Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. (Не)дорослі лякачки, або Чому «Дотик зачаєного жаху» подобається дітям не лише завдяки обкладинці

У Києві минув Книжковий Арсенал 2018 року. На одному зі стендів Арсеналу, серед тисяч інших книжок, продавався також «Дотик зачаєного жаху», і тепер уже можна впевнено сказати, що основна аудиторія цієї збірки українських темних історій – діти й підлітки до 17-18 років. Автори, які взагалі-то писали темні історії для поважних дорослих людей і пройшли відбір на конкурсі, присвяченому Лавкрафту, ці автори раптом перетворилися на дитячих письменників.  

Звісно, іноді книгу купували люди старшого віку, проте все-таки основною аудиторією були дітлахи. Це насамперед їх приваблювали й обкладинка, й назва. Це насамперед діти звертали увагу на збірку і брали її до рук, торкалися, щоб відчути «Дотик…» Проте й розгорнувши книгу та дещо прочитавши, вони не відмовлялися від наміру придбати і вмовляли батьків витратити гроші на «Дотик…»

Для мене як одного з редакторів збірки така зацікавленість із боку дітлахів стала приємною несподіванкою. Я, що очікувала похмурих чолов’ягів та веселих жінок, бачила натомість тоненькі дитячі пальчики на «закривавленій» обкладинці й безневинні блискучі оченята. Спочатку це справді можна було пояснити привабливою (страхітливою?) обкладинкою. Ніде правди діти, вона вийшла напрочуд вдалою. Проте, перечитуючи нині оповідання, що увійшли до збірки, я все більше переконувалася в тому, що дітлахи обирали «Дотик зачаєного жаху» й за напрочуд вдалі тексти.

Так, уже перше речення першого оповідання налаштовує: «Там, де починаються казки, – там зароджуються чудовиська» («Тенета Атменколона» Сергія Рибницького). Діти, які читали до цього казки, неодмінно захочуть дізнатися, що за чудовиська зароджуються. Де зароджуються? Вже завдяки цьому для дітлахів книга «Дотик зачаєного жаху» вмить перетворюється на збірку страхітливих і цікавих казок.

А ось цитати з наступних оповідань і короткі коментарі до них…

«Пиляли мене ще зі школи. Трохи вчителі, хоч директор – краща подруга матері…» («Шепіт сосен» Інгвара Анта). Для дітей тема, пов’язана зі школою чи взагалі навчанням і життям, завжди дуже близька. А пиляти вчителі вміють, діти це знають ліпше за дорослих.

«Славко був огрядним і невразливим, неначе теля. Вочевидь, через це його частенько кривдили значно молодші за нього, але набагато жорстокіші за дорослих діти…» («Дивний випадок у Биринському лісі» Романа Батьковича). Теж дуже знайома для дітей ситуація.

«Мамко, не плач. Вже нема за чим плакати. НЕ просися на ТОЙ світ…» («Безрукі й безногі усміхаються» Джоя Веллса). Мабуть, кожна дитина хотіла би це сказати своїй мамі – щоб вона не плакала. Насправді майже всі діти бояться втратити батьків, рідних, це універсальний дитячий (і недитячий) страх, тому оповідання є зрозумілим і близьким для юних читачів.

«Я їду. Машина моя здоровенна, мов та гора…» («Я їду» Артура Закордонця). Хто з хлопчиків не бажав мати здоровенну машину і поїхати далеко-далеко?

«Я харчуюся свічками з собачого жиру, яких попередній хазяїн моєї пастки мав цілком достатньо…» («Історія Вільмоша Константа» Василя Золотарьова). Дитина уявляє, як це – харчуватися свічками, а потім зацікавлюється, що то за пастка, до якої потрапив головний герой. Речення обіцяє пригоди.

«Ваша донька фарбує губи в школу помадою чорного кольору…» («The nobodies» Сергія Кав’яра). Бунтарський дух, знайомий і хлопчикам, і дівчаткам. Я б у дитинстві, якби прочитала це оповідання, не втрималася і також спробувала би нафарбувати губи чорною помадою.

«Сьогодні вранці до мене прийшли мої ненароджені діти…» («Qui, papa!» Віталія Квітки). І знову тема стосується дітей, тільки вже ненароджених. Чому? Це також зацікавлює дитину-читача.

«Просто на пісок ми застелили велике простирадло, що на нього учні помістили свої книжки. Ми вивчали природні зони світу та України зокрема…» («Степ» Євгена Ліра). І знову тема, яка пов’язана з навчанням та дитинством. Хто з дітлахів не мріяв навчатися на піску просто неба?

«Поки Ден терпляче перетягував велосипед через замшілі валуни… мряковина ставала густішою» («Білий туман Карпат напередодні літа» Еми Ільм, Олександра Лоуренса). Багато хто з дітей хотів би мати велосипед і кататися в Карпатах, шукаючи нові пригоди.

«Я ставив собі безліч питань. Що судилось пережити нашому багатостраждальному людству?» («Первісток сонця» Андрія Петраша). Оповідання за силою пафосу здатне захопити підлітка, особливо якщо він також задумується про це.

«От халепа! Пікерінг, схоже, грався з чорною магією…» («У смерті мертві імена» Віталія Геника). Взагалі сам стиль Віталія Геника наче створений для підліткової аудиторії, кожне його оповідання можна назвати пригодницьким, і твір «У смерті мертві імена» не став винятком.

«Киць, киць, кицю, спочивай. Недалеко вже твій рай…» («Він скаже» Владислави Сахнюк). Оті схожі на скоромовки загадкові фрази також захоплюють дитячу уяву. Хтозна, може, десь надворі дівчинка вже каже те ж саме кішці: «Кицю, спочивай…»

«За кількасот метрів від Донецька наші окопалися, врились у землю, наче мурашки» («Безодня» Влада Сорда). Оповідання (насправді доволі серйозне і не про гру) нагадає дітлахам, як вони граються у війну, і звичайно, породжує ще відчуття патріотизму, готовність захищати своє.

«Там – під землею – щось уже давно живе, і воно знає нас…» («Дрогобицькі вулиці» Олега Стецюка). Оповідання дивує незвичним сприйняттям міста (і місця), вчить дивитися на світ нестандартно. Також твір має багату лексику, дітлахи дізнаються про далекий загадковий Дрогобич, в якому навчався ще Іван Франко.

«Вали, що оберталися, почали байдуже пережовувати тіло. Ми бачили її знавіснілий останній погляд, бульки крові на губах, спалахи багряних плям…» («Годованець» Олексія Сударенка). Діти дізнаються про страждання тварини, котру перетворюють на їжу, а також про можливе майбутнє, яке очікує світ. Після такого оповідання мимоволі хочеться стати вегетаріанцем, воно примушує співчувати. А також безжально, без сюсюкання, холоднокровно показує, яким може бути механічне зло, породжене людиною.

«Це ти небезпечний! – крізь сльози вигукує донька. – Я тебе більше не люблю!..» («Хист» Елен Тен). Знайома для більшості дітей ситуація – сварка з батьком. Однак любити батьків після сварки, звісно, не припиняють.

«Про істоту не можна було говорити. Дем’ян знав про це і щодня ледь стримувався, аби комусь не розповісти…» («Кальвадос» Євгенії Хохлової). Натяк на таємницю, яку дитина неодмінно забажає розкрити.

«Запах пилу мішався із запахом тютюну – батько так і не встиг кинути курити…» («Жнива» Володимира Компанійця). Спогади про дитинство, повернення у минуле, темна машина часу, боротьба зі злом, помста за батьків – все це також є дуже близьким для дітлахів.

«Анна інстинктивно протягнула руку до ляльки і забрала в незнайомки. Відчуття щастя охопило молоду жінку…» («Ляльковий театр» Віти Михайлової). Яка дівчинка не була щасливою, отримавши ляльку? Яка дівчинка не гралася в доньку-маму?.. Також оповідання гарно ілюструє невдале подружнє життя, начебто застерігаючи не накоїти помилок у майбутньому.

«Прокинувшись рано-вранці й вибравшись на ґанок, він не повірив власним очам – увесь двір та сад були заставлені пам’ятниками…» («Зворотний потік» Вагіфа Султанли). Чимось нагадує початок відомого твору Франца Кафки: «Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну, Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху». Однак оповідання «Зворотний потік» містить у собі нову загадку, яку дитина, певне, також забажає розгадати.

«У клініці Лінбера ти зупиниш на медсестрі запитальний погляд, і коли вона наблизиться до мене з голкою, ти заговориш із нею німецькою, а я зберігатиму спокій, навіть коли ти будеш спостерігати, як моя концентрована єврейська кров – на п’ятдесят відсотків марокканська, на п’ятдесят відсотків ашкеназі – витікатиме із вени на моїй руці у пробірку…» («Лінбер» Галіт Дахан Карлібах). Це останнє оповідання у збірці. Вже уривок породжує в дитині зрозумілий страх – страх голки, болю, небажання дивитися на кров. І вчить зберігати спокій. А ще розповідає про стосунки єврейки з німцем, про дивних упирів, про… та ліпше прочитати оповідання самому.

 

Резюмуючи. Вже змалечку діти знають, що таке страх, розрізняють зло і добро, вчаться на власних та чужих помилках. Проте батьки й рідні не все іноді можуть розповісти. Не кожен батько зробить так, щоб його дитина подивилася в очі страху чи навіть жаху, аби навчитися протистояти цьому. І тоді стає у пригоді така книга, як «Дотик…» Книга пояснює, показує різні ситуації й моделі поведінки, вводить підлітка в дорослий світ  без зайвих сентиментів, без солодкого сюсюкання, яке дітлахи не просто не люблять, а зневажають. Діти завжди прагнуть, щоб із ними поводилися, як із дорослими. Вони й є майбутніми дорослими людьми. Вони хочуть знати, що таке справжнє зло.

Можливо, саме тому збірка мала такий попит серед них.

А що було б, якби автори писали спеціально для дітей? Тоді неодмінно уникали би незручних тем, воліючи замовчувати певні моменти, адже «вони не для дітей». Проте діти прагнуть пізнати світ, і не лише його світлу сторону. Діти купують блокноти «Знищ мене», комікси з тролями, і незалежні психологи вважають, що це допомагає юним читачам виплеснути свою агресію, стати спокійнішими у стосунках із недосконалими дорослими. Можливо, таку саму функцію для дітей з погляду психолога виконує й «Дотик зачаєного жаху».

А як редактор можу лише зауважити, що подібної книги в українській літературі ще не було. І якщо «Дотик зачаєного жаху» виховає, як зауважив у розмові письменник Олександр Завара, нову генерацію, якщо завдяки збірці виростуть нові читачі горору й темних історій, можна тільки порадіти цьому.

Не забуваймо, що й Стівен Кінг уперше прочитав «Склеп» Лавкрафта, коли був дитиною.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *