемось, – пропонує він хлопцеві.

Той щось мугиче, чується «нічого цікавого», але слухняно рушає поруч. Один, два, три,… десять – ліхтар… сім, вісім, дев’ять, і ліхтар. Через кожні десять кроків. Матеріальне втілення математичної безконечності. Важко починати. Найпростіше видається ставити запитання.

– Ти як тут опинився?

Хлопець пожвавлюється, ніби давно хотів проговорити вголос усе те, що крутив усередині.

– Я, здається, їхав кудись, пам’ятаю вогні за вікном в одну лінію. Швидкість. А тоді раптом лінія розірвалась, і я опинився тут. І це якось неправильно, не завершено…

Не повертаючи до кінця голови, він бачить лише фраґмент хлопчачого профілю: примружені в напрузі очі й два пальці – вказівний і середній, що мандрують чолом, начебто малюючи на ньому. Тоді раптово усі п’ять пальців увірвались до чуприни, рішуче скуйовдивши її.

– Ет! До біса, більше я нічого не розумію, не знаю! Тепер ви пояснюйте! Що відбувається? Де я? – він спиняється.

Сказати «ти помер», сказати «ти вбив себе» чи сказати «живого від тебе тільки й лишилося, що один м’яз, і той тепер належить мені»? Що з цього вибрати? Що зробить його очі круглішими? Очі, які дивляться зараз на нього впритул, і в ліхтарному світлі – ультрамаринового кольору.

Тоненько, на межі слуху, наче сюрчить південна нічна цикада, або це лишень тремтить повітря, сповіщаючи про наближення потяга? І, не зважаючи на попередження, той налітає несподівано, засліплює стрімкими вогнями, приголомшує, мов обухом, усі відчуття і суттєво зменшує напругу.

Незграбні слова, невимовні слова позамерзали на видиху і впали беззвучно, тільки згодом хрупнувши під черевиком. Він простягає руку і ловить на долоню велику сніжинку. Вони обидва стежать, як вона тане, починаючи з країв.

– Тепер ти тут, – просто каже він, – а щоб піти далі, тобі потрібно дещо зробити.

Ультрамаринові очі сяйнули в темряві. Хлопець хмикає і знайомим вже жестом потирає носа.

«Здається, я раптом, не плануючи, нарешті заговорив зрозумілою для нього мовою», – думає він.

– То це квест?! Це що, комп’ютерна реальність? – в голосі хлопця чується суттєве полегшення.

«Так, ти все ж передбачав щось значно жахливіше. І твої відчуття тобі не брехали, як брешу зараз я!»

– І що я маю зробити? – тепер хлопець вивчає його значно впевненішим поглядом, наче чудернацьку іграшку, яку так і кортить розібрати. Його руки – дві окремі непосидючі істотки: одна сховалась до кишені, а друга грається замком від блискавки на куртці.

– Як тебе звати? – він твердо вирішує більше не відволікатися.

Рука, що гралася замочком, завмирає, наче спаралізована, а в очі стрибком повертається колишня розгубленість.

– Я не пам’ятаю, – хлопчина повільно витягає руку з кишені, дивиться на неї, як на чужу, і стискає в кулак. – Взагалі нічого про себе не пам’ятаю… Це такі умови гри? – жахнючо сині очі дивляться на нього з надією.

– Можливо, – цідить він, ковтаючи клубок, що раптом став у горлі. – Давай запропоную тобі кілька імен, а ти вибереш якесь, аби я міг до тебе звертатися.

– Гаразд.

– Ігор, Денис, Станіслав, Олег?

– Ста… Стас, хай буде.

«Слава Богу, може згадувати!» Він видихає з полегшенням. Ще секунду тому здавалося, що всі його плани летять у тартарари через цю непередбачувану обставину з пам’яттю.

– Добре, Стасе, що іще ти можеш пригадати?

Руки розгублено забігали курткою й злякано сховалися до кишень.

– Гаразд, може, не події, може, просто якісь відчуття?

Хлопець пожвавлюється.

– Відчуття? Так, пам’ятаю – радість.

Із порожньою головою він дивиться на худе обличчя, осяяне спогадом. А тим часом повітря вже ущільнюється наближенням потяга, і це наближення відрізняється від колишнього, воно захоплює зсередини й виносить зі сну, мов буревій.

«Чому так невчасно!» – із розпачем він дивиться у білу стелю. «Чи може якраз? Бо ж розгубився, мусив зібратися з думками. Зовсім не такого чекав!»

 

Він виринув зі сну, а всередині, у грудях, така незбагненна легкість, наче проковтнув рожеву повітряну бульбашку.

«Він пам’ятає радість… Хіба серце самогубця не має повнитися болем, тугою, сум’яттям? Що ж далі?»

Нарешті переводять до звичайної палати. Спершу зрадів, що не до одномісцевої, як пропонувала Наталя. Але радів не довго. Тут йому заздрять, він унікум, пощастило отримати нове серце.

Ранок починається із санітарки Раї. Баби Раї, як її тут називають. Перше і єдине, що вона каже:

– Вчора було вісімнадцять обстрілів. Двоє загинули і троє поранених.

Далі вона порається, не підводячи голови, і ні з ким не заговорює, лише старанно тре підлогу. Ніхто не реагує, до її дивацтва звикли. Йому пояснюють, баба Рая щоразу, коли на зміні, чинить так – першим ділом повідомляє новини з АТО у кожній палаті, яку прибирає. Наше інформбюро, її тут називають. Мала сина, кадрового військового, загинув на самому початку війни.

Лікар радив ходити, і він знає, куди хоче піти. В лікарні облаштована кімната для церковної служби, і в неділю приходить правити священник. Сьогодні  якраз неділя. Служба вже скінчилася, але панотця він ще застав. Довго пояснювати не доводиться. Чи той усе розуміє з півслова, чи то просто поспішає кудись.

– Самогубство – страшний гріх і не може бути пробаченим чи відмоленим. За таких дозволяється молитися лише рідним і тільки домашньою молитвою, – дещо пом’якшивши тон, додає: – За ваших обставин, мабуть, вас можна дорівняти до родича, але, повторюю, тільки домашньою молитвою. Інакше ви самі ризикуєте впасти у гріх».

«Ох же ж ці спеціалісти! Ці професіонали своєї справи! Яким заплішенним дурнем почуваєшся поряд із ними!» Він так і не наважується знову розкрити рота, так і залишається із купою невисловлених запитань. «А якщо людина пошкодувала про скоєне, якщо останньою думкою покаялась? Невже Бог не пробачить таку? Невже розгнівається на того, хто проситиме за неї?»

Всі давно розійшлися. У кімнаті тільки він і старенька у чорній хустині. Вона прибирає свічки й зиркає на нього. Довго й ретельно виколупує віск. Наче не довіряє, не хоче лишити його наодинці зі своїм Богом.

«Немає тут тобі місця, кажуть… а тоді, виходить, і мені немає, коли вже доля чи пак, хірургія нас так поєднала». Його дивує легкість, з якою він відмовляється від того надійного опертя, що підтримувало останні місяці. «Що ж, далі доведеться йти самому». Він виходить із кімнати, не озирнувшись і не перехрестившись, як годилося б.

А ввечері приходить біль. Раптовий, неочікуваний, приголомшливий. І знову навколо метушня, крапельниці, палата інтенсивної терапії. Та голос лікаря:

– Не хвилюйтеся, така криза відторгнення цілком можлива, це долається, головне, не хвилюйтеся…

 

Темний перон здається порожнім. Аж нарешті він роздивляється маленьку фігурку, що скорчилася навприсядки під ліхтарним стовпом. Руки обіймають коліна, голова ховається десь між ними. А серце болить так сильно, як, здається, ніколи не боліло.

– Ти згадав? – через силу, неслухняними губами, запитує він.

– Я майже вирвався, ще трохи і я б забрався звідси, але згадав про вас. Мушу запитати, хочу, аби ви це сказали… Я ж помер? – в синючих очиськах, якими хлопець дивиться на нього, немає паніки. – І ще я хочу знати, хто ви.

З початком розмови біль помалу відступає чи, точніше, забувається, стає неважливим. Він концентрується, йому хочеться використовувати поменше слів.

– Щодо «помер», я сам не знаю. Твоє серце б’ється в мені. Ти донор, а я реципієнт, так це називається по науковому. А моє вже не б’ється, воно десь на смітнику. То хто з нас помер?

– Ви ж можете виходити звідси, а я ні. Ви живете у справжньому світі, адже так? А це що за місце?

– Не знаю, я опиняюся тут, коли сплю.

– Виходить, я вам всього-на-всього снюся?

– Ні, все якось не так… – він замовкає, збираючись із думками. – Ти сказав, що майже вирвався, як це було?

– Спочатку я згадав, що дало мені ту радість, останню радість… А вже потім я все згадав – і те, що натиснув на гачка, а значить, помер. Після цього тут зупинився потяг, і я знав, що можу сісти на нього, але захотів побачити вас.

І тут приходить розуміння, і слова вилітають раніше, ніж він встигає пожалкувати про це:

– Якщо ти поїдеш звідси, то помреш остаточно, твоє серце зупиниться.

– Тобто, це означає, що помрете й ви?

– Ти про це не думай, це не твій клопіт, – поспіхом він намагається виправити помилку, – просто, перш ніж рушити далі, тобі треба… – і спотикається об слово «покаятись», Боже, яке ж воно недоречне! – Ти мусиш усвідомити, що вчинив неправильно! Це ж була жахлива помилка, так? – Їхні очі тепер зустрічаються надовго, вивчають одне одного. І, який жах, у синіх очах немає ні краплі жалю…

– Чому ви так думаєте? – першим порушує мовчанку хлопець. – Я зовсім не шкодую, я все зробив правильно, це й дало мені радість, розуміння, що можу хоч щось зробити, якось вплинути на світ, змінити його.

– Що змінити!? Чого ти хотів досягти!? – і не помітив, як зірвався на крик.

– Щоб вони пошкодували! Щоб зрозуміли, що були неправі! – теж вигукує хлопець. Широко розплющені очі чисті й щирі, без тіні вагання, без сліду тремтіння, без краплі розуму.

І він застигає з відкритим ротом, і може тільки дивитися, бо несила говорити. Він певен, саме такими були ці очі, коли палець тис на гачка. «Боже, як по-дитячому! Як безглуздо! Авжеж, здоровий глузд, він же приходить з роками, де йому взятися в цій скуйовдженій голові…»  Й раптом холодним душем впали на пам’ять слова «будьте як діти» – так сказано… Невже й подібне можна назвати самопожертвою?»

І останні опертя звалилися під ноги, милиці життєвого досвіду, звичної моралі. Не в силі стояти, він сідає поряд з хлопцем.

«Його звати Стас, – нагадує він собі, – я хотів рятувати його душу. – Від цієї думки зринає усмішка. – А може, це йому випало рятувати мою від самовпевненості?»

– Не знаю, Стасе, це твоє життя, що я в ньому тямлю, вибач. А можеш розповісти, що з тобою сталося?

Хлопець зиркає на нього ще з недовірою, потім усміхається у відповідь, та промовляє все ж невпевнено:

– Вам не сподобається, ви трохи схожий на мого батька.

– Ні! – каже він занадто різко, а далі трохи м’якше додає: – Тепер, напевне, вже ні. А що батько?

– Сказав, що краще б я не народжувався, або якнайшвидше здох десь у канаві, де мені й місце. Він, правда, не підозрював, що я знаю про його пістолет, і де він його ховає теж знаю.

– А чому він так сказав, ти зробив щось?

– Нічого не зробив.

– Зовсім нічого? Так не буває.

– Я просто сказав їм правду, що мені подобаються хлопці. Ну більше, ніж дівчата, – чомусь вирішує уточнити. – Я не мав вибору. Розповів був про це другу, коли перепили трохи, а той розніс по школі. Почали знущатися. А коли ще й психологічка викликала, зрозумів – до батьків все одно дійде. Тоді й вирішив, що краще вже я сам скажу. – Стас замовкає надовго.

Поки він слухав розповідь, пробував подивитися на це зізнання старими очима й не міг. Розум підказував, якою мусила бути реакція, але те було далеким і чужим. «Таки змінився», – думає він і не має страху. Аби тільки щось сказати питає:

– А вони що? – й сам дивується безглуздості такого запитання.

– Я вже казав що… – Після довгої павзи його руки знову починають рухатися. Пальці правої торкаються скроні й погладжують. – От розповів вголос і соромно стало, – каже Стас із ніяковою посмішкою. – По дурному це звучить, правда? Але тоді просто не міг нічого не зробити, просто не міг, розумієте?

– Думаю, що розумію.

– А може, й насправді дурницю утнув? Те, що я зробив таке, не означає, що я не хотів жити! Ви розумієте?

– Розумію. Гадаю, ти можеш їхати, Стасе, з тобою все буде добре.

– А ви? – його руки раптом зупиняються і міцно стискають одна одну.

– Мабуть, і я сяду до свого потяга. – Він радіє, що Стас не дивиться зараз на нього, бо якось раптово прокинулося несамовите бажання жити, не тужливе, як раніше, а нове, молоде й сильне.

– Ні, – хлопчачий голос твердне від прийнятого рішення. – Я можу затриматися ще.

– Тут? Я не хочу аби ти снидів у такому місці через мене!

– Нічого, я вже звик. А ви якось використайте цей час, зробіть щось хороше…

Він розуміє, що той хотів додати, – два коротеньких слова «за мене». Ці невимовлені слова єднають міцніше за всі хірургічні шви. Сумніви зникають, настає час для дій. Він піднімається з холодного асфальту й простягає руку Стасові. Той береться за неї і теж підводиться.

Потяги неслися з обох боків із ритмічним гуркотом, і серце калатало шалено але впевнено, без найменшого болю. Він не відпускав його руки, і навіть коли прокинувся, точно пам’ятав, що не відпустив її.

 

Йому дозволили виходити на повітря. Зі сливи вже летять останні пелюстки. З відчиненого вікна на першому поверсі чується радіо. Він підходить трохи ближче. Якийсь гурт співає: «Тобі не зрозуміти! Не питай, усе не те…» Він усміхається. На стіні біля дверей розклеєні оголошення про збір пожертв для добровольчих батальйонів і запрошення приєднуватися до волонтерського руху. З вікна лине: «Мине кінець світу, за ним ще один прийде…» Він зриває одне з оголошень і кладе до кишені. «Тепер сучасна музика чіпляє, а раніше й чути не хотів. Цікаво, чи знаєш ти цю пісню? Запитаю при зустрічі. Ми ще поживемо з тобою, обіцяю, недовго. Й підемо далі разом.  В один день і навіть в одну мить».

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



коментарі

  1. Admin :

    Актуальний твір.
    Якраз закон про трансплантацію пані Богомолець приймали нещодавно.

  2. Ольга :

    насправді зовсім не розумію шуму навколо прийняття цього закону. у нас як була презумпція незгоди так і залишилась. чого хворі так радіють? хіба що може йтися про пропаганду донорства і якісь підзаконні акти, ведення реєстрів тощо…
    А загалом, звісно, смерть актуальна завжди)))

  3. Ірина :

    Мені сподобалось все! Дуже гарно написано, мова і стиль…Успіхів! І дякую!

    1. Віта Сонях :

      Дякую Вам за добрі слова.

Залишити коментар до Ірина Скасувати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///