Андрій БУЛАКЕВИЧ. Справжнє життя

Коли після стількох років невідомості та відсутності будь-яких контактів отримала від нього повідомлення, вона зрозуміла, що та давня історія її кохання матиме продовження. Його поява у її житті стала, як і минулого разу, раптовою та абсолютно неочікуваною.

Звично зайшла у Фейсбук передивитися новини, повідомлення і запити. Було одне запрошення у друзі.

– О, 1001 буде, – задоволено промовила.  

Чомусь захоплювала ця гра у збір друзів. Відчувала, як соціальні мережі затягують, навіть людей із таким серйозним видом діяльності, як у неї. Вона була лікарем. І чи то бажання розслабитися, чи дійсно прагнення спілкування, а чи, навіть, обов’язковість бути на «виду» поступово затягнула її сюди.

Відкрила запит. Запит подружитися  у соціальній мережі скинув він. Її давнє і єдине, до того ж таке солодке і водночас терпке, але на жаль, не вдале кохання. Було помітно, що сторінку тільки – тільки створив. Не мав підписок, багато фото, друзів. Вона прийняла запит. Потім зайшла у «Фотоальбоми». На основній фотографії він був уже доволі сивий, але все ж такий привабливий, як і в молодості. Їй трішки защеміло у грудях, тихенько пищало у вухах. Так бувало, коли вона хвилювалася. Його погляд зовсім не змінився, такий же проникливий та глибокий. Враз відчула ніби у тій солодкій юності він дивиться на неї на березі їхньої ріки, дивиться так допитливо, так глибоко, так меланхолійно і люблячи, що не ставало сили встояти на місці, не доторкнувшись до нього. Тоді це було пекло, стояти поряд нього і не торкатися його. Зараз відчувала, щось подібне, лише значно послаблене монітором ноутбука. Хоча відвести погляд від фото не мала сили. Чи то увагу втримував його образ, зображення чи її спомини і згадки.

Обстеження його сторінки показали, що у нього є донька років п’ятнадцяти і красуня – дружина. Усі фото, вісім одиниць, були зроблені на природі. Якесь невідоме їй, мальовниче місце. Лише його фото із посрібленим, кучерявим і таким як і тоді, густим волоссям та вольовим поглядом було зроблене у приміщені. Фото ніби випадкове, він напевне не очікував, що його знімають, так як надто зосереджено дивився у далечінь.

На сторінці зазначалося, що працював у театрі.

– Таки пробився,- посміхнулася, – молодець…

Вона пам’ятала кожну зустріч із ним, кожну мить, яку вони провели разом. Пам’ятала той жар у його очах, коли він говорив про постановки, п’єси, модернові підходи до класики, сюжети і ще багато речей, які так сильно його захоплювали, що він навіть не помічав, як вона наповнювалася бажанням і лише очікувала його слова. Та що там слова, кивка голови і вона була готова кинутися до нього в обійми. Потонути там, згинути аби лише із ним, аби відчути на смак ту солодку млость його очей.

Він був неймовірний!

В той час він лише закінчив інститут культури і по розподілу попав у театр їхнього міста. Його чекала, як він сам говорив, довга дорога до слави театральних підмостків, довга кар’єра до головного режисера. Потім, звичайно, переїзд до столиці і робота в одному із національних театрів.

– Лише справжні зірки зможуть втілити мої ідеї, а справжні зірки бувають лише в столицях!

Вона все більш захоплювалася, споглядаючи фото і читаючи сторінку. Його пости були суцільно про театр і літературу. Сповнені мудрості і розуміння процесів театрального мистецтва. Відчувалося, що він був щасливий. Вповні, від життя і від професії.

Вона раділа за нього. Чомусь відчувала тугу і тяжіння до нього. Так перша її любов, але ж така давня і така вже призабута, що видавалося не мала б так непокоїти її серце. Але ж ні. Неспокій закрався і починав розбурхувати її все сильніше і сильніше. І навіть наступного дня, вона серйозний лікар, завідувач терапевтичного відділення величезного медичного центру, не могла сконцентруватися на роботі, на подіях і обов’язках, весь час перебуваючи у задумі і солодких, надто терпких споминах про нього і їхні стосунки.

Вони надто довго йшли до сексу. Надто тяжко їй було триматися і відчувати на собі його бажання, але не бачити дій. Він ніби спеціально тримав її у напрузі. Нарощував сексуальний тиск, аж до того, що він ставав нестерпним. Аж до того, що вона була не в силі терпіти і тримати себе у руках. У неї виникало бажання поговорити із ним про це. Вона починала відчувати себе ніби небажаною. Але ж його погляд говорив про зворотнє. Їхня перша ніч була прекрасна. Її тіло згорьоване за ним, переповнене бажанням і солодкою істомою дало їй непомірну насолоду. Вивело її свідомість на інший рівень. Ніби вона побачила, щось сокровенне. Тої ночі вона відчула, що вона жінка. Зрозуміла, як це – бути жінкою.

Потім ще два рази вони були разом. Лише два рази. Він багато часу проводив у театрі. Багато часу проводив над обдумуванням п’єси над якою працював. А вона закінчила медичне училище і отримала направлення на вступ до інституту.

– Я не хочу їхати від тебе, – промовила до нього.

– Ні їдь, я ніде не подінуся, я буду тут, у театрі! А ти ж завжди мріяла стати лікарем,- промовляв до неї,- я не хочу бути руйнівником твоїх мрій…

Як він дбайливо і ніжно тоді пояснив, що важливо реалізуватися. Надто важливо для людини не зрадити своїм мріям і планам. Як важливо не покинути посеред дороги ношу, а донести її і наповнити новими думками, знаннями та ідеями.

Повірила тоді. Поїхала і вступила до інституту. Лишила його у провінційному обласному центрі. Спочатку його листи були  довгі і трепетні. Він ніби викладав душу в них, ніби писав п’єсу їй, особисто. Вона мліла і чекала літа. Чекала канікул, літнього і його тепла. Мріяла бути із ним,  відчувати його ніжність і чути його оксамитовий голос. Скніла у надії занурити пальці у густину його чорного волосся. Сподівалася повернути ті солодкі ночі. Ох, солодкі і такі короткі. Ой тяжкі спомини в самоті пружинистого гуртожитського ліжка.

Потім листів стало менше. Потім листи стали байдужі. Заледве дочекалася літа. Здача останнього екзамену. І ось вона уже біля гуртожитку, де він жив.

– Виселився,- байдуже промовила вахтерка.

Летіла у театр.

– А театр на літніх гастролях,- промовила жіночка у касі театру,- приходьте у вересні…

Плакала і ридала. Не буде зустрічі, не буде кохання, не буде ночей. Повернулася до столиці. Вийшла на роботу у лікарню. Не могла забути, не могла заспокоїтися. Томами писала листи, відправляла на адресу театру. Відповідей не отримувала. Розпочався семестр. Поступово навчання затягнуло, відбираючи час, думки, згадки і надії. Вільний час займала роботою у лікарні.

Листів від нього все не було.

Якась на весіллі у подруги познайомилася із чоловіком. Позитивний, дорослий, поважний. Як виявилося згодом, керівник великого підприємства. Закрутилося між ними. Не довго вагалася. Листів же не було. Віддалася повністю. Відчувала, що він кохає усім серцем. Береже і ніжить. Цінує кожну хвилину із нею. Але не було вогню, не відчувала того, що хотіла відчувати. Але народилася донька. Ще десятиліття виховували разом. Жили, як усі, так казали колеги і друзі, коли у них запитували про їхнє життя.

«Як усі!» – страшне і дивне висловлювання. Розмірковувала: всі однаково щасливі чи всі однаково нещасні? Як усі!

З часом відчувала, що нарізно буде краще. Роз’їхалися. Змогли лишитися друзями, без зла і недомовок. Робота, дім, виховання доньки, кандидатська, конференції. Службовий роман із головним лікарем. Звання коханка головного. Прийняла своє життя таким як є. Не депресувала, було ніколи.

Часом згадувала його. Того кучерявого, густоволосого хлопця, що так яскраво пройшовся її життям. Лишив там такі приємні, кольорові  сліди і зник. Чи ж шукав її? Певне ні! Адресу мав. Відправляла листи на адресу театру. А може, не працює там зовсім. Не живе у тому місті. Переїхав. Можливо, як і мріяв, працює у столиці, там же стільки тих театрів. Шукала виправдання. Надто хотіла, щоб та розлука була збігом обставин. Аби лиш не зрадою, не обманом, брехнею.

Коли ж у життя увірвався інтернет, з’явилася можливість пошукати хоча б якісь згадки про нього у мережі. Вводила запити про той театр – жодної інформації. Його ім’я і прізвище – жодної інформації. Зник, як і не жив. Перестала шукати. Черговий раз змирилася, легко змирилася, навчилася забувати, ховати у глибини пам’яті. Життя своїм ходом. Донька швидко дорослішає. Вона знаходить сиві пасма у своєму волоссі та нові морщинки.

Аж тут цей запит у друзі. Тут не очікувано – він, а ще такий красивий і ще, слово таке, імпозантний. Таких не зустрічала по – житті.

– Він такий один,- п’яніла від думок, повертаючи із глиби пам’яті усі згадки, асоціації та приємності.

Минали тижні у сподіваннях на повідомлення від нього. Нема! Чому ж він тоді відшукав її у тенетах мережі, чому дав запит на дружбу, підписався на її оновлення, а тепер мовчить?Жодного повідомлення і жодного руху на його сторінці. Жодного посту і жодної відмітки чи коментаря.

І уже в час коли вона втратила надію на його дію і переступаючи через себе наважилася написати сама, отримала від нього повідомлення:

«Ти мене пам’ятаєш?»

Серце безжально  стислося. Зжалося і билося повільним і безвольним ритмом. Мов засинала.

– Чи пам’ятаю? – промовила тихо, самими лише губами,- кожен рух, кожну мить, секунду, кожен погляд, смак кожної клітинки тіла, кожен дотик і те відчуття, яке відносило до небес… Ні не на його окраїну, а у самий центр свідомості… Все пам’ятаю…, пам’ятаю все…

Серце починало битися сильним і міцним рухом. І радість наповнює свідомість, наповнює тіло світлом і надією.

– Написав мені, значить є тяжіння, значить пам’ятає про мене,- чомусь раділа, – що відписати йому? – нищилася трепетною думкою.

«Пам’ятаю. Привіт» – відповіла. Цілий день зважувала ці прості слова. Цілий день сумнівів та хвилювання, про те, як він сприйме її слова. Аби це не читалося, як велика радість, чи сум, чи байдужість, яка може його відштовхнути від подальшого спілкування. Боялася втрати шанс знову. Одного разу уже втратила. Не змогла втримати і зробити так, щоб бути із ним. Як тоді так вийшло, як?

Відповідь прийшла не одразу. Вона працювала день і мала нічне чергування цієї доби. Але завжди із собою мала планшет, на якому і могла входити у мережу. Десь біля десятої увійшла і побачила, що саме зараз він онлайн. За мить отримала повідомлення.

«Боявся, що забула!» – написав.

Відчувала сум у його словах.

«Чому мала забути?» – відповіла – запитала у нього, а сама вся тріпоче.

«Життя…, воно стирає непотрібні образи…» – так умів лише він промовити. Майже почула, як вимовив це своїм глибоким і густим голосом. Майже побачила наяву той вдумливий і такий проникаючий у свідомість погляд.

«Життя…, воно лишає у пам’яті те, що хочеться пам’ятати» – відповіла йому у тон.

Відразу стало сумно. Сумнівалася, чи правильно робила, що натякала йому. У нього ж сім’я.

– Що ж я роблю? Чому втручаюся, чому хочу, щоб він думав, що я все ще пам’ятаю його? – картала себе, відчуваючи розлучницею.

«Останнім часом я часто пригадую тебе!» – написав він.

Солодко стало і приємно. Млосно і теплом роздалося по тілу.

– Там пацієнту із двадцять п’ятої палати зле, підійдете? – запитала чергова медсестра.

– Так, звичайно, йду! – піднялася із дивана і спішно пішла коридором відділення.

Коли повернулася до ординаторської і взяла до рук планшет його уже не було в онлайн. Не дочекався на її відповідь. Сумно видихнула. Потрібно відповісти.

«Я також тебе часто пригадую!» – написала у чаті і відразу безжально видалила.

«Як життя?» – задала загальне питання, хоча насправді цікавило лише чи має він сім’ю.

Як би не було, але переступити через це не зможе ніколи. Ніколи. Якщо у нього є сім’я, діти не буде втручатися. Це не правильно, як би самотньо їй не було і, якби не відчувала тугу за ним.

Він не відповідав пару днів. Вона весь час заходила у мережу, перевіряла наявність повідомлення. Починала хвилюватися. Заспокоювала себе. То ж якось могла бути без нього ці п’ятнадцять років, зможе і надалі. Але на душі шкрябало. Тягнуло до нього, хотілося спілкуватися із ним. Взнати чому тоді , в оті давні часи, у них не вийшло нічого разом. Де він тоді запропастився? Ловила себе на думці, що не обвинувачує його. Не сердиться, що так раптово зник із її життя, і не з’явився, хоча знав її адресу. Мав шанс з нею зв’язатися. Собі б такого не дозволила. Залишити людину на пів дорозі у незнанні із відкритими питаннями. Він зміг.

– А може обставини, – як і раніше тішила себе.

Хотіла, щоб було так.

«Життя добре. Звичайне життя. Робота, дім. Розлучився. Трішки сумно за донькою. Але якось звик, зжився. А у тебе як?»

Не знала чи радіти чи сумувати разом із ним. Повідомлення сповнене суму. Навіть ніби розпачу, відчула, що йому погано. Ніби не він написав те повідомлення. Дивно, але як можна через слова, через такі стислі речення відчувати печаль людини. Вона відчула його. Вповні.

«Також звичайно. Працюю – лікую. Доньці уже дванадцять. Маленька принцеса. Мріє стати музикантом. А ти де працюєш? Там же у театрі? Дослужився до головного режисера?»

Не відповів. Відразу питання.

«Ти заміжня?»

«Ні, розлучена!»

Відповіла. Відчула, як різонуло це слово по свідомості. Ніби у чомусь обвинувачена. Ніби дійсно скоїла злочин, не вберегла сім’ю. Не змогла, не старалася, не прагла. Розлучена. А можливо «розлучена – замучена – стомлена – пригнічена». Жити із кимсь просто ради того, щоб із кимось жити! Не відчувати жар, а відчувати біль від стосунків. Із жахом думати про можливу близькість. Відчувати нудоту від шлюбних поцілунків і гидливість, навіть від випадкового дотику чужої шкіри до своєї. «Розлучена – розлючена», відчула злість на себе.

«Ти не проти зустрітися?» – запитав він наступним повідомленням.

Ох і різонуло її. Таке раптове і таке несподіване повідомлення. Так переконливо виглядає на екрані планшета. Викликає таку хвилю думок і споминів. Так тепло враз стало, так разом із тим незрозуміло. Не забув, раділа. Хоче зустрічі, тішилася.

«Де?» – несміло запитала.

«У нашому місті. Ти ж тут давно не була. Я сам, і чекатиму на тебе!»

«Добре. Буду планувати!» – відповіла і перелякано поглянула на відправлене повідомлення. Якось аж надто швидко, аж надто механічно і впевнено.  До того ж так, ніби давно очікувала на пропозицію. Трішки розчарувалася собою. Тим, що ніби дала слабинку, мов дівчинка, зраділа від запрошення на побачення.

«Уррраааа! Чекатиму коли ти визначишся із датою!» – відписав він.

Посміхнулася від його хлопчачої радості. Як підліток, подумала.

Планувала. Надто багато потрібно організувати, щоб вдалася та поїздка. З донькою проблем не буде, можна лишити у школі. Гімназія передбачала таку можливість. Вирішила, що на роботі візьме відпустку на тиждень. Думала буде достатньо цього часу. Ще потрібно було щось придумати головному, щоб не було тих сцен. Хоч сам і одружений, але постійно ревнував її. Минулого року навіть відкликав із моря, так ревнував. Йому вирішила пояснити, що є проблеми у родичів у тому місті. Потрібно допомогти, все ж рідня. Мав зрозуміти. Не хотілося іти в конфлікт. Але надто хотіла їхати, тож якби надто перечив чи знову діставав би зі своєю ревністю, то була б змушена посваритися із ним. Знала, що швидко відходить. Але потім обов’язково пригадає.

Коли прийшла до нього у кабінет, головний першим ділом почав організувати їхню сьогоднішню зустріч.

– Моя від’їхала на дачу, можемо зустрітися. Ти ж не проти?- впевнено наблизився до неї у намірі пригорнути.

– Не можу сьогодні. Саме зібралася у відпустку на пару днів. Підпишіть,- протягнула йому лист із заявою.

– Ну ти ж будеш ще сьогодні, що нам на заваді? – атакував її переслідуючи кабінетом.

– Ще маю термінові справи,- промовила до нього,- ах ти ж хтивий зрадник,- подумала про себе.

Відчула його злість. Завжди таким ставав коли відмовляла. Завжди сідав за стіл і детально розпитував. Мовляв, як керівник такої поважної установи повинен знати, де і чим займатимуться його основні кадри. А насправді відчувала, що думає про те, що усе що вона має, усе завдяки йому. Кар’єра, відділення, вчений ступінь – він допоміг. Так він, знала і вважала, що вповні розрахувалася роками близькості. Зневажливо поглядав на неї. Якось віджартувалася, послала повітряний поцілунок і хлопнула дверми.

Байдуже все! Головне попереду.

Із ним домовилися, що вона приїде двадцять п’ятого на вечірній поїзд. Але їй так не терпілося і так хотілося чим швидше діяти, чим швидше побачити свого режисера, що взяла квитки так, щоб бути якомога раніше. У місті мала бути двадцять п’ятого вранці. Вирішила, що зробить йому сюрприз. Прийде до нього на роботу. Подивиться якусь репетицію, він щось писав про модернову, нового типу п’єсу, яку він саме тепер планує втілювати у життя.

Нічний потяг повільно тягнув її нічною країною. Вагон, і в тому числі її купе спали мирним і неспокійним сном подорожуючих. Вона не могла заснути.

Пригадувала.

Солодко пригадувала той короткий і надзвичайно приємний проміжок часу, який вони провели разом. Пригадувала його міцну енергію, його слова, його погляди. Його уміння усе детально пояснити і зарядити навколишніх своїми ідеями та енергетикою. Його уміння горіти і у тому горінні осяювати навколишніх. Ніби ділився тим вогнем, ніби хотів усім дати свого тепла і енергії. Люди навкруги нього, ніби ставали кращими, і саме у таку мить вона побачила його. На молодіжному, студентському «Капустнику» у їхньому будинку культури. Він був постановником одного із номерів.  І так усе вдало проводив, так уміло і фахово організував. Його номер був найкращим. Вона від медичного училища приймала участь у тій постановці. Саме тоді і відчула до нього потяг. Він не міг не помітити томних поглядів її темних очей із поволокою ніжності і тепла. Так і закрутилися їхні зустрічі. Бесіди, розмови, прогулянки і аж, згодом, коли і він був не в силі терпіти, близькість. Такої у житті більше не мала. Хоча із ким порівнювати?  Із нелюбим, проте добрим чоловіком, який аж надто усе розумів і скоріше був другом, чи із головним лікарем, який просував по службі в обмін на спільні, доволі не часті, поїздки на конференції та семінари. Ох, було тепло, було ніжно. Була молодість . Вона не сумувала, не відчувала себе нещасною. Мала доньку – розумницю, роботу – кар’єру, достаток, доцент, а от такого трепету, як тоді, не мала. Під сумне похитування потягу подумала, що їде за втраченою у собі жінкою, шукати її, шукати те відчуття, що піднесло у небеса і подарувало незабутні миті. Відчуття бути жінкою. Бути – жінкою…

Ранок зустрічав прохолодою і легким туманом. Вокзал ніби у казці виникав із нього шпилями і дзвіницею у якій був вмонтований годинник. Вокзал надто змінився із тих часів. Став модерновим і стильним. У чистенькій і милій кав’ярні поряд із вокзалом провела годинку часу. Смакувала чудовий хоч і вчорашній круасан із неймовірним латте. І коли на годиннику побачила половину десятої і почула, що місто ожило, перетворюючись у мегаполіс, відправилася до театру.

Підходила до театру, який розміщався у самому серці міста. Все такий же, лише гарно відремонтований. Зайшла у хол. Той самий запах. Багато разів бувала там у студентстві. Різні дискотеки, вечірки, постановки. Зустріч із ним також відбулася тут.

– А режисера де можна побачити,- запитала у гардеробниці.

– А якого саме вам потрібно? – перепитала та.

– А у вас їх, що багато?

– Ну п’ять. Вас хто цікавить? – знову запитала у неї.

Назвала його ім’я. Гардеробниця із видом непорозуміння дивилася на неї.

– У нас нема такого режисера,- промовила та.

– Як нема? То, якась помилка напевне, він тут працює ще із 90-х років! – ствердно промовила.

– Ну не режисером же! – відповіла їй.

– Як не режисером, а ким? – запитала.

– Є у нас із таким прізвищем освітлювач сцени. Можливо, він вам потрібний? Прізвище та ім’я сходяться…

– Освітлювач…, а де я можу його побачити,- запитала.

– Не знаю…, на репетиціях, можливо…

Розчарованою вийшла на вулицю. Сіла на лаві поряд із театром. Як так не режисер, думала. Він же сам говорив, що працює режисером у тому ж театрі та готує модернову п’єсу. П’єсу новітнього формату, такого, що ще ніхто у світі не робив подібного.  Можливо, це якась помилка.

«Я вже у місті, біля театру. Ти де? Напиши мені номер свого мобільного»,- написала йому із планшета.

Він не був в онлайн. Повідомлення не переглянув, лишилося чекати поки він прочитає повідомлення, або прийде у театр. Ставало сумно і якісь сумніви закрадалися глибоко у душі. Видавалося, що вона покинута і знову обманута, покинута ним, що він кудись поїхав, їй не повідомивши. Що робити? Не зовсім розуміла. Поряд побачила готель. Вирішила винайняти номер.

Залишивши речі у готелі, переодяглася і вийшла у місто. Знову прийшла до театру. Зайшла у хол. Сьогодні була запланована одна п’єса, саме зараз йшла репетиція. Тихенько пройшла у зал. Сіла відразу біля входу. На сцені відпрацьовували епізод в якому сварилися два головних герої, вони голосно кричали один на одного ледь стримуючись, щоб не накинутися. Режисер, і це був не він, час від часу зупиняв процес, щось підказуючи акторам. Це тривало біля півгодини і так, як їй не було чим зайнятися  – дивилася. Потім у залі засвітилося світло. Вона побачила, як той режисер, що давав рекомендації акторам через зал йде до виходу. Вона піднялася і вийшла у хол.

– Пане, вибачте, а ви не підкажете, режисер (назвала його ім’я) тут працює?

– Він не режисер, він освітлювач…, а он він йде…, ей, Льонька,- промовив і гукнув до чоловіка, який входив у хол.

Вона навряд чи впізнала б його, якби випадково зустріла його на вулиці. Абсолютно сивий, згорблений, чомусь наляканий і, відразу помітно, згорьований чоловік. Він повільно наближався до неї. Відразу впадало в очі, що він розчарований і подавлений цією ситуацією. Було видно, що його охоплює сором і як нехотя, ніби на ешафот, наближається до неї. Вона не хотіла, щоб це було правдою. Розчарувалася і знову відчула себе обманутою.

– Привіт, – сухо промовив він.

– Привіт, – сухо промовила вона, тяжко видихнувши.

– Ти ж мала приїхати на вечірній! – сказав він.

– Я поспішала до тебе! – відповіла вона.

На мить у нього на обличчі заграло світло радості, але враз потухло.

– Ти п’єш? – запитала.

– Раніше пив, а тепер… так… не особливо… просто вчора трохи перебрав… хвилювався, життя таке… знаєш… тяжке…

– Знаю…, життя, таке як є…, потрібно боротися…

Він лише тяжко видихнув.

– Ти на що розраховував? – запитала у нього.

– Ти надто рано приїхала…, і зіпсувала усе…,- сказав він гірко посміхнувшись.

– Це ж чому…, зарано? – запитала.

– Тому, що я все підготував на вечір!

– Що підготував? – знову запитала.

– Моє справжнє життя, таке як воно мало бути…

Вона подивилася на нього ніби він зійшов із розуму. Починала сердитися не тільки від того, що побачила не ту реальність, яку вималював він у соціальній мережі та переписці, а й від того, що він сам не приймав цю ситуацію, як справжню.

– Справжнє життя… – замислено промовила, – ну і яке ж воно, твоє… справжнє життя ?

– Чудове…

Він почав розповідати, як мав зустріти її на вокзалі.

– Я би не виглядав так обскубано, як сьогодні. Я би був привабливий, такий як тоді, у час горіння нашого кохання, лише старший і від того, ще більше цікавий і таємничий. Я би був одягнений у дорогий одяг. У рожевій сорочці, у прекрасному, темно – синьому жакеті із габардину із рожевою хустинкою у нагрудному кармані, яка б тонко підкреслювала стиль. Я би сподобався тобі таким! Я знаю!

Далі він планував відвезти її додому, у шикарну двокімнатну квартиру із чудовим ремонтом та видом на парк. Це квартира його товариша, режисера із театру. Вони разом починали, тільки у одного усе вдалося, а у нього ні. У свою малосімейку він би не дозволив собі її привести.

Після легкого перекусу він повів би її до театру. Усі віталися б із ним, бо ж він тут працює і його тут усі знають. Вона б думала, що він і справді тут режисер. Щоб було важніше, він сказав би, що цю п’єсу ставить його учень. Після фіналу п’єси, режисер підтвердив би це. Це був саме той його друг, що і позичив йому квартиру.

Далі вони б пішли у хороший ресторан, де адміністратор, бармен, офіціанти зверталися б до нього по імені, ніби до знаменитості. Тут усе правда, він знаменита людина у цьому ресторані, все ж пропив тут найкращі роки життя. Досі не погасивши усі борги. У ресторані він був би надзвичайно уважний до неї і, таке слово, імпозантний. Він  би розповідав їй про свій грандіозний, новаторський і модерновий задум. Вона б відчула захват від того і щире захоплення ним і його непересічним талантом.

Він марив зробити постановку. Вона має складатися із трьох частин. Початок її буде у парку. Саме там усе закрутиться. Головний герой, який є професійним актором, і згідно сюжету, ніби заблукав у чужому місті, залучить до дії декількох людей, які не є професійними акторами. Продовження відбудеться на майдані, де вони відберуть ще декілька акторів – аматорів. Далі дія на сцені театру. Це не якесь там сучасне 3Д, це справжнє життя. Актори, прості люди із натовпу, яких випадково він обере будуть виконувати роль оточуючого середовища. Вони справді ж мають  інші думки, свої, особисті ідеї, індивідуальні мрії. А професійний актор зіграє індивідуума, який заблукав не у чужому місті, а у всесвіті їхнього, чужого йому впливу, бруду, хтивості і страху. Усіх людських пороків. Він буде долати ці перешкоди чужого впливу на чисту душу мистецтва. Все це буде додатково фільмуватися. Оце ж розмах, яка думка, який масштаб, яке новаторство…

– Правда ж захоплююче? – запитав у неї.

Не чекаючи на її відповідь, притишено, із блиском в очах продовжував.

– А далі найпрекрасніша ніч кохання, відвертості, шаленого сексу та ніжності, так як тоді, у молодості… отаке життя нас чекало! – гордо промовив і ніби осів.

Далі коротка пауза. Він замислено дивився кудись вдалечінь, ніби на тому фото.

– А що було б далі? Ну… після ночі кохання…

– Ти б поїхала до дому!

– А якби я захотіла лишитися ще на день, на тиждень, місяць, на решту життя! Що тоді? – запитала у нього.

Він ніби втратив себе. Було помітно, що так далеко він не заходив у своїх планах. Його талант режисера малював лише таку постановку, саме на такий проміжок часу. Лише оцей короткий задум він хотів втілити у життя. А далі повернутися до свого: волога малосімейка, на дев’ятому поверсі у жахливому районі окраїни міста, низькооплачуваної і зовсім не престижної роботи освітлювача, і депресія, запійного алкоголіка із розбитими амбіціями режисера – невдахи.

Вона сиділа у вагоні потяга, який віз її додому. Він мирно покачував її як і по дорозі сюди. Яка тотожна ситуація і які різні думки та емоції у неї.

Той порив зустрічі, політ бажання, мрії про щасливі хвилини і надії на можливе продовження. Мрії про сімейне життя із усіма його прекрасними атрибутами. І тепер – жалість і зневага до людини, яка таким нечесним і мало перспективним чином прагне піднятися до незвіданого і лише намріяного рівня життя. Прагнення хоч на мить відчути себе тим, ким мріяло спрагле серце у молодості.

Не зовсім розуміла його вчинку. Зовсім не розуміла його поведінку. Але все ж жалкувала, що приїхала надто рано.  Розбила його справжнє життя. Розбила свої романтичні спогади. Як тепер їй жити без них? Вони були твердо сформовані в її пам’яті та споминах.

А могло б бути усе по-іншому. Могли б бути прекрасні миті  життя, протяжністю лише в одну добу, украдену, видуману, не справжню, але надзвичайно солодку.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *