Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Ні вода, ні пісок

Дощило жовтим… чи жовте? Чи, може, пожовкле? Уперше Борис не знав, як правильно назвати те явище, котре споглядав. Скло вікна поступово жовтіло, і все — й дерева, й будинки, й автівки — потроху вкривалося жовтавим брудом. Десь хтось засигналив, пролунав виск гальм. Вочевидь, на пожовклій трасі ледве не сталася аварія.

Борис звів очі до хмар. Вони були звичайні, сірі, та через пожовкле скло навіть повітря вже здавалося жовтавим.

«Що ж, — подумав він, — пригода від погоди».

Зателефонувала мати.  

— Я прийду пізніше, вечеряй без мене. Через цей дощ тепер у супермаркеті застрягла.

— У тебе ж є парасолька.

— Вона відразу стане жовтою, якщо я вийду. І сама пожовтію. Ліпше перечекати.

Так, Борис розумів, парасолю із зображенням кошенят псувати не хотілося.

— Враження, — сказала мати, — що ллється не вода, а пісок. Як у старих піскових годинниках. Наче нас перегорнули.

Борис лише знизав плечима. Він збирався писати диплом і подумки вже сидів за своїм стареньким комп’ютером. Поглянув іще раз на вікно — скло пожовтіло ще більше і справді мимоволі нагадало про пісковий годинник.

 

Дощ, залишивши свої жовті калюжі, вщух за кілька годин. Мати прийшла, з жовтими пальцями від дотику до дверей під’їзду, і заходилася мити руки у ванній. Раптом скрикнула. Борис, що вже лягав у ліжко, аж підскочив. Примчавши, він побачив, що з крану ллється жовта вода.

Мати закрутила кран та вилаялась російською.

Пізніше, дивлячись новини, вона почула, як керівник Полтавського обласного центру з гідрометеорології запевнив, що «жовтий пил» не місцевий. Чи був він шкідливим, ще з’ясовували, але вітер приніс «жовтий пил» з інших країв, найімовірніше, з пустелі Сахари. Радіаційний фон про всяк випадок також виміряли, він був нормальним.

— Нормальний? — не втрималася вона. — Після Чорнобиля?

Але все ж, вочевидь, непокоїтися не було про що. Жовтий дощ, певно, дійсно прибув із пустелі.

Згадавши про Бориса, мати зайшла до його спальні. Він лежав, заплющивши очі, але не хропів, до того ж горіло світло.

— Як диплом?

Борис знехотя подивився на неї. Буркнув.

— Вісімдесят сторінок нудьги.

— Молодець.

— Ще сторінок двадцять п’ять — і можна віддавати на перевірку.

— Розумничок ти мій, — вона погладила його по чорнявій голові. — І коли тільки встиг вирости?

— У  тебе пальці сухі, — зауважив Борис.

— Це через дощ, дитинко. Через дощ.

 

Вона брудна.

Вона дуже брудна. Здається, вся з бруду.

Бруд уже не тільки на шкірі, а й у ній. Поступово стає сам шкірою, оболонкою людської суті…

Та ні, жодного бруду — вона чиста. Справді чиста. Чи ні?..

Ні. Бруд був. Він нагадував кров, яка встигла висохнути. Кров, старшу за її тіло, у жилах якого пульсувала. Старшу за ріки. Кров, яку мали далекі предки. Жіноче тіло було для крові всього лише посудиною, і тепер ця посудина перетворювалася на…

глину?

землю?

пісок?

жовтий дощ?

Вона розплющила очі. В них піщинкою промайнув жовтий вогник.

 

Прокинувшись, Борис довго ходив трикімнатною квартирою, гукаючи мати, аж поки не здогадався зазирнути під ковдру, якою вона вкривалася щоночі. Ковдра відразу вислизнула з його рук, що вмить ослабли.

Під ковдрою Борис побачив жовту калюжу з брудом та піском, яка вже встигла висохнути на простирадлі.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *