Богдан КОВАЛЬЧУК. Ліфт

Усім своїм знайомим Василь Іванович розповідав, що вважає себе людиною, яка почала пробувати все значно раніше за інших. Він повторював це за першої-ліпшої нагоди, немовби силкуючись виправдати свій зовнішній вигляд: у шістдесят чоловік виглядав на довгожителя-рекордсмена. Здавалося, дмухнеш — розлетиться він прадавньою пилюкою по всій своїй двокімнатній хрущовці, що не знала ніякого ремонту десь із середини дев’яностих. Сам Василь Іванович пояснював це тим, що, мовляв, усе робив уперше значно раніше за ровесників. Він скрипів про це колегам-учителям своїм огидним голосом то на курилці за школою, то за пляшкою в п’ятничні вечори.  

Колись, у свої чотирнадцять, Василь Іванович (тоді — просто Васько Котлярський) міг уже вільно купляти цигарки й пиво: продавцям і на думку не спадало перевірити паспорт у цього інтелігентного молодого чоловіка. Він міг здатися студентом-третьокурсником чи навіть молодим працівником інтелектуальної ниви — якимсь провідним інженером або аспірантом-філологом, — і аж ніяк не школярем.

Ровесники не дуже хотіли гратися разом із Васьком, та й він не особливо цікавився тим, що всі, вважаючи себе вищим. От і втерся до компанії старших хлопців, причому не зі своєї школи, адже доводилося брехати про власний вік. Васько різним людям казав різні речі — то йому вісімнадцять, а то і всі двадцять два, — завдяки чому на момент закінчення школи вже спробував геть усі принади «дорослого» життя…

Насправді не стільки спробував, скільки загруз у них із головою.

Кожен день в учорашнього одинадцятикласника Васька починався з пляшки чогось міцнішого. Великого розмаїття алкоголю в продажу не було, як не було, в принципі, і грошей на випивку. Тому часто за ранковий напій правив або дешевий портвейн, або куплена за крадені гроші горілка, або взагалі непевне смердюче пійло, виготовлене на кухні сусіда-самогонника. Батьки намагалися не втручатися: вони вважали, що в їхнього спадкоємця просто апогей кризи підліткового віку, а тому краще перетерпіти, ніж утрутитися та створити ще більші проблеми. Тактика сприяла, тому Васько не припиняв чудових стосунків із батьками навіть у часи найтяжчих загулів і, як наслідок, проблем із законом. Невідомо, чи на краще це, чи ліпше було від початку віддати Васька на лікування від алкоголізму, та згаданий факт уже зовсім скоро зіграє свою роль.

Одного разу Васько пиячив на квартирі в одного з друзів з-поміж тих, що вважали себе тогочасним поетичним авангардом, передвісниками грандіозних змін у державі в цілому та в свідомості кожного громадянина СРСР зокрема. Стояв сніжний вечір тридцять першого грудня, настрій у всіх двадцятьох присутніх на вечірці хлопців був святковий, а тому понабиралися всі ще вранці. Годину під одинадцяту прийшов Павук — один із лідерів місцевої шпани — з кількома пакетами травички. Тож усі ще й накурилися.

Коли до півночі залишалося всього-нічого, зненацька закінчився алкоголь. Тобто закінчився взагалі — аж до останніх кількох грамів пива на дні пляшки. Цілодобових магазинів тоді існувало дуже мало, та й вони не працювали в новорічну ніч. Залишався варіант або завітати до точки продажу шмурдяку, або податися на вулицю у пошуках пригод і вже там дістати бухельце не дуже легальним способом. Васько та господар квартири, двадцятип’ятирічний маловідомий поет Сергій Хвиля, виявилися надто п’яними, щоби брати участь у будь-чому. Інші ж, улюлюкаючи та присвистуючи, вивалилася на холодне передноворічне надвір’я та взялася веселою ватагою намотувати районом кола.

Василь Іванович навіть із висоти прожитих років не міг зрозуміти, що сталося того дня. Пам’ятав, що розбудив його ранком першого січня розпашілий Сергій Хвиля. Поет виглядав переляканим і раз поза раз тараторив, що по них прийшли. Як з’ясувалося буквально наступної секунди, не дарма: до кімнати ввійшло троє міліціонерів.

Далі почалося щось неймовірне: і Васька, і бідолашного Сергія затягали по різних слідчих процедурах, неначе вони в п’янім маренні вирізали якусь сім’ю, але за ґрати так і не закривали. На всі спроби з’ясувати, з якої причини така зацікавленість їхніми персонами, правоохоронці лютували та подеколи навіть погрожували розправою: «Самі знаєте, за що!».

Нескінченні допити та слідчі експерименти, втім, дозволяли змалювати бодай загальну картину тієї зловісної ночі. Виявилося, що присутні у квартирі в ніч проти Нового Року люди — за винятком Васька з Сергієм, які забулися хмільним сном — подалася шукати алкоголь. В гонитві за відчиненою крамницею хлопці обійшли мало не з десяток квадратних кілометрів, перш ніж зрозуміли, що купити випивку чесно не випадає. Тоді вони перейшли в сусідній район міста — житловий масив «Залізничник». Там гультяї невідомим способом  опинилися у помешканні родини якогось шкільного вчителя. Погрожуючи вбивством господареві, його дружині та двом маленьким дівчаткам, гурт заволодів матеріальними цінностями, грішми, а також їжею й алкоголем із новорічного столу. Після цього зловмисники з невідомої причини таки вбили  родину та вшилися з краденим.

Волею долі підозрілу групу осіб, що розпивала алкогольні напої просто неба, помітили місцеві дружинники. Вони викликали міліцію. На місце виїхало кілька екіпажів, але учасники святкування почали організовано вшиватися, щойно забачивши проблискові маячки. Зчинилася гонитва подвір’ями застиглого в німому очікуванні Нового Року міста. Міліціонери бігали за компанією двадцять хвилин, але та весь час примудрялася звернути в якийсь новий завулок і зникнути в плетиві подвір’їв багатоквартирок. Складалося враження, буцім зловмисники є не вісімнадцятьма окремими людьми, а цілісним, підпорядкованим загальному розумові організмом — до того вправно  вони обирали путівці для відходу.

Так, Васьковим друзям удалося зникнути: востаннє випадковий свідок бачив їх, коли ті забігали в під’їзд будинку і всі разом запхалися в тамтешній ліфт. Двері зачинилися, кабіна почала рух угору, але в якийсь момент не витримала ваги присутніх. Уламки ліфту поховали під собою понівечені тіла всіх вісімнадцятьох.

Залишалося невідомим, яким чином кабіна взагалі почала рух угору, маючи всередині таку вагу. Ішлося про одну з найбільш передових тоді моделей ліфтів, що їх ласкаво називали «розумними» самі розробники. Такий підіймач відмовлявся рушати вгору чи вниз, якщо всередині перебував хтось надто легкий, і так само не реагував на команди користувача, коли перевищувалася гранично допустима вага. Щось у нехитрім електроннім мозку машинерії не спрацювало, система безпеки дала збій. Результат — майже два десятки трупів. Могло бути рівно двадцять, якби Сергій Хвиля та Васько Котлярський не напилися так рано.

Двом уцілілим хлопцям усе-таки впаяли по хуліганці, позаяк під час розслідування всіх обставин випливли не надто приємні епізоди з життя цих двох асоціальних елементів. Тоді ж набув розголосу і справжній вік Васька, що на той час складав без двох місяців вісімнадцять. Скоро поет подався писати свої гімни «вітру змін» на кічман, тоді як Васька лишень поставили на облік у міліції.

Саме з того дня Васько серйозно зайнявся своїм життям. Він улаштувався на роботу комірником, почав ходити до спортивних гуртків, кинув пити та курити, а за рік узагалі вступив до педагогічного інституту. Відбувши першу практику, збагнув: саме учителюванню він присвятить своє життя. Тож спершу  дістав педагогічну, а далі — ще й філологічну освіту в профільному інституті, котрий тільки-но створився.

Але давня трагедія справила на Василя Івановича не тільки позитивний уплив. Можна навіть сказати, що вона певним чином попсувала його життя: від того страшного дня чоловік боявся ліфтів над усе на світі. Майже тваринний переляк засів на дуже глибокому рівні, тож ніколи та за жодних обставин пан Василь не наблизився до кабіни ближче ніж на два метри. Така вада не надто впливала на побут, коли він був молодим учителем, але десь опісля сорокарічного ювілею вечірній підйом до квартири на п’ятому поверсі почав обертатися на випробування. Ще за десять років двері помешкання, в якому чоловік прожив усе життя, неначе загородилися липкою стіною, зітканою з відсапування, аритмії, потовиділення та інших тортур. Одначе навіть це не змусило Василя Івановича переглянути свого світогляду — він і далі вважав за краще наразитися на гострий інфаркт, ніж спробувати побороти фобію всього свого життя.

Тепер же йому взагалі шістдесят, а почувається на всі сто — себто, на всі сто років. Надворі — тридцять перше грудня. Уже в наступному місяці Василь Іванович поставить крапку в цілій вісі свого життя: він вийде на пенсію. Позаду залишиться більш як тридцять два роки викладання української мови та літератури. Пан Василь навмисне не звільнився за вислугою років або ж рівно на ювілей — хотілося піти ефектно, закінчити робочий шлях саме у році з двох двадцяток.

До омріяної точки неповернення залишалося тільки півтори години. Останній робочий день, звісно, ще попереду, потрібно залагодити чимало формальностей, але саме бій курантів Василь Іванович заздалегідь охрестив пишним слівцем «зазубень». На його переконання, це буде одночасно і відпочинок, і злидні; останнє — через те, що за свої шістдесят чоловік так і не нажив собі родини. Віковічний п’ятий поверх, двокімнатна квартира зі старими шафами, сотнями книг, стареньким телевізором у тісній спальні та з ганебно тісною кухнею — ось і все, що він мав. Загалом, Василь Іванович мав легку вдачу, завиграшки заводив нові знайомства та цінував десятки старих, і, либонь, тому він не спився в усій цій хурощовково-шкільній безвиході. Відлюдніша людина давно наклала б на себе руки.

Хай там що, а пенсія — це пенсія. Кінець нескінченним пакам дитячих зошитів, мозолям на пальцях і вічно пересушеним крейдою долоням! Можна спокійно зайнятися, до прикладу, написанням книжки. І справді, чому б не створити гідний та сучасний посібник з української мови? Міністерство рекомендує десятки підручників, і всі вони, вважав Василь Іванович, написані абияк.

Атмосфера за вікном дедалі більше густішала, відхвалюючись будь-якої миті застигнути, мов в’язке желе, в радісному передчутті скорої зміни дат. Стали нечастими далекі машини на трасі, що сховалася за наступним будинком цього колись такого тихого кварталу. Хідники під вікнами зяяли агресивним безлюддям. Здавалося, навіть вітер ущух, і лапатий сніг опускався на землю строго вертикально.

Василь Іванович просто сидів за кухонним столом. Перед ним стояла тарілка з олів’є, салатом із крабовими паличками, картопляним пюре та однією круглою курячою відбивною. Трішки віддаль — там, де бовваніла важка чавунна попільничка, — самотньо височів наповнений по вінця кухлик із дорогою горілкою. Зазвичай святкував чоловік скромніше або не святкував узагалі, а тут — усе-таки є привід, є подія…

Тихе белькотіння команди коміків у телевізорі порушив звук роботи ліфта в під’їзді. Крізь такі стіни навіть у будній день можна легко почути що відбувається на сходовій клітці. У новорічну ніч, коли вулиці поринають у затишшя, — поготів. Василь Іванович прислухався, та скоро втратив інтерес: невже мало кому може знадобитися скористатися ліфтом перед новим роком! Судячи зі звуків, досконало вивчених за всі роки життя тут, кабіна рушила донизу. Ймовірно, хтось повертається додому із закупів або з роботи.

Наступної миті Василь Іванович насторожився вдруге, цього разу сильніше. Щось було не так. Він і собі не зміг би відповісти, що саме, проте якась дрібна, практично невловима деталь цих секунд через абсолютну свою недоречність спричинялася до легких ноток утрати відчуття дійсності. Але яка саме?

Кабіна тим часом продовжувала рух донизу. Невдовзі почувся гучний удар старих металевих запчастин одна по одній: ліфт досяг першого поверху та спинився. Скрип дверей, що відчинялися, сплутати неможливо взагалі ні з чим. І тут пан Василь нарешті зрозумів причину тривоги: коли затих механізм, стало добре чути людське багатоголосся. Скидалося на компанію веселих хлопців-підлітків, які всі разом заходили у ліфт. Голосів було чимало, тому гурт, судячи зі всього, чималенький.

Тим часом почувся звук зачиняння дверей, після чого ліфт подався вгору. Голоси зробилися гучнішими, і Василь Іванович із жахом усвідомив, що вони здаються йому збіса знайомими. Стареча пам’ять відмовлялася видавати образи з минулого. Мозок натомість працював просто-таки скажено, причому плоди його діяльності — дуже потужна та геть незбагненна тривога.

Господи, та що ж, чорт забирай, такого в тому, що якісь, судячи зі всього, сусіди повертаються на святкування до квартири?! Василь Іванович аж почервонів од напруги, силуючись будь-що дістати із засипаних піском років кімнат своїх спогадів ці голоси, тимчасом як кабіна піднялася на останній, п’ятий, поверх і спинилася. Двері, проте, не відчинялися, а весела балаканина зненацька вщухла. Запанувала така тиша, немовби все це відбувалося десь посеред міста, закинутого людьми років двадцять тому. Тільки невгамовні коміки з телеекрана нагадували: це все — тут і зараз, у сю конкретну секунду.

У двері подзвонили. Василь Іванович підскочив на табуретці й розсипав ложку салату з крабовими паличками поверхнею столу. Було схоже на коротке замкнення в електромережі, бо в іншому разі було б чути кроки гостей.

Коли ж подзвонили вдруге, передчасно постарілого вчителя заледве не вхопив інсульт. Василь Іванович одклав убік ложку, яку досі стискав у руці. На долонях виступив піт, ноги зробилися ватяними. Знадобилося надзусилля, щоби банально зіп’ястися на рівні та неквапом, згинаючись у три погибелі, поплентатися до вхідних дверей.

Минаючи ледве освітлену телевізором кімнату, чоловік трішки опанував себе. Цілком же очевидно, що паніка є тільки результатом тривалого стресу на роботі. А на що ще може претендувати самотній учитель на схилі літ? Узагалі дивовижа, як йому вдавалося не розтратити клепок раніше.

Момент вирішального вагання — і Василь Іванович подивився у вічко. Перед ним розкинулася загиджений сходовий майданчик. Просто навпроти — пошарпані двері ліфта, міцно, до речі, стулені; трішки правіше темніє шпаринка, в якій, коли зайти туди та подивитися ліворуч, ховався сміттєпровід. Ані душі.

Таки замкнення.

Усі страхи покинули тіло Василя Івановича разом із полегшеним зітханням. Залишалося тільки від’єднати дзвінок од мережі, щоби той не дзеленькав повсякчас. Чоловік усміхнувся власним переживанням, але заразом здоровий глузд підказав — час відвідати кабінет невропатолога, а може й психотерапевта. Що ж, по виході на пенсію він матиме вдосталь часу…

Дзвінок озвався втретє. Пан Василь вилаявся так, як не лаявся зі своєї буремної юності. Він ухопився зморшкуватою долонею за дріт, котрий тягся від динаміка дзвінка через дрібну дірку до зовнішнього ґудзика, та щосили смикнув. Завдяки тому, що рвонув він не в бік внутрішньої частини, а навпаки, розсохлий через старість дріт легко вискочив із динаміка.

Тепер буде тиша.

Василь Іванович уже розвернувся й хотів повертатися на кухню, як тепер не з’єднаний із кнопкою динамік знову ожив. Цього разу замість мелодії вхідного дзвінка з нього почулося щось інше — якесь незрозуміле шипіння, більше подібне до радіоперешкод. Він прислухався уважніше. Якщо увімкнути уяву, може видатися, мовби в цьому шумі можна розібрати голоси…

Знайомі голоси.

І цього разу він упізнав їх…

 

* * *

 

Ранок першого січня видався для Олексія Нагорного, слідчого Наукового районного в місті Тихові відділу поліції, паршивим. У проміжку між шостою та дев’ятою на гарячу лінію звернулася рекордна, коли порівнювати з попередніми роками служби, кількість людей.

Один із цих випадків виглядав особливо дивно. Власне, мешканець чи не найстарішого багатоквартирного будинку міста зателефонував до поліції ще вночі. Він божився, що бачив, як його сусід зайшов до ліфта з величезною кількістю невідомих молодих людей, двері зачинилися, а тоді кабіна, з його слів, рвонула донизу з такою швидкістю, немов раптово зникли і трос, і стіни шахти, і будь-які системи аварійного гальмування. Спершу до слів старого поставилися скептично — дід, певно, вже геть того, а на Новий Рік іще й чарчину-другу перехилив. Одначе цей самий чолов’яга телефонував іще тричі, а на дев’яту ранку вони мали ще п’ять повідомлень мешканців цього ж будинку, буцім у першому під’їзді обірвався ліфт.

Вирішили з’їздити, перевірити. Нині слідчий спостерігав, як із шахти піднімають понівечене тіло дуже старої людини. Визначити, якої вона статі, не випадало: голова трупа перетворилася на фарш, частини нижче черева не було взагалі. Зморшкувата шкіра з пігментними плямами проглядалася крізь фрагменти вицвілого та забризканого кров’ю халата тільки на невеликій уцілілій частині торсу. Її, втім, вистачило, щоби зауважити похилий вік.

Особу вдалося ідентифікувати швидко. Отже, сусід загиблого телефонував до поліції не в нападі маразму. Підстави виїхати по першім дзвінку існували, через що весь їхній відділок, звісно ж, дістане на горіхи вже сьогодні-завтра.

Та й плів старий моряк усе одно щось чудернацьке. Відповідно до його слів, до кабіни загиблий зайшов в оточенні зграї молодих хлопців. Спершу свідок вирішив, що всі вони збираються на якусь тематичну вечірку, бо юнаки зодяглися в речі моди мало не піввікової давності.

Між уламками, проте, знайшли залишки тільки однієї людини…

Поділитись ланкою в соціальних мережах

Залишити відповідь

Щоб прокоментувати, відрекомендуйтеся за допомогою: 

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *