Микола КОРНИЩАН. З іншої Землі

16:9

 

фотографуючи правічний кипарис

охоплюєш тільки пісок що злітає до неба

крізь стовбур і тінь відокремлену від гілок

яснішу й більш точнішу чим дерево оповите в станіоль  

віддзеркалюючи воду з навкруг

ілюзія подвоєння доводячи до прозорості

ти бачиш те що тільки помишляєш

те що підтверджене контурами

листя в нерухомості

трава яку вирвали вітри

заплели у форми кореневищ

що жовтіли на дзеркалі водоспаду

16:9 охоплює більш екстенсивний кут

чим кут звичайного погляду

якщо краї були б з’єднаними

можна б отримати цілу одиницю

вода що повиває скляне дерево

наче прозорість яка витікає вверх

до хмар нюансів каменів

фотографуєш з протилежного кута

але зображення залишається однаковим

ніколи очі не можуть охопити цілу близькість

 

 

Затвердження

 

Тільки твоя реалія була правдивою;

єдина містина, де мені вдавалося існувати

навіть і в цім житті.

Ясніша за привілля моїх жадань

і більш охоплююча чим усе те, чого можна було уявити.

Була повна кімнат з дзеркалами, що зберігали відбитки зі снів,

вікна з водою між сапфіровими небесами,

двері відчинені тільки в напрями надбереж.

 

Наділяла доволі часу

для всього того, що траплялося.

Більш чим можна було пригадати

та проґавити в ілюзіях з чужими нестачами.

 

Тільки твоя теперішність залишалася тривкою.

Вимагала вчувати все, що існувало:

сяючі скла, січучи небо з-понад моря;

чужі подихи, рознесені вітром;

і декілька слідів закляклих шугань,

деформуючи сяйво близькості,

відсвічуючи інші дійсності; чужі часи;

ночі, якими я не міг б існувати.

 

Тільки твоя присутність стверджувала мою реальність.

 

 

Мовчання

 

Допіру згадана думка.

Щось, чого ти не проговорила,

але допустила щоби осяг можливе продовження,

позбавлене важливості, якщо не зміняло нічого.

Ти прорікала щось інше. Все, що не існувало,

але здавалось можливим при інших обставах.

Коли забувалися подробиці, охоти,

сон в якім бачив тебе

і зазнавав себе відсутнім. Мовбито не я,

а хтось інший розглядував тьмяне небо

із глибин ріки,

вітер, що імітував твої шепоти,

відгук моїх подихів і дивна думка:

снилось, що починав забувати самого себе.

Відчував тебе поруч і не знав ким я є.

Ніколи.

Навіть ані тоді, коли ти віддала мені черепашку,

яка повторювала тиші годин ночі.

 

 

Вакуум

 

Ми полишали усе те, що згадували,

торкали тільки щоби відчути себе присутніми;

далеко від тих, які запізняли подеколи;

замість них.

Знали, що будь-яке появлення можна було припустити

тільки щоби поповнити кольори, що згусли в інших поглядах,

сяйва тих, які забували деякі відсутності.

Ми відходили незапримітними.

Подібно надлишковим тіням,

які губили свій нюанс на дзеркалах води.

Корабель з-поблизу рифу оминав тільки час.

Ми дивились зі скляної палуби,

з-понад вакууму в якім не було навіть ані світла;

спектр кольорів розділених

мнимими темними смугами,

коди інших реальностей.

І щось незапримітне, але присутнє поспіль;

щось, що спричиняло зникнення й страх, що ми ставали згадками

тих, які приходили, сприймаючи мовбито наші відсутності.

Ми чекали завжди.

Інша дійсність знаходилась на протилежній стороні вакууму.

 

 

Вір, що існуєш

 

Ти єдина впевненість.

Не бачиш себе в трюмах позбавлених бриз,

ворушачи, іншим разом, зблиски прозірних сильветок.

Уже не торкаєш жодної тіні,

ані повітря, що притримує зайвини тьми,

нюанси зі снів, скляну сірість,

зазначаючи звивисті краї,

межі за якими могло б витати щось інше.

Ночі якими ще можна дихати,

коли уникаю все те, що уявляю у відсутність сяйва.

Підходиш, мовби мене й не було.

Забуваю провідного й не знаю, що саме торкаю:

твою постать чи тільки власну уяву?

 

Гадаю, що бачиш усе те, що сню;

поминаю уривчасто: тільки якісь тони,

проймаючи твій погляд,

контур, якого можна би вважати правдивим,

хоча й не убачаю останніх країв,

той обрій, де твій політ залишає сліди вітру.

У моїм сні та в прозорості припустимого неба.

Щось легше за повітря підіймає землю довкола.

Чим вище.

Аж до рівня очей, в яких зникають усі білі камені.

Відчалюють дамби.

Сірі мов вода, жевріють зірки полудня,

освітлені зсередини тільки твоїм

майже помітним поглядом.

 

 

Самітні

 

тими роками ми вже не терпіли усю ту реальність

ані теперішність сталих змін

вимагали іншого світу

та іншого часу

тільки щоби продовжити життя якого принесли сюди

із вже погаслих світів

з інших галактик

тільки ми та віра в нас

тільки в нас

єдина догма що звільняла

перед спустошливими витівками

допомагала впізнати дні

без яких не було би вічності

 

ми маялися поспіль

місцями яких снили ще й ті кого вже не було

поміж мурами та метеоритами

що виливали осліплюючі освітлення

фруктові дерева що плодили навіть і на останнім поверсі

окрай хмар неспілої зеленявості

і декілька кісток птах виростаючи замість віт

декілька силуетів повертались з минулого

уникали нас

проходили крізь нас

то були тільки голограми

яких активували ще в літах загубленого майбутнього

останнє десятиліття життя на землі

 

ми жили нашим часом

продовжували те життя яке не вимагало жодного божества

негожого витворити два одинакові дерева

або одне єдине

симетричне

все що було унікальним не засвідчувало жодної величчі

а зумовлювало хаос

злість і смерть

тими роками коли ми вірили у все те чого не можна було бачити

бо ж не переносили так багато реальності

ані теперішності довічних перевтілень

 

 

Свічада

 

передденням ти виймала дзеркала

переповнені небом з осяйної ріки

саме в ту пору коли вода доносила ті спалахи

що сходили в інших віддалях немислимих

краї де не меркло ніколи

неосяжності позбавлені обрію

 

ти грохотила землю на мокре скло

абсорбуючи відбиття з-поблизу

мов якісь іскристості відокремлені від повітря

стаючи можливими тільки в тих кутах де

перерізуючись наші погляди оставляли

сліди осліплюючого сяйва

 

вимережували щось доволі стохастичне

що не можна було нагадати тими

які повернулись з протилежного берега

ті що бачили як свічада починали тремтіти

вібруючи ослобоняли білий дим

всотуючи плями тьми що двигтіла місцями

далеко та глибоко

в тих очах які не вбачали що ми були тут

 

ані годинами повного осяяння

ані тоді коли колір підмінював реальні наявності

поповнював усе те що повинно було існувати

саме тоді коли ніщо вже не подобало майже ані собі

 

відокремлене від світла повітря набирало нюансів води

саме над рікою що доносила

відтворення майбутнього життя

дерева з прозорої пластмаси оповиті в целофан

хвилі тіней розсіюючись саме там

де повинен був знаходитися горизонт

люди без імен повертаючись з дедалі спустошених містин

з далин без явних згадок

сновидь та простору

буцімто полишали відсвіти з дзеркал

переповнених небом яке розчинювалось в яскравості інших вимірів

 

можливих щоранку

коли вода доносила сяйво що сходило в уявних віддалях

місця де не темнішало аніколи

простори без горизонту

 

 

У відсутність дерев

 

Забуваючи інші світи, ти угрібала тінь згорілого дерева.

Неподалік води на якій виднілись сліди галузин.

Саме в ту мить, коли визволене з дуплинастого дерева повітря

ставало блідим. Відтінку піску викопаного з повної диму баюри

та чогось, що повинно було тривати завжди. Слідувало світити.

Навіть і тими роками, коли тут вже не буде жодного берега,

а тільки чистина криштальних променів

зростатиме над нескінченою водою.

Нагадає, що може й зараз тут могло існувати щось зовсім інше.

Навіть і зараз, коли, у тиші схожій на відсутність,

ми уникали тьму, яка дозволяла нам торкатися всього.

Усе, що могло існувати та може, що й було присутнім,

якщо можна було уявити усе те навіть поблизу нас.

Точнісінько небові збереженому в росі всередині вітей зі скла,

із згуслого повітря, облущеного в тих місцях, де інші тіні

відокремлювались від тьмяної прірви.

Подібно подихам вирваним вітром.

Подібно евентуальному припаху, коли щось неіснуюче

заманювало та ставало часткою нас. Частиною гадки,

що тут абсолютно усе ставало чимось іншим. Саме в ту мить,

коли визволене повітря приймало нових кольорів. Ще небачених

ніде інде на цілій землі. Нюанси сяйва, яких можна було угледіти

тільки в прозорих просторах. В твоїм погляді

в якім догоряли останні дерева. А я вже не знаходив саме те місце,

де міг би зуміти пригадати,

що ти була більш згадкою життя аніж самим життям.

Була сном всього, що бачив та убачав можливим,

коли ти уявляла інші можливості: вечори на заглиблених у сяйво берегах;

години довші за чекання

і щось, що не мало жодного часу, але дозволяло снити

спогади іншого життя; зовсім чужого. Люди, які запізнювались

в тих місцях, де могли бути дерева. Навіть і сьогодні,

коли твоє серце запізнювалось на декілька стуків,

мовбито я жив в зовсім іншій присутності. Начебто дим,

який розбавляв тутешнє освітлення міг вилитися за горизонт

в хвилини згадки того, що навіть ще й не трапилось.

Коли, віддзеркалюючи пісок ночей з інших років,

наші погляди кристалізувалися саме над водою.

Палав маятник з маяка. А на овальнім склі залишалося

зображення останньої миттєвості з минущого часу:

декілька дерев або те, що ми згадували, що було деревами.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *