Віта СОНЯХ. Від любові

18+

Короткий репортаж про дрібну подію

Товче у тімя дощ ,

Під чобітьми грязюка.

Назустріч кроки.

То бруд долають двоє,

Зєднавши руки. Заздрю.

Ми змовились зустрітися на «Арсенальній». І я, як зазвичай, вже 5 хвилин розглядаю метеликів за склом сувенірного кіоска. Бо на вулиці дощ. Відображень у склі знову побільшало, та я не обертаюсь. Порція людей протікає за спиною, помалу розриваючись на окремі фігури. Ніхто не затримався.  

Він завжди запізнюється. Кепська звичка, як для майбутнього журналіста. А мене дражнить «паном Досконалість», бо все роблю вчасно. От і цей «репортаж про подію» він мусив здати ще тиждень тому. Та що мені до того, хвилюватися за нього безглуздо, він усім заговорить зуби і вийде сухим з-під будь-якого дощу. Але я зрадів, коли він попросив допомогти.

Вже місяць, як ми разом винаймаємо однокімнатну й ділимо на двох не тільки квартплату. І тиждень за тижнем, вже четвертий минув, не можу позбутися кошмару. Мені здається, тепер усі знають про наші стосунки. В універі я уникаю його, мов чуми. Поворот кожної голови в мій бік здається сповненим значення. Я навіть, аби роздивитися всі нюанси виразів, почав був носити окуляри, що дають одиницю. Але від них так болить голова, що мусив повернутися до звичайних. Все одно нічого не зрозумів, тлумачити погляди можна як завгодно.

А він… Він спершу сміявся, потім дратувався, тепер якось затих. Та мені не подобається, як він на мене дивиться. І я сам собі не подобаюсь.

Навколо повно тих, хто спільно винаймає житло! Я параноїк. І що мені з цим робити? Без сумніву, мама була права – у мене на лобі все написано. Постійно відчуваю – на мені горить, світиться цей напис – «я щасливий!» Він робить мене помітним а ще вразливим. Тепер і не сховаєшся.

Звісно, то його провина, він поставив на мені це тавро і хоче, аби я носив його з гідністю. Завелика відповідальність для мене.

Так занурився у власні думки, що перестав стежити за відображеннями. Озираюся на засапаний віддих. Звісно, він біг ескалатором. Прибираю його руку зі свого плеча.

– То яку подію ти нарешті вибрав? – не хочу слухати виправдання.

– А, не знаю, якась акція під Верховною Радою. Побігли наздоганяти!

І я не встиг запитати, звідки він у такому разі знає, кого наздоганяти. Швидко й без розмов ми подолали шлях до Маріїнського парку і на його розі побачили хвіст невеличкої колони з плакатами. Маніфестанти рухалися проїжджою частиною, але, на моє здивування, він потягнув мене до парку. Паралельною дорозі, алеєю, ми швидко наздогнали колону й пішли в тому ж темпі. Я прочитав гасла на плакатах. Все ясно, акція ЛҐБТ-активістів. Нізащо не повірю, що ти не знав!

Поки я розмірковував, чи не розвернутися й не піти назад, ми порівнялися з двома жінками. Вони зупинились і стоять під своїми барвистими парасольками, розглядають натовп. Дощ вистукував по натягнутому нейлону – такий само дрібний та нервовий, як я.

Колона завертає під Верховну Раду, а ми й далі рухаємося парком. Проходимо за спинами невеличкого гурту молодиків у спортивних куртках. Всі як один із коротким наїжаченим волоссям і піднятими плечима. Якби не різного зросту, то наче близнюки. Їхня увага прикута до маніфестантів, і вони завзято свистять, а те, що вигукують, моя свідомість запікує.

Думки влаштували свій власний мітинг у моїй голові. І як же ж добре вони вміють і не втомлюються добирати все правильніші, все переконливіші слова, певні того, що ніхто їх не почує! Від огиди я готовий або побігти, або полізти в бійку. Якби не цей холодний спокій поряд зі мною…

Він не прискорює кроків. Продовжує йти алеєю, поступово завертаючи разом із нею у протилежний від Маріїнського палацу бік.

– Ну все побачили, можна й назад.

Я не коментую. В голові тиша й порожнеча.

Тепер краплі падають лише з гілок. Дощ лишив по собі вологий туман у повітрі. Зробивши коло, ми наближаємося до початків парку. Тут, відповідно до погоди, зовсім порожньо. На дорозі розмокла земля, біля нової висотки все щось добудовують. Я послизнувся, і він узяв мене за руку. Моя рука волога. Будь ласка, хай він подумає, що це від дощу!

Назустріч жінка з великим рудим псом. Під капюшоном очей не видно, але видно розтягнутий усмішкою рот. Дивиться на наші руки. Ну й начхати, нехай! Стискаю його руку сильніше.

 

Андрій

Тюльпану любо

Ласки шукати в сонця.

Пелюсток ніжних

Ледь торкнуся губами

Для мене, прошу, відкрийсь!

 Мене звали Сашком. Точніше, тільки один звав так. А ще Саньком, Алексом, офіційно ж – Олександром. Останнього разу, коли це лунало звично, нормально й не піднімало в мені протесту, було восьмого липня два роки тому. Дивно, що той останній день я пам’ятаю так погано, фраґментами, а часом плутаю і сумніваюсь – що було реальністю, що фантазією. Симбіоз, певніше.

Зранку, і це точно, мене розбудив дзвінок, телефонувала твоя мама. Я, пам’ятаю, здивувався – звідки в неї мій номер? Вона не говорила багато, тільки, що ти загинув, що тіло вже привезли і що завтра ховатимуть. А ще – щоб я не приходив. Не пам’ятаю, аби щось відповідав. Здається, вона навіть перепитувала, чи я слухаю. Сказала все дуже-дуже швидко, на одному видиху. Чулося, якщо вона вдихне, то говорити вже не зможе. Я натис відбій.

А ще вона згадувала про твого батька. Мовляв, затявся він і торочить увесь час: коли б не я, ти б не покинув Іру, й тепер він міг би мати онука, а не ніколи… Хоча, здається, ось це вона казала вже під під’їздом, коли я сидів там на лавці, не наважуючись піднятися до вашої квартири, або ні, мабуть, вже після того, як спустився.

Спочатку я просто сидів і думав: якби ти, ідіоте, їм не розповів, зараз я міг би спокійно побачити тебе як твій колишній однокласник.

А потім вони всі проходили повз мене: Сергій, Іра, Катя, Володя, Павлусь… Майже весь наш 11-А. Сказали «пішли разом», вони не знали, і я пішов. Та хіба я хотів? Просто вони сказали «ходім», і я послухався.

Як повівся твій батько? Пам’ятаю, він вдарив мене, пам’ятаю, він зробив вигляд, ніби не бачить мене, ще пам’ятаю, підійшов і тихенько сказав, аби через секунду мого духу не було поряд з його сином. От зовсім не знаю, що з цього сталося насправді, але розумію – все разом.

Дівчата плакали, а ще підходили й цілували, це називається прощались. Хлопці теж, не всі, щоправда. Мабуть, і я міг би, але ж ніколи не цілував тебе першим. Хай так і залишиться.

А все-таки цікаво, що ти їм сказав, навіть не що, а як? Цікаво… Хоч я категорично відмовився йти з тобою. Невже сказав батькам навіть ту дурню, що хочеш одружитися зі мною? Хіба можна це сприймати інакше, ніж як недолугий жарт?

Мене завжди найбільше дратувало в тобі те, що ти забагато балакаєш. Особливо ж, коли говориш про те, про що я не вмію. Наприклад про секс. «Тобі подобається так? А як краще, так чи так? А зроби ще ось так…»

Зараза, наче ми картину олією разом пишемо, а не трахаємося найнеприроднішим чином.

Зрештою, про що ж іще ти міг говорити? Між нами від самого початку до самого кінця, усі ті кілька місяців, був лишень секс. Ти сам казав, що це класно, коли все просто, чесно, відверто. І я був абсолютно, стовідсотково згоден.

У тебе з’явився шрам. Від куточка ока до куточка губ. Радше це ще не шрам, просто зашита рана. І лишилась посмішка, наче ти щось знав, якийсь секрет. Дивно якось.

Звісно, я не розпитував, та й яке це мало значення – як. Але всі говорили про це. Одні й ті самі слова перелітали від гурту до гурту, мінялися тільки інтонації. Про те, що ти через півроку строкової підписав контракт і попросився на передову, говорили здивовано, говорили з повагою, говорили ніяково. Як і про те, що туди ти так і не доїхав. Обстріл дороги, і ти єдиний важкопоранений. Через три дні помер у лікарні, так і не прийшовши до тями після операції. Дивно, зовсім не схоже на тебе. Що захочеш повоювати, важко було не здогадатися, але що тобі цього не вдалося – не вірю. Твої бажання завжди збувалися. Всі дитячі бажання, сам казав про це.

  • Наступних днів усе помалу, якось непомітно змінювалося.

– Гей, Алексе, що за посмішка ідіотська! Зовсім не з тої опери! Зберися!

Я що, посміхався? Знову згадую, ні, проживаю тебе.

З усіх тварин я найбільше схожий на хамелеона. Варто подивитися який небудь класний фільм і я починаю копіювати героя – манеру говорити, рухатися, навіть думати. Не знаю, чи достатньо цього, аби стати актором. Гадаю, до театрального мене взяли, швидше, за напрацьований артистизм, бо ж усе своє свідоме життя танцюю. Мамина мрія, балет, не втілилась у реальність через брак зросту, принаймні, так сказали, коли я після дев’ятого класу вступав до хореографічного. Чи буду актором, не знаю, мені потрібен зразок, сам я здатен лиш копіювати.

Але й згадую я зовсім не спеціально, тобто без жодного вольового зусилля. Просто, хоп, і раптом знову чую тебе:

– Слухай, я перший раз ось так із хлопцем, а ти?

А що я? Я давно про себе все зрозумів: що дівчата, аж ніяк не хвилюють, але й типи на зразок того хореографа, що якось затис мене в кутку після репетиції, просто лякають. Ледве втік тоді. А з тобою все легко. Ти дитина, що пізнає світ, тобі все просто, все захопливо.

– Перший, – відповів я.

– А з дівчатами тобі як?

Мабуть, це соромно, що за мої майже дев’ятнадцять ще нічого не було. Може, збрехати? Не встиг…

– Що, нікого не було? – ти нахилився такий зацікавлений… – Ну хоч цілувався?

Оце вже повна лажа! Треба збрехати, зрештою, були ж нагоди…

Але тоді ти вперше поцілував мене.

Я думав, на цьому все. Але через день ти подзвонив і після звичайного «привіт», одразу – «давай іще раз, ти ж не проти?»

– Ні. – Зрештою, я дійсно не проти бути частинкою світу, яку ти вирішив дослідити.

Але я сподівався, що ти хоч би пива знову притягнеш…  Перший раз був, коли ми добряче набралися на зустрічі однокласників, а потім поверталися, нам по дорозі, живемо неподалік. Ти весь час торочив про Ірку, мовляв, зараза, крутнула хвостом і чекає, що ти за нею побіжиш. «Хай почекає!» – вигукував.

Взяли тоді ще пива й зайшли до мене – мати була у відпустці, поїхала з подругою до Туреччини. Я все слухав про Ірку і вже подумував, як би тебе делікатно виставити, коли раптом:

– Але трахатись охота! А тобі?

Отакої, а ми ж ніколи й друзями в школі не були…

Почали руками. І ця твоя нестерпна балаканина, через яку я тоді пошкодував, що не народився глухим.

– А в рот узяти можеш? А то Ірку поки допросишся! Я міг би… – І ти зробив.

Я гадав, тобі абсолютно байдуже, з ким. Просто така собі переросла гіперсексуальна дитина. Точно – дитина! Чого тільки варте це захоплення «реконструкцією історії», а насправді просто вимахування іграшковими мечами й усі ці косплейні ігрища у давніх вікінгів. Дитина, хоч і на півроку за мене старша… А тоді той поцілунок.

Потім ти завжди цілував мене так. Завжди після й ніколи до чи під час. По-дорослому, із вдячністю.

Після другого був і третій, і ще. А потім ти знову здивував мене по-справжньому. Якось само собою вичерпався мануально-оральний період, і я не мав сумнівів, хто буде знизу. А ти сказав: «Я хочу, щоб і ти, щоб усе було однаково.»

Але мені все одно хочеться бути глухим, особливо ж, коли ти починаєш порівнювати. То з Іркою, то з якоюсь Настею, про яку нічого не відаю. Хай ці ідіотські порівняння й на мою користь. Я ж бо й так знаю, що тобі подобається просто секс, без усяких зобов’язань. До речі, мені також. Я ж не цікавлюся, кому належать твої вечори, до мене ти приходиш тільки вдень, коли мати на роботі. І про те, що ти порвав з Ірою, я дізнався тільки тієї останньої зустрічі, коли ми посварилися через оте «розкажу батькам». Навіщо ось так ти все зіпсував перед самим своїм від’їздом? Ніяких слів ні про які почуття не було навіть під час тієї останньої розмови. Лишень ідіотські заяви чи жарти про одруження.

Постійне прокручування, переживання одного й того самого виснажує. Я вирішив записати все, щоб звільнитися. Проте, скажу наперед, нічого цим не досяг. Де тепер ті записи? Я хотів їх знищити і не знайшов. Сподіваюся, цього ніхто не прочитає, бо то була суцільна детальна порнографія.

Знайомі хлопці збирали гурт, запросили й мене, казали, що будемо класно заробляти на підтанцьовках. Пам’ятаю, хтось вигукнув:

– Треба взяти сценічні імена, щось круте!

– Як тобі – Косар? – спитав я.

– Косар? Ні, додай іще букву «р», хай буде Корсар, цілком підходяще! А може, назвемося «Корсари»?! Звучить, га?

– Я подумаю, – відповів я.

– Давай, думай, тільки недовго!

Я що, думав? Не пам’ятаю. І до чого я, скажіть, будь-ласка, додумався, якщо опинився тут. Це РАГС.

– Я хочу поміняти прізвище.

Ось тобі й одруження. Косар – це твоє прізвище. Я заповнив папери.

– Ви що, й ім’я змінюєте? – спитала жінка-реєстратор, переглядаючи мою анкету.

Я зазирнув до неї. Точно, я написав «Андрій», це твоє ім’я.

– Хай так.

І все прояснилося, все стало зрозуміло, перестало прокручуватися на місці й рушило далі. Просто я хотів, щоб ти жив.

– Ви, мабуть, батька знайшли? – швидше стверджуючи, ніж питаючи, вимовила тоді та жінка.

Її співчутливе розуміння було мені смішним, але не загадковим. У моєму свідоцтві про народження на цьому місці прочерк, а по-батькові мав від діда.

Згодом я довго розглядав свій новий паспорт. Андрій Данилович Косар – все, як у тебе, тільки ти став на півроку молодшим. І це також правильно, ми переграємо ці півроку! Коротка стрижка замість хвоста, той перший усвідомлений крок, вдалася. Я бачу схожість, але не тотожність. Усе ж півроку не закреслити, в очах зникла безтурботна легкість, ти став серйознішим, але ще крапельку пручаєшся цьому. Тримайся.

Наступний вчинок важко назвати по-справжньому свідомим. Він здійснювався маленькими етапами, з кришталевою прозорістю біжучого моменту й туманністю наступного.

Я купив горілки, потім зайшов до аптеки й купив знеболювального. Вдома спочатку випив кілька чарок, тоді, повагавшись, проковтнув ще й пігулку. Пішов у ванну й молотком розбив скляні дверцята душової кабіни. Взяв одну зі скалок, підійшов до дзеркала й провів по щоці. Результат виявився жалюгідним, від такої подряпини ні шраму, ні сліду не залишиться. Найважче було почати знову. Мене трусило, геть усе перемастив кров’ю. Шкода, що не купив замість знеболювального заспокійливе, бо ніякого особливого болю й не відчував. Довелося повертатися на кухню й пити ще горілку. Тоді став знову перед дзеркалом і прикрив праве око лівою рукою. Вона була холодна, а ще й геть біла із синіми нігтями. Жалюгідно. Я розсердився й нарешті зробив, як слід. І ока не пошкодив. Для мами все виглядало правдоподібно – я просто послизнувся в душі.

До моменту, коли зняли шви, перетворення завершилось. Я більше не міг танцювати, бо Андрій не вмів. Я перестав відчувати музику, це сталося само по собі, без жодного вольового втручання. На мене сердились, і я старався, але нічого не виходило. В Андрія жодних акторських здібностей, тож довелося відрахуватися з театрального. Природність цих змін мене тішила. Це означало, що ти живеш, стаєш сильнішим. Шкода маму, коли дізналася про новий паспорт, про університет, три дні плакала.

Новий Андрій не має усіх спогадів, але ж трапляється в людей амнезія. Вони починають життя з чистого аркуша, але живуть! І це головне.

Я почитав про шизофренію, але ні, це не мій випадок. Просто ти потрібен мені більше, ніж я сам.

Сашко з часом не зник, він має свій куточок у мозку і спостерігає. Дещо навіть контролює. Ревнивий, зараза, бо я звертаю увагу тільки на дівчат. Мабуть, хоче залишитися в мене єдиним хлопцем. Я посміхаюсь, я йому це вибачаю.

Спокійно дочекався призову. Завжди ж казав, що хочу спершу відслужити, а тоді життя саме підкаже, що далі. Через півроку, як і раніше, попросився на передову. Всякого було, але смерті, вочевидь, не цікавий той, з ким вона вже зустрічалась. От і добре, я ж бо точно не збираюсь їй нав’язуватися.

Найголовніше, що сталося, я зустрів Лесю. Вони приїздили до нас із концертом, а ввечері влаштували танці. Вона сказала: «Ти гарно рухаєшся. Вчився колись танцювати?» Я відповів: «Друг навчив.» Дійсно, а чому б і не повчитися?

Але для того, щоб розмовляти без слів, не треба довго вчитися. Я хотів усього й відразу, і вона не відмовила. Тоді ж зрозумів, чим вона відрізняється від Ірки. Леся така ж, як і я, нічого не планує, нічого не загадує наперед. Відкрита всім вітрам, а я в неї був першим. Ми листувалися щодня. Коли ж вона написала, що вагітна й хоче дитину, я одразу відповів, що хочу і її, і дитину. Коли приїхав у відпустку, ми розписалися. Я у захваті! Навіть Сашко, хоч і був щирим, але все ж закритим та закомплексованим. Навіть із собою він не був такий відвертий, як Леся зі мною. Та головне, що йому вона теж подобається, і любимо ми її обидва.

Тієї відпустки я цього уник, але коли матиму довшу, після народження дитини, з усією очевидністю зріла подорож до моєї мами.

Передчуття – річ і корисна, й безглузда водночас. Ми все одно робимо те, що повинні. Але, завдяки передчуттю, я все ж підготувався.

Мама була щаслива, мабуть, як ніколи за ці останні два роки. Малий, на диво спокійний та серйозний тримісячний хлопчак, тримав у кулаці її пальця й кривив рота у посмішці. Поряд Леся, яку неможливо не полюбити. Мамі було майже байдуже, як мене називати. Хоча здебільшого вона все ж вибирала нейтральну форму – «сину». Але те, що мало статися, сталося в супермаркеті. Ми вийшли з Лесею прогулятися й зайшли за покупками. Назустріч із металевим візочком рухалась Катя Остапенко. Я розвернувся до полиць, але все одно почув у спину:

– Саша!? Сань, це ти?!

Я мовчки повернувся. А вона все не вгавала.

– Санько, не може бути! Ти так змінився!

А тут і підійшла з пляшкою олії Леся.

– Вибачте, – сказала вона, – ви помилилися, мого чоловіка звати Андрій, – та ще й додала прізвище, – Косар.

Катиній реакції позаздрили б усі актриси мелодраматичних серіалів. Вона зробила великі-превеликі очі й картинно затулила руками рота, а якби її сумка не стояла у візку, то обов’язково впала б на підлогу.

Я обійняв Лесю за плечі й без покупок вивів із крамниці. Вона відчувала – щось відбувається, але покищо нічого не питала. Вдома дав їй свою, коротенько записану, історію. Так я підготувався – виклав минуле на папері, бо хоч і не такий закритий, як Сашко, але досі не все можу сказати вголос.

Ці нещасні п’ятнадцять хвилин, поки вона читала, ледь не стали фатальними.

Не я, а Сашко знав, що таке втрата. Його страх, сум і біль не піддавались контролю, я тонув у них. Заспокоював його, як міг, але ці почуття були надто сильні й перемагали мене. Головний страх – розуміння того, що означало б його повернення тепер. Не тільки ще раз втратити мене, а ще й Лесю, сина. Я знав, що він цього не витримає. Міцно обіймав і заколисував, умовляв і просив лишитися теплим, коханим, любленим всередині мене. «Буде так, як скаже вона.» Ця думка принесла йому полегшення й дозволила мені втриматись. У ті хвилини ми були як ніколи рівні, ми тримались за руки.

Лишалося тільки сидіти, чекати й гадати про одне-єдине – як вона мене назве?

– Андрій, – сказала Леся, коли зайшла до кімнати.

Може, просто звичка? – подумав я, тамуючи радість.

– Андрію, – повторила вона, – виходить, він віддав тобі своє життя?

– Ну не зовсім, – промовив я, – просто поділився. Щоб усе було однаково.

А вранці нас розбудив дзвінок у двері. Я відчинив. То була Андрієва мама. Вона дивилась на мене, як на схибленого, як на шизофреніка, та божевілля світилося радше в її очах. Я так і не дізнаюся, мабуть, що вона хотіла мені сказати, бо в коридор вийшла Леся із сином на руках. І далі вона дивилась тільки на малого.

– Як його звати? – спитала дуже тихо.

Я розкрив рота, щоб відповісти, але Леся випередила мене.

– Сина зватимуть Сашко. Андрій його колись любив.

 

Від любові

Вогню в обійми

Проситься гілка суха.

Радісно бути

Й мені у неспокої,

Напевно, в останній раз.

Перший раз я побачила Павла серед млосної червневої спеки, коли сонце заливало землю розтопленим золотом. Він ішов задушливим асфальтованим подвір’ям старого п’ятиповерхового будинку. Особливо задушливим тепер, коли на місці зеленого дитячого майданчика височила будівля нової багатоповерхівки.

І з якого дива я знаю, що цього високого, спортивної статури хлопця зі світлим, але не білявим волоссям звати Павло? Що він із дитинства захоплюється вільною боротьбою?  І ще знаю цілу купу різних, мені аж точно непотрібних речей про нього – звідки б це? Він виник у моєму мозку разом із цією розкішною спекою несподівано, а насправді за вікном ледь почався травень, і прехолоднючий! Хочеться нарешті тепла, і я повертаюсь до нього.

Павло проходить повз щільні ряди припаркованих автівок, коли помічає цю компанію. Вони щойно вийшли з нового будинку та підійшли до стоянки. Його увагу привернув дзвінкий дівочий сміх, а тоді він побачив буйний водоспад блискучого темно-каштанового волосся, на тугих кучерях якого, мов на батуті, підстрибували сонячні зайчики. Опля, він завмер на місці! Не може відвести погляду, бідолаха…

Дівчина стояла спиною до нього. Нижче, куди вже не добігали каштанові хвилі, там, де закінчувався короткий топік і ще не починався пояс шортів із низькою посадкою, там темніла засмагла талія. Тоненька, саме така, як йому шалено подобалось. Ця темна лінія між світлим одягом наче розрізала дівчину навпіл. Вона здавалася легкою та загадковою, мов помічниця факіра.

Павло присідає, роблячи вигляд, що зав’язує шнурки на кросівках, а сам не зводить очей із цього видіння. На жаль, очевидно, тривати йому лишається лічені секунди. Хлопець, десь такого ж віку, як Павло, а йому, до речі, вісімнадцять, і він лише кілька днів, як відгуляв свій випускний. Так от, хлопець з їжачком темного волосся на голові вже відчинив перед дівчиною задні дверцята автівки, й видіння, обдарувавши наостанок сплеском сліпучих відблисків, зникло в темному нутрі красивого спортивного автомобіля. За нею сідає й хлопець. Ще один, трохи старший на вигляд, вже за кермом, а поруч – коротко стрижена білявка. Автомобіль здає назад, і Павло підводиться, затуляючи спортивною сумкою пах. Тоді швидко прямує до під’їзду п’ятиповерхівки. Здається, я знаю, за що він візьметься найближчого часу.

Ну і якого біса робить у моєму мозку цей непроханий гість? Це так, як ніби до вашої квартири вселилися чужі люди й ходять, обживаються, не помічаючи вас, скільки не вимахуйте в них перед носом руками. Я, звісно, можу вийти до іншої кімнати, добре що їх не бракує, але ця присутність… Все одно думаю про нього. Думаю про те, що Павло виглядає старшим як на свої роки, про те, що повне ім’я пасує йому більше, хоча друзі звуть Пашою, що він справляє враження людини вольової та відповідальної, можливо, дякуючи своїм стриманим, скупим, але точним рухам. Спокійна, якась ведмежа сила прозирає в його широко розставлених очах і дещо простуватих рисах обличчя. Зовсім не мій типаж.

Другий раз я побачила його пізнім вечором у фіолетових сутінках, коли навіть у цьому дворі літня ніч просто мироточила поезією, хоча Павло стовідсотково цього не помічав.

Він повертався додому, коли у двох кроках від свого під’їзду раптом зупинився. Ах так, тепер і я чую – зі щілини між автомобілями долинає якийсь шурхіт, далі чується здушений видих чи стогін, і щось м’яко валиться на землю. Він зазирнув туди.

Обличчям униз і головою біля Павлових ніг лежало тіло якогось хлопця. Присів, принюхався, алкоголем начебто не пахло. «Може, обколотий?» – подумав він.

Отакої! Я вже можу чути думки? Ростемо! Ну що там далі?

Павло взяв хлопця за плече й перевернув. Погляд злий та гострий врізався йому в очі, а тоді пацан смикнувся й знову розвернувся обличчям униз. Проте Павло встиг зауважити залите кров’ю лице, потому роздивився, що й ззаду, під коротким їжачком чорного волосся, скрізь запеклася кров. І ще пригадав, що й цю чуприну, й фізіономію вже нещодавно бачив, і саме тут, навпроти свого під’їзду. Тільки тоді стояв день, і сяяло сонце, й поряд кучерявилися тугі шовковисті закрути каштанового волосся.

– Гей, вставай! Чуєш?! Ти ж у новому будинку живеш? Так? Давай доведу!

– Від’їбись нафіг! – така була відповідь.

І чому не розвернутись та не піти собі додому? Не певна, що Павло навіть потім ставив собі подібні запитання. Якщо ж він не ставив, то й я не буду.

– Мабуть, боїшся предків налякати? Пішли до мене, вмиєшся. – І відірвав хлопця від землі.

У відповідь той спробував ударити, але Павло легко блокував цей замах і, взявши руку в захват, завернув йому за спину. Хлопець смикнувся, зашипів та осів прямо на нього, здається, втративши свідомість.

– Так, не зрозумів, що це з тобою? – поцікавився Павло. – Ладно, потім розберемося.

Й він потягнув незнайомця до себе.

– Хвалити бога, що ти такий дохляк, – сказав він, обережно звантажуючи на підлогу своєї кухні це, дійсно, геть худе й кістляве тіло.

Тоді присів та уважно оглянув руку, що перед тим вивертав.

– Опа! Та в тебе вивих плеча! Тоді не дивно, що відключився від такого простого прийому. Краще зробити це зараз. – Пробурмотів він собі під ніс. Далі зафіксував плече лівою рукою, а правою сильно й різко смикнув до себе. Суглоб із хрускотом повернувся на своє місце. Хлопець на мить розкрив безтямні очі й заплющив їх знову.

– Ну от. – Павло підвівся, замислено постояв над ним, а тоді вийняв з аптечки перекис водню, вату, поміркував і додав іще бинт та пластир. Поклавши все це на видному місці, скраю кухонного столу, подався спати. В його однокімнатному помешканні передбачалося тільки одне спальне місце – розкладний диван у кімнаті.

Для мене час їхнього життя летить зовсім інакше. Наступної миті вже світанок за вікном. Павло прокидається від якогось шарудіння в коридорі, виходить тихенько з кімнати й бачить, як худий хлопець вовтузиться із замком вхідних дверей, пошепки матюкаючись собі під ніс. Він так і лишився перемащений засохлою кров’ю.

– Ти хоча б до ладу себе привів, на фіга людей лякати?

Хлопець розвернувся, блискаючи очима, наче загнаний у куток щур. Все у ньому, включно з рисами обличчя, було якесь загострене й неспокійне.

– Ну як собі хочеш, зараз відімкну, – Павло зробив крок до дверей.

– Ладно, – раптом передумав хлопець, – де в тебе ванна? – голос мав напружений і дещо захриплий.

– Он ті двері.

Швидко, мов ласиця, пацан зник за вказаними дверима й дещо загучно захряпнув їх за собою.

Павло пройшов на кухню й поставив на плиту повного чайника. Разом зі свистом з’явився і стрьомний пацан. Вмитий, але не заспокоєний.

– Дякую, – нарешті видушив він із себе. – Я піду.

– Може, кави хочеш?

– Ні.

Павло пройшов до коридору, відчинив двері та вже в спину цьому дивакові пожартував:

– Приходь, коли що, медпункт працює цілодобово.

Хлопець не озвався й не озирнувся, сковзнув сходами вниз і зник.

 

Неможливо без сміху дивитися на витягнуту фізіономію Павла, коли не більше як за тиждень потому він, заспаний, відчинив двері о другій годині ночі.

«Ось тобі й пожартував,» – думає він.

За дверима – старий знайомий, знову розбитий до крові. Одне око запливло вже остаточно.

– Можна в тебе перекантуватися до ранку? – спитав з якимось викликом, зиркаючи хоча й одним, та все одно колючим оком.

– Ну проходь, на тебе, я бачу, перекису не напасешся.

– Я відшкодую збитки! – гонор із нього так і пре, не ясно навіть, чи розуміє жарти.

– Ага, обов’язково, тільки не забудь!

Господар ще замикав двері, коли цей приблуда вже зник у ванній.

Далі Павло сходив до кімнати й вийняв із шафи зимову ковдру, приніс на кухню та поклав на те саме місце, де непроханий гість спав минулого разу. Потім повернувся назад, трохи подумав, вийняв ще й комплект білизни, захопив диванну подушку і повернувся до кухні. Хлопець уже скорчився на ковдрі, але аж ніяк не нерухомо.

– Вийди! – прохрипів він, не розплющуючи свого єдиного на цей час ока. – Мені кінчити треба!

– Блядь! – тільки й сказав Павло. І так, з усім добром у руках, опинився знов у своїй кімнаті й прошипів: – Не міг почекати, гівнюк!

«А пішов він! Хіба мало придурків на світі!» – з цією думкою Павло завалився спати. Лише засинаючи, згадав жалюгідно скорчену фігурку і ще раз повторив про себе: «Кінчений придурок».

А от і знову ранок. Павло виходить на кухню й бачить, що нічний гість все ще спить, і будильник, що дзвенів у кімнаті хвилин десять тому, ніяк на нього не подіяв.

– Вставай, – у думках він додав: «придурку», – мені виходити скоро!

Хлопець підскочив, дикувато озираючись. Павло на автоматі наповнив чайника й поставив на плиту, пішов до ванної. Коли повернувся, пацан вже сидів на табуреті біля столу й розглядався навколо.

– А сьогодні каву будеш?

– Буду.

– Ощасливив! Скільки тобі ложок? Я просто в чашці заварюю.

– Як собі.

Зробивши каву та вийнявши хліб, масло і твердий сир, він сів до столу.

– Як тебе звати? – спитав спокійно, але допитливо розглядаючи цього, вперше більш-менш врівноваженого, пацана.

Риси його обличчя тонкі, навіть витончені, якісь загострені й межові – увесь, як небезпечне лезо. Це, звісно мої порівняння. А Павло зауважує лишень, що той не тушується під його поглядом, не ховає очей, хоча не має в ньому й підліткової зухвалості, мовляв, пішли ви всі, я ось такий! Відповідає нормально, наче людина, що увесь цей час вела себе цілком пристойно й гідно.

– Стас. А тебе? – він також прискіпливо розглядав співрозмовника.

– Павло, можна Паша. Тебе що, пресує хтось, чи як?

У відповідь беземоційна мовчанка.

– Не хочеш, не кажи, дійсно, не моє діло. – Тоді помовчав і несподівано для самого себе додав: – Міг би показати кілька прийомів самооборони.

Стас так само мовчав, лиш уперше з’явилася малопомітна посмішка, якась ніби трохи сумна.

– Ти що, сам живеш? – нарешті підтримав розмову Стас.

– Зараз так. Батько військовий, а мати померла… Давно. – Докинув після павзи Павло.

– А батько де служить?

– В АТО.

– Ясно, – протягнув Стас.

А от Павлу з його реакції було нічого не ясно. Проте на «кінченого придурка» гість відтак скидався не дуже. Пашка… Тепер бачу, скорочене ім’я йому часом теж пасує, особливо ж коли прозирає щось дитяче. Отже, Пашка подумав, кумедно суплячи брови, затим ще трохи подумав і все ж наважився.

– Слухай, а та дівчина з таким хвилястим темним волоссям, бачив з тобою одного разу, твоя чи ні?

– Свєтка, мабуть. Ні, лиш один раз переспали.

– Он як, – якомога байдужіше відгукнувся Паша, ковтаючи свою каву.

– А що, сподобалась? – раптом пожвавився Стас. – Ти не думай, вона нормальна, не те, щоб з усіма. Хоча я й не був у неї першим. Хочеш познайомлю?

Паша зробив занадто великий ковток кави, аж у горлі заболіло. Не чекав такого швидкого розвитку подій чи що? А Стас розводився далі.

– Тільки ти не зовсім її типаж, розумієш, у фінансовому плані. Тут треба якийсь особливий підхід. Давай я помізкую, хочеш, заскочу до тебе ввечері?

– Ну давай, – не дуже впевнено відгукнувся Паша.

– Тоді я пішов, бувай. До вечора. – Якось одразу запоспішав Стас.

 

А ось вже й вечір. Тобто тільки в моїй голові, бо насправді ніч. Часом маю собі нагадувати, що все це лиш моя фантазія, що прийшла невідомо звідки, бо занадто вони реальні. Словом, вечір, і невідомо скільки, але Стас вже чекає Павла під під’їздом із пляшкою вина. Коли той з’являється, Стас, не слухаючи заперечень, всучує йому пляшку, проте заходити відмовляється.

– Вибач, плани змінилися, іншим разом. А стосовно того, про що я говорив, давай так… Я запросив її ось у це кафе, – тут він всунув до Павлових рук рекламну листівку, – в цю суботу. І ти приходь обов’язково, не підведи. Але рівно о восьмій, не раніше й не пізніше, обіцяєш? Ну бувай! До скорого!

Й він швидко здимів. І от Павло стоїть, почуваючись невпевнено й від того дещо роздратовано. Ну не до вподоби йому неконтрольовані події, не звик покладатися на когось! «Завжди буде лажа!» – переконаний він.

 

Я так і думала, що Пашка не втримається, аби не прийти раніше. Невже настільки добре знаю його?

Кафе у подільському дворику з відкритою літньою верандою. Він уповільнює кроки, до обумовленого часу ще півгодини. На обличчі явно написано: «Заходити чи не заходити?» Підходить трохи ближче й зі зручного місця, прикритий невисокими деревами в кадках, починає оглядати веранду. Й майже одразу знаходить, кого треба. Він бачить Стаса зі спини, а Свєту в профіль. Вона саме взяла його за руку й щось обурено виговорює, притримуючи, бо той вже звівся на ноги, а тоді, струсивши її руку, йде углиб веранди. Павлу дуже не сподобалася його хода. Тепер йому недостатньо добре видно, що відбувається.

А от я чудово бачу, що Стас іде до компанії з трьох хлопців, що розташувалися за одним зі столиків. Коли Паша знаходить зручніше місце для огляду, штовханина вже у повному розпалі й, судячи з поз та кипіння пристрастей, дійшло вже до «ану, вийдемо!». Коли виходять, то, дякуючи Стасовому маневру, всі учасники опиняються прямо навпроти столика, де залишилася сидіти Свєта.

Стас нападає першим. Я б сказала, що він красиво рухається, в’юнкий, мов вуж. Кілька разів вдало уникає ударів, останнє Паша безумовно оцінив. «А от удари в нього не точні, от придурок, – думає він, – з твоєю вагою треба знати, куди бити!» Поглянув на годинника – до восьмої лишалося ще двадцять хвилин. «Та за цей час із нього тут котлету зроблять!» Поки Паша відволікся, Стас пропустив перший удар. Але я бачила, спеціально, з посмішкою. Цю посмішку встиг помітити й Паша, а ще шалені очі, в яких читався виклик – не менше, як самому Богові. Наступні удари посипались градом, і Стаса збили з ніг, а судячи з того, як він «розігрів» хлопців, зупинятися вони не збирались.

«Ну ти вже вибачай, придурку!» – подумав Паша, та, порушуючи слово, з’явився на місці подій на п’ятнадцять хвилин раніше.

Павло завжди починав повільно, завжди з розмов, інакше він не вмів. От і тепер гукнув:

– Ану стоп, пацани!

І в цих словах було стільки сили, що вона, ніби обухом, перебила весь запал тих хлопців. До того ж, вони не скидалися на повних відморозків, до них, хоч і дещо запізно, дійшло, що втрьох гамселять одного лежачого. Плюнули, висловилися пару разів про «чокнутого мудака» й забралися.

Паша нахилився до Стаса. Той, торкаючись пальцями розбитої губи, прошепотів:

– Ти класно виступив, добре, що не чіпав їх, вона бійок не любить.

– Ти краще скажи, що мені тепер із тобою робити, кінчений ти придурок?!

– Я в нормі! – й Стас досить таки бадьоро підвівся з землі. – Тепер, Паш, ти вже допоможи собі сам, – прошепотів він тихенько. І голосно, аж так, щоб почула темнокоса Свєта на веранді, додав: – Дякую друже! Ти мене врятував! Будь такий ласкавий, зроби ще послугу, проведи мою знайому додому, бо тут справи з’явилися, невідкладні! – з цими словами, махнувши їм рукою, він зник за рогом.

 

І знову я на Пашиній кухні. Він замислено соває по тарілці пельмені, вибудовує з останніх чотирьох штук то ромб, то квадрат. Дзвінок у двері перериває його роздуми. Це Стас. Він тримається бадьоро.

– Що, знову за перекисом? – Пашка, на противагу йому, похмурий.

– Ну, це теж можна, а взагалі, я сподівався, може, вином пригостиш, якщо ще не випив?

– Я взагалі не п’ю.

– Навіть вина? – Стас розчарований.

– Ну, бокал можна, – здається Пашка.

Вони проходять на кухню. Павло довго шукає штопора й, зрештою, відкорковує пляшку. Дістає склянки й наливає. Стас робить невеличкий ковток і примружує очі.

– Ну як тобі?

– Що?

Стас вказує очима на склянку.

– Вино, – відповідає Паша.

– І все?

– Та я не відрізняю, можеш не марнувати на мене продукт.

– Шко-да, – протягує повільно Стас, – бо це гарне вино… Розкажи, як пройшло знайомство.

– Нормально. Домовилися завтра зустрітись.

– Чудово! Вітаю!

– Хоча вона більше про тебе говорила.

– Невже? І що ж?

– Що ти придурок, яких вона в житті ще не бачила, що в школі тебе «скаженим» називали. Ви, виявляється, були однокласниками?

– А я що, хіба раніше не казав? Забув, мабуть. Школу так приємно забути, нарешті… – він перехиляє всю склянку залпом, аж ніяк не смакуючи, й наливає собі ще.

– Ладно, ти мені краще скажи, що це ти в біса виробляєш? Що ти хочеш довести? Що ти крутий? Що сміливий? Кому, власне? А ще й битися до пуття не вмієш! Що це за херня?

Паша розмірковує суто теоретично, а поки він говорить у своїй розважливій повільній манері, то не помічає, що робиться зі Стасом. А це ж видно, як на долоні!

Стас зосереджено розглядає блакитні клітинки на скатертині – чотири маленькі утворюють одну велику. Після кожного ковтка, а він робить їх тепер часто, розташовує склянку рівно по центру, і цими ковтками намагається заштовхати назад у себе те, що блювотним спазмом рветься назовні. На секунду Стас завмирає й повільно видихає повітря. Все, він подолав цю слабкість. Невже йому дійсно мить тому хотілося все розповісти? Немислимо! Відчуває полегшення, тепер він у безпеці й хоче перевести розмову на інше, відкриває рота і…

– Ідіот, хіба ти не розумієш, що я від цього кайф ловлю! – губи скрижаніли.

Наче здалеку, він бачить погляд Паші, у якому покищо тільки питання, бо той нічого до ладу не зрозумів. «Зараз треба пожартувати!» – ця остання рятівна думка ще світиться у Стасовому погляді, коли він говорить:

– Збуджуюсь, коли мене б’ють, і кінчаю. Тоді ж або потім.

Вираз Павлового обличчя зовсім не змінюється, хоч саме тепер Стас дивиться йому в очі, вловлюючи або придумуючи будь-які нюанси виразу.

– Мазохіст, значить… – так само спокійно розмірковуючи, каже Павло. – І давно це в тебе?

«Зараз скажу – ага, купився! І все скінчиться» – думає Стас, але марна надія! Правда вже вилазить із нього, наче гній з перезрілого чиряка.

– Хотів би я думати, що після того, як мене два роки тому зґвалтували, двоє… А я кайф зловив! Та я завжди таким був. Ще в дитинстві по кілька разів перечитував у книжках усі місця, де когось б’ють. Тоді не розумів, що зі мною робиться, тепер вже знаю – збуджувався, зараза! – він помовчав. – І як ти до такого ставишся?

– Як? – трохи здивовано поглянув на нього Паша. – Ну так, по-людськи. Знаєш, у кожного свої таргани в голові. Тоді вже й про себе скажу. Знаєш, чому я на цю Свєту запав? У мене фетиш – волосся. Коли бачу саме таке – темне, довге, блискуче… Все – у мене стояк. Ну ще й талія, щоб тоненька, й далі такі, знаєш, плавні вигини… – він зупинився й трохи помовчав, наче теж вагаючись. Але тоді все ж продовжив: – Про талію, не знаю звідки, а стосовно волосся, то це зрозуміло. Єдине, що про матір пам’ятаю, це як вона лоскоче мене своїм довгим хвилястим волоссям, а я сміюся й бачу крізь нього веселку.

– О, так, у тебе, Паш, реальні проблеми! – глузливо промовляє Стас, – мені б твої! У кожного свої приколи в бабах – у того груди, в того ноги, чим твої гірші? А я от просто педик і мазохіст. Класно, правда?

– То ти знову такого шукаєш? – так само серйозно і спокійно запитав Павло.

Та його спокій зруйнувала переміна, що сталася зі Стасом. Страшний, скажений вогонь затопив його очі, тіло випросталося й наче задзвеніло, мов натягнута тятива. Він із шаленою ненавистю дивився на Пашку, але голос був абсолютно сухий, коли сказав:

– Я, скоріше, собі жили на руках зубами розірву, ніж іще раз таке допущу! Чуєш?

– Вірю, – сказав Паша саме те, що відчував.

– Але…, – тепер Стасів голос наче враз утратив усю свою силу, – я нічого не можу зробити зі своїм мозком, з цими довбаними фантазіями! Залишається сподіватися, хтось кінець-кінцем дасть так по голові, що вони з мене повилітають. – І посміхнувся.

Оце нарешті жарт. Бо я бачу – ніколи він на таке не сподівався! Лише на те, щоб рознесли на шматочки цю кляту черепушку! І саме це, справжнє бажання, так відверто прозирає в його очах, що мороз пробігає шкірою.

– От ти сказав «по-людськи», а я гадаю, що люди та їхні бажання – то найбільша гидота у світі, – прошепотів Стас і, помовчавши, додав: – Прощавай. – Та й зник раніше, ніж Пашка встиг щось відповісти.

 

Дивно спостерігати, як тепер Павло вертається додому. У дворі він іде повільно, кидаючи уважні погляди в кожен темний закуток і прислухається до всякого шурхоту. Й до під’їзду заходить не одразу. А серед ночі він по кілька разів прокидається, бо здається, що чує якісь звуки за дверима. Я знаю, які картинки підсовує йому фантазія. Він бачить «кінченого придурка» з розкроєним черепом, з розмазаними по асфальту мізками… Одного разу таки не витримує і виходить серед ночі у двір. Повільно обходить його увесь, а тоді ще хвилин п’ятнадцять стоїть на перехресті вулиць. Нарешті повертається.

А що зовсім уже ні в які ворота, наступним ранком він пропускає тренування. Сидить на парапеті біля входу в новий будинок і страшенно сердиться. Він навіть не уявляє, як йому пощастило, що прочекав лише годину! Приміром, минулого дня, як і позаминулого, Стас не виходив із дому взагалі. А сьогодні вийшов. На ньому темні окуляри, вони роблять його холодним і крутим – це думаю я, а Паша лишень пробурмотів собі під ніс: “Знову фізіономію розбили придурку”.

– Стасе! – гукнув він.

Той, як би краще сказати, наче підскочив на місці, не відриваючись від землі. Тоді поволі, наче до потенційної вибухівки, підійшов до Павла.

– Ти чого тут?

– Та от подумав… Дай свій номер мобільного й запиши мій про всяк випадок.

Стас іще кілька секунд дивиться на нього крізь окуляри і все ж їх знімає. Так і є, під лівим оком багровий синець.

– Ти що, мамочкою стати мені надумав, блін! Жалієш?! Забудь всю ту херню, що я тобі ніс! Все, не було нічого!

Його очі такі відчайдушно, безнадійно злі, що я б, напевне, розревілася й втекла! Але Пашка не такий, він спокійний та впевнений, як великий ведмідь. Він каже:

– Це ти припини херню говорити. Я тобі нормально спілкуватися пропоную! Як друзям.

– Що, хочеш стати другом педика? – глузливо скривився Стас.

– Якщо не припиниш ламати цю комедію, я про тебе так і подумаю, – переконливо каже Павло.

І Стас здається, постава втрачає зайву напругу. Я б хотіла побачити його очі, але він знову вдягає окуляри.

– Б’юсь об заклад, – відвертаючи голову, але примирливо, каже він, – ти в дитинстві усіх бродячих песиків та котиків підбирав!

– Ні, взагалі-то, тільки одного, – згадуючи, промовляє Паша. – Рексом звали.

– Розкажи, – попросив Стас.

Вони повільно пішли до виходу з двору.

 

І якого біса я бачу їх так реально! Жила ж собі спокійно! «Спокійно» – це точне слово, а от щодо «жила», є питання. Моя мама вважає, принаймні, так здається, що справжнє життя, це – ходити крамницями й купувати модний одяг, ще – торгуватися за гривню на базарі, ще – їздити на курорт, а головне – спілкуватися, спілкуватися й ще раз спілкуватися. Я здебільшого все це й роблю, але справжнє життя починається, лиш коли я лишаюсь сама. Воно виходить із берегів вузенького струмочка й розливається широким потоком, омиваючи собою так багато можливих доль. Я приміряю їх, як сукні, десь підшиваю, десь відпускаю… Але завжди це я. Інших у справжньому житті не буває, точніше, не було. А потім з’явилися ці двоє… І от я по третьому колу п’ю каву о дванадцятій ночі, бо очі злипаються. І розпечатую другу за сьогодні пачку цигарок, бо вві сні вони не приходять, а я хочу бачити.

 

Ніколи не вдається зрозуміти одразу, скільки минуло часу. Здається, таки трохи минуло, бо Стасова зачіска – вже далеко не той коротенький їжачок, що попервах. Тепер волосся неслухняне й стирчить на всі боки. А от у Павлові нічого не змінюється, його зачіска завжди однакова. Вони знову сидять на кухні з пляшкою. Сьогодні Паша п’є більше. Є привід. Стасу він покищо нічого не сказав, але я бачила у нього на столі в кімнаті підписаний контракт на військову службу.

– Як там у тебе зі Свєткою? – запитав Стас, наливаючи вино до склянок.

– Вже ніяк, – Паша наче думає про щось інше.

– Що ж так, не зійшлися характерами?

– Вона підстриглась.

– Оце облом! – Стас заржав.

– Ти знаєш, я думав, ось будемо зустрічатися, і я зацікавлюся нею як людиною, ну – покохаю… Але ні, зараз тільки зі спини й можу її згадати.

– Ну нічого, стрінеш іншу, цікавішу! Із талією, волоссям і…

– І ще б із такими очима, як у тебе, – якось на диво спокійно перебив його Павло. На його обличчі зараз взагалі неможливо прочитати жодної емоції.

– Ей! Ти що це зараз сказав? – якби я могла описати Стаса цієї миті, я б це зробила.

– Останнім часом багато думав і дійшов уже до того… Шкодую, що не народився гомосексуалістом. Жодна людина ще не чіпляла мене так, як ти. Увесь час від тебе серце болить. Я зрозумів, що не назвав би дружбою те, що до тебе відчуваю. Та в мене на тебе ніколи не встане.

Тиша, що запала між ними, зяяла, як бездонне провалля. А коли Стас згодом заговорив, провалля лише поширшало.

– І в мене щось подібне, – він не піднімав очей. – Ти єдиний, хто про мене все знає, і, водночас, тільки поряд із тобою я почуваюся людиною.

– Люди – гидота? – нагадав тихенько Паша.

– Не ти, – він поглянув Павлові в очі, а погляд набрав колишньої зухвалості. – Прикинь, я навіть коли дрочив, намагався тебе уявляти. І ні фіга. Помучився, помучився й до колишніх фантазій скотився.

Стасові очі ставали все відчайдушнішими й безнадійнішими – він не будував містка через прірву, він до неї стрибнув.

– А хочеш, все ж відсмокчу тобі? А ти можеш очі заплющити й мене не торкатися. Будеш уявляти тонку талію й довге волосся.

– А ти що уявлятимеш?

– Ну, мабуть, як мене трахає чувак у наколках, а за ним іще двоє у черзі стоять і говорять мені всі ті гидотні слова, від яких я збуджуюсь і кінчаю.

Павло помовчав, тоді сказав, скрививши губи подобою посмішки.

– Та вжеж некайфовий у нас був би секс. – Трохи помовчавши, додав: – Жаль, що мене у твоїх фантазіях немає, повбивав би всіх нахрін! – тоді відвів очі й тихіше сказав: – Тебе трусить усього, сходи вже до ванної, розрядись.

– А ти?

– А я в кімнату.

Через деякий час вони знову зійшлися на кухні. Знову випили.

– Кінчені ми придурки, що не можуть збудитися від любові, – промовив Стас.

– Мабуть, – відгукнувся Павло.

 

Очевидно, треба щось сказати. Але я не настільки смілива. Лише тепер по-справжньому хочеться зупинити це кіно, але пізно.

Темно, хоч в око стрель, та мені не потрібне світло, аби впізнавати їх. Повітря зовсім не міське, свіже й не спекотне – якщо принюхатися, схоже, це весна. Павло заходить до намета. Тепер при світлі ліхтаря видно, що він в однострої. У наметі багато чоловіків в одностроях. Немає сил роздивлятися, даруйте, я неуважна. Потім приходив якийсь офіцер, нічого не розуміюся на званнях, щось казав. Коли почулося слово «полонені», прислухалась, але розібрала лишень:

– Тримати цей пункт не будемо. Забираємо наших, підриваємо всю техніку й відступаємо…

 

Мені страшно, коли навколо вибухи. Я чую пронизливі посвисти, мабуть, це кулі. Зі мною нічого не може статися, я чудово усвідомлюю, що моє тіло за кількасот кілометрів звідси, та все одно страшно.

В ранкових сутінках добре видно, як люди в одностроях вриваються до якоїсь двоповерхової будівлі. Один бік у неї вже зруйнований, а другий поверх горить. Хтось кричить:

– До підвалу!

Збивають замки, чути вигуки, крики, надворі – постріли й вибухи. З будівлі вибігають люди, декому допомагають пересуватися. Вже знову на повітрі. Віддихавшись, один зі звільнених оглянув своїх товаришів, тих десь семеро.

– Слухай, – звернувся він до того, хто керував групою, – там із нами іще один був, з добровольців. Мабуть, не зміг іти, пацана найбільше пресували, а він ще й увесь час наривався, геть скажений!

Павла наче пронизало струмом. Він застиг на місці.

Всі озирнулися на будівлю. Пожежа набирала повної сили. Паша розвернувся й побіг назад.

– Стривай! Ти йому вже не допоможеш, там усе зараз завалиться!

– Назад! – це голос командира.

Та хіба Пашка його чув?

– А пацан і так вже, мабуть, не жилець був, – сказав інший зі звільнених, – останні два дні не їв ні чорта і кров’ю блював.

Паша, загортаючи курткою голову, проскочив страшенно задимлений коридор і збіг сходами до підвалу. Тут диму було менше. Ще одні двері, вузький короткий коридор і от, нарешті, те приміщення, звідкіля виводили полонених.

Під стіною, серед купи мотлоху він знайшов його. Стас. Хто б сумнівався! Хіба міг бути на світі ще один такий ідіот?! Пашка підняв його. «Ще легший, зараза, ніж був колись!»

– Ну що, догрався, придурок!? Давай ворушися, скотино, я не дам тобі тут здохнути! Ніде не дам!

Стас розплющив очі.

– Якого біса ти тут? – голос такий, що не впізнав би, якби не бачив.

– Давай, давай! – тягнув його Пашка, і сам відчував, наскільки той вже далеко, як важко йому буде повертатися.

Він завалив його на себе й майже бігом кинувся геть із підвалу. Нагорі щось падало й вибухало так, що цементна підлога аж підстрибувала під ногами.

Наступні двері, які вели до сходів нагору, переклинило й привалило чимось ззовні. Крізь вузьку, з долоню, шпарину звоями валив чорно-сірий їдкий дим. Вдаривши, потім натиснувши кілька разів плечем, Павло відчув, що з тим же успіхом можна спробувати вивалити стіну. Тоді він перетягнув Стаса назад, до того місця, де знайшов, і зачинив двері, щоб не заходив дим.

Стас судомно дихав і кривився.

– Ну от і ти догрався, рятівник… Якого біса знову сюди поліз?

– Почув, що лишився тут один – скажений. Одразу про тебе й подумав.

Паша сів біля нього, трохи помовчав і заспокоївся.

– Люблю, мабуть, такого, як є – придурка, – сказав він із дуже простою, геть дитячою посмішкою. – Принаймні, точно знаю, що не хотів би опинитися там, на горі, без тебе.

Стас скорчився, кашляючи. Здається, то був сміх.

– І хто з нас більший збоченець? Я хоч люблю нормального хлопця, героя, можна сказати. А ти?

– Ну й пофіг.

Вони замовкли. Чутно було тільки те, як важко дихає Стас.

– Слухай, поглянь у кутку під дошкою, куриво має бути.

Павло підвівся і знайшов там, де вказав Стас, кілька загорнутих у папір самокруток, принюхався.

– Це що, не тютюн?

– Трава, мабуть. Приніс тут один, сказав «від болю». Я ще не пробував.

– Стривай, – раптом схаменувся Пашка, – у мене ж є знеболювальне!

Він похапцем почав розпаковувати аптечку.

– Навряд чи встигне подіяти… – протягнув Стас. – Та все одно давай, чого добру пропадати!

Він проковтнув усе, що давав йому Пашка, прямо з руки.

– Дай запити. – Пив довго, через силу, потроху ковтаючи.

Паша допомагав, бо Стасові пальці були багрові й розпухлі. Помітивши погляд, той сказав:

– Це вони дверима, щоб непристойні жести не показував. – Криво посміхнувся.

Паша запалив цигарку. Одну. Затягнувся сам і підніс до Стасових губ. Той теж затягнувся, неглибоко.

– Що, так і не знайшов собі нікого?

– Була одна. Медсестра. Хоч і коротко стрижена, але талія гарна.

– І що відчував?

– Нічого. Помовч, га…

Коли будівля здригнулася й зі стелі посипалися шматки штукатурки, Паша закрив Стаса собою.

– Не тисни так, боляче, зараза.

– Що, більше не хочеш болю?

– Замовкни, дістав. Не хочу!

Пашка запустив пальці у Стасове волосся.

– Жорстке, як я й думав.

– Що, не в кайф?

Замість відповіді Пашка обережно взяв його руку й поклав собі між ніг.

– Ого, це як розуміти?

– Гадаю, я міг би. З тобою, дивлячись тобі в очі, і торкаючись тебе скрізь. – І він провів рукою. – А в тебе те саме від того, що нам скоро кінець?

– Дурень! Не хочу я помирати. Тепер…

– І я не хочу. Знаєш, я міг би бути з тобою тільки ніжним.

– Класно, мабуть.

Пашка тримався над ним на ліктях, не притискаючись до зраненого тіла. Тільки ногу посунув так, щоб відчувати його. І, не відриваючись, вони дивилися один одному в очі.

– Краще пізно, ніж ніколи, – прошепотів Пашка у відповідь на те, що не було сказане.

– Згоден. Поцілуй… ніжно.

Паша поцілував. Так, як ніколи й нікого в житті. Від бажання у нього стислися кулаки й потемніло в очах. Він обережно торкнувся його грудей і відчув ще шаленіший за свій ритм серцебиття. Спочатку все йшло врозліт, але потім удари якось синхронізувалися, й він цілував Стаса, не відриваючись.

Вони разом відчули останній стогін будівлі. Підлога здригнулася. Перекриття затріщало, й стеля ринула вниз. Пашка встиг з усіх сил напружитися, щоб захистити собою, але зі скреготом, схожим на регіт, тонни залізобетону вдавили його в Стаса, розплющили їх, розмазали по цементній підлозі й з’єднали назавжди.

 

Що мені робити з цим? Як викинути їх із себе? Я не хочу. Я кінчаю третій раз за останню годину від любові до них. Мабуть, це жахливе збочення. Але хай вже Бог із цим якось сам розбереться. Я вірю в нього. Хоча мені його дуже жаль.

Допомога сайту

Картка
4731 1856 1518 3420



коментарі

  1. Алла :

    Перше оповдання читалось легко. Вийшло непогано. А друге виявилось важчим для сприйняття. Не сюжет,а сам текст.

    1. Віта Сонях :

      Так, всі оповідання в мене не схожі за стилем. І не вперше я чую, що вони ніби написані різними людьми. Це тому, що кожна історія сама диктує стиль твору, а мені подобається цьому підкорятись))

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.



Наша кнопка ///