Аліса ГАВРИЛЬЧЕНКО. Оракул

– Кажуть, намісник страшенно розлютився на тебе, лікарю.

Він навіть не поворухнувся, продовжуючи дивитися в одну точку. Сили вистачало тільки на те, щоб сидіти з прямою спиною, а не трупом лежати біля волохатих ніг.

Він усе ще тримався.

Стражник, що нудьгував, продовжував безтурботно базікати.

– Знаєш, чому ти досі в цирковій клітці? Сюди іноді саджають голодних левів. Але намісник Етроній вирішив, що смерть від їхніх іклів для тебе – занадто легка.  

Якби не цілковита байдужість до слів тепер, засуджений на страту, напевно, стенув би плечима. Зараз він тільки заплющив очі. На виснаженому обличчі не було страху – лише безмежна втома. І чужий неприємний голос – у вухах.

– Кажуть, тепер залишилося обрати з двох страт найбільш, хе-хе, повчальну для тебе… Живий ще, лікарю?

Поколювання мечем – і лікар повалився на підлогу, як ганчірка. Але замість крику вирвалося щось схоже на злісне шипіння.

– Живий.

– О, заспівав! – зрадів стражник, якому доручили стежити за бранцем. – Ну, скоро будеш мертвим.

На хвилину стражник замовк. Лікар так-сяк піднявся на тремтячих руках, ненавидячи Етронія, якому колись вірно служив. Пальці з відірваними нігтями боляче вп’ялись у долоні, стиснулися кулаки. Скрипнули зуби, які ще залишалися в роті. Останні два дні він не їв і не пив, хоча йому приносили тричі на день підкріпитися. І річ була не в протесті під виглядом голодування, а в посуді зі свинцю…

– Загалом, можна було б просто залити твою горлянку свинцем, – ліниво продовжив стражник, чию балаканину лікар уже не міг чути, але слухав. – Або задушити в пелюстках отруйних троянд. Та є й інша кара. Вельми видовищна… наміснику дуже подобається її назва: «Бик».

Лікар не хотів ні про що питати, але витримки стало менше.

– Мене змусять тікати від бика?

Стражник задоволено гмикнув.

– Від такого втечеш! Тебе, лікарю, можуть посадити в порожнього бронзового бика. Ніздрі у нього будуть зроблені так, щоб ти, дорогоцінний, не задихнувся завчасно…

Лікар не відреагував.

– Під биком запалять багаття, – натхненно продовжував стражник. – Ти будеш смажитися і горланити. А всі глядачі будуть говорити, що реве бик. І показувати пальцем на пар із ніздрів. Твій пар. Як ви там, лікарі, кажете? Людина складається з вісімдесяти відсотків води? От і випаруються твої ці самі відсотки.

– Дотепно, – пробурмотів лікар. Тепер він розумів, чому його так довго тримають в клітці. Найімовірніше, шукають або будують бика, здатного витримати вогонь плюс людську вагу. Оскільки й сама страта була незвичайною. Як, цікаво, Етроній додумався до такого?

Стражник, що сподівався хоча б на якийсь переляк, роздратовано відмахнувся. Мовляв, скоро зрозумієш, сучий годованцю, що за бичок чекає, тільки запізно зрозумієш.

Кожного, хто не був з імперії, називали саме так – сучим годованцем. Імперці ставили себе вище від інших народів. І, звичайно, вище за всіх стояв намісник, а також імператор, який призначав його.

– Гей…

Стражник навіть озирнувся на бранця, що раптово заговорив.

– Чого тобі?

– Ти ж сам, – повільно вимовив лікар, мимоволі обхопивши і стиснувши пальцями зап’ястя другої руки, – сам не любиш намісника. Ніхто його не любить.

Стражник напружився.

– Може, зрозумієш мене. Заборонено, знаю… але виконай останню волю.

– Ну, і чого тобі? – тепер він анітрохи не нагадував базіку. Якби не величезний живіт, може, став би схожий на воїна або варвара. А тепер більше нагадував канібала.

– Мені б змійовик…

Стражник насупився ще більше. Від подиву.

– Перстень такий, – пояснив лікар, дивлячись на нього, – із зеленим каменем. Від діда.

– А я думав, нефрит, – неприязно буркнув стражник. Лікар усміхнувся. Хотіли продати втридорога якомусь багатому самодуру? Не вийде. Змійовик лише схожий на нефрит…

Більше вони не сказали один одному жодного слова.

 

***

 

Імперці полюбляли:

  • дивитися на страти;
  • спокушати чужих дружин;
  • різати своїх і не своїх обранців – імператорів та намісників.

Сьогодні всі чекали на страту «Бик». Лікар добре чув шаленство натовпу, що зібрався за стінами Вежі смерті. Скоро, дуже скоро повинні винести клітку разом із ним просто до бика…

Він подивився на перстень, і камінь, зігрітий долонею, блиснув білою сталлю, відображаючи світло. Стражник, який приніс його, більше не з’являвся. Блаженна хвилина самотності! Тільки тепер ненадовго дали спокій. Тільки зараз з’явився час подумати і дещо пригадати.

Так, саме цей змійовик був раніше у діда, теж лікаря, хоча старого більше хвилювала магія.

Шаленство натовпу посилилося. Пролунали нетерплячі крики, що вимагали, вили:

– Асхольда! Асхольда бику!

Він нарешті зважився. Хоча, якби не голоси намісника і стражників, що наближалися, ще подумав би. Та перстень уже міцно сидів на безіменному пальці лівої руки. У пам’яті зринули слова діда: «Перстень цей може допомогти, але ціну сплатиш неймовірну…» Знову в уяві постав бик, і лікар на ім’я Асхольд рішуче відкинув усі старі попередження. Мало чого дід боявся. Найголовніше, щоб узагалі допомогло. Поки він нічого не відчував, крім болю в усьому тілі після чергових тортур. А ті, кого він колись лікував… Чим вони йому допомогли? Тепер вони вимагали, захлинаючись власною слиною:

– Асхольда! Асхольда бику!..

– Він там живий ще? Ти казав, він нічого не їв і не пив.

– Хвилину тому з ним розмовляв.

– То хвилину тому…

Запаморочилося в голові. Перед очима з’явилися різнокольорові плями, й Асхольд ледве втримався від того, щоб заплющити очі. Тіло, яке так хилило до землі, несподівано стало легким, ніби пушинка. Навіть з’явилося дивне відчуття, що зараз він здатен вилізти з клітки в’юнким вужем.

Якщо зможе… сплатити ціну. Вкрадливе, м’яке шипіння, у якому ледве вгадувалися слова… Втім, Асхольд занадто втомився, щоб думати ще й про це.

«Так, – подумав він уже без жодної надії, – у мене починаються галюцинації…»

 

***

 

Стражники, і Етроній попереду, остовпіли, не вірячи очам. Потім мимоволі відступили на крок.

Замість покірного, змученого лікаря, у клітці сиділа рептилія, котра лише віддалено нагадувала людину. Смарагдові очі щохвилини змінювали колір, переливаючись усіма відтінками – від світлого до темного, майже чорного. Зіниці світилися жовтими вогниками, немов іскри, які не бажали потухати навіть далеко від багаття. Ніс у звіра був довгий і тонкий. Тонкими виявилися і його губи, а коли він відкрив рота, за рівними рядами дрібних жовтуватих зубів промайнув роздвоєний кінчик чорного язика. Та найбільше вражала шкіра – не біла, не чорна, не червона і не жовта, а всіляких відтінків зеленого кольору, ніби її повністю покрили татуюванням. Подекуди блищала луска, чорне волосся довжиною до плечей блищало синявою.

І тільки одна схожість була з лікарем – дивний незнайомець ніби медитував.

– Демон! – прошепотів хрипко один з охоронців, про всяк випадок висуваючи вперед спис. Тепер він шкодував, що не прихопив з собою меч і парочку легіонерів на додачу.

Намісник Етроній, однак, занадто звик до покори інших. Навіть якщо вони здавалися демонами.

– Ти хто? Де Асхольд?

Краще б він не подавав голосу.

Свист, шипіння заповнили темну кімнату і вуха, витісняючи гул нетерпіння натовпу. Рептилія повернула голову до намісника, і зміїна мова стала голоснішою, презирливою.

Етроній, спершу побілілий від переляку, як крейда, почервонів.

– Вбити цього!.. Цього…

Якщо у когось і був лук, то все одно не встиг би вистрілити – клітина бризнула стрілами перша. Етроній скрикнув, коли спіймав стрілу в кулаку перед носом. Закричав із новою силою. Стріла була живою, звивалася в його руках отруйною гадюкою. Етроній з огидою відкинув її. Стражник поруч притиснув гадину ногою і блиснув ножем. Коли намісник відвів, нарешті, погляд від цих рептилій, він побачив порожню клітку з дверцятами, що бовталися, звір якось зумів відчинити. Самої напівлюдини-напіврептіліі вже не було ніде.

Очі намісника перетворилися на вузькі щілинки.

– Утік через вікно! – крикнув один із охоронців, обтрушуючись від іншої «стріли».

– Асхольда бику! – продовжував із виттям скандувати десь далеко за стінами натовп, котрий нічого не помітив. – Асхольда!..

Етроній роздратовано зітхнув.

– І кого ми тепер нагородимо биком?

Вартові, що стояли позаду намісника, зі страхом перезирнулися.

 

***

 

Вона навіть світилася від знемоги.

Асхольд бачив втому по її спині, немов дівчисько несло не кошик з їжею, а камінь, до того ж обвішаний двома гирями. Глухоніма рабиня якоїсь патриціанки. Асхольд зіткнувся з дівчиною випадково, коли біг в одному з провулків столиці. Рабиня не звернула на нього уваги – лише похитнулася і повільно рушила далі, не озираючись. Асхольд простежив за нею поглядом до входу в лазню. Ймовірно, саме там і чекала її зараз патриціанка.

Страшенно хотілося в лазню після декількох днів у клітці. Люди сторонилися його, як прокаженого. І тільки ця байдужа до всього невільниця-дівча не відсахнулася.

Перстень Асхольд уже зняв і тримав у кулаку. Він не пам’ятав, як звільнився з клітки. Всі хвилини, поки змійовик був на пальці, вислизнули з пам’яті. Це лякало. Настільки, що Асхольд не тішився своїй втечі від страти. Чим він повинен сплатити за власне визволення? Він не знав. Поки не знав.

Зате згадав слова, які спочатку сприйняв за галюцинацію:

«Вітри булатні, мрії завзяті… Бризки і тріск, розбрат… вело заслін, щит непробійний, вічний, як життя. Прийди до мене і присвяти вічній Безодні на честь її. Нехай обходить доля сумна довіку. Вічний служитель мій – змійовик ти».

На змійовик лікар намагався не дивитися, тоді як рабиня за вікном вивчала зміїну тінь, що ковзала вулицею. В очах дівчинки світилася тривога.

 

***

 

Етроній помахом руки наказав рабу вийти з кімнати. Залишившись наодинці, знову взяв папери лікаря. Вони явно і сухо свідчили про те, що він – намісник! – деградував як особистість!

Зрадник! Треба було відразу його вбити!

Намісник навіть ледве не порвав папір, але вчасно згадав, що вони служать доказом провини Асхольда. Що ж! Якщо цього коновала зжерла загадкова рептилія у клітці, то на краще. Слава богу смерті і війни! Етроній ще покаже всім, як його можна вважати дегенератом та ідіотом! Кожного такого він відправить до бика смажитися заживо. Кожного. Так.

Він голосно видихнув і жбурнув пом’яті лікарські записки на стіл. Потім узяв свинцеву пляшку, присмоктався до неї і залпом випив половину вмісту. Вино було, як завжди, чудовим.

– Деградував! – пробурмотів захмелілий намісник, сміючись. – Це він деградував! Він! А я йому ще дозволяв лікувати! Зробив головним лікарем у всій країні!

Похитав головою. Відтепер головним стане той, хто вірно служить імперії… й особисто йому, Етронію.

Тихий свист із шипінням заповнив кімнату. Етроній здригнувся і ледь не впустив пляшку з ослаблих пальців. Він виразно відчував – чув – присутність рептилії. Вона немов переслідувала його, глузувала з нього.

Сяк-так поборовши заціпеніння, Етроній вискочив з кімнати, немов за ним гналися вовки. Першому ж ліпшому рабу він тремтячим голосом крикнув:

– Перевірити мою спальню! Там може бути змія!

Раб слухняно попрямував до спальні. Етроній нервово переминався біля дверей вже з іншими стражниками, що постаралися приховати посмішки.

– Гей! – крикнув намісник.

Раб вийшов з кімнати і спокійно сказав:

– Змій немає у вашій спальні, наміснику.

 

***

 

У той самий час колишній помічник Асхольда, Пандр, похитуючись від неабиякої кількості випитого на оргії в храмі утіх, повертався додому. Його супроводжувала одна з молоденьких напівголих жриць. Пандр був стомленим, але жриця тулилася до нього всім тілом. Це збуджувало. Пандр любив розтягувати задоволення. В одному з провулків він, погладжуючи юну плоть, заговорив. Жриця час від часу сміялася, чим розпалювала його ще більше.

– Не віриш? – вигукнув він, зупинившись. – Та я тобі точно кажу! Незабаром я стану тут найголовнішим після намісника! Головним! Я зможу зробити для тебе все! Ти щодня будеш отримувати від мене мішок золота! Віриш?

– Вірю, вірю, – сміялася жриця з храму утіх.

– Адже мені довіряє сам намісник! – не міг заспокоїтися Пандр. – Сам намісник! Це я йому повідомив про зраду Асхольда! Я! Знаєш, як він називав намісника? Дегенератом!

Жриця знову засміялася, але вже стриманіше.

– А все чому? – продовжував Пандр. – Намісник любить випити! А що? Я теж люблю випити! Я що, дегенерат тепер теж? А він, Асхольд цей… маячню почав! Буцімто у свинцевому казані варять виноградний сироп і додають його у вино!

– Уже років двісті так роблять, – підтримала жриця.

– Ось! – підняв вказівний палець Пандр. – Років двісті! А цей Асхольд стверджував, що однієї чайної ложки такого сиропу вистачить для отруєння свинцем! А свинець нібито викликає деградацію особистості… коротше, двісті років уже робить усіх нас, імперців, ідіотами, недоумкуватими! Ну не марення?

– Це правда.

Голос, що пролунав за їхніми спинами, змусив обох здригнутися. Пандр упізнав його і затремтів. Із темряви проступив силует Асхольда.

– А ви хто? – кокетливо запитала жриця. Для неї він був іще одним чоловіком, і більш привабливим, ніж Пандр.

Асхольд не відповів. Він дивився на колишнього помічника. На покидька. У скронях пульсувала думка, що таких, як Пандр, треба чавити, як клопів або вошей. Чавити, чавити…

Отямився він уже в калюжі крові. Асхольду навіть стало погано, коли зрозумів, що накоїв. Поруч застогнала жриця. Її нудило від побаченого. Помітивши, що Асхольд дивиться на неї, вона, задихаючись, крикнула:

– Не підходь до мене, скотино! Не підходь!..

Ці слова були її помилкою.

Цього разу не було жаху – тільки похмуре задоволення. Асхольд скривив губи, дивлячись на передсмертну агонію дівки, що хвилину тому повзала під його ногами. Вона була в натовпі днем ​​раніше, вона разом з іншими горланила: «Асхольда бику!» Вона!

Всі зрадники, всі, кого він рятував колись від чуми.

Асхольд вийняв із піхов Пандра короткий меч. Усіх зрадників, усю цю юрбу недоумкуватих він заріже, як верескливих свиней.

Змійовик в іншій руці задоволено блищав, мало не сяяв, спалахуючи все сильніше. Асхольд виявився вірним служителем безодні, в якій колись добули камінь. Безодня була задоволена своїми першими жертвами.

Але хотіла більшого.

 

***

 

– Ну?

Воєначальник Трабон стояв перед намісником, витягнувшись у струнку. Очі він смиренно опустив вниз.

Етроній піднявся, і в головному залі пролунало відлуння його кроків. Решта солдатів та охоронців тримали язика за зубами, не наважуючись дивитися на намісника. Всі, як один, вивчали блискучу чисту підлогу. Стараннями рабів вона була відполірованою. Білий-білий будинок. А на стінах килими кольору крові.

Етроній повернувся до Трабона, і той подумки відзначив мішки під очима намісника. Певно, Етроній останнім часом погано спав.

– Уже сам імператор! – заволав Етроній. – Сам імператор запитує мене, намісника: «Де вбивця?»

– Він надто хитрий і швидкий…

– Мовчати! – гаркнув Етроній. – Це ви занадто звикли до вільного життя! Чекати, поки божевільний заріже ще сорок сімей, як свиней? Якщо так, то я постараюся встигнути до нього і зарізати особисто кожного з вас!

Воїни в залі переглянулися, й Етроній зрозумів. Їх було багато, а він стояв серед них беззбройний. Намісник поспішив додати:

– Не можна допустити, щоб убивця гуляв безкарним! Знайдіть його, перш ніж він добереться до ваших дружин і матерів. Цим ви захистите першою чергою їх.

– Але як шукати? – несміливо подав один з охоронців голос. – Він убиває безшумно, ніхто не встигає навіть закричати. А потім цей маніяк так само безшумно зникає. Таке відчуття, що він здатен ставати тінню.

– І при цьому вбиває жорстоко, – заговорив ще один. – Може виколоти око, пошматувати всю спину, зняти з людини шкуру, підсипати отруту, заподіює муки… Якби він не поспішав, то катував би нещасних. Так я думаю.

Трабон підняв руку, привертаючи увагу намісника, спохмурнілий ще більше.

– У мене є ідея, як знайти вбивцю, але… не думаю, що вона гарна. Вона не подобається мені.

– Ну?

Трабон відкашлявся.

– В однієї патриціанки є дівчинка-рабиня. Колишня жриця оракула. Вона вміє знаходити предмети. Отже, зможе знайти і людину…

– Єдине, що вміють жриці, – це спати з вами, – роздратовано урвав Етроній. І знову запізно прикусив язика. Воїнів було багато. Не менш ніж тридцять осіб.

– Дозвольте заперечити, – м’яко сказав Трабон. – Ця дівчинка підказкою не раз допомагала нам знаходити загублені речі. Достатньо було запитати її, де я залишив гаманець, і ця рабиня на пальцях показала точне місце.

– На пальцях?

– Вона глухоніма. Розмовляє жестами.

– Гаразд, – пробурмотів намісник. – Покличте глухоніму сюди негайно. Якщо вона почує.

Незабаром перед ним, низько схиливши голову, стояла худа дівчина років одинадцяти. Її величезні очиська чи то світилися блакиттю, чи то блищали сірим. «Така молода, – подумав Етроній, – і вже жриця». Він згадав, що в багатьох храмах жрецтва вчать уже з чотирьох років.

– Як її звати?

Трабон знизав плечима.

– Ніхто не знає.

– Ну? – знову повторив намісник, відкинувшись на спинку тронного стільця. – Де цей головоріз?

Трабон повернувся до жриці, щоб перевести питання на мову пальців і жестів, але дівчинка вже все прочитала по губах Етронія. Вона підняла руки, і брудні рукава оголили її лікті. Старе обдерте плаття ворухнулося, хоча вітру в будинку не могло бути.

Мить, і дівчинка похитала волоссям, які колись відливали міддю. Спокійно вказала на підлогу.

Трабон недовірливо подивився на рабиню.

– А не жартуєш?

– Що? – не витримав Етроній.

– Вона каже… цей убивця тут або скоро буде тут. Шукати його не потрібно. Вона його покликала до нас, він скоро буде тут…

Етроній вибухнув громовим реготом. І так само несподівано закричав.

– А я сказав: шукати! Рити землю носом, собаки!

– Вона побажала вам навчитися пробачати. І не пити багато вина.

«Дожив! – злобно подумав намісник. – Уже раби вказують мені, що треба робити!»

У спальні Етроній без зволікання присмоктався до пляшки і витер почервонілі губи. Раптом він зрозумів: це не вино…

Його мало не знудило на підлогу. Він упізнав металевий присмак крові. Хтось підмінив вміст пляшки.

Похитуючись від слабкості, він вийшов у коридор, щоб дати прочухана нехлюям-охоронцям. Він знайшов їх, вони спали. Як вони примудрилися заснути, притулившись до стіни? Він штовхнув одного, але той навіть не здригнувся. Етроній з гнівним окриком штовхнув сильніше. Він тепер знав, хто стане першою жертвою бика. Вся його охорона.

Але… охоронець від стусана почав повільно падати на Етронія. Намісник не встиг ухилитися і звалився під важким тілом, яке дихало.

Він заплющив очі від страху, все ще не вірячи в реальність. Звідкись зверху пролунали глузливий свист, шипіння.

Тремтячи, Етроній повільно повернув голову.

А вдалині, підносячись над площею страти, посміхався бронзовий бик.

 

***

 

Дівчинка зітхнула, зупинившись в одному з провулків. Їй не подобався намісник, їй не подобалися люди, яких вона бачила щодня. Які перетворили її народ на раба. Ні, їй не було їх шкода. Нехай загинуть. Вона не стала заважати безодні, поки жив Етроній.

У тому, що він тепер мертвий, дівчинка не сумнівалася. Її хвилювало інше. Зупиняти це створіння тепер, коли воно йде до рабів намісника, чи ні?..

Пальцями ноги рабиня накреслила коло, лише віддалено схоже на оракул. У його центрі намалювала на сухій землі символ змії.

Свист, шипіння…

Дівчинка заплющила очі, почуваючись уже не рабинею, а жрицею, що розмовляє з богами. Навколо неї зашуміли дерева. Посилився вітер. Дівчинка пішла в центр кола і п’яткою наступила на символ змії. Вона знищувала знак нещадно, знаючи, що духовно сильніше. Безодня її не лякала.

Коли розплющила очі, то виявила, що поруч із колом розпростерся блідий Асхольд. Він був мертвим. Жриця полегшено зітхнула. Ноги тремтіли від утоми. Вона вийшла з кола і сіла, впала на землю, не в змозі відірвати погляд від тіла. Потім увагу привернув блиск.

Руки дівчинки самі потягнулися до нього. Незабаром на долоні переливався зелений камінь. Відчувалася його приємна вага, його прохолода.

– Нефрит… – пробурмотіла дівчинка. – Безодня… Але я сильніша…

І наділа на палець. На мить зринуло відчуття, що вона падає у провалля. Прослизнула остання, відчайдушна думка: боги зрадили її, жрицю.

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *